Обама підписав Акт на  підтримку свободи України і готовий переглядати санкції

Джерело: vidia.org

Барак Обама підписав закон H.R. 5859 – Акт на підтримку свободи України. Про це повідомляє VIDIA з посиланням на пресове повідомлення Білого Дому.

Підписання цього закону не сигналізує змін у політиці Адміністрації президента щодо санкцій, які США ретельно продумували у відповідності до актуальних подій та координували із своїми партнерами, ідеться в повідомленні.“На даний час, Адміністрація не планує запроваджувати санкції в рамках цього закону, але Акт надає Адміністрації додаткові поановаження, які можуть бути задіяні, якщо вимагатиме ситувція”, – зазначив Обама.

Далі: тут

Ілюстрація: nnm.me

Обама підписав "Акт на підтримку свободи України" 

Американський президент Барак Обама поставив підпис під "Актом на підтримку свободи України", ухваленим раніше обома палатами Конгресу США. Про це повідомляє Укрінформ.
Деталі згодом

Ілюстрація: zn.ua

Обама підписав перший з  проукраїнських законів

Джерело: ТСН

Американський президент підписав у вівторок ухвалений у Конгресі бюджетний закон, який серед витрат на загальну суму в 1 трильйон 100 мільярдів доларів передбачає й підтримку України, передає ТСН.

У тексті, що займає понад 1 тисячу 600 сторінок, міститься, зокрема, пункт про надання Україні позикових гарантій. 175 мільйонів доларів мають піти до програми Ініціативи запевнення Європи, що дасть можливість США надати допомогу Україні і трьом країнам Балтії на розвиток їхніх збройних сил.

Далі: тут

Ілюстрація: cont.ws

Новые санкции, новый ликбез  от ФБК 

Які санкції зможе запровадити Обама після підписання «Акту на підтримку свободи України»

Автор: Алєксєй Навальний. Джерело: navalny.com

Так как толком пока никто ничего не понял и внимательно не прочитал, как и раньше, Никита из отдела расследований ФБК разобрался и представляет очередной ликбез на тему новых санкций. Читайте:

Декларируемая цель законопроекта. Помочь Украине восстановить территориальную целостность и государственность и сдержать Правительство РФ от дальнейшей дестабилизации обстановки и вторжения в Украину, а также в другие независимые страны Восточной Европы и Средней Азии.

Далі: тут

Ілюстрація: elise.com.ua

Очікуючи на  Обаму

Порошенко не гає часу даремно. Поки помічники Барака Обами набирають чорнило для ручки, якою президент поставить свій автограф під «Актом на підтримку свободи України», ПОП провернув операцію, що не вдалася колись Вікторові Андрійовичу Ющенку. Причому, Петро Олексійович теж був не останнім учасником тієї давньої драми.

Далекого 2005 року, цілком усвідомлюючи наслідки переформатування політичної системи країни після реформи аля Кучма, помаранчевий лідер зробив спробу трансформувати РНБО у фактично паралельний уряд країни. На противагу прем’єрові – Юлії Тимошенко. Ющенко прекрасно усвідомлював, що «газова принцеса» не дасть йому правити так, як того хотілося, усі важелі фактично перебували у її руках, а рівень підтримки серед вчорашніх переможців Майдану-1 зашкалював. Власне кажучи, ВАЮ не залишалося інших варіантів: він призначив Порошенка секретарем РНБО (мала втіха після обіцяного прем’єрства), а заспокійливим призом мало стати цілковите переформатування Ради на потребу президентським амбіціям. Та тоді не склалося – рвонув скандал з «любими друзями», у висліді якого обоє – що Тимошенко, що Порошенко – позбулися посад, а Віктор Янукович розпочав стартап, що завершився трагедією 2010 року. Трагедією не тільки і не стільки для Ющенка, як для всієї України.

Порошенко врахував помилки Віктора Андрійовича. І хоч ситуація 2014-го кардинально відрізняється від тодішньої, все ж головні сенсові складові залишилися. Даремно деякі експерти переконують, що Турчинов на посаді секретаря РНБО стане запорукою тривалого миру між президентом та прем’єром. Думаю, що Турчинов, попри його пасторську здатність знаходити компроміси, не надто захищатиме свого нинішнього працедавця або вчорашнього партійного боса, коли ті спробують зробити щось на шкоду або на власний розсуд. Не для того Олександр Валентинович фактично витягнув країну із стрімкого постмайданного піке і кримської кризи, не для того він рішуче розійшовся із давньою соратницею Тимошенко, аби дозволити комусь сторонньому перекреслити його харизму. Реноме особистого ворога Путіна зобов’язує на особливу позицію і гарантує особливу вагу Турчинова у сучасній політиці. Видається, не тільки українській.

Олександру Валентиновичу належить зробити те, що давно і ефектиивно працює у США – гарантувати сильну президентську владу на противагу «свавіллю» сенаторів та конгресменів (особливо тоді, коли більшість за політичними опонентами). Інструментом цієї влади має виступити РНБО, рішення якої перша особа держави буде запроваджувати своїми указами. Причому, ці укази не потребуватимуть контрасигнації уряду чи прем’єра, що свого часу вдалося таки протягнути Юлії Тимошенко. Яценюку для цього явно забракне сил, та й Турчинов навряд чи підтримає такі наміри прем’єра.

Додайте сюди чинник моменту – війна, російська агресія ще довго залишатимуться найвагомішим аргументом для тих, хто буде змушений виправдовувати або заздалегідь не надто демократичні рішення, або непопулярні соціальні реформи.

І ще – загальний тренд, який вже нині, з огляду на певну невизначеність ситуації з «Актом на підтримку свободи...», дав легковажним експертам нагоду назвати Україну 51-м штатом Америки. На Печерських пагорбах не заперечують проти такого «обмеження суверенітету». По-перше, тому, що інших варіантів не проглядається, а, по-друге, всупереч путінській маячні про фетиш російського суверенітету. Будь-що, аби тільки насолити Москві. Принаймні досі схожа тактика себе виправдовувала.

Отож поки Обама медитує над архіважливим для України документом, «кривавий пастор» (в інтерпретації Раша-тудей) освоюється у новому затишному кабінеті. Утім, спокій та сумнівна слава «кадрового відстійника», здається, випарувалися з приміщення РНБО надовго. Якщо не назавжди...

Ігор Гулик. Ілюстрація: topwar.ru   

Упорядкування системи

Якою б непевною була перспектива вступу України до НАТО, однак те, що Київ квапиться це зробити, свідчить бодай вчорашня заява Яценюка. Квапитися варто, удосконалюючи своє правництво, господарку, гуманітарну та оборонну сфери. Ми й так плентаємося у хвості, постійно наздоганяючи тих, хто, своєю чергою, також не стоїть на місці.

До слова, правнича казуїстика та еквілібристика термінами дещо свідчить про рівень демократії у середовищі тих, хто, зазвичай, полюбляє повчати українців, як то воно, – жити цивілізовано. І окреме застереження до провідників європейських держав, які досі нехтують рівнем російської загрози, зводячи «українське питання» до вже карикатурних погроз агресору. Зрештою, це стосується і натовських верховодів, що доволі прохолодно зреагували на заклик України про військову допомогу. Хоча варто таки почекати підпису президента Обами під «Актом на підтримку свободи України», аби окремі висловлювання того ж таки Єнса Столтенберга склалися у більш-менш втямливу мозаїку. Гадаю, що до цього очільника НАТО підштовхне і учорашня істерична маячня Лаврова...

Тепер про ЄС, з яким в Україні, на перший погляд, поки що склалося... Колись британська Guardian написала про євроконституцію (так званий Лісабонський пакт) таке: «Сама собою вона нічого не зможе зробити, щоб переконати громадян Європи або решту світу у перевагах Європейського Союзу. Але вона допоможе ЄС робити речі, які можуть їх переконати…».

Речі, які можуть переконати Київ, полягають у тому, що з ним варто розпочинати розмову про справжнє місце в Євроунії. Про що йде мова? Мова про те, що ще у Лісабоні започатковано цікавий процес, який ще одне видання, на цей раз голландське, сформулювало таким чином:  «Дефіцит демократії ЄС може бути розв’язано, лише якщо політична еліта матиме успіх у формулюванні та проголошенні «виразної європейської ідеї». Той же дефіцит керівники країн-членів ЄУ намагалися подолати, зафіксувавши у новій угоді відсутність права вето за конкретними суб’єктами Союзу. Тож поки «виразна європейська ідея» народиться в офісах Брюсселя, матимемо доволі невизначену картину стосунків Унії зі своїми сусідами. Їх багато – від Марокко в Африці до Росії за арктичним колом. І якщо Франції, скажімо, особливо важитимуть добрі стосунки з Лівією, то зв’язки на лінії Париж – Київ будуть, очевидно, другорядними. Я вже не кажу про традиційне російське лобі, завжди доволі успішне у Франції.

Найпроблематичніше, – відсутністю «єдиної європейської ідеї» хибують не тільки політичні еліти країн-членів спільноти, що стосується мешканців, то вони також по-різному визначають свої пріоритети. Коли ми кажемо, що Варшава є адвокатом Києва в Євроунії, то чинник спільного кордону тут цілком умовний, адже Україна межує і з Румунією, яку, радше, можна назвати «прокурором». Неконсолідованість європейського громадянства – ось те, що слід подолати, коли йдеться про успішність українських зусиль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kds.org.ua