Кажани не люблять світла

Кажуть, що насправді рішення усунути "останнього з могікан", які реально кували перемогу "Голобородька" і сприяли тому, щоб з кокона телевізійного персонажа вилупився "найвеличніший лідер сучасності", Дмитра Разумкова з посади спікера парламенту виникло значно раніше за історію з "антиолігархічним законом".

Я писав про наміри Зеленського підняти хайп на 30-річчя Незалежності, несподівано оголосивши про намір провести позачергові президентські вибори. З метою, так би мовити, "підтвердження повноважень", а насправді для того, аби: а) продовжити власну каденцію, опираючись все ще високий рейтинг; б) перевернути почерговість виборів в Україні. Бо найближчі парламентські вибори передуватимуть президентським, а скомпрометовані "Слуги" навряд чи здобудуть на них більшість. Тому, вважали на Банковій, слід вдатися до чергового шахрайства, аби на хвилі перемоги "лідера" знову протягнути під купол ВР свою строкату і головне — слухняну "монофракцію". І тоді Разумков зірвав цей план, вказавши його сценаристам на одну дрібну обставину: якщо чинний президент подасть у відставку, то позбудеться права балотуватися ще раз…

Приклад Разумкова показує, що амбіції однієї особи провокують "внутрішньовидовий канібалізм". І, як на мене, це початок деградації химерної конструкції влади, з якою пробують експериментувати "кварталівці".

Він доволі нехитрий, цей картковий будиночок "зелених" узурпаторів. Залишаються лише найвідданіші, найлояльніші, а головне — пов'язані у морський вузол грошей, корупції, кумівства і не надто законних вчинків. Вони усвідомлюють наслідки великої афери і грудьми ляжуть, аби уникнути відповідальності за скоєне. Усе годиться для цієї мети — брехня і дифамація опонентів, провокації і постановочні "замахи", репресії проти ЗМІ, усунення зайвих свідків і відверті підстави "своїх". А ще — армія осіб, які, можливо, ще вчора кривили писки від популістських заяв і незграбних "владних жестів" вождя, а нині ні сіло ні впало взялися захищати його від в'їдливих закидів і розслідувань незалежних журналістів. Як, до прикладу, у випадку з Pandora Papers, унаслідок якого Зе! таки став "найвеличнішим" серед корупціонерів.

І йдеться не лише про дешеві трюки на кшталт "коли то ще було", "офшори були не заборонені". Йдеться вже про відверте, неприкрите виправдання авторитаризму і свавілля "квартальників". Виправдання недолугі, зате загорнуті у блискучу позлітку псевдонауковості.

З подивом читаю декого із когорти так званих "лідерів громадської думки", які одного чудового ранку раптом стали цікавитися… Платоном і його теорією держави. Вони з бундючним апломбом проповідують тезу про те, що "всі бідні країни на шляху до демократії мусять перейти етап диктатури". Нумо, гляньте, ще давньогрецький авторитет наполягав на тому, що демократія можлива за умови сильної "внутрішньої держави". Таким чином "охлос" ретельно почали готувати до Голобородька в реалі — з "суддями — нах…, прокурорами нах…", і з "узі" обіруч у залі парламенту.

Я не знаю, свідомо чи несвідомо, але, видається, таки при повному розумі автори цих дуже сумнівних сентенцій транслюють не що інше, як російські наративи. У принципі, якщо говорити про шлях бідних країн до демократії, то тут на думку спадає Албанія, — колись найбідніша країна Європи з диктатором Енвером Халілем Ходжею, який умудрився у центрі Європи практикувати радикальний маоїзм, трансформувавши цю дикість у "ходжеїзм". Після падіння СРСР і Югославії албанцям і на думку не спадало повертатися у "диктатуру заради демократії". Навпаки, у березні минулого року Єврорада розпочала процес перемовин про вступ Албанії до ЄС.

Якщо ж наші "політологи" вважають за аргумент до своїх висновків Росію, то мушу і тут їх розчарувати: путінізм навряд чи є початком шляху РФ до справжньої демократії, а лише реінкарнацією старої імперії, старих амбіцій, агресії і "собіратєльства зємєль".

Тепер щодо "внутрішньої держави". Так, справді Платон вважав, що справжнє народовладдя (у тодішньому розумінні цього слова) неможливе без міцної "внутрішньої держави", але цією "державою" у його трактуванні були міцні і незалежні інституції — зокрема, народні збори, рада п'ятисот, колегії стратегів та архонтів. Але аж ніяк не кліка "кварталівців", що узурпували владу в Україні часів Зеленського, випаливши дощенту інституційне поле. А дещо видозмінений термін "глубинноє государство", яким, вочевидь, послуговуються титуловані "слуги слуг", належить геть не Платону, а особі, яка й близько не лежала біля демократії. Звати цього чоловіка Владіслав Сурков — ексрадник Владіміра Путіна, що 2019 року розродився програмною статтею, у якій спробував виправдати деспотію патрона. Стаття називалася "Довга держава Путіна", і у ній вперше з'явився термін "внутрішня держава". До слова, в тому опусі без зайвої ретуші констатується, що "Владімір Путін, прийшовши до влади, спочатку зупинив розвал "великої держави Лєніна"…

Сурков вже давно не у фаворі у кремлівського диктатора, але, як виявилося, його пронафталінені фантазії цілком годяться для українських адептів Зе! режиму.

Завжди дивувався людям, які ладні поставити на кін свою репутацію задля хвилевих інтересів. Хай це будуть гроші, прихильність влади чи слава. І на думку приходить казочка про війну звірів і птахів, зафіксована американським романістом Томом Вулфом у романі "Вогнища амбіцій". Кажан у цій війні завжди ставав на бік переможців. Коли перемагали птахи, — переконував, що він з ними, бо має крила. Коли ж гору брали звірі, — теж, мовляв, у мене зуби. З того часу й не з'являється на денному світлі, гидуючи власним лицемірством…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Разумний" вибір?

Рівень довіри до екскоміка Зеленського не виходить з крутого піке.

Судячи з недавнього опитування Центру Разумкова, в Україні вперше з'явився політик, баланс довіри/недовіри до якого є ліпшим, аніж у "свого хлопця", 73-відсоткового Зеленського. І цим політиком, - попри певну гру слів з назвою соціологічної контори, - є спікер Верховної Ради Дмитро Разумков. Ім'я батька у лого Центру тут якраз ні до чого. Саме Дмитро Разумков привів Зеленського і компанію "квартальних слуг" до влади, особисто керуючи виборчою кампанією абсолютного профана і невігласа.

Отже, соціологи твердять, що, опитавши з 4 по 9 грудня 2018 громадян, дішли висновку: "більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику.

Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється Дмитру Разумкову (йому довіряють 35% опитаних, однак не довіряють — 52%), Віталію Кличку (відповідно 30% і 59,5%) та Володимиру Зеленському (відповідно 30% і 64%)".

Зрештою, маневри Дмитра Разумкова, особливо його відвертий демарш під час "конституційної кризи", коли парламент з подачі свого голови демонстративно не бажає розглядати "Зе!рецепти" лікування неслухняного КСУ, натомість бере до уваги саме спікерські ідеї, засвідчують, що вчорашній політтехнолог затіяв власну гру. Сотня парламентарів, які поставили свої автографи саме під проєктом Разумкова, це, погодьтеся, серйозна потуга. Якщо ж зважити на розшарпану, дезорієнтовану, куплену-перекуплену олігархами "монобільшість", то можна зрозуміти, що спікер стає, як колись, ще за Кучмових часів, Олександр Ткаченко, "не першим, але й не другим у цій державі". Мало хто пам'ятає, що отой амбітний спікер попив немало крові всесильному другому президентові, "червоному директорові", ставши одним із засновників так званої "канівської четвірки".

Обиватель фактично досі вважає Разумкова людиною президента, ба більше – його язиком. Адже, згадаймо, хто говорив замість вчорашнього блазня на розмаїтих передвиборчих ток-шоу, хто озвучував основні меседжі програми майбутнього лідера, про які той, підозрюю, не мав зеленого поняття. Тобто у підсвідомості неперебірливого виборця Разумков і Зеленський – "блізнєци-братья". І це – перевага спікера, натомість серйозна небезпека для преЗЕдента.

Ще не час, звісно, говорити про якийсь новий політичний проєкт, що визрів у мізках "галантного" спікера Верховної Ради. Як і про те, що Разумков здатен на імпульсивне використання електоральних переваг у випадку форс-мажору. Але акурат час наголосити на тому, що навіть зовні незалежний, рівновіддалений, як і належить голові ВР, Дмитро Олександрович може стати фронтменом значно масштабнішої, геополітичної гри, яка, у принципі, вагітна катастрофічним для України фіналом…

Йдеться про ментальну російськість Разумкова. Про те, що він вихований на традиціях – культурних, світоглядних, понятійних, - держави-агресора, причому, її імперської іпостасі. Про те, що Дмитро Разумков, якщо вдаватися до метафор, є певним спадкоємцем персонажів "Бєлой ґвардіі" Михаїла Булгакова, які по-своєму "любілі Кієв", ба більше, - якимось дивом пережили совєтську диктатуру, але завжди тяжіли до "культурнай Маскви". Зовні українізовані, галантні, мов "гаспада-афіцери", витончено-цинічні у ставленні до тубільців, однак з розумінням того, що і від креолів можна мати непоганий зиск. Зокрема, електоральний. Щось схоже на французьких префектів Алжиру, які до останнього противилися де Голлю з його ідеєю незалежності колонії.

Разумков виглядає саме таким генерал-губернатором Кремля, особливо після того, як у Москві усвідомили, що куму Путіна Медведчуку ніколи не світить стати президентом України.

Після провального експерименту з лялькою Коломойського, наслідки якого українці відчують і на гаманцях, і на здоров'ї вже цієї зими, Разумкова нам подадуть як "разумний" вибір, як українського Макрона, - "пай-хлопчика" з бездоганними манерами, без компрометуючих "хвостів" і токсичного закулісся. Мовляв, після неадеквата при владі пора повернутися до "здорового ґлузду". І, впевнений, ті, хто недавно рвав сорочку за Зе!, вважаючи себе, як, зазвичай, українці, "недурними", укотре потраплять у пастку власних ілюзій і чужих планів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал