Недоброзичлива гегемонія

Гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків

Один з ідеологів американського неоконсерватизму Френсіс Фукуяма, знаний українцям з його футуристичного бестселера "Кінець історії та людини", є автором слогану, яким донедавна послуговувалися вашингтонські стратеги, аргументуючи своє право пхати носа у будь-який закуток планети. Слоган воїстину є американським продуктом – "доброзичлива гегемонія", однак у недавно опублікованій  книзі "Америка на роздоріжжі" інтелектуальний кумир обережно дистанціюється від свого ж винаходу. Мудрість, мабуть, таки полягає у вмінні озиратися на обставини, робити поправки на реалії, – і не тільки у високій політиці, але й у повсякденних справах. Американці ж взагалі мастаки на дипломатичні терміни, вони завжди залишають собі шляхи до відступу і навіть поразку своєї місії в Іраку подали, як слід: ми до них "доброзичливо", з пропозицією демократії… При цьому слово "гегемонія" якось тушується, нівелюється якнайкращим наміром.

Україна ж, яку дехто схильний вважати об'єктом зазіхань Вашингтона, втім не квапиться переймати уроки нового старшого брата. Для слов'янського менталітету, вирощеного на ґрунті "демократії віча", яка буяла на добрих вісім століть раніше європейської колонізації Нового світу, гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків. І хоч правила цивілізованого урядування вимагають категоричної відмови від старого, як світ, принципу "горе переможеним!", однак насправді маємо справу лише з позірною лояльністю більшості до права меншості, лише з деклараціями добрих намірів, далекими від політичної практики.  Одне слово: право сили, а не сила права…

Упродовж тривалої реформаторської епопеї, коли український загал направду не знає, чого чекати від дня завтрашнього, наскільки хитромудрими, іноді навіть позбавленими здорового ґлузду, видаються маневри влади, заяви про право більшості, базоване, до речі, на принципах конституційної реформи, запропонованої доволі сумнівною більшістю і в доволі сумнівних умовах, лунають чи не найгучніше. Бо ходить про гегемонію сили.  Причому це домінування подавалося народу як "доброзичлива гегемонія" – мовляв, гляньте, – ми прагнемо лише добра ("Жити по-новому»).

Проте є одна проблема, яка незабаром може зіграти злий жарт з "коаліцією". Сьогодні під гаслом "доброзичливої гегемонії" вони намагаються проштовхнути на ключові посади проекту «Антикорупція» одіозних осіб, які не надаються за визначенням длоя таких ролей . Не кажу вже про глибинно дестабілізуючий чинник таких маневрів після Революції Гідності. Авторам сценаріїв таких фіглів я б порадив бути дуже обачними. Обережність не завадить нікому, інакше очікуючи геппі-енду історії, можна опинитися на непевному роздоріжжі. Причому шляхи до відступу будуть заміновані власноруч.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Герлуп Бітструп

Про країну та державу

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці?

Хвилеві інтереси передбачають хвилеву політику. Остання аж ніяк не може бути характеристикою державців, виходячи з відомої формули про те, що вони, перш за все, думають про країну. В Україні цей постулат не годиться взагалі, оскільки категорії „країна” і „держава” у нас – зовсім різні, іноді навіть діаметрально протилежні. Бо країна, – себто ми з вами, – живе собі у своєму вимірі, ставить перед собою певні завдання, плекає певні ідеали і сподівається на здійснення певних мрій. Держава ж, точніше, її уособлення в конкретних інституціях – парламент, уряд, Президент, митниця, податкова, МВС etc., – то інший, паралельний світ, який не бажає знатися з країною, у сенсі зважати на наші з вами проблеми. Їхній світ витворений з міфів, з політтехнологічних схем, зі стратегій пожирання опонента. Він позбавлений реальної перспективи, оскільки перебивається з дня на день, міркуючи, що саме так і треба.

Чиновницька рать у стані постійної бойової готовності, який вже передбачає нетерплячку очікування: підступів протилежного табору, можливих реакцій на власні провокації, а головне – виборів будь-якого гатунку. Вибори для цієї когорти є свого роду ставками у букмекерських конторах, для міністра чи навіть начальника ЖЕКу головне тут, – не помилитися з вибором, вчасно засвідчити лояльність  до перспективного кандидата чи політичної сили, а вже потім, коли ті здобудуть бажане, – відірватися, послуговуючись патронатом „начальника”. Тут чимало невдах, що ж, не всім дано передбачити „світле майбутнє”, особливо в умовах вітчизняних політичних розкладів. Такі „необачні” змушені перебиватися на маргінесі, аж поки доля не підкине їм ще один шанс...

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці? Фата моргана, привид, – не більше. Їх же не візьмеш у долоні, тим паче не покладеш у кишеню чи на банківське конто...

Проблема полягає у тому, що справді ніхто й ніколи з тих, кому власне й доручено тільки над тим міркувати, не знав конкретно, до чого він прагне. Одиниці у цій країні і державі усвідомлюють у принципі власні надзавдання. А переважна більшість живе „станом на сьогодні”. Нині провалили неугодний для групи товаришів закон, – ну й добре. Нині підсунули свиню „воріженькам” зі сусіднього відомства, – чудово. Нині вони „опустили” нас, –нічого, буде новий день, буде й харч. Все одно задарма, все одно не з власного гаманця. Станом на сьогодні все ок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов