Прогулянки по воді

Наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві

Відомий український філософ Сергій Кримський, розмірковуючи над проблемами духовності, згадував про певну Марію з Освєнціма, яка пішла до крематорію замість незнайомої бранки. «Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!».

Так от, мені видається, що останнім часом, принаймні – років зо три, ми надаємо перевагу прогулянкам по воді. Віримо, іноді навіть не здаючи собі справи, – у що, кому, навіщо. Іноді – у фантоми, дуже часто – ошустам, ще частіше – просто, аби вірити.

Віра, звісно, помічна і потрібна, особливо у ситуаціях екстранеординарних, не пережитих досі, не підкріплених бодай дещицею минулого досвіду. Ніхто ж не буде заперечувати, що у нашому випадку це так, що кожен крок приховує у собі ризик провалу, гуль і синців. Та, попри це, мусимо таки визнати, що унікальність українського експерименту демократії – таки надумана, інші народи пройшли цей шлях і вже забули про труднощі. Їм було легше, - Бог уділив їм на це значно більше часу, і над ними не нависала постійна загроза втрати державності з боку сусідів.

Та наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві. Саме тому нас дуже важко зрозуміти у Брюсселі, Страсбурзі, словом, у визнаних столицях «демократії», бо їм, єврочиновникам, не вкладається у головах такий екзотичний коктейль. Не будеш же щоразу їм пояснювати, що за нашими плечима – понад три століття чужинської, окупаційної влади, а ще цей досвід щедро присмачений патерналізмом совєтської доби, коли віра (принаймні – публічна демонстрація такої) у світле майбутнє була підставою для отримання жалюгідного шансу на бодай злиденне, але життя.

До нас жодним чином не можна застосувати принцип, сформульований свого часу Гі Сорманом, про ротацію влад, коли «в демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити». Бо наші обранці, ледь не на всі сто відсотків, є продавцями ілюзій. В країні наївної і безпідставної віри ця професія найбільш поплатна. Тому не варто, мабуть, очікувати від «народних захисників» якихось більш-менш вирозумілих кроків, вони ніколи не скажуть нам найпростіше: «ось два (три, чотири, десять…) роки реформ, а відтак матимете те і те». Вони воліли б, аби «зміни» були перманентними, оскільки серед невизначеності і сум’яття, як у каламутній воді, легше «рибалити».

А нам би бодай трішечки опанувати «спосіб перший» - ходіння твердим грунтом. Нам би взагалі – хоч якось стати на ноги серед непевного, сповненого криз і катаклізмів світу, нам би роззирнутися довкола, щоб чіткіше визначити орієнтири, зрозуміти, на чому стоїмо… Прогулянки по воді – справа радше романтиків та месій, а не тих, кому жити і дбати про ближніх.

Тому найефективніший, як на мене, проект угоди між державою і суспільством зможе запропонувати той, хто зважиться дати країні конкретну точку опори. Мир – то мир, війну – то війну, люстрацію – значить тотальну, безвідносну до заслуг чи родинних уз, модернізацію – зрозумілу, прозору та ефективну. І справедливість. Про неї мріють мільйони. Її, зрештою, проповідував Той, хто ходив по воді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru