Пишатися країною
Я не прихильник патокового патріотизму, тим паче, що останніми роками злива
високопарної українофілії перебирає через край. Але, однак, належу до
суспільної групи, яку за радянських часів воліли називати „прошарком”, тобто до
інтелігенції. Неймовірно, але очоливши наприкінці 80-х – початку 90-х років
минулого століття перші порухи до усамостійнення країни, люди розумової праці,
особливо, представники так званих вільних професій нині, зазвичай, упадають в
іншу крайність. Українофілія у них часами межує з безпрецедентною зневагою до
носіїв автохтонних рис, тобто – до пересічного українця. Його, зазвичай,
звинувачують у нелюбові до Вітчизни, у постійній мобілізаційній готовності
когось зрадити (зазвичай, божка чи месію), виїхати на заробітки у пошуках
шматка хліба, залишити на поталу „ворогам” рідну землю.
Надмір такого, я б сказав, збоченського патріотизму дошкуляє всім,
перетворюючи навіть добрі ідеї, одягнені у розкішні шати пустопорожніх слів, на
ідеологічні штампи, звичні українцеві ще з тоталітарної доби.
А що сам українець? Його рідко запитують про любов до Батьківщини, але
навіть коли спробують довідатися, то через „непристойність” такого запитання,
він, зазвичай, лише скрушно хитає головою. Однак, коли дослідження є анонімним,
тоді маємо надію на більш-менш адекватний зріз громадської думки.
Отже, з’ясовується, що для 88 відсотків респондентів „Батьківщиною з великої літери” є держава
Україна. Експерти з подивом дізнаються, що навіть в умовах війни, злиднів і
скрути більшість українців пишаються тим, що вони є громадянами України. Ба
більше, – динаміка усвідомлення ідентичності дала позитивне зростання упродовж
двох років, – на 16, 3 відсотка.
Тепер цифри, які мали б змусити багатьох стратегів від політики переглянути
можливі заготовки. Серед них, знано, ідея „двох Україн”, яку вже добряче
„поюзали” на нашій з вами пам’яті. Отже, майже 80
відсотків населення воліли б жити в унітарній державі. Це відповідь тим, хто
сповідує не тільки ідею розколу, а й активно працює над вивченням регіональних
особливостей менталітету, зокрема так званих „галицьких інтелектуальних
сепаратистів” чи адептів ДНР/ДНР.
Гадаю, перспектива для формування політичної нації – безперечна. От тільки
б політики зрозуміли її не як черговий предмет для спекуляцій, а як привід
поміркувати, наскільки відповідальним мав би бути кожен їхній крок. Зрештою, їм
би не завадило також пишатися своєю країною.
