Право публічно брехати

Я не втомлююся повторювати: Зе!режим здобув повноту влади в Україні на тотальній і брутальній брехні. На початках це була брехня безвідповідальних, але амбітних невігласів, керованих цілком певними залаштунковими сценаристами, з цілком визначеною метою. Та брехня загорталася у яскраві популістські папірчики "Кварталу", у захоплюючі для обивателя, на перший погляд, безневинні сюжети серіалу з Голобородьком, подавалася у численних "відосіках" коміка. Отож, говорити про відповідальність, — пуста розмова, оскільки хто б кому боронив у демократичному суспільстві висловлюватися з будь-якого приводу.

Тепер, наділений майже необмеженими повноваженнями, Зеленський та його свита вирішили, окрім іншого, узурпувати ще й право публічно брехати. Брехати, не озираючись на очевидні факти, на те, що самі говорили раніше, обіцяли; брехати, наплювавши на суспільну та міжнародну опінію, на мораль та будь-які етичні застороги. Брехати голосно, безкарно і головне — невпинно. Брехати, намагаючись, як казав німецький публіцист Вільгем Швебель, "з безлічі дрібної брехні зробити щось схоже на одну велику правду".

Публікація першої ж частини журналістського розслідування Bellingcat про реальність спецоперації українських спецслужб задля затримання військових злочинців з терористичного угруповання ПВК "Вагнер" продемонструвала, наскільки цинічно і беззастережно Зе! і його камарилья користуються цим правом публічно брехати. Коли радник глави Офісу президента Михайло Подоляк розповідає, що Bellingcat спростовує міф про залученість іноземних розвідок у діяльність нашої розвідки, то він мав би пам'ятати, що сам "найвидатніший лідер", викручуючись, мов вуж, від прямих запитань журналістів, заявляв буквально таке: "Це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України, й те, що Україну максимально затягували в це питання". Але Подоляк фальшує, не моргнувши, вважаючи, мабуть, що "громадська думка не знає історії".

Та що Подоляк. Киньмо оком на парадигму "потоку свідомості" на тему спецоперації від самого Зеленського. 20 серпня 2020 року: "Навіщо ви ставите таке провокаційне питання? Навіщо зараз ви президенту України кажете, що операція планувалася? Я про це читав. Сумно, що деякі засоби масової інформації передрукували „Комсомольську правду“ (здається, російську), зробили з цього сенсацію в Україні. Я не знаю ні про який „злив“ якоїсь там операції". 24 червня 2021 року: "Я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі".

Той же Подоляк, відбілюючи власного шефа, розповідає, що "Андрій Єрмак ніколи й за жодних обставин не міг навіть пробувати керувати розвідкою і тим більше якимись її оперативними заходами". Тоді з якого дива він опинився серед утаємничених у деталі операції того знакового липневого дня 2020 року? І чи стане заперечувати сам Єрмак, що саме він був промоутером "великого перемир'я" 27 липня, через два дні після планованого дедлайну операції?

Я часто думаю над тим, що штовхає цих людей, у руках яких, без перебільшення, — доля великої європейської країни, на такі очевидно нешляхетні і неприпустимі речі. Як на мене, мотиви можуть бути різними, — від далекоглядного передбачення чогось важливішого до банального страху за власні персони. У випадку ж з "вагнерівцями" цілком схиляюся до версії, яка побутує серед більш утаємничених. Вона присутня і в розслідуванні Bellingcat. Опитані Bellingcat колишні оперативники ГУР МОУ висловили думку, що однією з причин зриву операції могло стати упереджене ставлення президента та його апарату до Василя Бурби, який уже мав тертя з офісом президента. Тріумфальне завершення такої значущої спецоперації зробило б його героєм в очах широкого загалу і додало б йому політичної ваги. Ну, вчорашній комік не міг "поділитися оплесками" з непримітним і утаємниченим контррозвідником, банально через випрацюваний роками у його мізках нарцисизм і завищену самооцінку.

Взагалі, говорити про Андрія Єрмака, як і про його шефа, у конструкціях "ніколи і за жодних обставин не могли навіть пробувати…", — смішно і гірко. Вся політична практика Зе! та його посіпак базується на ігнорі меж повноважень і прав, окрім права тотально і публічно брехати. До, прикладу, Зеленський де-юре не міг призначати двох суддів Конституційного суду на… невакантні посади, але таки призначив. Цікава виходить ситуація, чи не так? Бо реально йдеться про делегітимізацію найважливішого органу, який ще спроможний (за присутності сумління і вірності присязі у суддів) зупинити волюнтаризм популістів. Зокрема, у випадку, коли вони наважаться ухвалити реально капітулянтські закони про вибори в ОРДЛО чи амністію для бойовиків.

Воюючи за право публічно брехати, Банкова і її господар, природно, не готові терпіти присутність інших, альтернативних джерел інформації. Історія стосунків Зе! з мас-медіа, яка рясніє і дрібними конфліктиками, і гучними скандалами, і направду боксерськими клінчами, потенційно може перейти у зовсім іншу площину, коли режим не зупиниться перед відвертими репресіями. Принаймні, "закон про олігархів" здатен не тільки заткнути рота опозиційним ЗМІ, але й просто знекровити їх фінансово.

Ілюстрація з відкритих джерел

  

Єрмак грає утемну

Позаяк нам з вами випало жити у час, який цілком виправдано можна вважати серіальним, то варто вивчити бодай класику жанру. Зокрема, тривале американське політичне "мило" "Картковий дім". 

Пригадуєте, з чого головний герой Френк Андервуд розпочинав своє карколомне сходження у Білий дім? Отож бо, - він був "смотрящім" у Палаті представників, а відтак став віцепрезидентом у Гаррета Вокера. Хай не коробить читачів тюремний жаргон, позаяк у нинішній Україні він несподівано теж став політичним трендом, особливо після дивних санкцій, запроваджених РНБО проти… "ворів у законі". Так от, призначенням Андервуда на другу за впливовістю посаду у державній системі Америки Вокер підписав собі вирок.

Зеленський, пам'ятаємо, надривно вигукував на дебатному стадіоні, кидаючи у лице свого тодішнього (та і нинішнього) опонента Порошенка: "Я – ваш вирок!". З плином останніх двох років ми не раз і не двічі мали змогу переконатися, що правління екскоміка насправді стало вироком для усіх. Бо ті, хто так ентузіастично і надривно агітував і голосував за Зе!, тепер втратили останні ілюзії, а ті, хто наполегливо, терпляче пояснював, що насправді у "мішку" самовпевненого і хамовитого невігласа, укотре переконалися, що будь-який поступ країни у напрямку від "совка" і Москви є тернистим і потребує направду державників, а не "масовіков-затєйніков". Та й сам "вирок" приречено мимрить, що він не може сам "боротись із усім світом". Так ніби його хтось змушує воювати з вітряками, а не з реальними проблемами…

Зеленському ніколи не таланило на "других осіб", оскільки, по-перше, він сам ніколи не був і не є самостійною фігурою і лише неоковирно виконує наперед прописані йому мізансцени, виголошує заготовлені сценаристами репліки, а, по-друге, що саме розуміння ним поняття "другої особи" в країні є виразно спотвореним і неприродним. У парламентсько-президентській республіці, де не передбачено посади віцепрезидента, такою особою за визначенням є прем'єр-міністр, і аж ніяк не очільник Офісу президента. Тим паче, такий як Андрій Єрмак, що на відміну від екстраваґантного, не завжди тактовного Андрія Богдана, сам собі прописав невластиві статусу і ранґу повноваження.

Хоча і він, відверто кажучи, є лише пішаком у великій грі своїх справжніх кураторів. Зеленський може скільки завгодно легковажити попередженнями західних спецслужб (американських і британських), і скільки йому заманеться заплющувати очі на розслідування дуже авторитетних журналістських спільнот на кшталт Bellingcat, але президентова інфантильність і бажання "сховатися у доміку" не порятують його від прямого, як двері, факту: його головний канцелярист – агент російського впливу. Єрмак – учасник саме російського наративу (точніше – схеми Дмітрія Козака, - заступника глави путінської адміністрації), Єрмак – той троянський кінь, за допомогою якого Кремль хотів би зруйнувати і європейський вектор України і її волю до спротиву агресії.

Саме з прізвищем Єрмака пов'язані найгучніші і найрезонансніші скандали у безпековому та міжнародному напрямах української політики. Саме він, з упертістю, яка гідна кращого застосування, просуває двозначні з точки зору цілісності і безпеки країни ідеї – від формули Штаймаєра до сумнівного "розведення військ". Саме з подачі Єрмака у Тимчасовій контактній групі на переговорах у Мінську спливають на поверхню одіозні фігури, здавалося б, давно забутого минулого, як Леонід Кравчук та Вітольд Фокін.

Саме Андрій Борисович Єрмак буде відігравати не властиве йому амплуа головного героя документальної кінострічки Христо Ґрозєва і його колег з Bellingcat про справу "ваґнерівців", - справу небаченої державної зради, за яку досі не відповів ніхто. Ба більше, саме Єрмак, попередньо опанувавши "монофракцією" у парламенті, по суті, загнуздавши "слуг", організував профанацію створення депутатської тимчасової слідчої комісії у цій справі, народивши натомість нежиттєздатне і аморфне утворення на чолі з Безуглою – відомою схильністю до демагогії і вправністю злити в унітаз будь-яку нормальну ідею, заговоривши її.

Тіньова діяльність Єрмака, фраґменти якої час від часу (іноді – запізно) стають відомими для широкої спільноти, охоплює не тільки царину особистої безпеки та недоторканості. Предметом його особливої уваги тепер став Київ, з його відвертою фрондою до чинної влади і неприхованим презирством до режиму охочого до власної наживи популіста Зеленського. За обшуками у комунальних підприємствах, самій Київраді, ба навіть – у помешканні міського голови столиці прозоро бовваніє постать "всесильного" Єрмака. З цього приводу дуже однозначно висловився депутат Київради Сергій Таран: "Зеленський не має політичної підтримки в столиці України, але дуже хоче мати владу... Центральна влада дуже хоче керувати містом, яке проти політичної сили, котру представляє президент… Якраз столиця залишається поза цим політичним впливом, а дуже хочеться покерувати". 

Ну, і останній трюк Єрмака, вже глобального масштабу. Днями Радіо Свобода оприлюднила безпрецендентний приклад "підкилимної дипломатії" - лист американського конгресмена українського походження Ігоря Пастернака, у якому йшлося про можливість прихованої від МЗС України, а, отже, й усіх інших владних структур, зустрічі глави ОПУ та віцепрем'єра Олексія Рєзнікова з членами Конґресу. Нагадаємо, - Рєзніков, як і Єрмак, невтомно просуває ідею "примирення", "зустрічі посередині" і "какойразніци" у питаннях окупованого Росією Донбасу. Про що "поза очі" мали намір говорити ці два українські "псевдодержавники", можна тільки здогадуватися.

І скільки б Зеленський не виголошував таких же псевдопатріотичних промов, скільки б він не приміряв на себе шати "державника", - поки він толерує Єрмака, у публіки завжди буде нагода вигукнути "Не вірю". А одного нечудового дня Андрій Борисович подумки повторить фразу Френка Андервуда: "Краще тримати віжки, ніж дивитися на перегони з трибун", і вирішить вийти з тіні. Отоді й з'ясується, хто кому вирок.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал