"Світло від Світла"

Моєю найулюбленішою молитвою упродовж всього свідомого життя була і залишається "Вірую…". Credo, Символ віри. У дитинстві її пробувала навчити мене бабуся, але малим я ще плутався у причинно-наслідкових зв'язках і метафорах, і лише згодом, подорослівшавши, зумів зрозуміти глибину цього незвичайного тексту.

"Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного…". "Вірую" по-особливому звучить для мене не у співі професійних виконавців, а під банею маленької церковці на Збоїщах, найпершої Служби Божої, коли ще не вмикають гучномовців, а до храму приходять "жайворонки" з числа бабусь і дідусів або ж тих, хто і в неділю має нагальні справи, навіть попри приписи третьої Заповіді про святий день. Хористи ще зазвичай сплять або збираються до храму, реґент, мабуть, складає до потертого портфелика ноти. Однак слабкі, нетреновані, незлагоджені голоси, навіть, підозрюю, геть позбавлених музичного слуху, дивним чином утворюють неповторну, натхненну і головне – щиру мелодію, справді Пісню пісень, яка лине понад іконостасом, легенько торкаючись полум'я свічок, і раптово завмирає на "житті будучого віку"…

Ви пам'ятаєте разючий контраст між Старим і Новим Заповітами, саме через світло, що ним сповнені Євангелія (для мене особисто найсвітлішим є від Луки)?

"Світло від Світла…". Від сяйва Вифлеємської зорі, що вела через пустелю Тріє Царів, аби вони поклонилися Народженому в убогих яслах, принесли йому свої символічні Дари: золото людських сердець, ладан людської гідності і миро людських надій. Особливий відблиск віри в очах тих, хто прозрів (і фізично теж) після зустрічі з Живим Богочоловіком. Переродження фарисея, ще вчора вбивці святого Стефана, на шляху у Дамаск, - з осліпленого Савла на пасіонарного Павла. Лампадки з миром від час Таємної Вечері. Попри кров, приниження, утиски, несправедливість усього світу, що, здається, не міг примиритися з появою Людини, яка проповідувала любов, попри, зрештою, розп'яття і мученицьку смерть на Голгофі, ці історії ваблять внутрішнім світлом далекого в часі вертепу. І це світло вперто торує шлях до нас, сьогоднішніх, до наших розхристаних, роздраєних, зневірених і змучених сердець. Знову ж таки, - усупереч війнам, диктатурам, свавіллю, глупству, жорстокості, кривосуддю. Аби ми знали, куди йти далі, аби не впали на битому шляху, аби не зникли душею, яка, властиво, схожа на вперту свічечку, що не гасне на вітрі…

І так, - саме свічечку запалюємо ми у Святвечір в очікуванні Різдва, і жодні холодні неонові спалахи різнобарвних гірлянд та ілюмінацій не здатні замінити нам тепла скромного вогника, на який збираються і живі, і мертві, і ненароджені ще, та все ж – дорогі і бажані нам люди…

"Світло від Світла…". На противагу сучасним теоріям, воно торує собі шлях через тисячоліття не миттєво, не шаленим квантовим потоком незбагненних для нашого розуму елементарних частинок, - а крочок за крочком, з рук у руки, від серця до серця, як Вифлеємський вогонь миру, долаючи кордони, відстані і перешкоди. Адже Бог народився для кожного з нас, Він "задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії і стався чоловіком". І кожен з нас має шанс, лише плекаючи цей вогник у власній душі, захованій від людських очей, мов у старозавітній скинії, у храмі нашого тіла. Коли вогник віри, надії і любові гасне, - а це не обов'язково фізична смерть, - але й, погодьтеся, це не життя.

Бо, окрім віри, надії та любові, того Великого Дня у цьому незатишному і ворожому світі, де не тільки "побивають немовлят", але й ламають дорослих, там, під світлом Зорі, народився Месія Гідності. Так, Він проповідував смирення ("І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому" (Мт. 5.38 – 42). Не відвернувши обличчя від побоїв, Ісус стримав войовничого Петра з мечем. Бо "чи ж не маю Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?" (Мк. 10.38). Це – свідомий вибір вільної людини, попри те, що Спаситель, звісно, міг знищити ворогів, навіть не поворухнувши пальцем.

У кожного покоління – своя Чаша, свій Хрест і своя Голгофа. Рівно ж як і свій Вифлеєм, над яким ось уже дві тисячі літ незмінно палає пророча Зоря, символ народження "Світла від Світла". Вона провадить нас крізь негоду і темряву, вказує шлях і зміцнює Віру. Терпляче нагадує нам, що ми, як і Христос, народжені вільними, гідними, і лише від вибору кожного з нас (не когось іншого) залежить і наше життя, і наш добробут, і наші стосунки з довкіллям, з людьми. Урешті-решт, мир зі самим собою.

Тож цього Різдва, по завершенні важкого, трагічного карантинного року, серед ілюзій і олжі, невігластва і лицемірства, війни і чуми, нехай сяє для вас, мої читачі, його незгасиме світло.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ілюстація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Повернутися до найголовнішого

Автор: Фернандо Ґарсія де Кортасар. Джерело: ABC. Переклад: zbruc

Народження Ісуса поклало початок епосі нової людини, вільної людини, яка позбулася своєї безнадії чи фаталізму, здатної протистояти силам природи і більш чи менш примітивним  аналогіям язичництва. Жоден з актів особистого звільнення, які відтоді мали місце в історії, не відбувся у відриві від послання, яке розпочалося тієї ночі. Не існує визвольного дискурсу, вимоги справедливості, проголошення прав чи гуманістичних міркувань, коріння яких не лежали би у тій події. І звісно, не можна нічого зрозуміти у тому, що таке Захід, що таке Іспанія, що таке ми як цивілізація у світі, не шукаючи у тій даті витоків наших цінностей.

Далі: тут

Ілюстрація: zbruc

Дилеми Різдва

Навряд чи маленький Ісус у вифлеємському вертепі розумів свою божественність і могутність. Радше, як і кожне немовля, він потребував материнської ласки й сухих пелюшок. Тому, певно, не зміг оцінити коштовних дарів з рук утомлених пілігримів, які прийшли на світло Зорі, мотивовані давнім переданням про народження Бога.

Вони, троє царів, теж, мабуть, не були достеменно переконані, що маленьке дитя у стаєнці — Той, про кого їм було провіщено. Однак вони йшли, їх підштовхувала віра і надія. І після виснажливої мандрівки золото, ладан і смирна вже не видавалися їм особливо дорогими, важливим було лише те, що вони досягнули бажаного, дійшли до мети й побачили те, чого бажали.

У всій різдвяній казці-історії не злічити схожих дилем. Але оця: дилема віри й жертви заради цієї Віри, особливо вражає і водночас вона повсякденна. Бо віра без жертви — марна, вона девальвується сірістю побуту, монотонністю днів і врешті-решт перетворює людину на викінченого циніка або нігіліста. Зрештою, як і безконечна жертовність без усталеної віри стає неймовірним тягарем, породжує розпач і депресію.

…Щось схоже подарував нам рік, що минає. Він, безумовно, залишиться в історії і пам’яті роком тектонічних зламів на геополітичній мапі, роком тривог і надій, нового досвіду і нових викликів. Але, так думаю я особисто, — головним сенсом прожитих нами 365 днів було все ж узгодження віри і жертви, адекватність офіри й мети. Окрилених ідеєю свободи і справедливості на Майдані виявилося значно більше, ніж готових на довшу дорогу, натхненних високими ідеалами стало менше, ніж тих, хто зміг осилити тягар жертви заради цих ідей. Ми й досі не даємо собі ради з проблемою воєнних втрат на Сході і тим, заради чого, власне, ці втрати… Легше жити з думкою, що в Донбасі зібралися якісь недолюдки, і не варто туди посилати наших хлопців на заклання, аніж зрозуміти, що жертовність цих хлопців врешті-решт потрібна не стільки Донбасу, як всім нам. І не тільки тому, що вони у прямому сенсі боронять Україну від орди, але й з огляду на те, що своїм чином вони стверджують нашу з вами Віру у власну долю.

Я майже переконаний, хто буде Іродом у цьогорічному українському вертепі. Я майже знаю, що в ньому лунатиме знана на весь світ пісенька про кремлівського блазня. Але мені чомусь дуже хочеться, щоб, попри нотки ненависті та злоби, в українських оселях домінували Віра, Надія і Любов. Щоб, запаливши свічку на святвечірньому столі, ми згадали обов’язково всіх, кого немає на цій грішній землі, щоб знайшлися серед дванадцяти страв пайки тих, хто на фронті, щоб наша Віра у добро і справедливість, у перемогу світла над темрявою знайшла порозуміння із усвідомленням потреби Жертви задля цих речей.

Христос рождається! Славімо Його!

Ігор Гулик. Ілюстрація: Мозаїка «Дари Волхвів». Базиліка Сант-Аполінаре-Нуово, Равенна, Італія, VI ст. Джерело: cpg.in.ua

Евстратий Зоря: «В Украине будет поместная церковь»

Автор: Олексій Стукало. Джерело: Гордон

Но это не означает, что позиция руководства этой церкви является позицией всей церкви. Многие верующие, священники, епископы имеют абсолютно противоположное мнение. Они не вспоминают в своих молитвах патриарха Кирилла и хотели бы, чтобы была единая поместная церковь. Я думаю, что их желание сбудется. Как и когда это произойдет, мы пока не можем знать, но мы видим, что все действия, которые Москва разными способами делала против Украины, – они в конце концов оказывались безуспешными. И в церковной сфере также, по моему глубокому убеждению, это действие завершится поражением Москвы.

Далі: тут

Ілюстрація: telegraf.com.ua

Чи є ще місце для Різдва?

Автор: Ольга Макар. Джерело: РІСУ.

Коли Папа промовляв своє звернення Urbi et Orbi, він згадував про людей і країни, які страждають – серед них і про Україну. І я уявляла, як ми вкладаємо всіх їх у долоні Бога.

«Надто багато сліз проливається під час цього Різдва», - сказав Папа. Його слова, прості, але точні й глибокі, торкають серце. Завжди закликають до змін.

Якщо змінити своє серце, то навіть у такий складний час, як зараз, Христос матиме, де народитися.

Далі: тут

Ілюстрація: dndz.com.ua

Сегодня не праздник. Сегодня - перекличка

Автор: Лілія Дубинська. Джерело: Українська правда

Давайте не будем бояться ненавидеть, не будем отрицать и подавлять это чувство. Сегодня ненависть дает нам силы.

Давайте яростно ненавидеть ложь, подлость, алчность, предательство. Пусть эта ненависть побуждает каждого из нас делать свой честный выбор - правды, благородства, щедрости, верности.
Пусть эта ненависть укрепит нашу стойкость и решимость. Наша ненависть - это грань нашей верности - свободе, достоинству, сплоченности - и непреклонности их отстоять.
Наша ненависть - это грань нашей любви к Украине.

Далі: тут

Ілюстрація: justus.com.ua

Чи є підстава для надії?

Автор: Любомир Гузар. Джерело: Українська правда

Відразу після Першої світової війни, яка для Німеччини закінчилася великим програшем, у тій країні з’явився сатиричний вірш "Якби ми були виграли війну". У цьому вірші перечислено різні обставини, які б стали обов’язковими для всього населення. Та і не тільки для населення: наприкінці є такий рядок: "Бог мусів би діяти як німецький генерал". Вірш закінчується словами: "Якби ми були виграли війну − на щастя, ми її не виграли".

У процитованому рядку про роль Бога − гірка правда. На жаль, часто ті, хто в молитві звертається до Бога, хочуть, щоб Всевишній виконував їхню волю і діяв так, як вони вважають найбільш корисним для свого народу.

Далі: тут

Ілюстрація: ugcc.sebastopol.ua

«Істинне православ’я» по-московському 

Автор: Сергій Грабовський. Джерело: День

...це інтерв’ю, оприлюднене під винесеними як заголовок словами Чаплина «Остановили гитлеровский проект, остановим и американский!», є свого роду ескізом програми діяльності РПЦ спільно з «кремлівськими чекістами» з установлення «нового порядку» в самій Росії та навколо неї.

Далі: тут

Ілюстрація: День

Остання загадка Біблії 

Автор: Лукас Віґельман. Джерело: Die Welt. Виклад: zbruc

Найстаріший слід Нового Завіту дійшов до нас з першої половини ІІ ст.: маленький клаптик папірусу, до 10 см. завдовжки. Англійський науковець знайшов його 1920 р. на єгипетському Басарі. На ньому – кілька речень з Євангеліє від Івана. Найдавніший повний рукопис ще десь на 100 років молодший. Скільки змін у цьому варіанті в порівнянні зі зниклим оригіналом – невідомо. Однак, у першу чергу науковці до уваги беруть надійні рукописи, потім зважають на менш певні.

Далі: тут

Ілюстрація: inspiringwallpapers.net