Запрошені й обрані

За деградацією Зе! ідіотократії кожен зацікавлений може стежити, так би мовити, у режимі реального часу. Не минає й дня, щоб українське повітря не стрясали мікро — чи макроскандали. Та "колективний Зеленський" (вислів відомого публіциста Віталія Портникова) легко ковтає ці образи, досі почуваючись переможцем і носієм істин в останній інстанції.

Про кадрові ротації, затіяні минулого тижня монобільшістю можна було б і не говорити, якби не кілька штришків цього, з дозволу сказати, "пересування ліжок у владному борделі". Вони залишилися на узбіччі суспільної уваги, але, як на мене, доволі рельєфно дають зрозуміти, куди рухається чинний режим, і чому перед його фанатами маячіє перспектива депресії і безнадії.

Коли очільник фракції "Слуг" Давид Арахамія, з притаманною цьому типові маскою недоумка на фізії, розповідає, що монобільшість постановила для себе не слухати звітів екс-міністрів, то це свідчить, принаймні про три речі. Перша: "Слуги" не були зацікавлені у тому, аби призначені ними ж очільники важливих урядових відомств привселюдно з'являлися на публіці. Попри офіціоз звітів могли б бовкнути щось не надто приємне государевому вуху. Друге: Арахамії і його отарі глибоко наплювати на те, що країна і зокрема виборці мають право почути, що ж робили ці топпосадовці коштом платників податків. Третє: звіт був зайвим через те, що в Офісі президента вже ухвалили рішення про відставки Андрія Тарана, Олега Уруського, Олексія Любченка, про ротацію Олексія Рєзнікова і призначення Ірини Верещук, і відповідно, якісь ритуальні танці у Раді нікого не цікавлять.

Очевидно, що коло "обраних" звужується до кола найлояльніших, тих, хто "в темі" стратегії Зе-режиму, його дрейфу у керунку автократії, з усіма наслідками цього процесу і результату.

Узагалі до рекрутованих на міністерські чи віцепрем'єрські посади не мало б бути запитань. У тому сенсі, — що їх задавати й нікому. Але чомусь перед призначенням новоспечений міністр оборони, а ще кілька днів тому — віцепрем'єр з питань реінтеграції окупованих територій Рєзніков, — для вузького кола "обраних" розповідав про те, як інтенсивно працюють його підлеглі над документами про… амністію для ОРДЛО та визнання деяких документів цих терористичних організацій. Для "запрошених" цю інформацію на Банковій та Грушевського вважають зайвою. Навіщо засмічувати незаймані інтелектом мізки… Між тим, "обраним", виглядає, йдеться про повзучу "штаймаєризацію" України, а якщо вже зовсім відверто — про виконання "хотєлок" Путіна.

З цієї точки зору вже не виглядає випадковістю інформаційна війна між американськими ЗМІ, які, базуючись на даних розвідки, опублікували застереження про масовану передислокацію російських військ неподалік українського кордону, і нашим Міністерством оборони. Якщо виходити з "амністійної", скажемо відверто, капітулянтської логіки Банкової, то, звісно, "обраним" не варто дратувати Москву. А для "запрошеного загалу" теж не завадить інфантильна риторика на кшталт "У Багдаді все спокійно…".

Не можу не оминути і ще одного випадку вибіркової, а отже, — спотвореної політтехнологами ОПУ, подачі інформації. Йдеться про участь Зеленського у Кліматичному саміті в Глазго. Так от, — для пересічного українця ("запрошеного") Подоляк і його підручні склепали фейковий ролик з "виступом" "лідера", який він буцімто виголосив у компанії очільників багатьох країн. І лише "обрані" були в курсі того, що Зе! не виступав взагалі. Попри те, що його особисто запросив Джон Керрі, і його виступ взагалі-то мав би стати прекрасною нагодою для України розповісти світові про екологічні бомби на окупованих Росією територіях. Бо промова Зеленського планувалася третьою після виступів представників США та Канади.

Ну, от як реагувати на такі безпрецедентні вибрики популіста? Трактувати їх як безвідповідальність і тупе нерозуміння своєї місії і своїх повноважень? Як неповагу до міжнародного співтовариства? Як, зрештою, невиконання посадових обов'язків, роботи, оплачуваної з кишень платників податків? Чи як свідоме шкідництво задля досягнення цілком визначеної мети, дискредитацію держави і її громадян?

Час, гадаю, дасть притомним українцям відповіді на всі ці, наразі риторичні запитання. Але чи зрозуміють їх ті, хто свідомо погодився на роль "запрошених" і сторонніх спостерігачів на банкеті "обраних"? Наряд чи…

Ілюстрація: Сєргєй Соколов

Гра в кальмара по-зеленськи

Останніми тижнями мережу підірвав новий серіал на Netflix від південнокорейських виробників – "Гра в кальмара". Геть невибагливий сюжет забав "на виживання", яких сотні у світовому кінематографі. Але, судячи з останніх тенденцій, що свідчать про тотальне "здитиніння" людства, саме це мило припало до смаку широкій публіці. Аякже - "у дитячих іграх прості правила".

"Прості правила", точніше, ігнор будь-яких правил, традицій і взагалі – норм, аж до новел закону, дуже добре знайомі українцям. І не із закордонних стрічок, а з повсякденної практики. Ба більше, - вже два з половиною роки країною керує "простий хлопець" з телеекрану, - і, здається, гра на виживання стала сенсом щодення не тільки пересічного обивателя, який проголосував за цю голограму, але й для головного героя. Що більше, - для режиму ідіотократії, що майже межує з диктатурою, який Зеленський з командою "кварталівців" успішно будує у ще вчора демократичній державі.

І якщо на початках здавалося, що геростратів комплекс – це наслідок невігластва, відсутності досвіду, незнання елементарних засад державобудування, то тепер це радше викликає підозри в осмисленій, чітко продуманій стратегії. Правда, за неоковирним зізнанням Зе!, його стратегія - це тактика, але, гадаю, що маневри війська з Банкової останніх днів свідчать про судомні спроби "вижити", дотримуючись генеральної лінії. Спроби, які опосередковано можуть вказувати на природу бажаного для чинної влади ладу. "Вороги зусібіч", - причому, у власній країні, що виглядає, м'яко кажучи, оксюмороном на тлі восьмилітньої агресії північно-східного сусіда.

Аби подолати цих "ворогів", Зеленський і його "сценаристи" послідовно руйнують основу демократії – її інституції. Відтак недавно, поламавши усілякі правила та регламенти, ОПУ під проводом каламутного типа, що абсолютно безпідставно вважає себе "віце-президентом", остаточно знищив парламент. Відставка спікера Разумкова, який, бачте, насмілився перечити президентові у його бутафорній "боротьбі з олігархами", увінчалася повною узурпацією "зеленими" президії ВР.

Нечисленні острівці медійного спротиву Зе!режиму відверто пресують, насаджуючи там свої правила поведінки і потрібний режиму "порядок денний". Конфлікт з журналістами Суспільного підтвердив давно продемонстровану зверхність "слуг" до ЗМІ. Йдеться знову ж таки про інституційні речі, адже неприпустимо, коли глава держави з якогось дива називає суспільного мовника "державним" (насправді Суспільне виходить в ефір на кошти платників податків і категорично відмежовується від будь-яких політичних впливів). Зеленського і його медійних радників на кшталт Михайла Подоляка (він свого часу теж настійно радив і Януковичу) дратує впертість лауреатів премії Гонгадзе Мирослави Барчук і Павла Казаріна в обороні незалежної і якісної журналістики. Вони схильні називати волання медійників як "хайп". Нічого дивного, - саме на "хайпі" колишній комік здобув владу і тепер схильний думати, що й інші, застосовуючи цей інструмент, виношують проти нього "підлі задуми". Така собі "гра у кальмара", з категоричним імперативом: всі, хто не згоден, - проти нас. Один із героїв серіалу Кі Хун промовляє фразу, яка цілком надається для характеристики настроїв на Банковій: "Людям довіряють не тому, що вони заслуговують довіри. А тому, що більше ні на що опертися".  

Очевидно, що війна Зеленського і Ко проти Суспільного – це логічний наслідок шоку після оприлюднення офшорних таємниць господаря президентського кабінету. Після скандалу з Panama papers він так і не відповів по суті на звинувачення у, м'яко кажучи, не надто чистих оборудках. Розумування про офшори як шлях захисту від "ненависного Порошенка" і взагалі – нормальний спосіб ведення бізнесу не дали втямливим громадянам розуміння походження і подальшої долі 40 мільйонів доларів Коломойського, перекинутих "кварталівцям" у час брутального грабунку вкладників ПриватБанку. І знову ж таки – нехтувати роботою "куплених Порохом" 600 журналістів з різних країн світу, - це, погодьтеся, дуже прозорий натяк на світоглядні константи Кварталу і його лідера.

Автори "Гри в кальмара" недаремно акцентують на людській жадібності, виміром якої є гроші, і вірусній природі цієї людської риси. Хто бачив це кіно, не забуде скляну кулю під стелею, яка поповнюється банкнотами після смерті наступного учасника…

Такі підозри цілком виправдані, особливо на тлі істеричних реакцій після оприлюднення чергових президентських рейтингів Київського міжнародного інституту соціології, згідно із якими "73-відсотковий" перетворився у заледве  "25-відсоткового". Врахувавши рейтингозалежність "найвидатнішого лідера", можна тільки припускати, на що здатна владна і довколавладна зграя, гаслом якої (знову процитую "Гру в кальмара") є категоричне: "Той, хто відмовиться від гри, буде ліквідованим". Зловісно, чи не так? Небезпідставно. Авжеж. Нардеп Поляков, мер Кривого Рогу і його брат. Відлік почався?

Ілюстрація з відкритих джерел

Китайські бовдури з Кварталу

У російській мові є дуже влучний вислів – "китайський болванчик", який, опріч первинного значення (так називали потворні порцелянові фігурки з Піднебесної, модні у дамських салонах Європі XVIII століття), несе й негативно емоційно-оціночне навантаження для характеристики конкретних осіб, носіїв неприйнятних рис. Українською ця фраза звучить жорсткіше – "китайський бовдур".

До чого ці мої лінгвістичні вправи? Бо не можу підібрати влучнішої метафори після розумувань, з дозволу сказати, лідера парламентської фракції "Слуги народу" Давида Арахамії про черговий карколомний ідеологічний кульбіт його політичної сили. Після поневірянь важкими шляхами неолібертаріантства, соціального лібералізму, проголошеними ще одним видатним політологом сучасності – очільником "зеленої" партії Олександром Корнієнком, - популісти зізналися, що їм близькі ідеї… Комуністичної партії Китаю. Так от, Арахамія заявив, що книга лідера КНР Сі Цзіньпіна про державне управління "справила на нього сильне враження" і він сприятиме виданню україномовної версії цього "бестселера", щоб "українці змогли дізнатися, як Китай подолав труднощі й домігся стрімкого зростання економіки". Арахамія додав, що "китайське диво" стало можливим завдяки проведеній КПК політиці.

Але реально такі екзотичні уподобання "Слуг" геть не мотивовані успіхами економіки. Вони диктуються вельми приземленішими інтересами, огидними за своєю суттю і діаметрально протилежними цілям держави.

Китайські симпатії Арахамії – це димова завіса для того, аби якомога ретельніше закамуфлювати чергову аферу Зе!. 6 липня стало відомо про те, що Україна та Китай 30 червня підписали міжурядову угоду про співпрацю у галузі будівництва інфраструктури та реалізації спільних проєктів. За неофіційною інформацією, завдяки їй Київ отримає від Пекіна мільярд доларів.

Зе!режим потребує грошей, - багато грошей, - для власного збагачення, для утримання при владі "китайських бовдурів", для корупційних скруток і брудних афер. З МВФ таке не проходить. Фонд чітко контролює усі витрати із наданих ним кредитів, вимагає непопулярних, часом навіть болючих реформ, наполягає на зменшенні бюджетних витрат, незалежності судової влади, антикорупційних органів. Одне слово, гроші дає, але красти їх – зась. Тому й лунають на Банковій та поза нею мантри вже призабутої пісеньки Ігоря Коломойського про те, що МВФ нам не указ, і що Україна легко може оголосити дефолт для того, аби не повертати й без того назичені у нього кошти.

Звісно, Зе!бовдури могли б взяти кредит у Росії, але на рівні інстинктів вони відчувають наслідки такої оборудки. Досвід Януковича доволі промовистий, і нинішні господарі владних офісів не квапляться наступити на старі граблі, придбавши квитки до Ростова. Та й Кремль виклав на стіл уже фактично усі карти, окресливши таким чином ціну ймовірного кредиту: капітуляція, вживлення у тіло незалежної України ракових пухлин сепаратистського Донбасу із перспективою керованої з путінської Москви київської диктатури на кшталт лукашенківської Білорусі.

Хоча, - якби "зелені" невігласи вчиталися в історію Януковича ретельніше, то з подивом знайшли б там і "китайський слід". Бо 2011-го "вічно легітимний" підписав з Піднебесною контракт на 3,5 мільярда доларів. Того ж таки року партнер "лижних інструкторів", вже призабутий Владислав Каськів Нацпроєктів домовився з Китаєм про залучення 372 мільйонів доларів на будівництво залізничного сполучення між летовищем "Бориспіль" і Києвом в межах національного проекту "Повітряний експрес". Китайці їх давали під концесію дороги. Будували б її китайці, з китайських матеріалів, а ми заплатили б відсотками і дорогою. У результаті Каськів вкрав 80 мільйонів гривень і проєкт заморозили…

Отака вона, історія. Та хто б її вчив? До відома Арахамії і Ко, - якщо вже вони взялися студіювати цитатники Мао Цзедуна, - їхній новий лідер не толерував шахраїв і пустобрехів. "Всі, хто живе хитрістю, хто вважає себе спритним, великим розумником, насправді є глупаками з глупаків, і до добра вони не прийдуть", - писав Великий Кормчий.

Китайський кредит, попри невтішні для української економіки наслідки (такі партнери, як вже зауважено, дають гроші під проєкти, які втілюють своїми ж фірмами і руками своїх же працівників), руйнує і міжнародну співпрацю України з євроатлантичним світом. Тепер, з помпою збираючись до Вашингтона на зустріч з Джо Байденом, Зеленський, вочевидь, отримає відповідь на своє сакраментальне запитання: "Чому нас не беруть у НАТО?". "Тому, що ви хочете у ШОС (Шанхайська організація співробітництва за участю Китаю, Росії, Індії, Пакистану, кількох середньоазійських республік екс-СРСР. – Авт.)", - мабуть, скаже йому господар Білого дому. Тому що ви захищаєте режими, що брутально порушують права людини, голосуєте проти резолюцій ООН, які засуджують репресії Пекіна проти бунтівних уйгурів.

І матиме рацію. По-перше, Америка давно вбачає у Китаї агресивного конкурента, з яким час від часу веде наразі торговельні війни. Бо-друге, проголосивши себе захисником демократії і прав людини, лідер США не може вважати союзником тих, хто, хай навіть опосередковано, толерує протилежні погляди.

А для Зе! та його неотесаних хунвейбінів направду ближчі ідеологічні засади китайських комуністів. Він марить необмеженою владою, і поступово, руйнуючи демократичні інституції, безкарно ігноруючи закони (звісно ж, для "загального добра"), формує автократію "нових" олігархів. Ті ж, хто проти такого вектору, можуть не сумніватися: Зеленський уповні скористається порадою великого Мао: "Щодо явних контрреволюціонерів і елементів, які підривають справу соціалізму, питання вирішується легко: їх просто позбавляють свободи слова". А відтак – і свободи взагалі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зелена ідіотократія

Тих, хто віддавна підозрював "проект Зе!" у намірі його сценаристів звести суспільне, політичне, військове життя в Україні до гротеску, ідіотського метання між крайнощами, латентного когнітивного дисонансу у мізках більш-менш притомних мешканців, не варто звинувачувати у недалекоглядності. 

Все відбулося саме так. Спочатку в країні сформували стійке враження відрази до усіх еліт, карикатурно познущалися над поняттям "громадянина" і всім комплексом рис, притаманних цій породі homo sapiens, дискредитували державу, яку власне будували і утримували своїми податками і пасіонарністю ці громадяни, а відтак привели до влади ідіота у класичному (давньогрецькому) сенсі цього слова. Бо тоді, коли демократія щойно народжувалася, так називали осіб з твердою позицією "крайньої хати", байдужих до життя соціуму, - і відповідно, позбавлених права голосу у вирішенні тих чи інших важливих для загалу проблем. Це пізніше термін "ідіот" набув медичних нюансів і негативної конотації, тоді, у давній Елладі, він був цілком нейтральним і прийнятним, щось на кшталт того, як зараз безбарвно виглядає слово "обиватель".

Тому, оцінюючи "двіжухі" Зе!режиму, не варто надто дивуватися екстравагантності, ба навіть – відвертій глупоті певних, з дозволу сказати, "державницьких рішень". Бо як оце недавно зауважив французький філософ і письменник Максім Ровере, узагальнюючи популістські тенденції у глобальному вимірі, "ідіоти роблять політичну кар'єру, бо – на відміну від пересічного загалу – не мають достатньо уяви, щоби знати, що влада їм не до снаги".

Однак "свята глупота" ідіота при владі аж ніяк не означає того, що становище і пов'язані з ним переваги, а ще – дуже зрозуміле внутрішнє бажання того, аби статус кво утримувався якомога довше, - не мотивуватимуть таких персонажів на вкрай небезпечні кроки. Той же Ровере каже, що життя ідіота ніколи не буває легким.  "…Поява нової проблеми робить його ще важчим. Відчуття контролю зникає, що викликає паніку. Тому ідіот стає агресивним. Заперечує, легковажить, старається не бачити. Або намагається одним рухом ліквідувати проблему, що зазвичай у його розумінні означає ліквідувати когось. Є проблеми – мусять бути винуваті. Треба з ними зробити порядок. З людьми, не з проблемами".

А тепер гляньмо на ґенезу української ідіотократії за майже два з половиною роки каденції Зеленського. Хіба вона не є яскравим підтвердженням висновків француза?

Герой сумнівного серіалу, який взявся утілювати кіношний сценарій у реальному житті, доволі хутко відчув смак влади, і тепер – мотивований і справжніми господарями, і особливо оточенням, - неприховано і нагло руйнує інституції і правила, плює на закони і Конституцію. Учорашній квартальний блазень дуже хутко втямив, що має справу не з проблемою – з цілою купою проблем, і став агресивним. Він доволі "мужньо" прибирає перешкоди зі свого шляху, - та ось біда, що тими перешкодами є не якісь надумані "ворогами" ідеологічні чи світоглядні конструкти, а фундаментальні речі, основоположні для будь-якого державного утворення речі – закони, правила, консенсусні угоди, суспільні домовленості.

Для Зеленського вони – фікція, джерело роздратування і об'єкт вихлюпування агресії. Він, за його ж словами, "не має часу будувати демократію", він вередливо, мов підліток-інфантил, потребує-вимагає задоволення своїх захцянок, і не зупиняється ні перед чим, аби уволити власний інтерес.

На думку Зе!кліки, найефективнішим інструментом реалізації своєї авантюрно-авторитарної політики стала РНБО, на підставі рішень якої "лідер сучасності" продукує, мов збожеволілий принтер, свої несосвітенні, на перший погляд, укази. Відтак, аби "правничо забезпечити" їхню сумнівну легітимність, до парламенту, на схвалення "монобільшістю" надходять не менш сумнівні законопроєкти, і голосуються майже у турборежимі.

Але у цій позірно хаотичній катавасії простежується цілком певна логіка. Так званим "законом про олігархів" ("антиахметівським") фактично знищують не демонізованих режимом товстосумів, а малий та середній бізнес. На Банковій чудово розуміють, звідки росли коріння минулих Майданів, - незалежні підприємці-патріоти, здатні не тільки переконати масу, але й утримувати в часі антивладний протест. Фермери, забудовники, власники нерухомості відчують на власній шкірі наслідки владного популістичного свавілля, - зростання податків і не можливість оскаржити рішення фіскалів про стягнення податкових боргів (справжніх чи надуманих чиновниками) у судах.

Ба більше, видається, Зе! страхується навіть на неймовірний випадок непослуху судової системи. Тому до Ради вже внесено законопроект, який мав би заборонити служителям Феміди оскаржувати рішення… РНБО, якими б неприйнятними і агресивними вони не були. Оскільки слухняний дорадчий орган вже використовується майже автократичним режимом для боротьби з політичними опонентами, то, повертаючись до оцінок Ровере, ідіократія готується до наступного кроку: зауваживши проблему, вона вирішуватиме її шляхом наведення "порядку" з людьми, а не з проблемами. Перші симптоми такої небезпеки вже виринули у бажанні "слуг" ухвалити закон, який наділятиме свого "хедлайнера" правом ухвалювати "політико-правові рішення". Тобто, без озирання на закон, визначати "правильних" і "неправильних" співгромадян.

Дрейф зеленої ідіотократії у бік диктатури, ба навіть тиранії лукашенківського взірця очевидний. Він посилюватиметься з наближенням перспективи нарешті визначитися з геополітичними орієнтирами України. Для Зе! вони, як досі видається, неочевидні, навіть попри те, що вони вписані у Конституцію. Але що таке Основний Закон перед "хотєлками" ідіотів і перед їхнім майже тваринним страхом втратити владу, направду нічним жахом в очікуванні моменту, коли за всі свої фокуси доведеться відповідати?  

Ілюстрація: Ігор Кийко

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Революційно доцільний Зеленський

"Я не можу сам воювати з цілим світом", - заявив очільник країни на недавній зустрічі із журналістами. У цій фразі – квінтесенція Зеленського на екваторі каденції. 

Він, по-перше, не керує, а "воює". І, зауважмо, не із відкритим ворогом, який анексував Кримський півострів і відрізав частину Донбасу, всадивши там маріонеткові терористичні режими. Ні, Зеленський розпочав боротьбу з тими, хто цілком можливо буде заважати йому втілити власну рожеву мрію – виграти наступні президентські вибори, аби й надалі паразитувати разом з кварталом "Слуг".

По-друге, Зеленський – не сам, оскільки вчорашній актор розважального жанру, на жаль, не здатен бути самостійною фігурою у хитросплетіннях політики, державного управління, міжнародних стосунків. Він оточив себе не менш цинічною, аніж він сам, - що на сцені, що, як з'ясувалося, і в житті, - зґраєю пройдисвітів і відвертих лакуз, які насамперед дбають про "інформаційну гігієну" гаранта, лестячи його наполеонівським ілюзіям, а паралельно працюють на власний інтерес, який частенько дивним чином збігається з інтересами сусіда-агресора. Ця компанія теж не проти (радше – за) другого терміну свого патрона, оскільки чудово розуміє, що тільки з таким керованим босом можна провертати розмаїті не вельми чисті оборудки.

Ба більше, - переймаючись перспективою ймовірного звіту за вже скоєне, Зеленський запровадив принцип колективної відповідальності, притаманний далебі не демократичним системам, а, радше, автократіям і диктатурам. У "генсека" Зе! тепер власне "політбюро", - Рада національної безпеки та оборони, керівник якої з систематичністю телесеріалів, виходить в ефір "по п'ятницях", аби вчергове ошелешити публіку якимись несосвітенними зиґзаґами сюжету.

Зеленський і Ко – далеко не системні люди. Вони були такими, коли хедлайнер 95-го Кварталу йшов до влади, такими й залишилися по двох роках його недолугого правління. Контрсистемність Зеленського – це симулякр "революційності", і у намаганні "правити" так, як заманеться, команда "свого хлопця" ламає інституції, руйнує безпекову складову, не озирається на якийсь сміховинний, з її точки зору, принцип розподілу повноважень і гілок влади. У демократичній системі, яка, погодьмося, таки є в Україні, схожий нігілізм і геростратство виглядають так, як би мали виглядати, - прожектерством і свавіллям. І тому Зе!, що "не може сам воювати зі всім світом", взяв на озброєння вже не раз і не двічі скопрометований принцип "революційної доцільності". Тільки ж така "доцільність" має цілком певну мету, і ця мета кардинально протилежна інтересам суспільства.

Спочатку "під віник" загнали Конституційний суд. Який-не який, він все ж міг стати бодай картонним заборолом проти апетитів та правового "безпредєлу" популістів. У всякому випадку, над кожним сумнівним указом чи ухваленим "монобільшістю" законом за умовчанням нависав дамоклів меч його оскарження в КСУ. Тепер лише легковірні наважаться подаватися у будівлю на Жилянській, оскільки ніхто з тамтешніх мешканців не бажає собі долі вчорашнього голови…

А Офіс президента і Секретаріат РНБО в поті чола працюють над "законодавчими" актами, якими фактично цементуватимуть моновладу, зосереджену у руках Зеленського. Коли у ЗМІ виринув майбутній проєкт так званого "закону про олігархів", Банкова запопадливо взялася дезавуювати цей "витік". І не випадково, оскільки цей, ще наразі папірець, більш ніж прозоро вказує на вельми недемократичну тенденцію розвитку "клоунократії", її поступове переродження на авторитаризм, на кшталт лукашенківського режиму або ж путінської диктатури.

І, як завжди, у війні за правду першою жертвою стає свобода слова. Тому й "антиолігархічний закон" мав би прописати "правила гри" для власників найбільших медій. Зеленському дуже добре відома сила ЗМІ, власне вони й уможливили його злет на владний олімп. І, зібравшись у похід за другу каденцію, він не може ігнорувати потенційну медіазагрозу. Тому власники медіаімперій у випадку нелояльності прогнозовано будуть записані до реєстру "олігархів", з усіма наслідками, передбаченими цим, ще не виписаним, але без сумніву, драконівським статусом. Якщо хтось вважає такі висновки завчасними і безпідставними, то рекомендую ретельніше придивитися до змін на медійному ринку України і за дивною трансформацією риторики окремих, досі, м'яко кажучи, не вельми "зелених" телеканалів. Наприклад, фірташівського "Інтера", який заплющує очі на "репресії" проти одного зі своїх мажоритарних акціонерів Медведчука, а навпаки – інколи вже курить фіміамом довкола постаті "повелителя мух".

Далі більше. Зеленський досі жодним словом не обмовився на тему, яка не сходить з перших шпальт світових газет і прайм-таймів телеканалів – про терористичний акт у небі над Білоруссю і про методи "Луки" у боротьбі з політичними опонентами. "Дипломатична обережність"? Куди там. Не даремно ж урядовці на прямі запитання про санкції щодо Мінська загадково обертають очима, розповідаючи про частку нафти та нафтопродуктів з Білорусі (читай – Росії), і про ймовірний колапс у випадку припинення постачань. Найгірше, що їм доволі суголосно взялися підспівувати експерти зовні ліберальні і демократичні, забувши, однак, як вони досі бештали Європу за те, що там ставлять пріоритетом "економічні зв'язки" з Путіним, зраджуючи Україну. Чи не варто таки визначитися у дилемі "ціни чи цінності", тим паче, що вже очевидно, що хтось на Банковій гарненько присів на білоруську "трубу", і стриже купони, збираючи кошти на майбутній президентський марафон Зеленського.  

Ось так "революційна доцільність" борця "за світле майбутнє без олігархів" стає, по суті, інструментом побудови геть іншого "майбутнього". Без демократії і свободи.   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Піночет-лайт чи Путін 2.0?

Після останньої великої пресконференції Зеленського експерти навперебій взялися прогнозувати, яку ж роль учергове обрав для себе цей навіть не колишній актор розважального жанру. 

"Не колишній" тому, що політичні практики вибудованого ним і його соратниками режиму передбачають не щоденну аналітичну роботу, не вибудовування стратегем, а вигадування чергового незвичного амплуа для рольових ігор з невибагливим виборцем. Зе!камарилья дбає про зміцнення своїх позицій, вона грає "удовгу" не в сенсі розвитку країни і добробуту її громадян, а саме задля якнайтривалішого перебування при владі.

Думки політологів цього разу не особливо різняться в оцінках. Для більшості з них однозначним є те, що Зеленський та його технологи і сценаристи вже визначилися з типом майбутнього ладу. І цей вибір навряд чи втішить вітчизняних демократів різного штибу – від поміркованих лібералів до правих консерваторів і тим паче "ліваків". Бо цей вибір – авторитаризм.

Якщо і є певні розбіжності у визначенні Зе!майбутнього, то лише у деталях. Але, знано, що саме у них ховається диявол.

Можна сперечатися, чи мріє Зеленський про лаври Піночета, чи йому більше до смаку досвід арґентинського автократа Перона. Оцінювачі мають усі підстави для таких паралелей, позаяк Україна, на жаль, проходить шлях і Чилі, і Арґентини, будучи, за умовчанням, країною "третього світу". З Піночетом, однак, Зеленського єднає лише гримаса на його лобільному обличчі, і ця міна була майже незмінною упродовж його тривалого діалогу із журналістами. Однак саме Аугусто Піночет свого часу влучно зауважив, що, мовляв, "я не диктатор. Просто у мене сердите лице". Він продовжив, однак, вже не настільки саркастично: "Я демократ, але у моєму розумінні слова. Все залежить від того, що вкладати у поняття демократії. Наречена може бути дуже привабливою, коли молода. І може бути дуже огидною, коли стара і зморшкувати. Але і та, й інша – наречені".

Коли мова про Хуана Домінґо Перона – генерала і автократа, батька "перонізму" (особливого шляху Арґентини, - без соціалізму та капіталізму), то політична сила, на яку він опирався упродовж трьох каденцій, - хустисіалістська партія дуже схожа на "Слугу народу". Деякі тези з програмних документів Зе!ОЗУ реально скопійовані з канонічних текстів пероністів. Тут і державне регулювання ринку (згадаймо останні бензинові змови низки мережевих АЗС проти шмигалівського "цінового коридору"), і соціальний патерналізм заради "класового миру" – "зелена" імітація боротьби з олігархами, загравання з невибагливим обивателем, постійне роздмухування ненависті люмпена до "багатих" і "успішних".

Але що Піночет, що Перон були хоч і диктаторами, однак "національними" диктаторами. Так, вони дуже вправно формували образ ворога з транснаціональних корпорацій, але цей "ворог" був ефемерним, він не вбивав ні арґентинців, ні чилійців. У випадку ж Зеленського, якому доля-пересмішниця уділила роль президента реально воюючої країни, з ненаситним і одвічним агресором під боком, - маємо зовсім інший тип державницького епігонства. Це радше психологічний феномен, коли жертва переймає риси злочинця, визнає, що саме його поведінка і методи якнайліпше годяться для вирішення тих чи інших проблем.

Я вже писав про те, що Зеленському-автократу найбільше імпонує досвід Владіміра Путіна. Зрештою, не тільки імпонує, але й надихає вже на реальні кроки. Немає жодних підстав вважати, що "війну з олігархами" вигадали в Офісі президента на Банковій. Її просто скопіпастили з кремлівських практик раннього підполковника КҐБ, який банально захотів нагнути олігархів, що утримували режим Єльцина, і на підставі лояльності/нелояльності здійснював далебі не природній відбір. Варто лише згадати долі Боріса Березовського чи Міхаїла Ходорковського, які розважили, що не варто годувати путінізм. І на противагу цим трагічним постатям глянути на життєву траєкторію угодовців і конформістів, що вирішили бути слугами режиму, - Міхаїла Фрідмана та Владіміра Потаніна.

Якщо хтось вимріяв собі, що автократія аля Путін очистить суспільство від "кровосісь"-олігархів, то мушу його розчарувати. На місці їхніх приватних імперій виростуть, як у нинішній Росії, олігархи державні, - "смотрящі" над державними монополіями на кшталт Алєксєя Міллєра з "Газпрому" чи Іґоря Сєчіна з "Роснєфті"…

"Олігархічний список" РНБО, як, зрештою, і реєстр "ворів у законі", - це не керівництво до дії чи "наводка" для правоохоронців (ті чудово орієнтуються у підкилимних справах товстосумів чи у злодійських "малинах" хрещених батьків). Це – тест на лояльність, спроба визначити реакції фігурантів, їхню готовність годувати молоду автократію або ж фінансувати тих, хто з нею незгоден. Ба більше, - політичні підтексти цих документів, яким, гадаю, суджено стати хрестоматійними прикладами для правників, як можна цілковито нехтувати презумпцією невинуватості і принципом розподілу влад, - підводять дуже сумнівну "юридичну" базу для переслідування політичних опонентів. Сумнівну настільки, наскільки сумнівною є вкотре повторена Зеленським фраза про попередника: "Я став вироком Порошенка, тому що зараз президент, а він ні".

І тут виникає ще одна причина автократичної генези Зе!режиму. Окрім утримання влади, Квартал і його хедлайнер панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Тобто ці люди чудово розуміють, що у випадку форс-мажору (а таким є для них провал на виборах, Майдан чи якісь інші, ще не випробувані українським суспільством механізми), саме Порошенко має найбільші шанси стати для них і вироком, і прокурором. І сподіватися на "милість для переможених" у цьому випадку не випадає. 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зеленський і петля часу

Так буває часто: діти виростають, отримують паспорти, розмінюють вже й тридцятку, а то й сороківку, але надалі залишаються інфантильними підлітками, - на біду батькам, та й собі, зрештою, теж. 

Ні відповідальності, ні бодай наміру зазирнути в більш-менш осяжне майбутнє, ні підставових мрій, - лише ілюзії, замки на піску і спогади про безхмарне дитинство, коли ангіни лікували солодкими сиропами, а мама щодня подавала і смачний обід, і напрасовану сорочку…

Трапляється, що ці недоростки, - через непорозуміння або завдяки свідомому рішенню доросліших "дядьків", - потрапляють на неранжирні для своїх мізків і трибу життя посади, і вже важко визначити – кому від того гірше: чи підлеглим, чи самому "начальничку"? Бо і перші, й другий відчувають непереборний дискомфорт від, так би мовити, профнепридатності "кадра". Причому, реакція призначенця, далебі, залежить також від рівня його самодурства і пихи.

Я часто пишу, що Зеленський є інструментом у руках ляльководів, які поклали немало зусиль та коштів для того, аби повернутися до влади. Тут мова не тільки про олігархів, які, - і це стало очевидним особливо зараз, коли посполитим озвучили космічні тарифи на газ, електроенергію тощо, коли ФОПам поклали під ялинку нові податки (замаскувавши це ілюзорними карантинними "канікулами" і жалюгідними восьма тисячами компенсацій). І річ не тільки у людях Януковича, які стрункими лавами вливаються у владні установи. І навіть не у російських впливах чи агентах, - хоча ними фактично нашпиговані українські державні інституції аж до силових структур.

Зеленський служить усім, кому "винен", окрім власного народу. Зобов'язання перед ефемерними 73-ма відсотками своїх виборців він бачить доволі специфічно, вважаючи, що з них досить чергового відосіка чи безґлуздої фрази у фейсбуку, яка видається їм, і що найсумніше, - і йому, - "прикольною", сповненою підтекстів і "глибокої мудрості".

Але, як на мене, проблема в іншому. У тому, що Зеленський завис у петлі часу, загруз у власному криворізькому дитинстві часів УРСР, і бачить світ та сучасні його жорсткі, навіть жорстокі реалії, через рожеві окуляри підлітка пізньорадянської доби. Саме тому він свідомо експлуатує тему патерналістської держави і охоче погоджується на роль "батька нації". Варто лише переглянути його "новорічну репризу" з дітьми, щоб оцінити рівень "державницького мислення" новоявленого "діда Панаса". Причому, цей казкар свідомо натякає на авторитарні амбіції, оскільки, на його думку, здолати опір інакодумців, тих, хто насправді розуміє серйозність викликів та загроз для України, а не "дре з того лаха", можна лише "посадками", судами, дифамацією і оббріхуванням.

Зе! обрав собі за кумира Владіміра Путіна, але його мавпування стилю московського "царя", як і будь-яке епігонство, викликає лише насмішки і жаль. Зауважили, як гонорово крокує цей недомірок червоної церемоніальною доріжкою до Маріїнського палацу, як його розпирає від виструнчених вояків з почесної варти. Точнісінько Путін у Кремлі. Лише з однією поправкою – Владімір Владіміровіч наказує стелити червону доріжку лише з нагоди інавгурацій, а не рутинного новорічного привітання… Шкода, що Зеленський, у якого, знано, пряма телефонна лінія з бункером сусідського диктатора, не проконсультувався з ним щодо цієї дрібнички.

Суспільний запит на такого штибу владу є наочним. Чи не він вилився у стотисячну чергу до "мавзолею" на похороні Геннадія Кернеса? Ті, хто старші, пам'ятають "всенародну скорботу" після смерті "дарагого Лєоніда Ільїча", а молодші могли побачити схоже на телеекранах у сюжетах з Північної Кореї, коли там 2011-го пішов до Авраама "товариш Кім". 

Однак стратегія Зе!політтехнологів базується на цілком тверезому розумінні того, що махровий популізм і спекуляції на ностальгії "совка" живучі лише за  умови авторитарного правління. Вони мають за уроки "проєкти" Леоніда Черновецького, Олега Ляшка, зрештою, Юлії Тимошенко. Утримати і маніпулювати мізками "бабушек" можна лише за умови "сильної влади", десниця якої каратиме обраних "цапів-відбувайл", рівно ж як роздаватиме жалюгідні крихти з панського столу розмаїтим люмпенам і вічно "знедоленим".

Не минув даремно і "урок Лукашенки", який свого часу теж був до певної міри взірцем для Зеленського. Та після буремних подій у Мінську і реального остервеніння "бацьки", ладного втопити у крові країну задля утримання на посаді, в ОПУ зрозуміли, що автократію слід впроваджувати обережно. Бо, до прикладу, коли Зе! вперше розтоптав закон і Конституцію, розпустивши Верховну Раду, це, в умовах переможної ейфорії, масової підтримки та розгубленості опонентів, не спричинило особливої суспільної реакції. А ось коли преЗЕдент з шаблею наголо наїхав на Конституційний суд, проти нього рішуче виступили навіть його симпатики. Звісно, за майже два роки влада і лідер "зелених" змарнували левову частку довіри, але, мабуть, не цей чинник зіграв тут визначальну роль. Бо перезавантаження парламенту ще сприймалося як цілком природна риса демократії, а ось зазіхання на інституційний каркас державності – як злочин, що межує з державною зрадою.

Звісно, Зеленський вдається до притаманних його шахрайському стилю пояснень. Недороблений політтехнологами автократ прагне якомога хуткіше прибрати до рук залишки влади. Він виганяє невгодних з РНБО, грудьми стає за власні креатури на кшталт Олега Татарова чи Ірини Венедіктової. Ці кадри знадобляться йому для майбутніх репресій. Бо повернути країну навспак, за траєкторією петлі часу реально тільки силоміць, через коліно.

Хоча "у Зеленського" мали б усвідомлювати марність власних потуг і прожектерство свого лідера. Якщо, звісно, дивилися фільм Раяна Джонсона "Петля часу". "Завдання тих, хто приймає (повернених з майбутнього. – Авт.) – всадити жертві кулю в лоб, стерши нещасного з історії". Фантастика, але повчальна…

Ілюстрація: Вася Ложкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Социализация орков

Автор: Валєрій Панюшкін. Джерело: Сноб

Совершенно очевидно, что если орки побеждают, то мир погружается во мрак. Но если орки побеждены, то становятся серьезной проблемой. Их надо социализировать. Надо им как-то растолковать, что эльфы не прикидываются красивыми и ясноглазыми, а действительно красивы и ясноглазы, причем ясноглазость эльфов не ставит перед собою цели кого-то унизить, а просто так получилось, что ясные глаза. Надо как-то очень осторожно растолковать оркам, что достижения эльфийской культуры не являются хитрыми чарами, направленными на порабощение народов Средиземья. Совсем уж как-то мягко следует объяснить оркам тот факт, что Арагорн, будучи человеком, женился на эльфийской царевне Арвен — да, так бывает. А у гномов — ну, простите, пожалуйста — женщины носят бороду. А у энтов вообще нет женщин, так и живут.

Далі: тут

Ілюстрація: Сноб

Украине стоит испытать Россию  на прочность

Автори: Раджан Менон, Алєксандр Мотиль. Джерело: Los Angeles Times. Переклад:inosmi.ru

Украине нужен в первую очередь мир, если она хочет начать и провести экономические реформы, некоторые из которых могут оказаться весьма болезненными. Постоянная война за территории, на возвращение которых у Украины нет средств, и чрезмерное стремление вступить в альянс, которому не нужен военный конфликт с Россией, не имеют никакого смысла. Более того, война угрожает благосостоянию 40 миллионов украинских граждан ради исключительно риторического и в настоящий момент невыполнимого обещания освободить 5 миллионов украинцев, проживающих на территориях, оказавшихся под контролем России.
Далі: тут

Ілюстрація: ua-ekonomist.com

Сеанс массового гипноза

Автор: Вадім Зайдман. Джерело: каспаров.ru

После Гитлера немцы задавались вопросом: как они, такая культурная нация, смогли быть задурены этим австрийским ефрейтором?

Так же после Путина в России будут задаваться вопросом: как этому выходцу из дворовой питерской шпаны и КГБ удалось так промыть мозги нации, что… получился одобрямс в те самые сакральные 84% и дошло до того, что россияне стали видеть в украинцах чуть ли не первых врагов России… ну, может быть, вторых – после американцев? Но те далеко, а эти – близко, как Каин к Авелю.

Далі: тут

Ілюстрація: maryana-t.blogspot.com

«Нікчемний» Захід і новітній «крихітка Цахес»

Ми сьогодні є свідками, як «золоті волосини», що дозволяли Путіну здаватися не тим, ким він є насправді, вже надірвані

Автор: Сергій Грабовський. Джерело: День

...а чи був Путін автором реформ та ініціатором позитивних економічних змін? Згадаймо: реформи на початку 2000-х були проведені урядом Михайла Касьянова, а радником Путіна тоді був Андрій Ілларіонов. Саме їм належали ті успіхи, яких досягла тоді РФ, – та хто сьогодні пам’ятає про їхню діяльність? Усю славу приписали Путіну, і зробили це не тільки його штатні пропагандисти, але й куплені західні політики й журналісти, а на додачу – «корисні ідіоти», які з тих чи інших причин легко стають жертвами тоталітарної пропаганди. Пригадується, одна західна журналістка якось охрестила російського президента «засновником новітньої соціал-демократії», а інша – «турботливим батьком російського народу, що веде своїх громадян до демократії»… Крім того, що було би з Путіним, з його могутністю, якби не карколомне подорожчання нафти й газу після 9/11, тобто після атаки ісламістів на США та початку війни західної цивілізації зі світовим тероризмом? Ну, а далі Путін здобув у певних колах Заходу репутацію «борця за традиційні цінності» та «моральне суспільство».

Далі: тут

Ілюстрація: volynnews.com

Россияне готовят Путину Майдан

Автор: Іван Яковина. Джерело: Новое время

В России собирается Майдан. Акция, которую планируется провести 15 января, конечно, сильно отличается от того, что было в украинской столице год назад – и по мотивации участников, и по заявленным целям, и по механизму организации, и по ожидаемой реакции режима.

Это не будет спонтанной реакцией на очередное безумное решение проворовавшейся власти. И наверняка с первого своего дня собрание на Манежной площади не будет мирным. Да и повод для сбора совсем иной. Но ошибки быть не должно – речь идет об акции против действующего режима. Против Владимира Путина, если быть точнее.

Далі: тут

Ілюстрація: Новое время