Кого не буде у "списку олігархів"?

Характерна риса блазне-популістів, зрештою, як і всіх, хто спекулює на легковажності та інфантилізмі обивателя, - відкладати важливі речі "на потім", обіцяючи "світле майбутнє". Мовляв, оце подолаємо нинішній складний період, а відтак… 

Правда, довгі язики таких обіцяльників часто грають з ними у гіркі жарти. Так трапилося і з міністром юстиції Денисом Малюською, який взявся трактувати законопроєкт "самого Зе!" про олігархів. Цей, м'яко кажучи, дивний персонаж української політики фактично визнав, що документ, народжений у нетрях ОПУ, є нецивілізованим. "Законопроєкт про олігархів – тимчасовий. Тому що протягом періоду дії закону про олігархів будуть впроваджені цивілізовані механізми, такі самі як на Заході", - сказав Малюська.

Слід розуміти, що "зеленим слугам" так кортить "вау-ефектів", що заради них вони готові на "тимчасово нецивілізовані" кроки. Біда лише в тім, що принцип "мета виправдовує засоби" давно скопрометований, що все тимчасове, зазвичай, стає вічним, і задля того, аби розгребти плоди бурхливої діяльності "врємєнщіков" іноді доводиться класти людські життя.

Рівно ж, як і Олексій Данілов, секретар РНБО, - структури, перетвореної Зеленським у макабричну реінкарнацію середньовічної інквізиції чи винайдене у большевицьких сховках "ОГПУ", теж обіцяє, що у "списку олігархів", передбаченому цим, з дозволу сказати, "законопроєктом", не буде випадкових людей. Звісно, не буде. Туди, судячи з критеріїв і довільності їх застосування, потраплять лише ті, на кого вкаже перст "найвидатнішого лідера сучасності". А як же інакше, - президент – голова РНБО, що фактично формує порядок денний щоп'ятничних серіалів, і сам особисто повідомляє про наслідки бурхливої дільності дорадчого (на цьому наголошу особливо!) органу, якому ні сіло ні впало наділено небачені для цивілізованої країни повноваження: карати і милувати.

Але повернімо питання інакше: якщо у "списку олігархів" не буде випадкових людей, то хто ж гарантовано не потрапить у цей сумнівний реєстр?

Відповідь є однозначною – лояльні. Що цікаво, правові підстави для тих, хто готовий "гаряче полюбити" чинну владу вже готові. Минулого тижня у парламенті було успішно поховано головні принципи електронного декларування, досі обов'язкового для кожного держслужбовця. Усього дві маленькі правки до закону про е-декларування, але вони також дають можливість повертати ним, мов дишлом. Відтепер "державні мужі" не зобов'язані декларувати свої статки, і їм за це "нічого не буде". І ще – вони позбулися потреби "світити" статки родичів, якщо ті… не дали на це згоди.

"Деолігархізація" по-зеленськи лише зовні схожа на броунівський рух. Насправді вона укладається у вельми продуманий ланцюжок логічних, з точки зору сценаристів, кроків. Зміни до закону про чиновницькі декларації – такий собі медяник для потенційних союзників. А ось відосік, записаний актором розважального жанру, який за сумісництвом підпрацьовує на посаді президента, містить можливі "батоги" для тих, хто спробує демонструвати глибоке занепокоєння неправильністю його політики. Мовляв, якщо хтось спробує бунтувати проти ухвалення його "антиолігархічного" дітища, то на цього неслуха впадуть усі кари небесні.

Зеленський чудово розуміє: парламентські перспективи папірця, який він та його Квартал пропонує до розгляду під куполом, вельми туманні. Насамперед через те, що більшість народних депутатів потрапили туди задля того, аби лобіювати та проштовхувати інтереси тих таки олігархів. На жаль, у сучасній Україні важко уявити собі законотворчість іншого штибу. Навіть у монофракції "Слуг…", яким насамперед адресований спіч президента, рельєфно помітні групи, що служать далебі не народові, і не стільки самому лідеру, як окремим щедрим багатіям, реальним "роботодавцям". Тому годі уявити, що ті, хто годується зі "щедрих рук", з якогось дива почнуть ці руки "кусати".

Але є й інша річ. Днями колишній "слуга", нардеп Гео Лерос, відомий так званими "плівками Єрмака", розповів про "додаткове стимулювання" пропрезидентської фракції, про зарплати у "конвертах". Він переконує, що суми, які щомісячно лягають до кишень "народних обранців" коливаються від 20 до 50 тисяч доларів. "Це шалені гроші, яких ніколи в житті ці люди не отримували і після депутатства не будуть отримувати", - розповів Лерос в ефірі одного з телеканалів.

Зеленський фактично шантажує своїх ненаситних нуворишів з фракції, розповідаючи, що у випадку провалу законопроєкту, він оголосить всенародний референдум. Тобто, натякає на перспективу розпуску парламенту, а, отже, припинення "конвертованої благодійності" для вчорашніх фотографів, аніматорів і просто "хороших хлопців".

Тож відповідь на запитання: "Хто не потрапить до реєстру олігархів?" лежить на поверхні. Ті, кому поталанить потрапити до іншого списку. Цей список формує сам Зе, - схваленням згаданих поправок до закону про е-декларування і пильним відстеженням поведінки "слуг". По-суті, Зеленський взявся за побудову "державного олігархату", наразі звично маскуючи власні плани популістськими "фішечками" і згодовуючи ними наївну публіку. Відтак, коли його затія вдасться, він, звісно, знову вийде перед телекамеру, аби зізнатися: "Даруйте, можливо, ми діяли не надто шляхетно й цивілізовано, але все ж заради всезагального блага". Але тоді з-за його спини визиратиме легіон вірних преторіанців, вигодуваних, вимуштруваних та відданих лідерові. Їх не називатимуть олігархами чи іншими "поганими словами". Та й державний устрій в Україні теж називатиметься по-іншому…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Зелені" університети

Режим клоунократії направду дістав смак у намірах зруйнувати все "до основанья, а затєм…". З першою маніакальною пристрастю деструкції все наразі виходить, з огляду на справді необмежені можливості моновлади, якій море по коліна, оскільки президентську вертикаль тепер можна на цілковитому серйозні уважати єдиною гілкою влади в Україні. 

Бо і регіональні еліти не надто демонструють непокірність, уряд взагалі ручний та сповнений "квартальними" фахівцями, силові відомства не втомлюються демонструвати свою лояльність задля втримання на посадах деяких міністрів. Хтось уже два роки "на випробувальному терміні", хтось пройшов цей "стражденний шлях" ще у часи бурхливої гастрольної діяльності "вождя". Суди традиційно в Україні сервільні і слухняні, хоч, за потреби, здатні ревно захищати честь мантій, якщо над нею необережно спробують поглумитися деякі надто самовпевнені чиновники. І парламентська монобільшість з трускавецькими дипломами, хоча й час від часу демонструє так звану "власну думку" (яка насправді є думкою тих, хто фінансує ненаситні апетити нуворишів), але у "критичні дні", коли захцянки Банкової стають ідеями-фікс, голосує за помахом руки сучасних "чечетових". Був колись, за Януковича, такий вправний диригент, кар'єра якого завершилася доволі печально…

А от з тим, що "затєм…", важче. І проблема не у бажанні змін, яких направду бракує Україні. Проблема у доцільності запропонованих кроків, у тому, що у шалі нігілізму ніхто не помічає підвалин, давно вибудованих і, головне, виправданих світовими практиками. Проблема, зрештою, у мотиваціях авторів цих, з дозволу сказати, реформ. Бо направду, аби відповісти на запитання "навіщо?", слід спочатку знайти точні відповіді на інше – "кому вигідно?". Зрештою, як казав колись один мудрий чоловік: бувають запитання, змістовніші за відповіді на них…

От, скажіть, заради якої високої мети було вщент розгромлено Академію державного управління? Для того, аби відтак президент мав привід для чергової своєї "фішечки" – ідеї створення так званого університету майбутнього, - озвученої ним у черговій серії надцятого сезону "Слуги народу" – Форумі "Україна.30"? Виглядає саме на це. Так, вустами Зеленського хоч мед пити, але дозвольте запитати, звідки у найбіднішій країні Європи візьмуться зайві 7 мільярдів, аби від фундаменту звести школу найгеніальніших та найобдарованіших? Не скажу, що почила у Бозі Академія була взірцевим вузом, до Сорбонни чи Гарварду їй, звісно, було, як до неба рачки. Але чи не варто було б скористатися її напрацьованим роками досвідом, запровадити там світові методики, найняти справді талановитих і визнаних у наукових спільнотах викладачів? І чи є потреба множити число вишів (серед них, як мені видається, левова частка "фейкових"), бо за статистикою, в Україні десь три сотні університетів, академій та інститутів (!). Для порівняння: у Франції з населенням 67 мільйонів налічується 80 університетів…

Так воно виглядає на хлопський розум, але з точки зору послідовників Дмитра Табачніка, які тепер знову розгулюють кулуарами МОНу під орудою Шкарлета, - то справа невдячна. По-перше, оті, "найняті", не надто слухатимуться міністерських директив і вказівок, бо навряд чи міститимуть вони найвищі злети менеджерської думки. По-друге, для сірих чиновників присутність незаангажованих, самодостатніх і головне – мудріших "підлеглих" є справжньою катастрофою і постійною мігренню. По-третє, за таких умов оці розумники обов'язково згадають про принцип автономності університетів, яких поволі, але впевнено приживався в Україні ще за недавніх часів, але якось тихо і кулуарно зійшов на пси… І наостанок, хоча насправді це головний мотив, - з обіцяними сімома мільярдами можна "попрацювати" визнаним майстрам корупційних оборудок, щоб їх левова частка осіла у кишенях зацікавлених осіб…

І тут, як на мене, корінь проблеми. Оскільки мусимо говорити про мотивації тих, хто мав би навчатися в українських вишах, і в тому ж таки ефемерному "зеленому" університеті майбутнього. Молоді, зазвичай, дуже уважно помічають речі, які для нас, дорослих, видаються звичними, прогнозованими і буденними. Вони чудово розуміють, що для того, аби зробити успішну кар'єру в Україні, не обов'язково лупати граніт науки, не спати ночами у пошуках знань. Для цього є значно простіший, а головно, - перевірений шлях. В країні, де купуються дипломи і наукові знання, де за гроші можна посісти будь-яку посаду, в країні, де стати президентом завиграшки може або зек з трьома ходками, або балаганний блазень, які певної чудової для них миті потрапили у поле зору "сильних" цього світу, - освіта навіть зайва. Не даремно ж духовний і не тільки вчитель нинішнього очільника МОЗу Табачник розлого просторікував на сторінках вже забутої газети "2000", розвиваючи свою, призначену для "малоросів", теорію "кухарчиних дітей". Оті "кухарчині", напівосвічені діти, витягнуті на світ Божий волею випадку, освоївши "ази" публічно проклятої, але тихцем толерованої, бо дуже зручної системи, тепер ухвалюють закони, "рулять" економікою (точніше – "схематозами"), "зблискують" макабричними "фішками" на міжнародній арені.

Влада, перетворена на бізнес, розбещує молодих, деформує їхні світоглядні цінності, спотворює бачення майбутнього. Я не знаю, чи стане реальністю чергова затія популіста-"затєйніка" з університетом майбутнього. Радше, забудеться, як стоп'ятсот його піар-вибриків, призначених для збурення обивательських мізків. А от мабутнє після Зе!режиму мені видається не вельми світлим. Бо комусь таки доведеться розбирати завали і будувати на випаленому полі щось притомне.  

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Олігарх у гамівній сорочці. Його слуги – теж

"Коли я вдягаю окуляри і дивлюся на себе так, як дивиться увесь інший світ, то бачу себе монстром, ляльководом, господарем Зеленського і автором апокаліптичних планів. Але можу і почати втілювати все це в реальність". 

Це – цитата з резонансного інтерв'ю, яке український олігарх Ігор Коломойський, у притаманному для себе розв'язному та хамовитому стилі дав 2019 року газеті The New York Times. Тоді він мав усі підстави вважати себе будь-ким, та хоч Господом Богом. Вся Україна, видавалося, була біля його ніг, бо на Банковій надійно всілася його маріонетка, його найефективніша інвестиція, вчорашній блазень та інфантил Володимир Зеленський. Ось фото зустрічі двох "подєльніков" в Офісі президента – біля ІВК традиційна попільничка, і не надто зрозуміло, хто господар цього високого кабінету…

Тільки даремно Ігор Валерійович тоді ж, у розмові з американським журналістом, "наїхав" на самі Штати. "Вони (Росія. – Авт.) – сильніші у будь-якому випадку. Ми мусимо поліпшити наші стосунки. Люди хочуть миру, доброго життя, вони не бажають воювати. А ви, Америка, змушуєте нас воювати і навіть не даєте нам грошей за це". Даремно, бо, хоча напад – найкращий спосіб захисту, але не у стосунках з американською Фемідою. Це вже пізніше стали відомі цілі томи кримінальних справ, які з часом лише товстішали і товстішали, куди тамтешні ефбеерівці, юристи, детективи по аркушику складали фундамент нинішніх санкцій проти ошалілого від успіху олігарха. Це значно пізніше Канцлерський суд штату Далевер, а відтак й інші схожі інституції, розпочали розбори численних афер з нерухомістю, феросплавними заводами та іншим майном, придбаним Коломойським за "брудні гроші", виведені в незліченні офшори (серед яких – і "пустишки", пов'язані з 95-м Кварталом), вкрадені в українських громадян за посередництвом велетенського "порохотяга" – ПриватБанку.

Бо, попри "жидо-бандерівський" імідж, здобутий Коломойським у важкі часи початку українсько-російської війни на посаді очільника Дніпропетровщини, імідж, ретельно утримуваний і багатоголосо пропагований кишеньковими ЗМІ олігарха, попри награно-жорсткий тролінг Путіна і обіцянки спалити Москву, Ігор Валерійович завжди вважав, що все у цьому світі купується за гроші. А, отже, вони – найголовніше, сенс і суть його життя. Ще один фрагмент з того давнього інтерв'ю: "Російське фінансування може замінити кредити МВФ. Ми візьмемо $100 млрд у росіян. Я думаю, що вони б із задоволенням дали нам їх сьогодні. Який найшвидший спосіб розв’язати проблеми та відновити стосунки? Тільки гроші"…

Так, тоді можна було обіцяти легковірним по 10 тисяч доларів за кожного убитого росіянина. За гроші можна було створити для шокованих Іловайськом викривлену медіа-картинку того, що відбулося насправді, і за чиєю захцянкою українські бійці опинилися не у той час і не у тому місці. За великі гроші можна "ліпити" партії з украденою символікою "укропів", "великих патріотів" на кшталт Семенченка заводити у парламент, формувати "приватні армії" для боротьби з Порошенком, який чітко побачив небезпеку "коломоїзації" України і вчасно зупинив цю метастазну недугу. Ніхто нині не рахував, та й навряд чи зможе порахувати, скільки грошей витратив Коломойський на витончену помсту п'ятому президентові України, яка завершилася перемогою ляльки-вуду, нашпигованої голками ненависті і злоби до "папєрєдніка". 

Згадайте "раннього Зеленського" і його свавільну, некеровану вседозволеність, позерство і кураж. Копія Коломойського, його "фірмового стилю", яким часто послуговувалися колеги "преЗЕдента" по сцені. Варто лише порівняти цинічні випади ІВК проти ексочільниці Нацбанку Валерії Гонтарєвої, яка реально зупинила приватівські афери, і брутальний ролик "Горіла сосна…" у виконанні сумнівних блазнів та прикуплених хористів з пісенної "слави" країни.  

Це нині Зеленський грає роль псевдо-державника, "патріота з антиросійським обличчям", оскільки навіть гроші Коломойського не здатні втримати танучий, мов сніг, рейтинг "свого хлопця". Але у цій, далебі, поганій грі з пісним обличчям, Зе! і надалі залишається маріонеткою вітчизняних олігархів, м'ячиком у підкилимній грі бульдогів…

Це нині, після того, як містер Ентоні Блінкін озвучив текст персональних санкцій проти громадянина щонайменше трьох держав Ігоря Коломойського, Офіс на Банковій змушений щось белькотіти про "боротьбу з олігархами" у відповідь, і непересічну, як завжди, роль "вождя" у цьому "герці". Це нині прессекретарка Зеленського Юлія Мендель, копіюючи "вусатого Пєскова" – рот Путіна – перебирає на себе повноваження розповідати тим же американцям про "супергероя", здатного кинути виклик грошовим мішкам.

Але і Зеленський, і Коломойський чудово розуміють, що спічем державного секретаря США справа не закінчиться. Що санкції США – це сигнал усім країнам, які орієнтуються на Вашингтон, і які, мабуть, також бачитимуть ІВК небажаним гостем. Не кажучи вже про Велику Британію та навіть Ізраїль, куди ІВК зась через реальні кримінальні справи.

І Зеленському доведеться одного нечудового дня відповісти на запитання з ким він? І що йому робити з власним "карабасом": здати американцям на екстрадиційну вимогу, посадити в українську в'язницю чи публічно заявити, що Коломойський – друг. Прошмигнути, пропетляти цього разу не вийде. Якщо Зе! обере останній варіант, це означатиме, що він обирає капітуляцію. Не перед Коломойським. Перед Росією.

І цим рішенням нинішній господар Банкової купить собі квиток до Ростова.

Ілюстрація: Радіо Свобода

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Як піар Зе! став сеансом самовикриття

Час від часу, у перервах між "відосіками", преЗЕдент з'являється на шпальтах закордонної преси. 

І щоразу, попри велетенський апарат, який готує майстра розважального жанру до зустрічі із закордонними "акулами пера", трапляються прикрі, а то й сміховинні казуси. Ба більше, - іноді журналісти, як от недавно Стівен Сакур з легендарної програми ВВС HARDtalk, своїми жорсткими запитаннями і реакціями фактично перетворив вчорашнього коміка на посміховисько, виставивши його, м'яко кажучи, невмілим політиком, який, до того ж, любить прибрехати…

І нове інтерв'ю, яке у Володимира Зеленського взяв московський кореспондент впливової The New York Times, не стало винятком з цього невтішного правила. Хоча журналіст цього разу був набагато лояльнішим за Сакура, Зеленський наговорив стільки несуразностей і відверто брехливих фраз, що навіть не надто поінформований читач одразу відчує фальш і кривослів'я самовпевного та набундюченого профана. А ось оглядачі, для яких публічні "вибрики" Зе! вже, чесно кажучи, приїлися, окрім очевидних "ляпів" зауважують, що "кухарі" з пропагандистського пулу Офісу президента добряче "попрацювали" над перекладом тесту. З простої причини, - аби відретушувати, прикрасити явні глупства, і подати українцям більш потравний і потрібний Банковій продукт.

Руки "майстрів" помітні одразу, особливо для тих, хто пам'ятає, як зовсім недавно із Зеленського намагалися зліпити лідера з когорти "найвидатніших". Тому фразу The New York Times про те, що "Україна є лідером демократії" на пострадянському просторі цензори легким помахом пальців по клавіатурі перетворили на таке: "Ви – лідер демократії на пострадянському просторі". Дрібниця, але приємно.

Узагалі, ігнорування або навіть цинічне заперечення того, що українці робили до "епохи Зе!", спроби переконати усіх, і, підозрюю, самого себе, у тому, що "зелений месія" прийшов на випалене поле, розпочав "державотворення" ледь не з tabula rasa, поступово перетворюється на стійкий тренд внутрішньої політики лідера 95-го Кварталу. Чого варті його словесні тиради про "Велике будівництво", особливо, доріг під час пандемії коронавірусу. Зеленський стверджує, що до нього в Україні "не існувало інфраструктури". А ось корупційні оборудки, що вже стали притчею во язицех, коли йдеться про цинічне розкрадання ковідного фонду, прикриває наївною і водночас абсолютно безґлуздою фразою, що "швидкі стали добиратися до хворих швидко". Риторика Зеленського цілком зрозуміла, з огляду на те, що міжнародні донори почали вимагати звітів про використання "ковідних" коштів, а МВФ з притаманною йому прямотою - розслідувати кричущі факти крадіжок саме на програмі "Великого будівництва".

Легковажна заява Зе!, що, мовляв, попередники розвалили систему охорони здоров'я, і саме йому з кишеньковим Кабміном доводиться піднімати медицину з руїн, теж не витримує жодної критики. Бо, власне кажучи, "оздоровчу" реформу Супрун з усіх сил пробували повернути навспак міністри "зелених урядів", - і одіозний Ілля Ємець, і особливо Максим Степанов. Якщо перший робив це з цілком очевидних корупційних мотивів своїх "товаріщей" часів Януковича, то другий – під тиском розмаїтих лобістських груп, які реально мародерствують під час новітньої чуми.    

Деякі політологи сходяться на думці, що насправді інтерв'ю Зеленського – це меседж не стільки американській відбірній публіці, яка зазвичай читає The New York Times, а власне українцям. Особливо показовим є фрагмент, коли Зеленський каже про "ненависних" олігархів, епосі яких мав би давно прийти гаплик. Тепер Володимир Олександрович поводить себе, як мирна овечка. "Якщо вони платять податки й забезпечують робочі місця, у держави з ними прекрасні робочі відносини". Згадок про Ігоря Коломойського, який став найбільшим вигодонабувачем після перемоги свого ставленика і маріонетки, Зе! уникає, обмежившись констатацією очевидного: "Ігор Коломойський не є президентом".

П'ятому ж президентові України, який чомусь досі залишається "нічним жахом" для чинного керівника держави, знайшлися лише негативні оцінки. Воно, в принципі, й не дивно, оскільки в ОПУ свідомо і послідовно формують для Порошенка образ цапа-відбувайла за катастрофічні наслідки власної політики.

«Втрачені позиції України у світі та Європі з точки зору пріоритетності країн", - це не тільки про доступ до вакцини. Це визнання Зеленським власної неспроможності і невігластва. Це сеанс самовикриття, страху і розуміння того, що він у пастці, сконструйованій власними руками. 

Ілюстрація з відкритих джерел 

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Президент більше, ніж "відосік”

Цю дилему сформулював не я, а новий політтехнолог Зеленського Михайло Подоляк, який виринув зовсім недавно, а останнім часом, коли фактично країна залишилася «без руля» (бо «корона», якщо вірити офіційним каналам, скосила всю верхівку), намагається максимально опублічити власну персону. Власне, він є автором доволі сумнівного висновку, озвученого в інтерв'ю «Українській правді»: «Зеленський — більше, ніж відосік. Він президент країни».

Погодьтеся, у нормальній демократії ніхто б не зважився ставити на шальки терезів поняття інституційно найвищої особу і такий собі «розважальний жанр» комунікації. Але у нас це можливо і навіть вважається гідним наслідування. Бо, зрештою, Зе! здобув владу у віртуальному просторі саме завдяки «відосікам», тож не дивно, що тепер політтехнологи з усіх сил пнуться, аби зліпити з нього монументальний образ «лідера нації».

І проблема, можливо, не стільки у технологіях, як у тому, що Зе! влада нарешті упритул підійшла до межі, за якою бовваніє перспектива викриття її несправжності.

Зрештою, що робити персонажеві, який сном і духом не чув (і, видається, не хоче чути!) про те, що особі з його статусом надані не тільки права, але й певні повноваження й обов'язки. Як називати людину, яка наламала стільки «конституційних дров», — «відосіком» чи гарантом Конституції? Який же це, з дозволу сказати, «гарант», коли вже під час інавгураційної промови Зе! по-волюнтаристськи, через завищені амбіції, а, може, й через нашіптування схожих «політтехнологів», розігнав некомфортну для нього Верховну Раду? І, мабуть, для того, аби ні у кого не залишалося сумнівів у серйозності і рішучості його намірів, вже не раз і не двічі зневажав і топтав Основний Закон держави? Про інші закони навіть і не доводиться говорити, — тут Зеленський — справжній рецидивіст. Призначення люстрованих чиновників часів Януковича, цинічний нігілізм у трактуванні «народовладдя», безпробудне невігластво у питаннях розподілу і балансу гілок влади. Специфічне розуміння ролі і ваги Конституційного суду, вказівки міністрам (навіть Подоляк зізнається у таких «грішках»)… Перелік можна продовжувати до безконечності, і від цього лише міцнітиме переконання, що насправді в Україні немає влади. Є ілюзія, фата моргана, віртуальність, «відосік».

Той же Подоляк змушений визнавати, що «у нас менеджерами часто стають люди, які не відповідають посадам». Але хто бере цих людей? Такі ж некомпетентні, нефахові, зате з апломбом істини в останній інстанції «нові обличчя». Це вже не «відосік», це катастрофічна статистика. Недавно видання «Тексти» проаналізувало діяльність сотні державних підприємств, у яких Зе! влада змінила керівників. Йдеться про «Енергоатом», «Енергоринок», «Аграрний фонд», тобто не про якісь там дрібні бізнеси, а про монстрів, що живили бюджет країни податками. Так ось, лише за умовний рік правління вчорашнього коміка і його «кварталу» сотня державних підприємств пішла у мінус на 10 мільярдів гривень.

Або ж історія з витратами так званого «ковідного фонду». Цифри, зауважте, взято не зі стелі, а з офіційного звіту міністерства фінансів. Отже, — на «велике будівництво доріг» під час пандемії коронавірусу вбухали у 500 разів більше коштів, ніж на придбання апаратів ШВЛ (20,2 млрд грн проти мізерних 42 мільйонів!). Про інші «витівки» горе-управлінців, а, по суті, крадіїв та корупціонерів, говорити не доводиться. Зрештою, вони й самі змушені констатувати фактичний колапс у подоланні «чуми-2020», ледь не щоденно коментуючи статистику захворюваності і реальну неготовність медицини до спротиву епідемії.

Що на це президент, його Офіс, його радники? Той же Подоляк: «Я хочу, щоб під Володимира Олександровича була створена природним шляхом мережа блогерів…».

Так у нас «відосік» чи президент?

Фото: Деловая столица

Високий Замок

Судні дні преЗЕдента

Те, що відбувається в Україні останніми тижнями, - наслідок самовпевненості, невігластва і крищучої невідповідності президента Зеленського посаді, яку він обійняв унаслідок змови олігархів, тотальної пропагандистської війни Росії проти колишнього очільника країни та совкових стереотипів у свідомості більшості виборців.

Провальні для "Слуги народу" місцеві вибори, результат яких не врятував несосвітенний за своєю безґлуздістю і правовим свавіллям "питальник" Зеленського, стали стартовим пострілом для правового безладу, фактично колапсу державних інституцій. Результат передбачуваний, принаймні, добре спланований інвесторами вчорашнього блазня, який як не пнувся виконати захцянки Коломойського, Боголюбова Ахметова, Фірташа та їже з ними, не зміг задовольнити їх.

Я б, звісно, не обмежував усіх вигодонабувачів скандального рішення КСУ колом вітчизняних товстосумів. Вони, вочевидь, забезпечили потрібні інвестиції для того, аби вивести "ручних" чиновників, служителів Феміди з-під контролю суспільства, принагідно показати, хто у домі господар. Але те, що Конституційний суд став інструментом цієї брудної гри – показово. Бодай з огляду на події минулорічної давності у Молдові, де КС також уміло застосовували для поглиблення інституційної кризи. І з тієї, ще зовсім свіжої історії, рельєфно стирчать вуха Дмітрія Козака – заступника глави адміністрації Путіна. Тепер він за сумісництвом – партнер очільника Офісу Зеленського Андрія Єрмака у справах "Мінська", "нормандського формату", тобто на перемовинах про капітуляцію Києва перед агресором…

Це промовистий штришок, про який чомусь всі забули, зосередившись на аналізові "зажерливості", "корумпованості" і "заангажованості", "конфлікту інтересів" членів Суду. Цілком очевидно, що звинувачення мають ще й які підстави, але, з огляду на статус Конституційного суду, їх можна було вирішити лише адекватними політичними рішеннями. Бо кризу конституційну можна вирішити лише політичними рішеннями, які вимагають політичної волі. Зеленський її не має, тому й вирішив перекласти відповідальність на парламентарів, подавши відповідний законопроєкт. Чи погодяться нардепи проголосувати за такий сумнівний папірець? Відчувши ненадійність бренду "СН", вже шукають собі інші "парасольки". Сподіватися на підтримку "за майбахів" Коломойського чи ОПЗЖ, - наївно, оскільки саме вони своїм поданням стимулювали КСУ до рішення, яке Зе! тепер прагне визнати "нікчемним".

Зеленський спробував знову "пропетляти", натомість мав би вимагати від ВРУ негайно розпустити КСУ, пригрозивши, у разі непослуху, розгоном парламенту. Він, зрештою, міг би застосувати для вендетти й інші інструменти, наприклад, указ на підставі рішення РНБО. Але зробив так, як зробив, і тепер слід очікувати, що гнів внуків "бородатої бабусі" Коломойського – Володимира Парасюка та інших, - поступово перетікатиме з-під будівлі КСУ на Банкову. Бо парламент, швидше за все, дуже прохолодно поставиться до не надто категоричної пропозиції глави держави. І спікер ВРУ Дмитро Разумков поволі перебирає на себе роль "не першого, але й не другого", публічно продемонструвавши зневагу до "опитування" у день виборів. Його мрії не є безпідставними, - раптом Зе! "підуть", він автоматично стає главою держави.

Зрештою, цей склад КСУ ще знадобиться реваншистам та олігархам. Бо, як волає у своєму Telegram-каналі "незалежний журналіст", а насправді залаштунковий сценарист правового хаосу в країні, невиліковний українофоб і юридична надія "вчорашніх" Андрій Портнов, там, на Жилянській, 14, припадають пилом купа схожих скандальних подань. До прикладу, про неконституційність люстрації чиновників Януковича, про невідповідність Конституції закону про мову тощо.

Конституційною кризою все не завершиться. Бо у країні, де голова ОАСК Павло Вовк на відомих плівках розповідає, що "головне – не захопити владу, а її втримати", що він "переживе цю владу, і ще 15 переживе", що він (Вовк. – Авт.) "особисто й..бне" тодішнього президента, насправді править не обраний народом чоловік (яким би він не був), а недоторкана, свавільна пихата і закрита для зовнішніх впливів каста суддів. Вони справді переживуть ще "15 влад", бо кожній з них потрібні виконавці "брудної роботи", які, однак, ніколи не забувають ні про особистий інтерес, тим паче, складують у власних шухлядках знаряддя помсти (про всяк випадок) нинішнім покровителям і клієнтам. Не забудьмо, що десь у закамарках того ж таки КСУ лежить "без ходу" подання на самого Зе! за неконституційний розпуск парламенту у день інавгурації…

Щоб не трапилося раптом історії, коли на інституційних руїнах української держави вціліють лише "слуги" Феміди. Аби цього не сталося, патріотичні сили мають вимагати не тільки покарання для КСУ як руйнівника, перш за все, міжнародних зобов'язань (безвіз, допомога МВФ), але й цілковитого перезавантаження влади. Бо "судні дні Зеленського" можуть перетворитися на Судний день для України.
Ілюстрація з відкритих джерел

Мій Telegram-канал. Долучайтеся ))

Дмитро Степовик: Засновником корупції в Україні є церква Московського патріархату

Автор: Катерина Пешко. Джерело: Главком

Є три групи. Є рішучо проукраїнська. Є, як кажуть, таке «болото» - посередині, і туди, і сюди, «моя хата з краю». І є, звичайно, ті, хто категорично «проти». Сьогодні по кількості ця група є найбільшою. Вона дістає підтримку російської держави. І внутрішні колаборанти діють на них. Вони сильні, і вони діють нехристиянськими методами - залякуванням, підкупом, корупцією. Засновником корупції в Україні, в цілому, є саме церква Московського патріархату. Вони це підтримували. Вони знають, як це робиться. І дуже важко буде, якщо закон не втрутиться в ситуацію і не розвінчає те, що вони роблять, прикриваючись словами з богослужбових книг.

Далі: тут

Ілюстрація: Главком

Верхи не хотят, а низы не могут

 Автор: Іван Яковина. Джерело: Новое время

Есть ли в руководстве Украины политики, желающие пожертвовать своей карьерой и репутацией во имя спасения страны? Откровенно говоря, таких что-то не видно. «Верхи» отчаянно не хотят менять существующее положение вещей. И трудно их за это осуждать. Проведение радикальных реформ в корне противоречит их базовому инстинкту – сохранению политической жизни и приумножению собственной власти.

Далі: тут

Ілюстрація: anekdot.ru

Ворон ворону око не виклює, або Таємниця капіталів "Сім'ї"

Автор: Валентин Гладких. Джерело: РБК-Україна

...чому всі ці люди продовжують насолоджуватися повною безкарністю, навіть відвідуючи час від часу нашу країну?

Відповідь проста і очевидна: вони нічого не бояться, адже в структурах нинішньої влади вони мають чимало друзів, бізнес-партнерів і просто васалів. 

Далі: тут

Ілюстрація: nbnews.com.ua

У вигнанні

Перемоги клану Януковича у 2014 році

Джерело: Економічна правда

Більше 10 місяців минуло з того часу, коли з країни втік четвертий президент Віктор Янукович. За патроном кинулися майже всі міністри, які обслуговували "Сім'ю", не чекаючи на помилування. 

У вигнанні вони уже провели чимало часу. Утім далеко не всім представникам цієї групи до вподоби постійно знаходитися за кордоном. Навряд чи вони сумують за київськими пагорбами. І ніхто їх тут не чекає і з розпростертими обіймами. Їх головний біль – це ті активи, які вони залишили в Україні.

Попри довгий кривавий шлейф, який вони по собі залишили, в клані Януковича вірують реваншистські настрої. Усі їх потуги зараз направлені на реабілітацію.

І в Генпрокуратурі та МВС створили максимально можливі для цього умови

Далі: тут

Ілюстрація: durdom.in.ua

Кожен третій українець пропонує корупціонерів розстрілювати

Джерело: zn.ua. Виклад: Українська правда

Майже 80% співгромадян переконані в тому, що за останній рік рівень корупції в країні або зберігся на колишньому рівні, або підвищився.
Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного на замовлення zn.ua Київським міжнародним інститутом соціології.
47,3% українців вважають, що рівень корупції зберігся. 31,8% - що підвищився. І лише 5% відчули зниження корупційного пресу. При тому, що 15% не змогли визначитися з оцінкою масштабів цієї "ракової пухлини".

Далі: тут

Ілюстрація: anekdot.ru

Дмитрий Гнап: «Я считаю, что Шустер – это человек, который в школе раздавал наркотики»

Автор: Марина Барановська: Джерело: Телекритика

Особого различия между теми, кто сейчас у власти, и теми, кто был там при Януковиче, нет. Мы публиковали десятки материалов о том, как те и эти связаны между собой. Ты знаешь, что двоюродный брат Яценюка работает финансовым директором у Юрушева, банкира енакиевского клана? Или еще факт: Порошенко с Ахметовым начинал бизнес, связанный с такси, еще в 1997 году.

Ворон ворону глаз не выклюет. Песочные часы перевернулись — и команды Порошенко, Яценюка, Турчинова оказались у власти. А новая политическая элита, которая не привыкла к решалову, которая не простила бы убийц Небесной сотни и тех, кто грабил страну, только начинает приходить в политику. Новая политическая элита — это в том числе и наши коллеги, Лещенко, Залищук, Найем. Это и часть «Самопомочі», и комбаты. Посмотрим, кто из них не поддастся на соблазны.

Далі: тут

Ілюстрація: telekritika.ua

Ярема відчув наближення  відставки  

Автор: Юрий Васильченко. Джерело: Деловая столица

Існують значні сумніви, що в Генпрокуратурі доведуть до якогось логічного кінця справу про розгін студентів на Майдані. Адже, по-перше, з того часу вже минуло більше року, а головні фігуранти тих подій - Клюєв, Сивкович, Попов та ін. - на свободі. Хто в бігах, а дехто, як Попов, ще й інтерв'ю встигають роздавати. По-друге, якщо розслідувати цю справу відповідально, то можливо стане зрозумілою роль у подіях 30 листопада минулого року деяких нинішніх депутатів та відомих громадських діячів. А також спливе, чиї олігархічні інтереси вони обслуговували (обслуговують). Це скандал, який нікому не потрібен.

Далі: тут

Ілюстрація: ru.golos.ua

Чи погодиться американський прокурор боротися з корупцією в Україні 

Автор: Тарас Паньо. Джерело: Espreso.TV

пан Вітвицький просто "не вписується" в сучасну українську реальність. Зокрема, колишній федеральний прокурор не розуміє багатьох "очевидних" для українських юристів речей. Більше того, він висловлює цю свою недовіру голосно і публічно. Він не розуміє, наприклад, чому люстрацію здійснює не авторитетний незалежний орган, а, фактично, нові чиновники. А також чому тільки під люстрацію потрапляють чиновники, стосовно яких треба проводити кримінальне слідство за підозрою в корупції. І чому взагалі люстрацію регулює закон, який, з одного боку, дає широке поле для зловживань, а з іншого – не гарантує практичного використання навіть проти очевидних кандидатів на покарання. Себто чому люстрацію, фактично, втопили у балаканині і дрібних адміністративних інтригах. Хоча останнього пан Вітвицький, як юрист і особа вихована, звісно, не каже. Можна припустити, що подібні думки є у Богдана Вітвицького і щодо багатьох інших елементів українського законодавства – просто він ще не висловлював їх публічно.

Далі: тут

Ілюстрація: Espreso.TV

Що шукала СБУ у Федерації  футболу України 

Автор: Андрій Коваленко. Джерело: Espreso.TV

Цілком можливо, що сьогоднішній обшук пов'язаний зі справою з 20 тисячами пакистанських м'ячів на яких, за даними ЗМІ, хтось міг заробити близько $95 тис, а також "гойдалками" з будівництвом манежу у Вишгороді та міні-стадіонів за гроші УЄФА та ФІФА. Крім цього в діяльності Конькова та Ко можна пошукати ще багато фінансових грішків.

Далі: тут

Ілюстрація: Espreso.TV

Хто допоможе обрати голову  Антикорупційного бюро?

Джерело: Укрінформ

Президент України Петро Порошенко призначив трьох членів конкурсної комісії Національного Антикорупційного бюро. Ними стали визнані правозахисники Рефат Чубаров, Євген Захаров та історик Ярослав Грицак.

Про це повідомляє прес-служба Глави держави.

Далі: тут

Ілюстрація: ukr-online.com

Союз Кремля та донецьких

Автор: Єгор Фірсов. Джерело: Український тиждень

На відміну від більшості простих громадян, які бачили тільки зовнішній бік заворушень, я знав і про те, які процеси тривають у кулуарах. І прекрасно розумів від перших днів, що відбувається керований, контрольований бунт, у якому всі вміло грають відведені їм ролі. Попервах його контролювала місцева влада, а точніше представники різних донецьких олігархічних кланів. І лише потім, у середині квітня, на Донбасі з’явилися російські диверсанти, які опинилися на перших ролях і переключили увагу світової громадськості на себе.

Чи розгорілася б війна, якби російські диверсійні групи Стрєлкова й Козіцина не прийшли на Донбас? Певен, що ні. Перший в інтерв’ю сам казав, що без його участі вона не почалася б. Чи прийшли б російські диверсанти на Донбас, якби ґрунт їм не підготували колаборанти з місцевої влади та провокатори? Знову ж таки ні. Сьогодні ми вже знаємо, що Путін не готував для Донбасу кримський сценарій, а дрібним диверсійним угрупованням було б не під силу те, що зробили в Криму «зелені чоловічки».

Далі: тут

Ілюстрація: argumentua.com

Кузьмін заявляє, що заради  Кучми дали хабар у мільярд доларів

Джерела: ТСН, Українська правда

Кузьмін заявив, що Кучма та його "родина" мають настільки великий вплив в Україні та в світі, що мало хто в країні здатен з ним тягатись.

"Саме ця родина завжди впливала на президента Януковича. Багато опозиціонерів знають роль Кучми і їх зятя в їхніх власних долях. Тому скажу, що ця родина і зараз намагається впливати на всі важливі події в Україні. Тому Кучму не викликали і не викликають до суду. На жаль, в Україні мало політиків, які не дозволяють цій родині чинити на них тиск. Сподіваюся, що Порошенко і Яценюк зможуть протистояти цьому тиску", - сказав він.

Далі: тут

Ілюстрація: zbruc.eu

Чому  лукавить генпрокурор Ярема?

У вчорашньому інтерв’ю УП Віталій Ярема явив світові не тільки зразки транспарентності, але й укотре довів, що візантійщина й надалі залишається серед інструментарію вітчизняної політики. Риторичні фігури з уст головного блюстителя законності потребують не те уточнень і коментарів, вони просто таки просяться у рубрику «Цитата тижня».

Коли Віталій Григорович, мабуть, прибравши гримасу нерозуміння, обурюється, що, мовляв, суспільство вважає, що всі біди країни – це проблеми його відомства, то одразу ж провокує на відповідь, що почасти це так. Зрештою, яким був головний запит Майдану (до речі, генпрокурор мав би знати його не з чужих уст). Бажання спроведливості, яке, у першу чергу, корелюється із вимогами дотримання закону, рівності перед законом. ГПУ і її структурні підрозділи якраз і покликані стежити за дотриманням закону. Як вони це роблять – годі широко пояснювати, варто лише почитати повідомлення з новинних стрічок.

Пан Ярема може стоп’ятсот разів наголошувати на потребі дотримання процедур і вимог закону, однак він нікого не переконає у тому, що йому та його колегам не до снаги покарати бодай кількох одіозних діячів режиму Януковича. Минув рік, і громадяни добре освідомленні, з якою оперативністю передаються до суду справи, коли на те є зацікавленість влади. А ось суспільний запит – даруйте, у нас процедура...

Ба більше, навіть ті «шістки», яких випало посадити на лаву підсудних, чомусь користають саме із гуманних новел нашого закону, отримавши як запобіжні заходи домашні арешти або підписки про невиїзд. А відтак – успішно кивають п’ятами. Не кажіть, що у нас всуціль корумповані судді, адже на слуханнях неодмінно є представник держобвинувачення. Значить, він надто лояльно трактує ступінь вини тих, хто, до прикладу, жорстоко розганяв студентів...

Але це «стрілочники». А ті, хто давав вказівки, ті, хто публічно закликав до розколу країни і підтримував (не тільки морально) майбутніх «аполчєнцев» з ДНР і ЛНР (до прикладу, Добкін) – взагалі «поза зоною досяжності». Очевидні факти сепаратизму заперечують, виявляється, експерти, однозначний висновок яких – відсутність складу злочину. То, може б, поцікавитися такими, з дозволу сказати, експертами?

Віталій Григорович каже, що він чиновник, а на чиновниках, - цитую, - «тримається світ». Контраверсійно, чи не так? Я чомусь переконаний, що світ тримається акурат всупереч чиновницьким циркулярам, бюрократії і свавіллю. Хоча у Яреми, певна річ, світ інший, ніж той, у якому живуть пересічні громадяни. Учора ж, - дуже доречно, - ЛігаБізнесІнформ опублікувала топ-десятку найбагатших прокурорів України. З неї можна зрозуміти чимало, зокрема і те, що люстрація ще довго оминатиме пишний офіс на Різницькій. Я, до прикладу, не можу зрозуміти, яким чином завідувачка громадської приймальні (так на хлопський розум називається Управління організації прийому громадян) умудряється отримувати понад півмільйона гривень офіційної зарплати? До слова, цифри статків підлеглих пана генпрокурора дуже далекі від суми офіційної винагороди, яку отримує їхній шеф. І на неї навряд чи можна звести маєток, який Віталій  Григорович намагається видати за скромну оселю (відео тут).

Генпрокурор злукавив немало. Хай там як, але сподіваюся, що в одній обіцянці він був щирим. «Ви не дочекаєтеся того часу, коли прокуратурі будуть показувати пальцями на людей і їх будуть затримувати». І на тому спасибі... 

Ігор Гулик. Ілюстрація: argumentua.com

Екс-комісар ЄС призначений  бізнес-омбудсменом по боротьбі з корупцією в Україні

 Ілюстрація: rus.delfi.lv

Джерело: УНН

У київському офісі Європейського банку реконструкції та розвитку повідомили, що бізнес-омбудсменом по боротьбі з корупцією в Україні призначений екс-комісар ЄС з питань оподаткування, митних питань, статистики, аудиту та боротьби з шахрайством Альгірдас Шемета

Далі: тут