Год самоопределения человека 

Автор: Станіслав Бєлковскій. Джерело: Московский комсомолец

…кроме самоопределения наций есть еще самоопределение каждого отдельного человека. И это не только человеческое право, но и обязанность.

Самоопределение человека происходит всю жизнь — от самого рождения и до конца. И для многих не заканчивается ничем внятным. Ведь и на смертном одре кто-то нередко не может дать себе ответ на вопросы: что это было? почему? зачем? «Жизнь прошла, будто и не жил», — говорил чеховский Фирс из «Вишневого сада».

Чем раньше любое физическое лицо займется вопросом о своем самоопределении — тем больше надежд, что это священное право-обязанность будет своевременно реализовано

Далі: тут

Ілюстрація: lawinrussia.ru

Украинцы отдают предпочтение  ЕС и США перед Россией, — Gallup Institute

Джерело: Аргумент

Большая часть граждан Украины полагает, что Киеву важно укреплять отношения с Евросоюзом и США — даже в счет отношений с Россией.

Как свидетельствуют результаты нового опроса исследовательского «Института Гэллапа» («Gallup Institute») — «Запад выигрывает у России игру за Украину».

После сентябрьской ратификации «Соглашения об ассоциации Украины и ЕС», 43% процента украинцев заявили, что считают важным, чтобы их страна поддерживала тесные отношения с ЕС, даже если это повредит отношениям с РФ. И 14% респондентов имели диаметрально противоположное мнение. И еще более 25% опрошенных выступили за тесные связи с обеими сторонами.

Далі: тут

Ілюстрація: expres.ua

Почему я уезжаю из России

Автор: Марат Гєльман. Джерело: Новое время

Прочитал резолюцию Сената США по России и понял, почему уезжаю из России. Я не хочу участвовать в этой войне. На стороне "путинской власти", потому что считаю, что она в этом конфликте - агрессор и нарушитель, на стороне "мирового сообщества", потому что это война против моей страны

Далі: тут

Про долю  революції

Чимало політтехнологів, а ще більше так званих політологів, прогнозують Порошенкові долю Януковича. Мовляв, якщо чинний президент й надалі „танцюватиме на старих граблях”, він доведе, що глава держави в Україні, обраний на потребу моменту, здатен відсидіти не більше однієї каденції. Аргументів предостатньо, як, зрештою, не бракує їх у кожного, хто бодай трохи цікавиться політикою. А от щодо висновків, то з такою публікою можна і треба полемізувати.

Реально визначити „долю революції” дочасні вибори 26 жовтня навряд чи могли. Переформатувати коаліцію – так, майже без сумнівів; дати країні нового прем’єра – так, як бачимо, за сприятливих обставин; визначити головних фігурантів майбутніх президентських перегонів – ледь не однозначно. Але повністю розвернути країну навряд чи поталанить.

Навіть найзатятіші опоненти Порошенка і його команди після Майдану втямили, що в країні сформовано носія головних демократичних цінностей, і відмовитися від цих реалій, значить, – готувати крах власним перспективам. Я не кажу тут про середній клас, його в Україні ще явно бракує, хоча ентузіазму і впливів – хоч греблю гати. Як на мене, маємо цілковито український феномен: більш-менш успішні вітчизняні підприємці ще не встигли повністю розірвати зв’язок з середовищем, з якого вийшли: хто видряпався самотужки, кого підштовхнули. І це середовище акурат є гарантом незворотності змін. Хоча пересічний мешканець українського села чи невеликого містечка самотужки не „підніме” Україну, однак він досі впливає на підприємливого родака, однокласника, сусіда, який зумів у місті зіп’ятися на ноги.

Долю революції, у даному випадку, слід розглядати як те, що вже відбулося, і не має особливого значення, залишиться Порошенко на своїй посаді чи піде, поступившись іншим.  Множинність згаданих вище середовищ, з одного боку видається дуже проблематичною у сенсі так званої „єдності нації”, бо переслідують вони розмаїті інтереси; з іншого ж – ніколи не дозволить узурпувати владу, консолідувати в одних руках чи в руках певного клану такі важелі, які уможливили б фатальний крен держави.  

Навіть якщо застосувати до постмайданної ситуації знану формулу про те, що плодами революції користають покидьки, то найцікавішим вітчизняним феноменом є те, що цих „героїв” кожен знає в обличчя і відповідно ставиться до них. Ми пережили „час недороблених героїв” (за Томасом Вордом), і тепер „героїв зовсім нема”. З точки зору ідеаліста – ситуація вкрай катастрофічна. З точки зору послідовності змін – абсолютно логічна й проста: „Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти - то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені” (Курт Воннегут).

Додамо також, що „наші мільярдери”, не зважаючи на так зване ідеологічне розмаїття їхніх уподобань, встигли інтегруватися у світову господарку, і, врешті-решт, саме Майдан спрацював як доволі потужних іміджевий чинник у цьому процесі. Тому „доля революції” рівно перейматиме і Порошенка-олігарха, і Коломойського, і Фірташа. Інша річ, що країна ще довго спостерігатиме за їхніми міжусобними чварами. Але нема на те ради, – так є повсюди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: avivas.ru

Злізти з  «ванільного неба»

Якщо ви  ненавидите,

значить вас перемогли

Конфуцій

Нам варто чимдуж забути той абсолютно неприйнятний стереотип, який нашіптує нам на вухо заспокійливий вихід із ситуації – мовляв, усе, що трапилося з нами і з Україною за останній рік – це сон, якийсь карколомний фейк, дещо нереальне. Між тим, як не дивно, він, цей триб світосприйняття, живучий; здавалося б, мав би відійти, випаруватися давно, ще з першими смертями на Майдані, - аж ні, він тримається, навіть міцніє. Ви зауважили, як зараз читаються заголовки у щоденних новинних стрічках. Оті про зону АТО, у якій за добу загинуло?.. Ми звикли до цієї страшної статистики, і годі говорити, що це звикання все більше занурює спільноту поза зоною бойових дій у фантасмагоричну летаргію.

Авжеж, життя – не сценарій «Ванільного неба», його шрами і рубці не захистиш жодними масками, як герой того незабутнього фільму, а втрати і кров – надто вже болючі і незворотні. Вони колись обов’язково наздоженуть нас, - гірше навіть не стільки нас, як наших наступників. У всякому випадку, ми знаємо, за віщо платитимемо свою частку, навіть ті, хто, як здається, заплатили вже сповна.

Війна ж не триватиме вічно. Якогось дня її ненаситний молох вгамується, стихне, і спільноті доведеться тверезо і без надриву оцінити те, що із нею трапилося. Тоді в зовсім іншому світлі постануть і нині безіменні герої, і «герої» іншого штибу, ті, хто зараз вправно маніпулюють мізками юрби. І, певна річ, чи не найбільшою проблемою постане питання плати. За тотальну брехню, за «ура-патріотичний» чад, за мародерство (бо як же інакше назвати чиновницьке злодійство у злиденному українському домі?), за Іловайськ і Саур-могилу… Саме тоді ницість і низькість, про яку говорять сьогодні лише на кухнях та інтернет-форумах, вилізе назовні, на людський огляд, явивши світові виразки і шрами минулої війни.

Ми мусимо бути готовими до цього шоку. Попри нашу нинішню обізнаність у деталях постачання армії, здирництва і генеральського невігластва. Попри те, що ледь не щодня чуємо жалобні марші. Бо коли довкола дзвенітиме незвична тиша миру, її цілком ймовірно можуть обірвати інші, не менш зловісні звуки, - волання про помсту.

Зацитькати, укоськати його буде ой як важко. Бо хто зможе опиратися злості ображеного каліки-фронтовика, який підставово пригадуватиме своїм кривдникам всі їхні недобрі справи? Хто заперечить у праві безхатькові або сироті? Хто скаже криве слово проти вчорашніх «кіборгів», за плечима яких пекельні дні і ночі у Донецькому аеропорту? Влада? Ті, хто прирік їх на ці нелюдські випробування? Ті, хто наживався на їхній кривавиці? Чи ті, хто безтурботно пив нектар життя, не озираючись на пожежу?

…Кажуть, Леонід Брєжнєв став довгожителем совєтського політичного олімпу завдяки розважливій ідеї дати людям час для розслабухи після Другої світової війни. Але він мав на те нафтодолари, грав на струнах душ переможців, на їхньому ілюзорному всесиллі, а головне – у його розпорядженні був численний загін насильства – від КДБ до психіатрії, - тож втілити цей задум було майже завиграшки. А ще – мав час, імперія тоді виглядала вічною.

У нас нема ні нафти, ні тим паче – часу. Думаю також, що у нас не буде повноцінного відчуття перемоги – навряд чи гібридні війни передбачають таку категорію вчорашніх учасників. Навпаки, - перед нами, мабуть, постане вибір – або знову поринути у сон розуму, який, знано, народжує чудовиськ, або рішуче і гідно перегорнути чорну сторінку спільного житєпису, взявши із неї належні уроки, і йти далі.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  moda-doma.com.ua