Ху із містер Єрмак?

Нова посада очільника Офісу президента, яку він обійняв днями, - а саме голови Конґресу місцевих і регіональних влад, - це віночок зі штучних квітів на скромній могилці децентралізації. Скромній тому, що надважлива реформа, яка відкривала серйозні перспективи для розвитку країни в глибинці та давала важелі у вмілі та підприємливі руки, тихо вмерла. І дуже показовим є, до слова, перелік керівників міст, які заповзятливо взялися підтримувати черговий прожект Банкової, публічно демонструючи лояльність Центру і згоду на те, аби ними й надалі керували зі столиці. Але то тема окремої розмови.

Нині ж пропоную ретельніше придивитися до персони Андрія Єрмака і спробувати відповісти на сакраментальне, як на мене запитання: «Ху із м-р Єрмак?». Бо направду довкола нього (зауважте, не Зеленського і, далебі, - не парламенту чи уряду) почав останнім часом обертатися чи не весь світ. І від відповіді на це запитання, - якщо вже говорити стратегічно, - залежатиме найближче майбутнє країни. Думаю, що характеристика Єрмака, викладена у недолугій писанині експрессекретарки Зе! Мендель, - «спадковий аристократ» (?!!), - з’явилася неспроста. Єрмак, по-перше, не проти, ба радше навпаки, - культивує саме такі (цілком безпідставні до гротескності) оцінки. А, по-друге, здається, він на повному серйозі вважає країну і державу за власний феод.

Почнемо з того, що й Офіс президента, і відповідно – його очільник, - цілком нелегітимні. У Конституції України ви не знайдете навіть натяку на ОПУ. «Зелені» вирішили для себе цю проблему просто – взяли та перейменували Адміністрацію президента (по суті, канцелярію глави держави), не завдавши собі труду законодавчо обґрунтувати повноваження цього допоміжного органу. І його керівника теж. Звісно, робилося це не за Єрмака, а за, прости Господи, Богдана. Та обійнявши посаду, Андрій Борисович міг би виправити цю прикру прогалину. Тим паче – як юрист.

З’ясувалося, що повна невизначеність – тільки на руку і Єрмаку, і усьому владному Кварталу із лідером-блазнем. Тому персонаж з дуже сумнівним минулим, людина, яка у реєстрах, мабуть, усіх впливових спецслужб світу фігурує як російський агент (навіть не впливу, а в буквальному розумінні цього слова), за мовчазної згоди і повного прикриття свого «начальника» вирішив, що йому море по коліна. Плювати на звичний для демократичного устрою розподіл гілок влади, розмежування повноважень, права та обов’язки. У системі Зеленського, заточеної на інституційне руйнування основ української державності, продукування тут хаосу та невизначеності, це звично і, - головне, - навіть вітається. Не ким іншим, а саме Зеленським. Бо, судячи з досвіду минулих двох років, ця особа не тільки неотесана з точки зору бодай елементарних уявлень про державне управління, але лінива і гонорова, як набундючений павич. Пересиченість владою й можливостями, які вона відкриває, лише загострює небезпечні симптоми, а невідпорність до маніпуляцій з боку придворних лакуз і залаштункових інтриганів робить недугу хронічною.

Тому уважно вчитавшись в інформаційну картину останніх місяців, можна дійти висновку, що в Україні насправді президентом працює Єрмак, а не Зеленський. Він провадить перемовини зі світом (з Росією-агресором – на партнерських, щоб не сказати, дружніх засадах; у США – з корекцією на неприховану гидливість до ефесбешника тамтешніх високопосадовців). Той же Єрмак приборкує і координує парламентську монобільшість, щось там настійно радить урядові, а тепер ще й роздаватиме вказівки сільським війтам. У його віданні – і угодовські суди, і силові структури. Йому є справа і до головного: кадрів, які, за відомим висловом, «вирішують все». Це при тому, до відома наших аматорів, що Конституція прямо забороняє передачу президентських повноважень будь-кому, тим паче - канцеляристові.

Щодо кадрів, то останнім часом Єрмак, увійшовши у роль «віце-президента» чи навіть опікуна «зеленого» по суті «інфанта», перш за все, подбав про силовий блок, розвідку та СБУ і наповнення їх «своїми» людьми. Вони прийшли на заміну людям, що були потенційною загрозою для любителя задушевних телефонних розмов з Кремлем. Аналітики наголошують, що звільнені на минулому тижні були безпосередньо долучені у так званій «справі ваґнерівців», по-зрадницьки злитій агресорові за крок до розв’язки.

Єрмак цілком розуміє, що фільм Христо Ґрозєва про цю небачену зраду, який заплановано акурат перед вимученим візитом «найвидатнішого лідера» до Вашингтона, може зіграти фатальну роль. Бо Байден, після викриттів журналістів Bellingcat, зважаючи на репутаційні втрати, може й скасувати зустріч із Зе!. Даруйте, якщо це зробила в останню хвилину Саломе Зурабішвілі у Грузії, то чому 46-й президент США мав би спілкуватися з «проблемним пацієнтом»?

Але, здається, саме такий поворот справи на руку і московським сценаристам, і їхній доволі вправній маріонетці Єрмаку. Бо, погодьтеся, навряд чи більш-менш притомні люди перед зустріччю з важливою для них особою, вдаються до шантажу і безпідставних звинувачень. Хай це безглуздя й лунає з уст єрмаківського пішака – за сумісництвом голови пропрезидентської фракції у парламенті Давила Арахамії. Але, гадаю, що тональність і метафори цієї тиради не оминули попередньої цензури керівника ОПУ. Все для того, аби щільніше ізолювати Україну від демократичної спільноти й штовхнути її в орбіту Москви. І тоді вже там даватимуть відповідь на запитання: «Ху із містер Єрмак?». Не виключено, - губернатор Малоросії.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Рада національної небезпеки

Багатолітній секретар РНБОУ, легендарний Володимир Горбулін, мабуть, помилявся, коли, іронізуючи над тими, хто наважився у похід за президентське крісло 2019 року, заявив: "У нас нікому запроваджувати диктатуру. У ставці фюрера – одні "малахольні".

Видається, це не так. Охочих до "сильної руки" аж забагато, і, що найгірше, вони – не з вулиці чи опозиційного маргінесу. Ці "недодиктатори" сидять у високих фотелях, мають статуси і повноваження і, здається, вже нащупали інструмент, яким можна ефективно скористатися для втілення власних, не надто шляхетних амбіцій. Ним стала Рада національної безпеки та оборони, яка останніми тижнями, на сьомому році війни з Росією несподівано прокинулася від летаргічного сну. Геролонтологічний заказник, куди пакували, як у негласне заслання усіх незручних, а часто просто професійно непридатних високопосадовців, раптом став чи не найважливішим центром ухвалення резонансних, та, однак, неоднозначних для країни рішень.

Колишній комік у президентському кріслі міг видаватися (та й, зрештою, був таким) повним профаном не тільки у царині державотворення, але й у значно приземленіших речах. Його акторського уміння вистачає на те, щоб корчити розумні міни на зустрічах зі справжніми фахівцями, але більш-менш освіченого громадянина збирає сміх від повідомлень про розмови "найвидатнішого" з тими, хто реально займається господаркою, високими технологіями чи медициною. Усі ж прекрасно бачать рівень невігластва і фанфаронства цього персонажа, якого купка вітчизняних товстосумів не без впливу "добрий сусідів" призначила на "царство" для зранененого війною, зневіреного втратами, до того ж – не надто перебірливого у смаках поспільства.

Від всенародної любові до "свого у дошку хлопця" залишилися жалюгідні крихти, від сяючого ореолу супергероя – дешева позлітка. Зе!Команда, сотні разів оскандалена негідними, на межі пристойності і брутальності вчинками, тепер схожа радше на карикатуру dream team. "Малахольні" "слуги" розбрелися по нових господарях. В Офісі – кубло іноземних агентів і не менш "малахольних" пройдисвітів. Уряд слухняний, але, даруйте, опертися на рафінованих кар'єристів зі сумнівними мотивами перебування на посадах, - ризиковано. У війську – судові роздори і сварки між міністром та головнокомандувачем. 200-відсоткова генпрокурорка виявилася далебі не самостійною фігурою, як і окрема "держава у державі" – суди. Ними вправно маніпулює Портнов і Ко. На електоральному фронті – суцільні поразки, і не тільки від "попередників". Особливо дошкульними виявилися "хлопці" з ОПЗЖ, з якими, здавалося б, і цілі майже ідентичні, і взірці для політичної практики ті ж… Глухий кут, словом, на тлі надимання щік і марень про другий термін.

І, підозрюю, у цій фактично патовій ситуації хтось порадив Зеленському вивчити досвід… "попередників", тільки давніших. Леоніда Даниловича, до прикладу, чи Віктора Андрійовича. Перший, реалізувавши мрію "Кучма 2.0", одразу ж змінив секретаря РНБО (вже згаданого мною Горбуліна) на Євгена Марчука – фігуранта "канівської четвірки" опонентів ЛДК, і, підозрюю досі, - її могильника. Другий, - культивуючи ілюзію можливості чесного розподілу повноважень між гілками влади, - швидко обпікся на Юлії Тимошенко, яка воліла стати "канцлеркою". Отож, і Кучма, і Ющенко марили ідеєю РНБО як альтернативного і всесильного центру управління країною. Але їхнім задумам не судилося стати реальністю.

Для Зеленського ця мрія, видається досяжною. І перші результати обнадійливими. Вкрай потрібні, ба більше, толеровані суспільством санкції проти колаборантів Козака, Медведчука та їхніх дружин, ще довго б залишалися ілюзією, якщо б Зе! вдався до традиційних і бездоганно законних механізмів. Але є рішення РНБО, яке набуло чинності після затвердження указом президента, - і результат. Ось він, майже миттєвий. Це вже потім хай справи оскарження, апеляцій і касацій гуляють оселями української "малахольної" Феміди. Головне – хайп. Головне – суспільний роздрай довкола, здавалося б, очевидних речей. На хвилі цього хайпу спробу Медведчука з Козаком відновити мовлення підсанкційних пропагандистських помийок припинили за годину. Але, зауважмо, - ми й досі не знаємо, на підставі чиїх рішень, "по дзвінку" чи під погрозами (чиїми?) нове "ЗМІ" закрили. Тобто йдеться про свавілля, вседозволеність і безкарність беззаконня, яке нині вдарило одних, а завтра може обернутися проти всіх.

Друге засідання РНБО завершилося повним "пшиком" – запровадили санкції проти генералітету, який зрадив присязі на вірність Україні сім років тому. Але, знову ж таки, - це все, про що нам, посполитим, вирішили за потрібне сказати. Зате є цікава деталь. На кожному засіданні Ради ухвалюють рішення з грифом "таємно". І вони, ці папірці, лежать собі тихенько під сукном до пори до часу. Утім, вони можуть набути чинності будь-якої миті, коли президент вирішить, що пора підписати указ про впровадження цих таємних рішень. І саме в цьому – проблема. Бо фактично право натиснути на "ядерний ґудзик", що вмить здатен зруйнувати громадський мир і дотеперішній стан речей, залишається в однієї особи – Зеленського.

А чинний секретар РНБО не втомлюється анонсувати нові засідання, інтригуючи і реально залякуючи громадян натяками на вже укладені "порядки денні".

Повертаючись до Горбуліна… Того ж таки фатального 2019-го він заявив, що Зеленський "симпатичний". "Однак президент несе велетенську відповідальність не тільки перед своєю родиною, а й перед своєю країною. Неможливо перестрибнути з естрадної сцени у президентське крісло. Якщо ми хочемо, щоб над нами сміявся весь світ, обираймо Зеленського". Насправді, якщо Зе! став на шлях диктатури, а проводирем на цьому шляху йому буде РНБО, світ матиме підстави тільки співчувати нам…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Запуск годинникового  механізму

Автор: Віталій Портников. Джерело: Lb

...есть и люди, которым гораздо комфортнее на руинах – и их можно понять, потому что они совершенно не уверены, что смогут занять в здании комфортные апартаменты. Накануне парламентских выборов Порошенко – прежде всего он – пытался договориться со всеми этими людьми, убеждая их не мешать стройке в обмен на гостиничные номера. Недостатки этих договоренностей – ребята взяли ключи и тут же забаррикадировались на руинах – стали ощущаться уже в самом парламенте, превратившимся в привычное соревнование олигархических интересов. Сергей Левочкин смог привести в парламент отнюдь не только “Оппозиционный блок” и близких к себе мажоритарщиков. Талантливый архитектор диктаторской Украины времен Януковича, вовремя сбежавший из рушащейся конструкции, Левочкин смог стать вдохновителем сразу нескольких политических проектов – и некоторые мои коллеги даже считают, что один из них нашел себе место в правящей коалиции. Но проблема не только в этом. Проблема в том, что Блок Петра Порошенко и “Народный фронт” как цементирующие силы коалиции могли бы принимать решения и без малых фракций, стремящихся уйти от ответственности и в расчете на будущее, и в учете интересов близких к ним тяжеловесов

Далі: тут

Ілюстрація: gotowall.com