Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

Час равликів

Я сьогодні з черговою історією, яка, мабуть, матиме продовження. На жаль, нерадісне.

Десь з місяць тому мій сусід раптом запитав, чи я не в курсі, де можна вакцинуватися і скільки це коштує. Був щиро подивований тим, що тут – "шара". Ми з ним спілкуємося нечасто, знаю, що буквально донедавна він орендував дві ятки на сусідньому ринку. А ще – літав, прямо таки "світився" від перемоги Зеленського, який, на його думку, "прийде й порядок наведе з баригами". Поступово той ентузіазм згасав, а ось кілька днів тому я зауважив, що ятки на ринку закрилися, а його дружина у ліфті повідомила, що рушив чоловік у Польщу на заробітки. "Оренди не стягував, та й покупців зараз катма", - пояснила. "Ось для чого йому потрібна була вакцинація…", - зробив я для себе висновок.

Я не схильний впадати у моралізаторство чи повчати когось, як жити. Річ невдячна, і, мабуть, таки, геть непомічна. Ба більше, завжди знайдеться хор "народолюбців", які хутенько розкажуть тобі, що народ завжди має рацію, він мудрий і бачив все. Хоча досвід кількох останніх років дав чимало аргументів на користь протилежного висновку.

Власне, з цієї точки зору цікавою, як на мене, є думка письменника Андрія Бондара, озвучена ним під час публічної дискусії "Культура вибору: Як ми обираємо" у рамках цьогорічного BookForum-у. Аналізуючи електорат, що голосував 2019 року за героя телевізійного серіалу, а відтак – і за його склепану на коліні популістську партію "Слуга народу", Бондар (з цифрами ЦВК у руках) з'ясував, що його основу склали люди віком до 25-и та 65+. На підставі цього літератор робить несподіваний висновок: "Люди, які не мали досвіду опору системі, і люди, які мали можливість опору, але не опиралися системі, – голосують однаково".

Тобто, попри випробування воєнного часу, коли пасіонарна частина суспільства демонструє здатність і бажання опору, планка опірності загалу (умовних 73 відсотки) свавіллю і безкарності обраних ними ж владців катастрофічно падає. Психологи кажуть про "ефект дзеркала", що свідчить про невдоволення своїм же відображенням в люстерку, з яким, далебі, нічого не вдієш. Бо "свій хлопець", "президент на велосипеді", - реально є віддзеркаленням інфантильних, легковірних виборців. Принаймні, його ретельно спланований і відретушований імідж, за задумом сценаристів, мав би бути саме таким.

Мав би, але не став… І на екваторі каденції розчарованому і зневіреному Зе!прихильникові доводиться ковтати глевкі млинці від учорашнього кумира. Голограма насправді виявилася фальшивкою, а наслідки урядування телевізійного "супергероя" вже зараз виглядають катастрофічними. І одна річ, коли б мова йшла про матеріальні речі. З інфляцією, астрономічними тарифами і непідйомними цінами на продукти, з прийдешньою, ймовірно, холодною зимою і закладеними у недолугому бюджеті драконівськими податками українці вже спробують давати собі раду. Річ у суттєвішому: попри традиційну нелюбов "народу" до влади, у того ж таки народу за ці два роки суттєво атрофувалася життєво важлива риса – здатність до опору. Прийшов час равликів – коли не наділений мізками молюск ховається у власну мушлю з надією перечекати біду…

Згадаймо, як раніше суспільство реагувало на будь-які переступи меж його свобод і прав. Якою жорсткою і недвозначною була відповідь на утиски свободи слова, скільки людей збирали тарифні майдани, яке обурення здіймалося від чергових неоковирностей чи свавільних витівок чиновників. Фермент опірності не тільки живив суспільні процеси, додавав їм сенсів і, якщо бажаєте, драйву. Він, цей чинник, цементував демократію, тримаючи у тонусі її інституції – формальні чи неформальні.

Чи бачимо щось схоже зараз? Так, - суспільні дискусії, ба навіть баталії тривають у віртуальних світах, протестні настрої успішно каналізуються у фейсбуках чи телеграмах. Однак не забуваймо, що саме соціальні мережі раніше були каталізаторами реального протесту, який, зокрема, матеріалізувався у перших виступах другого українського Майдану, названого відтак Революцією Гідності. Нині ж равлики у своїх мушлях здатні лише на жалі й жовч на адресу уявних чи нав'язаних політтехнологами опонентів, - і на цьому вичерпується потенціал їхньої опірності.

А ще, можливо, спрацьовує дуже неприємне відчуття власної причетності до речей, які, переконаний, не матимуть виправдання. Зокрема, ковідного пекла, влаштованого "проффесіоналами" веселого жанру, що "розважалися" на корупційних схемах "Великого крадівництва" замість того, аби подбати про захист від пандемії. Сотні щоденних смертей, - і… єдиний "відосік" із закликом вакцинуватися, видалений з мережі майже миттєво, оскільки серед залишків фанатів "рейтингоносця" здебільшого равлики-"антивакси".

Є ще один небезпечний, але знову ж таки – вже освоєний українцями – аспект наслідків популістського режиму. Йдеться про старий тренд, який потихеньку знову починає виринати у суспільних дискусіях. Обивательське "противсіхство", - мовляв, кого б ми не обирали, все одно схибимо. Бо "там, нагорі", - свої схеми, закони та правила, бо там – "всі однакові". Так працює психологія "равлика", і цим успішно користуються політичні пройдисвіти й аферисти, коли на кону постане проблема нових виборів.

Але чомусь мені видається, що цього разу "равликам" не вдасться "перебути". Їх виколупають з непевних і крихких будиночків фатальні обставини. Не хотів би бути зловісною касандрою, однак все вказує на те, що Зе!режим невпинно йде до свого фіналу. Зруйнувавши демократію, його адепти та дійові особи не залишили іншого вибору активним громадянам. Суспільні катаклізми легко ламають уклад, стереотипи, змітають з політичної сцени вчорашніх всесильних "лідерів". А равликові мушлі для них - то геть дрібне…

Ілюстрація з відкритих джерел