Час шопінгу?

Російський професор політології Лілія Шевцова попереджає про підлі плани Путіна і його помічника Суркова. Мовляв, ці двоє вважають, що прийшов найвдаліший момент для купівлі «п’ятої колони» в українському парламенті. Розчарувавшись у можливостях взяти неслухняну сусідку воєнною силою, російський верховода згадав давню приказку: «не мытьем, так катаньем».

Сумніваюся, що на ідею «великих закупів» Кремль надихнули плачі нових українських парламентарів з приводу низьких зарплат, хоча первинно свою роль могли зіграти і вони. Але плани не виникають з нічого, на порожньому місці, московські політтехнологи і політстратеги чудово освідомлені у ненаситних апетитах наших з дозволу сказати політиків.

Оце знання вже кілька разів зіграло із Путіним злий жарт. Востаннє – рік тому, коли він, спокусивши Януковича дармовими мільярдами і дешевим газом, враз заварив у Європі та світі таку кашу, що її доведеться сьорбати усім не рік і не два. Бо чоловік, ласий до грошей, - тип непевний, хтось завжди може запропонувати більше, а іноді захланність (як у випадку із «золотим батоном») вилазить боком усій країні.

Звісно, зараз Путін із Сурковим навряд чи зважаться купувати всіх оптом. Але, як на мене, в українському парламенті, й не тільки знайдеться достатньо потенційних дворушників, готових, як їм здається, вирішувати питання власної політичної перспективи і кар’єри саме у такий спосіб. Влада, - вона ж така річ, той, хто володіє нею, завжди ризикує стати ворогом чи, просто, недоброзичливцем. Комусь обмежив можливості досі успішного бізнесу, когось не взяв на жирну посаду, хтось піде з простягнутою рукою, втративши не надто законне джерело прибутків, а інший узагалі сяде за грати.

Навряд чи Путіну із Сурковим слід розраховувати на ідейних адептів «русскаго міра» в Україні. Їх, як свідчить досвід, одиниці, та й тих відтак доводиться утримувати коштом російського бюджету на підмосковних дачах. Погляди наших «шопоголіків», у першу чергу, зупиняться на тих, хто отримав надто мало після Революції Гідності, чи, як їм здається, незаслужено обділений. Звісно, що серед асортименту є і ті, чиї особисті справи відлежувалися досі на особливих полицях у закамарках ФСБ, на тих, кого можна шантажувати непристойним, з точки зору політика минулим, брудними оборудками, сумнівними зв’язками.

Що обіцятимуть навзамін? Та, мабуть, у першу чергу, гроші, їх до послуг високопосадових покупців – купа, вся російська скарбниця. Відтак – посадову перспективу у випадку успішності сценарію з повалення чинної української влади. Можливо, поділяться певними бізнесами, точніше, змусять своїх олігархів відрізати частку для колаборантів. Еквіваленти можуть бути розмаїтими, у кожному випадку – свої.

Але є одна штука, здатна поламати «великий розпродаж». Ми вже проходили схожі уроки, і знаємо не з чужих уст, що таке міністри оборони чи голови СБУ із російським громадянством. Знаємо також, як скуповувалися, причому фракціями, - наші політики, аби відтак голосувати чи, - навпаки, - не голосувати за певні закони. Розуміємо, чим завершилися тотальні демонтажі війська, міліції, спецслужб, - не паперовими, а реальними, кривавими втратами. І ще, - нарешті ми усвідомили, що самі, власноруч можемо припинити будь-який план знищення нашої незалежності. Хай навіть за нього заплатять небачені гроші, куплять сотні політиків, однак останнє слово буде за народом. Його ж не купиш...

Ігор Гулик. Ілюстрація: go2load.com                 

Сверблячка  реваншу

Суспільство тішиться від того, що до Верховної Ради вперше не змогли пробитися комуністи, і що йому не доведеться вислуховувати демагогію Симоненка та Мартинюка. Мізерний (а чи мізерний?) результат «вчорашніх» - Бойка, Льовочкіна etc., які зараз умостилися на лавах парламентської гальорки теж предмет для кпинів. Однак, попри усі застороги, навряд чи варто міркувати собі, що для Порошенка і К прийшли безхмарні та безтурботні дні.

Серед конституційної більшості, яку сформовано майже без адмінресурсу, зріє ідея реваншу. Там добре змикитували: те, що нині видається монументальним та тривалим, насправді – хитке і непевне. Зрештою, як будь-який державний інститут у будь-якій країні, якій доводиться провадити оборонну війну.

Першим законопроектом, внесеним до нової Верховної Ради представниками «Батьківщини» став документ про імпічмент президента. Ду-у-же актуальний зараз, хіба не так? Зроблено це витончено, з розрахунком на електорат, який завжди був прихильним до популістських гасел Юлії Тимошенко. Адже останнім часом лише лінивий не заявив уголос чи в приватній розмові, в соціальних мережах про помилки Петра Порошенка. Тим паче, що ледь не щодругий в Україні після Майдану виявився фахівцем, - як не військової справи, то щонайменше, - у царині державного управління.

Тимошенко свідомо обрала неопозицію, хоча насправді роль вічної революціонерки їй не тільки пасує, вона – це те амплуа, у якому ЮВТ почувається, мов риба у воді. Не тому, що стратегія і тактика будь-якого опозиціонера є завжди витонченішою і безпринципнішою, ніж політиків з провладного табору. Ментально Тимошенко дуже довго пам’ятає зло, як і кожна жінка, але саме її особа вміє використати будь-яку нагоду, аби скористатися ним. Цинічно, підло і головне – ефективно.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?

Після повернення із Харківської лікарні-в’язниці Юлія Володимирівна дуже точно вловила налаштування Майдану: тоді був не її час. Участь у президентських виборах була спрогнозовано програшною, однак вона дала можливість екс-зірці української політики збадати постмайданне суспільство на прихильність до своїх ідей, на відпірність проти популізму. Парламентські елекції утвердили Тимошенко у думці, що «справедливість є, і за неї варто боротися». Справедливість не у широкому розумінні цього слова, а в суто особистому – справедливість щодо ЮВТ, довгий і «тернистий» шлях якої до омріяного президентства таки мусить бути винагороджений.

Її розлучення із давніми соратниками, зокрема, Турчиновим, було формальним. Вони, гадаю, ще повоюють разом, особливо, якщо Олександр Валентинович повважає себе обділеним посадою. Цілком прогнозовано маленька фракція «Батьківщини» послуговуватиметься статусом «золотої акції» під час важливих голосувань, цілком реально, що вона знайде собі чимало союзників у лавах «фронтовиків», бо вони є колишніми адептами Тимошенко.

А ще, - це дуже важливо, - не варто ігнорувати непевний, але не раз і не двічі підтверджений чутками факт приязності між Тимошенко та Путіним. Певна річ, він не афішується, бо таке в Україні нинішній не вибачають. Однак мусимо зважати на те, що Москва не полишить ідеї впливати на українську політику за будь-якої нагоди і будь-яким робом. І реваншистське налаштування вчорашньої «газової принцеси» цілком можливо стане предметом зацікавлень Кремля.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?

Ігор Гулик