Політика "національного дебілізму"

У заголовку цих нотаток я дещо загострив оцінку поведінкових рис Зе!режиму, яку дав недавно відомий український дипломат, ексміністр закордонних справ Павло Клімкін. Він уважає, що "найвидатніший лідер сучасності" випробовує на Україні та її громадянах політику національного егоїзму, котра, на думку експерта, цілком недопустима у ситуації ймовірного повномасштабного вторгнення Росії. Клімкін, звісно, дипломат, тому й вживає властиву його фаху лексику.

Та коли прискіпливіше глянути на те, що витворяє Зеленський разом з Кварталом останнім часом, який "іспанський сором" переймає притомних людей після чергової з'яви вчорашнього коміка у пристойному товаристві – чи то світових лідерів, чи представників найвпливовіших ЗМІ, - то цілком може скластися враження, що нами керують, м'яко кажучи, не надто адекватні особи. Про це більш ніж відверто написала у своєму Twitter депутатка Європарламенту Віола фон Крамон-Таубедель: "Вони всі там вживають наркотики в Україні, чи що там відбувається?".

А відбуваються, як на мене, цілком "прозаїчні" речі. Зеленський відверто "косить під дурника", і це у нього виходить більш ніж органічно, зважаючи на колишній фах. Робить це, аби прикрити своїми публічними репризами значно серйозніші та загрозливіші для української державності речі. Так, він недолугий і не надто розумний чоловік, щоб самостійно писати сценарії своїх спічів. Однак, як пояснював ще дідусь Фройд, "першою ознакою глупства є відсутність сорому". І саме це потрібне залаштунковим режисерам, які вкладають в уста маріонетки потрібні сентенції та слова.

Насправді Зеленський гопницькими випадами проти Байдена, нічим не виправданими претензіями до НАТО, заспокійливими піґулками для пересічного обивателя калькує Путіна. Підозрюю, що він наполегливо прагне "зазирнути у вічі" кремлівському диктаторові й поговорити з ним віч-на-віч не для того, аби домовитися про мир. Навпаки, - перейняти досвід національної самоізоляції, того ж таки "національного егоїзму", який останнім часом аж пре з офіційних заяв Москви, її ультиматумів усьому світові. Адже Москва вимагає від Заходу не стільки гарантій безпеки, як нічим не виправданого права на необмежений "життєвий простір", свавілля у внутрішніх справах і… комфортного споживання благ тієї ж таки західної цивілізації.

Якщо навіть поверхово проаналізувати риторику Зеленського про "мир" і "нагнітання паніки" з приводу ймовірної війни, то з подивом виявимо, що він цитує "сумну конячку" Сєргєя Лаврова, очільника російського МЗС, або ж речника Путіна Дмітрія Пєскова. Ба більше, його вислови взяв на озброєння представник РФ у Раді Безпеки ООН Васілій Нєбєндзя (фактично – парія серед оонівських колег), який розмахував видруком з цитатами Зеленського на засіданні РБ, скликаному США (!). "Переді мною лежать тексти висловлювань українських офіційних осіб про відсутність загрози з боку РФ: це секретар РНБО Данілов, міністр оборони Резніков, сам президент Зеленський, які прямим текстом говорять, що не бачать тієї активності, про яку говорять (на Заході. – Авт.)", - зухвало заявив Нєбєндзя.

Показово, що 2014 року, коли питання України висіло на волосині, а "вічно легітимний" примусово оселився у Ростові, вже покійний представник РФ в ООН Віталій Чуркін схожим чином аргументував свій виступ, розмахуючи листом Януковича з уклінним проханням до Путіна ввести війська в Україну.

Тому, підозрюю, що Зеленський є підопічним тих же "кураторів", які свого часу вказували Януковичу шлях у "світле майбутнє", який, на превеликий жаль для сценаристів, завершився вигнанням.

І ще одна паралель. На тлі російських ультиматумів і протистояння із Заходом знову залунали голоси про "нейтральний статус" для України. Зокрема, прорізався голос у зазвичай мовчазного Дмитра Фірташа, який сумирно очікує у Відні екстрадиції у США. Так от, мушу нагадати, що Україна часів Януковича формально вже була нейтральною державою, у якій законодавство прямо забороняло присутність іноземних військових баз, передбачало позаблоковість і таке інше. І ніщо тоді не завадило Росії анексувати Крим чи окупувати Донбас.

Для чого Зеленському і Ко ізоляція країни на кшталт путінської Росії? Для того, аби насамперед продовжити існування ідіотократії. Йому не потрібні ні судова, ні антикорупційна реформи, йому кісткою у горлі застрягли закріплені "попередником" у Конституції зовнішньополітичні орієнтири. Він хотів би, за прикладом італійського дуче Беніто Муссоліні, обмежитися коротким маніфестом: "Наша програма проста – ми хочемо правити...". Окрім того, Зеленського провокує на цей шлях і одіозний патрон – Коломойський, що фактично став невиїзним з України. Адже що американська, що британська, і навіть ізраїльська Феміда вже давно й небезпідставно бажали б бачити у себе фігуранта бізнес-афер і шахрайств. Тому Україна для Ігоря Валерійовича стала чи не єдиним тереном, де він може почуватися більш-менш безпечно.

Але Зеленський не здатен осягнути наслідків своєї ізоляціоністської політики. Бо ні агресор, для якого слабка, позбавлена міжнародної підтримки Україна, стане легкою здобиччю, ні приятель-олігарх не зважатимуть на його беззубі амбіції, а тим паче примхи. Його використають і викинуть, як непотріб. Та й, зрештою, чи миритиметься свідома частина суспільства з тим, як Зе і його кліка штовхатимуть батьківщину у прірву?

Ілюстрація з відкритих джерел

На порозі війни чи зради?

"Ми не обираємо часи, в яких живемо. Єдиний вибір, що ми маємо – дії, якими відповідаємо на виклики". Ця цитата з фільму "Мюнхен. На порозі війни" стала настільки популярною в Україні, що її навіть повторюють з парламентської трибуни. Та й сама стрічка, мабуть, пройшла б повз увагу пересічного глядача, якби не час, "у який ми живемо", і потреба обирати відповіді на його виклики.

Справді, довкола кіно Крістіана Швохова, відзнятого на основі книги Роберта Гарріса тривають суперечки у соцмережах, відшуковуються аналогії, тим паче, що, на перший погляд, їх аж забагато. Але, як на мене, тільки на перший погляд.

Очевидно, автори стрічки ставили собі за мету не подати публіці "черствість, недалекоглядність чи примітивні зиски" британської політичної еліти, яка фактично здала Судети Гітлеру. Вони, навпаки, розповіли про Невілла Чемберлена – тодішнього прем'єра Великої Британії, як про захисника нації. Але для цього варто додивитися кіно до останнього титру. А там чітко й недвозначно сказано, що через рік після "Мюнхенської змови" Британія вступила у війну з нацистською Німеччиною, але саме цей рік дав можливість імперії належно підготуватися до герцю з ворогом… Нічого дивного: стрічку зняла BBC, - британський суспільний мовник, за гроші співітчизників - платників податків. Це вам – не ДОМ і не "Свати" Зеленського…

Тепер щодо закидів на адресу "ситої" Європи, байдужості її еліт, небажання захищати цінності, а радше робити зиск з агресором, апетити якого що не день, то зростають. Так, звісно, як і Чемберлен, сучасні лідери дбають, перш за все, про власну безпеку, а ще – про рейтинги. Та мені видається, що, попри очевидність таких мотивів, все ж превалює розуміння уроків історії. Бо, припустимо, хто-хто, а чинний британський прем'єр Борис Джонсон – це вам не пацифіст на кшталт Невілла Чемберлена з його "У війні не буває переможців, є лише переможені". Саме Джонсон коротко змалював російські перспективи на випадок повномасштабного вторгнення в Україну: "Дуже важливо, щоб люди в Росії зрозуміли, що це буде нова Чечня". І саме з Островів до України зараз надходить відчутна допомога – у вигляді не дипломатичних нот, а протитанкових систем NLAW (аналоги Javelin для коротких дистанцій, які вражають ціль за технологією "вистрілив і забув").

Так, на відміну від Великої Британії, найгірше засвоїла уроки "Мюнхена", як не дивно, Німеччина. Чомусь саме Берлін виявився найслабшою ланкою євроатлантичної коаліції. Ба більше, якщо говорити неупереджено і прямо, то Берлін фактично асистує Москві у її неприйнятних для НАТО амбіціях і непрямо підштовхує нових членів Альянсу (зокрема Хорватію) до схожих кроків. Звісно, на все можна знайти виправдання і причини, але найвагоміший аргумент супроти нинішньої поведінки німецького уряду лежить саме в історичній площині. Це - "Мюнхен" і пакт Молотова-Ріббентропа.

І ще раз повернуся до фільму Швохова. У ньому нема Чехословаччини – жертви злочинної змови "сильних світу цього". Як і в нашій реальності – про Україну дуже часто говорять без України. Не беручи до уваги так званий "нормандський формат", у якому уповноважені лідерами держав "радники" по вісім годин "домовляються домовлятися". А так, - президент США спілкується з Путіним, а Зеленського лише ставлять до відома про наслідки розмов. Я вже писав, що закордонні ЗМІ відверто говорять про причини такої тактики. Мовляв, на Печерських пагорбах розвелося стільки агентів ФСБ і ГРУ, що кожне слово, мовлене там уголос, негайно передається до Москви. Нема на то ради, - серед згаданих "радників" у "Норманді" Україну представляє особа з вельми сумнівною у світовій розвідувальній спільноті репутацією. Андрій Єрмак може скільки завгодно говорити про "непоступливість" своєї делегації у питаннях "Мінська" чи прямих переговорів з ОРДЛО", але 10 пунктів, які буцімто він та його "квартал" тихцем запропонували Путіну, також не є секретом для світу.

Зрештою, все закономірно. Можемо до нестями кивати на "байдужість" Європи, але на тлі заспокійливих "відосіків"-колисанок від "найвидатнішого лідера", розповідей про шашлики, чудову Україну з Буковеля, ця "байдужість" виглядає кардинально по-іншому. Насолода владою, необмеженими можливостями і дармовими (за наш з вами кошт) приємностями життя навряд чи спонукає чинних її осіб до спротиву. Влада досі живе ілюзіями "зустрічі посередині" і ефемерного миру за будь-яку ціну. Час від часу її будять від таких солодких снів гучні голоси опозиціонерів, але вона ладна радше воювати з ними, ніж зі справжнім агресором, який громадить військо довкола кордонів, веде щоденну кібервійну, вбиває у мізки пересічного обивателя страх і зневіру.

З огляду на це, гадаю, українцям доцільніше було б переглянути інше кіно. Це стрічка чеського режисера Бісера Аріхтева "Анатомія зради". Вона – про складну і, відверто кажучи, незбагненну долю Еммануеля Моравеца – чеського політика і військовика. Про те, як патріот і фанатичний противник того самого Мюнхена, анексії Судет, перетворився на "чеського Квіслінга", буквально за рік після окупації Чехії став одним з очільників уряду Гахи за протекторату Гейдріха, не менш фанатичним нацистом. Виходив з простих і доволі популярних нині "за порєбріком" міркувань про "гнилу західну демократію".

От міркую собі – скільки потенційних "моравеців" маємо ми? І я не про Мураєва і К, склепаних на коліні російськими пропагандистами в "окупаційну адміністрацію України". Ці принаймні не приховують своєї "зачарованості на Схід". Я про інших…

Ілюстрація: Кадр з фільму "Мюнхен. На порозі війни"

Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними. 

По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх "провокаціями". По-друге, проблеми Зе!режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження – зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших "миротворців", їхні наївні "схеми" "розведення військ", "припинення вогню" та "зустрічей посередині". Путін нападе, - і до ворожки не ходи, - бо такою є його маніакальна ідея "вєлікой Рассєі". Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, - путінська, - Росія.

Власне про це – і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього "філософа", вона має доволі претензійну назву: "Куди дівся хаос. Розпакування стабільності". І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус "відставної кози барабанщика", Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю "вождя", аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово "фашизм". І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: "І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому "собіранії" земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу" (продовжіть – і Третього Рейху. – Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова "експансія", у тому, що він чітко ставить наголоси – Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): "Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття". Про нього ж – коли Сурков каже про експорт Росією "хаосу", і про, - увага, - потребу скерування цього "хаосу" у визначені "русла", аби уникнути "зіткнень з геополітичними потоками" інших "супергравців" у світі. Москва не проти обговорити ці "потоки" зі Штатами, організувавши новітню "Ялту". Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки "ялт" і чистять зброю, серед іншого, - й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, переповненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? – Авт.) – яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

Що ж, до "кримського консенсусу" за останні кілька років Москва долучила ще й "Сирійське замирення" та "інтеграцію з Білоруссю". Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного "експорту хаосу" прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і "євразійцю" Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів "Ізборскаго клуба", її відлуння – у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, - часто такі ж філіппіки – коштом російського бюджету – проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками – звідки там свої "соловйови" і "кісельови"?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно "з-за порєбріка" останнім часом істерять з приводу "українських провокацій", мусують тему якогось "ефемерного наступу" Києва на "ЛДНР" (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього - секретар РБ РФ Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні "спалах будь-якої миті". Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, - паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, - Кремль наполегливо шукатиме приводу для "українського Ґляйвіца". І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський "сором'язливий", "інтелектуальний" фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього "Нюрнберга" не помилилися з вироком…

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Росія активізує деструктивний вплив на Галичині

Сутність кремлівської пропаганди – пошук існуючих протиріч в цільовому суспільстві, використання будь-яких інформаційних приводів, або створення власних, на які потім нанизується брехня, що повністю паплюжить дійсність і утворює нову реальність, що спирається на забобони, вигадані факти, або емоційне забарвлення історичних подій у вигідному Москві ракурсі.

Звісно, в кожному регіоні існують свої чинники, своя історія, своє унікальне відношення до тих чи інших подій, свій менталітет. На сході України найбільш гостро стоять соціальні питання, проблеми використання мови та історично тісні економічні стосунки з Російською Федерацією. На Закарпатті доволі легко можна сіяти розбрат, використовуючи наявні конфлікти між реальними етнічними групами, або вигаданими на кшталт "русинів".

На Галичині традиційною ціллю кремлівських пропагандистів є польсько-українські відносини, маніпулювання роллю ОУН-УПА в історії двох народів, провокування ненависті з використанням агентів впливу серед радикально налаштованих верств населення в Україні та Республіці Польща. При цьому, при публічно задекларованому "антифашизмі" Москви, її спецслужби насамперед тісно співпрацюють с представниками саме ультраправих угрупувань, спонукаючи їх до проведення постановчих провокаційних націоналістичних маршів та інших акцій. Не зайвим буде згадати хоча б так званий "марш націоналістів" цього року в Польщі, організований спеціально для російських камер, на якому несли російський прапор та клялися у вічній любові двох "братських народів" під нацистські та антисемітські лозунги. Або "вуличні марші пам’яті волинської різанини", яскраво висвітлені засобами масової інформації лише однієї країни – Російської Федерації. Ця тема найбільше використовується пропагандою Москви для провокування міжнаціональної ворожнечі. Причому, геть ніколи не згадується роль радянських партизанів в провокуванні того насилля. Після тих подій пройшло майже 80 років і про них ніхто не згадував. А знов актуальною ця тема стала в Польщі лише коли почалась Російсько-українська війна. Як каже класик: "Совпадєніє?" - питання риторичне. Для роздмухування ненависті, Кремль активно використовує агентів впливу, таких як лідер партії "Конгрес нових правих" Януш Корвін-Мікке та відомий польський псевдожурналіст Томаш Мосейчук. Останній активно грав роль волонтера і навіть був в зоні проведення АТО. Потім, коли заслужив собі авторитет у аудиторії, став постійним гостем політичних шоу в Росії, де викривав в українських добровольчих батальйонах "неонацистів" для потреб російської пропаганди. Згодом, після заборони йому в’їзду в Україну, перекваліфікувався у "польського незалежного експерта" і взяв для польського видання Onet.pl інтерв’ю у Пушиліна, легалізуючи для інформаційного простору Республіки Польщі ватажків терористів "ЛДНР", а заодно, нібито ненароком, "ввів у гру" ще одну добре відому в Україні та Росії, але практично не відому в Польщі дійову особу – відеоблогера з проросійськими і відверто антиукраїнськими поглядами Анатолія Шарія.

Це лише приклад того, на що може бути спрямована російська пропаганда, в залежності від конкретного регіону. Звісно на Галичині, зважаючи на історично високий відсоток патріотів серед населення, пропагандистам Кремля працювати не просто. Тому підшукуються будь-які актуальні приводи. Будь-то перехід Львова в червону зону по спалаху ковіду і нестача кисню для хворих, чи демонтаж радянської зірки на "Марсовому полі" в рамках  виконання програми декомунізації, яку в Москві вже охрестили як "информационную политику, направленную на очернение действий российских властей или граждан, прямо связанную с украинским национализмом.

Але, напевно, основні зусилля пропагандистів в регіоні і надалі будуть спрямовані на руйнування саме україно-польських відносин. Для цього експлуатуватимуться будь-які природні, або штучно створені приводи. Від пандемії, до начебто погіршення становища і дискримінації поляків в Україні.

Втім, між всіма сусідами, що віками живуть поряд, бувають різні часи. Сварки та непорозуміння, війни та примирення. Сподіваємось, що нашим народам вистачить мудрості не піддаватися на провокації Кремля, усвідомлювати всі події, які були між нами, та мирно і в дружбі жити поряд, підтримуючи один одного в скрутні часи. Наприкінці хотілось би навести, як приклад, чудовий напис на Личаківському цвинтарі при вході до меморіалу, який урочисто відкрили президенти наших двох країн: "Ми, президенти України й Республіки Польщі, відкриваючи меморіал Української Галицької армії й польські військові поховання 1918-1920 років на Личаківському цвинтарі, прагнучи зміцнювати українсько-польську злагоду на благо спільного Європейського дому, урочисто повідомляємо про історичне примирення й порозуміння між нашими народами".

Ілюстрація з відкритих джерел

Штайнмаєр головного мозку

 …Ну от, - знову за рибу гроші. Здавалося б, неприйнятна і відверто ворожа ідея ексміністра закордонних справ Німеччини задля "умиротворення" України, за яку два роки тому, мов за рятівну соломинку, вхопився Зе!президент-початківець, і проти якої відчайдушно виступили усі притомні його опоненти, канула у небуття.

Та ні, нині вона знову на слуху, знову в ОПУ і околицях носяться з нею, мов з писаною торбою. Бо ж якось треба виходити з патової ситуації. Завершення війни на Сході, обіцяне випадковим персонажем на посаді очільника країни, як з'ясувалося, не вирішується помахом чарівної, навіть ебонітової палички. І дитячий тупіт ніжками під акомпанемент мантр "просто перестати стріляти" досі глушиться канонадою із забороненої усілякими ОБСЄ російської зброї на лінії донбаського зіткнення.

Громадяни можуть до нестями обговорювати деталі божевільної путінської псевдоісторичної писанини, шукати конспірологічні складники несподіваного сплеску українофобської активності противників укрмови, підводні течії, що змусили вічно тимчасового міністра внутрішніх справ покласти на стіл "лідерові" заяву про відставку. Квартал і його режисери невтомно підкидатимуть полінець у багаття суспільних дискусій несосвітенними заявами про любов до китайських маоїстів, про легалізацію канабісу (читай – законоплення усієї країни на вже законно проданих латифундистам землях). Але після візиту Зеленського до фрау Меркель усі ці танці з колінцями, уся гучна риторика і довколаполітичне шумовиння виглядає нікчемною димовою завісою, латаною рядниною для прикриття відверто капітулянтських планів. Причому, для камуфляжу цих намірів авторам фантазії не бракує, а от для бодай позірного ретушування старої "формули Штайнмаєра" – вже ні. Ну, бо що модні словечка, на кшталт "кластерів", придумані у Парижі чи Берліні і по-папужому повторені ексактором розважального жанру? Суть же залишається первинною: вживлення у тіло й без того зраненої війною країни ракових пухлин терористичних Л/ДНР, легалізацію бандитів і кадрових російських військових під машкарою "народної міліції", "тригрошові" опереткові вибори під цівками ворожих автоматів і… ефемерний контроль ЗСУ за українським кордоном вже після цього "фарсу демократії". Словом, - "особливий статус" для "народу Донбасу" з майбутньою мультиплікацією таких "статусів" на всю територію зовні унітарної, але у перспективі – клаптикової країни. Статус, який лише підігріватиме агресивні апетити Путіна, полегшить йому аншлюс досі непокірної губернії, і врешті наочно продемонструє усьому цивілізованому світові "неспроможність" українців мати свою хату, зі своєю правдою і волею.

Звісно, відомі демагоги на кшталт Арестовича і Подоляка беруться по-особливому трактувати присутність в українському правовому полі закону про особливий статус, але ціна риторичних вправ цих пройдисвітів відома кожному. І найприкріше, що у вельми непривабливих перспективах вони обирають, як завжди, найлегший шлях: звинувачують "байдужу" і "прагматичну" Європу. Вона чомусь вперто не хоче бачити нас, постсовкових, корумпованих та інфантильних, у своєму колі.

Так, доволі просто перекласти вину за те, що долю України вирішують без України, у чужих столицях, чужі ексміністри, чужими "формулами", на когось стороннього. Але ж, даруйте, хто, як не наші співгромадяни (принаймні, 73 відсотки) дуже хотіли простих рішень складних проблем? Хто, як не вони, надали мандат найвищої влади профанам від політики? Найлегше тицьнути пальцем в умовного "штайнмаєра", а відтак волати на увесь світ, що чергова спроба вирватися із зачарованого історичного кола провалилася, бо, мовляв, весь світ був проти нас…

Та, здається, цього разу не вийде перекласти усе з хворої голови на здорову. Бо на 30-му році незалежності Україна мала велетенський шанс і підтримку цивілізованого довкілля. Інша річ, що наші друзі реально не мають втямливого співрозмовника і надійного партнера. Бо чи можна довіритися особі, яка у вічі говорить одне, а робить геть інше? Чи можна планувати спільні стратегії протидії московській гібридній війні, коли у штабі "союзника" (з переднього краю цієї війни!) засідають російські агенти? Коли демократично обраний очільник країни з гідним кращого застосування азартом руйнує демократичні інституції і суспільні угоди, воює з політичними опонентами, виходить за межі власних повноважень, призначає без вини винних, ба навіть пробує карати їх без суду і слідства.

Зеленський може тішити себе ілюзіями, що досі в очах третини співвітчизників він виглядає "своїм хлопцем". Але цей сумнівний імідж не додає йому ваги у перемовинах зі справді сильними цього світу. Амбіції, виплекані теплою ванною придворних радників, - не аргумент у серйозних геополітичних іграх. Схильність до авторитаризму як засобу вирішення державницьких проблем у демократичній країні свідчить про абсолютне невігластво і профанацію декларованих "цінностей". Про те, що, по суті, вони не є цінностями Зеленського, а лише елементом його актуального сценічного амплуа. Причому, явно невластивого нашому "акторові", схильному до екстравагантних імпровізацій, істерики і незагнузданого нарцисизму.

З такими комплексами бажання "поговорити з Байденом", "погомоніти з Путіним" чомусь більше скидається на вередливе: "побачити Париж і померти…".

Зрештою, політична доля Зеленського мене переймає найменше. Інша річ, - наслідки популістського правління кварталівської зграї зі "штаймаєром головного мозку". Вони, як і комунізм, можуть бути набагато трагічнішими для країни. Якщо не фатальними…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Параліч вибору

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дуґласа Коупленда, у яких він береться за майже неможливе – пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. 

Так от, однією з рис своїх сучасників він вважає "параліч вибору". У бестселері "Покоління Х", Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: "Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування".

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського – "відосіках", по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру. Вони ріжуть вухо і в численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли "свій хлопець" з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, сіру побутовістику, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського ("а чому ми не в НАТО?", "а чому МВФ не дає нам грошей?") висуває російському "самодержцю" "16 балів", тобто 16 ультиматумів, серед яких – чимало "українських". Що робить у цей час наш "найвидатніший лідер сучасності"?  Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку – про "зустріч посередині", про нестримну жагу "зазирнути у вічі" Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери "К.Ґ.Б", а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе!пісенці "чудове все". Ось відповідь на сакраментальне запитання про "Путіна-убивцю": "Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…", "Воно дуже некоректне". Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що "мовчати у ганчірочку". І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян. Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу "омріяним партнером" мову, просторікує:  "Я говорю – надо просто уважать друг друга, и все будет нормально". Одне слово: "просто надо перестать стрєлять"… Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про "австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців", коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як "державного перевороту", через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання "у НАТО", "в Європу", стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому "попередниками", змушений ковтати, як, мабуть, і Путін, гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс. Тільки б того щиро, а не лицемірно й фальшиво, як Зе!режим, бажала нормальна українська влада.

А ця, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Ващингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри "боротьбу з олігархами", й надалі молиться на Коломойського, - афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного і головне – відповідального політика, - вибір очевидний, ось він – на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати "пеньками Януковича". Той також мав вибір, як і чинний президент, - між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, - зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його "Вільнюс" (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті. Йому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги – паралічу вибору. Бо понад половина його співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, - з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій ("коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити"), може обернутися для Зеленського доволі печально. Може трапитися так, що й "штани зняти" не встигне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Єрмак грає утемну

Позаяк нам з вами випало жити у час, який цілком виправдано можна вважати серіальним, то варто вивчити бодай класику жанру. Зокрема, тривале американське політичне "мило" "Картковий дім". 

Пригадуєте, з чого головний герой Френк Андервуд розпочинав своє карколомне сходження у Білий дім? Отож бо, - він був "смотрящім" у Палаті представників, а відтак став віцепрезидентом у Гаррета Вокера. Хай не коробить читачів тюремний жаргон, позаяк у нинішній Україні він несподівано теж став політичним трендом, особливо після дивних санкцій, запроваджених РНБО проти… "ворів у законі". Так от, призначенням Андервуда на другу за впливовістю посаду у державній системі Америки Вокер підписав собі вирок.

Зеленський, пам'ятаємо, надривно вигукував на дебатному стадіоні, кидаючи у лице свого тодішнього (та і нинішнього) опонента Порошенка: "Я – ваш вирок!". З плином останніх двох років ми не раз і не двічі мали змогу переконатися, що правління екскоміка насправді стало вироком для усіх. Бо ті, хто так ентузіастично і надривно агітував і голосував за Зе!, тепер втратили останні ілюзії, а ті, хто наполегливо, терпляче пояснював, що насправді у "мішку" самовпевненого і хамовитого невігласа, укотре переконалися, що будь-який поступ країни у напрямку від "совка" і Москви є тернистим і потребує направду державників, а не "масовіков-затєйніков". Та й сам "вирок" приречено мимрить, що він не може сам "боротись із усім світом". Так ніби його хтось змушує воювати з вітряками, а не з реальними проблемами…

Зеленському ніколи не таланило на "других осіб", оскільки, по-перше, він сам ніколи не був і не є самостійною фігурою і лише неоковирно виконує наперед прописані йому мізансцени, виголошує заготовлені сценаристами репліки, а, по-друге, що саме розуміння ним поняття "другої особи" в країні є виразно спотвореним і неприродним. У парламентсько-президентській республіці, де не передбачено посади віцепрезидента, такою особою за визначенням є прем'єр-міністр, і аж ніяк не очільник Офісу президента. Тим паче, такий як Андрій Єрмак, що на відміну від екстраваґантного, не завжди тактовного Андрія Богдана, сам собі прописав невластиві статусу і ранґу повноваження.

Хоча і він, відверто кажучи, є лише пішаком у великій грі своїх справжніх кураторів. Зеленський може скільки завгодно легковажити попередженнями західних спецслужб (американських і британських), і скільки йому заманеться заплющувати очі на розслідування дуже авторитетних журналістських спільнот на кшталт Bellingcat, але президентова інфантильність і бажання "сховатися у доміку" не порятують його від прямого, як двері, факту: його головний канцелярист – агент російського впливу. Єрмак – учасник саме російського наративу (точніше – схеми Дмітрія Козака, - заступника глави путінської адміністрації), Єрмак – той троянський кінь, за допомогою якого Кремль хотів би зруйнувати і європейський вектор України і її волю до спротиву агресії.

Саме з прізвищем Єрмака пов'язані найгучніші і найрезонансніші скандали у безпековому та міжнародному напрямах української політики. Саме він, з упертістю, яка гідна кращого застосування, просуває двозначні з точки зору цілісності і безпеки країни ідеї – від формули Штаймаєра до сумнівного "розведення військ". Саме з подачі Єрмака у Тимчасовій контактній групі на переговорах у Мінську спливають на поверхню одіозні фігури, здавалося б, давно забутого минулого, як Леонід Кравчук та Вітольд Фокін.

Саме Андрій Борисович Єрмак буде відігравати не властиве йому амплуа головного героя документальної кінострічки Христо Ґрозєва і його колег з Bellingcat про справу "ваґнерівців", - справу небаченої державної зради, за яку досі не відповів ніхто. Ба більше, саме Єрмак, попередньо опанувавши "монофракцією" у парламенті, по суті, загнуздавши "слуг", організував профанацію створення депутатської тимчасової слідчої комісії у цій справі, народивши натомість нежиттєздатне і аморфне утворення на чолі з Безуглою – відомою схильністю до демагогії і вправністю злити в унітаз будь-яку нормальну ідею, заговоривши її.

Тіньова діяльність Єрмака, фраґменти якої час від часу (іноді – запізно) стають відомими для широкої спільноти, охоплює не тільки царину особистої безпеки та недоторканості. Предметом його особливої уваги тепер став Київ, з його відвертою фрондою до чинної влади і неприхованим презирством до режиму охочого до власної наживи популіста Зеленського. За обшуками у комунальних підприємствах, самій Київраді, ба навіть – у помешканні міського голови столиці прозоро бовваніє постать "всесильного" Єрмака. З цього приводу дуже однозначно висловився депутат Київради Сергій Таран: "Зеленський не має політичної підтримки в столиці України, але дуже хоче мати владу... Центральна влада дуже хоче керувати містом, яке проти політичної сили, котру представляє президент… Якраз столиця залишається поза цим політичним впливом, а дуже хочеться покерувати". 

Ну, і останній трюк Єрмака, вже глобального масштабу. Днями Радіо Свобода оприлюднила безпрецендентний приклад "підкилимної дипломатії" - лист американського конгресмена українського походження Ігоря Пастернака, у якому йшлося про можливість прихованої від МЗС України, а, отже, й усіх інших владних структур, зустрічі глави ОПУ та віцепрем'єра Олексія Рєзнікова з членами Конґресу. Нагадаємо, - Рєзніков, як і Єрмак, невтомно просуває ідею "примирення", "зустрічі посередині" і "какойразніци" у питаннях окупованого Росією Донбасу. Про що "поза очі" мали намір говорити ці два українські "псевдодержавники", можна тільки здогадуватися.

І скільки б Зеленський не виголошував таких же псевдопатріотичних промов, скільки б він не приміряв на себе шати "державника", - поки він толерує Єрмака, у публіки завжди буде нагода вигукнути "Не вірю". А одного нечудового дня Андрій Борисович подумки повторить фразу Френка Андервуда: "Краще тримати віжки, ніж дивитися на перегони з трибун", і вирішить вийти з тіні. Отоді й з'ясується, хто кому вирок.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Істеричний антипод

Проблема Росії, принаймні одна з них, - у тому, що країна-сусід безсила розірвати зачароване коло імперськості. А, може, й не ставить перед собою таких завдань, заховавшись, мов у кокон, у сутінки давно минулої, однак украденої в інших, величі, сумнівних звитяг і ще сумнівніших успіхів. 

Цей шлейф тягнеться за ерефією від часів Івана Грозного, і, попри загальний прогрес цивілізації, повертає Росію на "круги своя", що з імператорами, що з большевицькими вождями, що з підполковником КҐБ, який приміряє на свою лису маківку царську корону.

Оздобою у цій тіарі мали б бути усі набуті шляхом загарбань і окупацій терени, а особливо Україна, - "братній народ", "з одного кореня". Попри події останніх семи років, які мали б логічно перекреслити і остаточно знівелювати штампи ще комуністичної пропаганди, Путіна не полишає мрія повернути колесо історії навспак, і долучити "малоросію" до московської "цицьки". Задля цієї ідеї-фікс він здатен на все, - хоч до випаленої землі від Хутора Михайлівського до Чопа, - на яку таки ступить чобіт вояка під знову ж таки крадькома привласненим "аквафрешем".

Кілька днів тому істерика кремлівського самітника сягнула апогею. На засіданні з постійними учасниками Ради безпеки Путін заявив буквально таке: "Судячи з усього, - і це дуже печально, - Україну повільно, зате вірно перетворюють у якийсь антипод Росії, у якусь анти-Росію, якийсь майданчик, з території якого ми постійно, судячи з усього, будемо отримувати новини, що вимагатимуть особливої з нашого боку уваги, з точки зору забезпечення безпеки Російської Федерації".

Путіну невтямки, що Україна одвічно була антиподом його країни, навіть тоді, коли перебувала під російським колоніальним гнітом. З точки зору психології це виглядає абсолютно логічним, позаяк в основі світогляду українського та російського суспільства направду діаметрально протилежні речі. Бо, зрештою, конфлікт лежить площині ледь не фройдівських комплексів несприйняття і відторгнення причини і наслідку. Адже, як би там не було, і як би це не заперечували ольгінські "історики", без Києва не було б Москви. Інша річ, що "отрок" не виправдав сподівань "батька", і різко, під впливом азійських деспотій, вирішив пристосувати такі практики для укладу суспільного життя. Україна ж, навпаки, завжди тяжіла до Європи, до демократичного укладу, до свободи громадянина і спільноти.

Але запізніло застосувавши щодо України термін "антипод", Путін втратив з виду цілком доконаний факт того, що фактично його агресивна, брутальна і зверхньо-гопницька зовнішня політика давно перетворила Росію на антипод усьому цивілізованому світу. Реально путінська ерефія стала країною-парієм, і не через якісь підлі, зловредні задуми "міжнародної закуліси" чи підступних "англо-саксів", а власне через тих, хто править нею упродовж останніх двадцяти років. Насправді путінська кліка, попри сміховинні законопроєкти, які точно ухвалить слухняна "єдіноросская" Держдума, і які гнівно погрожують карами земними і небесними тим, хто ставитиме на один щабель сталінський та гітлерівський режими, чим далі тим рельєфніше виявляє ознаки фашистського ладу. Пошуки винних у надуманих поразках, вічні жалі на невдячних сусідів, яким колись було віддано "безґлузді подарунки", параноїдальні натяки на "ворогів" і настрої "облоги"… Чим вам не поствеймарська Німеччина, на ґрунті якої рясно зросли отруєні квіти ксенофобії, реваншизму і експансіонізму?

Путін грає атрофованими м'язами ще постсовєцького воєнного спадку, розповідаючи про захист "русскоязичних" у всьому світі (зауважте Адольф Алоїзович захищав тільки етнічних німців!), і користуючись моментом слабкості, демонструє цей "захист" на теренах "братнього" народу, анексувавши, як колись Гітлер Судети, український Крим, і окупувавши частину українського ж Донбасу. Як це було в окупованій нацистами Франції, Росія формує на захоплених землях маріонеткові, реально терористичні режими ЛНР/ДНР (згадаймо Віші), і не приховує намірів розгорнути повномасштабну наступальну операцію у випадку спроб звільнити український Схід і повернути довоєнні кордони.

Російська ідеологічна машина по суті дублює конструкцію геббельсівського відомства, з поправкою на технології, масштаби і бюджети. А за рівнем фейків, пропаганди, брехні розмаїті соловйови, кісельови, симоньян та їже з ними давно переграли самого Йозефа і його підручних. І мова тут не тільки про диверсійно-гібридну ідеологічну складову війни проти України. Тут вже йдеться про інформаційне прикриття операцій міжнародного масштабу, починаючи з війни у Сирії і закінчуючи спецрозробками для хімічних атак у Солсберрі чи терористичних актів на військових складах у Чехії та Болгарії. Дивна річ, але Путін фактично стає антиподом для своїх нечисленних приятелів у Європі, оголосивши, до прикладу, Чехію Земана "недружньою країною". Лише через те, що з Праги "попросили" російських дипломатів-ефесбешників, запідозривши їх у сприянні терористам.

Про внутрішнє призначення пропагандистської машини Путіна годі й говорити. Загнавши у безвихідь більш-менш притомну опозицію, Кремль маніпулює комплексами і фобіями "маленької людини", як йому заманеться. Тут і плекання невиправданого та безпідставного комплексу "властителя світу", і знавіснілі погрози "можемповторіть", коли йдеться про образи на вчорашніх співмешканців у комуністичному гуртожитку. Та головне, - формування інфантилів, які покладаються лише на мудрість вождя і на його волю (хочу – караю, хочу – милую), на "государя і государство", яке буцімто здатне почути кожного і кожному зарадити.

Тому Путіну не варто істерити з приводу "антиподів". Він сам став таким для світу, взявши у заручники і власну країну, і її народ.

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Яструб миру" і "голуб війни"

Я абсолютно не здивуюся, коли Зеленський у вирішальну мить (до прикладу, якщо Україні раптом запропонують ПДЧ для НАТО) спробує повторити давній фінт Януковича з непідписанням Асоціації з ЄС. Надто вже він загрався у двох кардинально протилежних іпостасях, навіть зважаючи на сценічний досвід минулого життя.

З одного боку, санкції проти кума Путіна і войовнича патріотична риторика, якою супроводжувався доволі тривалий період загострення на східних кордонах, з іншого, - стара пісенька на новий лад з приспівом про бажання "зазирнути у вічі" Путіну. Зе!шпагат, притаманний для популістського режиму упродовж двох років каденції колишнього актора розважального жанру, у ситуаціях, навіть не дотичних до війни. Вже навіть не дивна роздвоєність особистості, спричинена, як я вже колись писав, тим, що Зеленський у цілком зрілому, як на чоловіка, віці, досі не може обрати між "бути" і "здаватися". Абсолютна відсутність позиції серед цілком певного контексту. Бажання сподобатися всім, і цілковита нехіть зробити бодай щось певне, недвозначне, категоричне.

Росіяни користають з цього у своїй гібридній війні проти України. Ба, їм на руку така зиґзаґувата траєкторія українського керівництва, вигідна, не в останню чергу, тим, що, підозрюю, вони, як ніхто інший, можуть "вгадувати", куди цього разу "занесе" самовпевнену і набундючену маріонетку. Погляньмо, - щойно з Печерських пагорбів пролунав заклик до "царя" зустрітися на Донбасі чи в іншому придатному для цього місці, як тут же у Москві "безневинно" запропонували локацію: Крим. Мовляв, усе почалося з окупованого нині півострова, хай там і завершиться. Пастка для Зеленського очевидна: поїхати у російський Крим фактично означатиме визнання анексії. З усіма наслідками для нас і для Росії. Україна таким чином погодиться з нинішнім статусом анексаної території, а Кремль цілком може розраховувати на скасування "кримських" санкцій, отже, трішки послабить економічний зашморг на шиї своєї економіки і матиме вільні руки для того, аби остаточно перетворити півострів на "нетонучий авіаносець" з ядерною зброєю на борту.

Ритуальні танці довкола Мінських угод, точніше, їх "уявної" архаїчності, пустопорожні дискусії про зміну "локації" – не що інше, як спроба знову "повоювати" із внутрішнім "ворогом" Зеленського, автором цих угод, п'ятим президентом. Порошенко свідомо прогнозував наслідки цих кількох пунктів і реально бачив контраверсійність та різнотлумачення кожного слова у них. Вони були потрібними у конкретному контексті і виконали своє завдання: зупинили агресора там, де він перебуває досі, не дали йому розгорнути повномасштабну агресію, змусили вгрузнути у переговорах довкола ком і крапок, послідовності виконання зобов'язань. І, до слова, відсікали будь-яку можливість участі у дипломатичному танці на правах рівних партнерів терористів та колаборантів. Це вже за Зеленського до Мінська (і реально, і віртуально) вламалися усілякі темні персонажі, з ними навіть пробували говорити, але марно, - через відсутність в останніх здатності формулювати більш-менш втямливі речення.

Але, попри бажання видаватися таким собі "яструбом миру", людиною, яка не зупиниться ні перед чим, аби лише зірвати політичний джек-пот у вигляді оливкової галузки і потім помахувати нею, йдучи на другий термін, Зеленський час од часу входить у роль "голуба війни". Актуальна українська дипломатія зводиться зараз до того, аби для початку почути "дзвінок від Байдена", а відтак на розпуттях велелюдних розводитися про несправедливість Заходу, про його небажання брати Україну в оборонні альянси, про невиконані гарантії порослого мохом Будапештського меморандуму і навіть про якусь міфічну можливість Києва відновити ядерний статус. Запитаю: навіщо це стрясання повітрям, кому "погрожує" той же Дмитро Кулеба? Росії? Смішно. НАТО? Ще смішніше. Чи інфантильному західному обивателеві, який не розуміється на деталях? Чи, може, грає давно атрофованими ядерними м'язами для публіки, яка власне й обирала Зеленського як зірвиголову на посаді президента?

Скандальні рольові ігри популістів, їхнє несамовите прагнення бути, мов Фігаро, і тут, і там, наштовхують на певні висновки. Те, що Зеленський знову відчайдушно шукає зустрічі з Путіним, свідчить про існування якихось угод (не Мінських, і не Нормандських), неофіційних обіцянок і зобов'язань, які обговорювалися чи то в Омані, чи деінде. З якихось причин цим угодам не суджено було втілитися. З яких, - розмова майбутнього, адже час не дозволить сховати шила у мішку.

Те, що Зе! час від часу зривається на псевдопатріотичну риторику, погрожуючи бутафорним кулачком з реквізиту Кварталу у бік Москви, - наслідок того, що у Вашингтоні править не надто комфортний ні для Кремля, ні для Зеленського Байден. Наш популіст-"правознавець", який свого часу навіть санкціонував "справу" проти Великого Джо, відчуває у цьому пряму загрозу. Уявляю, як потерпають перед візитом Ентоні Блінкена у президентському Офісі. Адже Блінкен, мабуть, приїхаде спитати, як "зелені" виконують певні домовленості, обумовлені у телефонному діалозі з його шефом. І наскільки виправдає популістська зграя довіру американських платників податків, у яких цього року можуть забрати 300 мільйонів доларів у рамках схваленого комітетом з питань міжнародних відносин Сенату США законопроєкту "Безпекового партнерства з Україною"? І чи варто посилити тиск на "партнера", зокрема, у справі "ваґнерґейту", з тим, аби Зеленський не обмежувався гучною риторикою, а на ділі почав зачистку кабінетів у власному Офісі, міністерствах та силових структурах від відвертих агентів сусіда-агресора?

Для Зеленського, як колись для Януковича, невпинно наближається його "Вільнюський саміт" – день кардинального вибору. Чи готовий він до нього? Сумніваюся…   

Ілюстрація: Павел Кучинскі

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Наркомани на городі

 …Микола Янович Азаров, "доктор геолого-мінералогічних наук", прем'єр Януковича і співзасновник сміховинного "Комітету порятунку України", який зараз десь скніє у російському заґумінку, теж свого часу вдавався до таких, з дозволу сказати, порад: "Чому подзабуті традиційні українські ценності: не треба скігліті, треба брать лапату і годувати свою сім’ю". Це був крик совкового популіста, далекого від реалій країни, маразматичного маркшейдера, волею долі викинутого на політичний олімп.

Риторика чільних представників Зе!режиму одразу по тому, як міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу заявив про "закінчення навчань" і про відведення небаченої орди від кордонів України, засвідчила, що навіть більш-менш адекватні з них теж міцно присіли на голку популізму. І вже не здатні подолати цю залежність. Віце-прем'єр Олексій Рєзніков легковажно заявив: "Війни не буде, її не має бути. У нас зараз час не для війни, у нас зараз, вибачте, городи за графіком. Городи, необхідно займатися мирним життям для кожного, хто живе в Україні. ...Я із задоволенням послухав вчора виступ президента Путіна (курсив мій. – Авт.) і зрозумів, що для них важливіше внутрішня повістка. Вчора не прозвучало нічого загрозливого для нас з вами. Це головне, що треба було почути. Тому ще раз повторюю - війни не буде. Це головне. Ідіть копайте городи, святкуйте Великдень, займайтеся мирним життям".

У цьому ж "городньому контексті" розвинув свої фантазії і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, переконуючи пацифістську і перестрашену перспективою вторгнення публіку у тому, що насправді Росія відповзла у теплу барлогу лише через зусилля Володимира-миротворця. "Я абсолютно впевнений, що новина (відведення російських військ з кордонів України. – Ред.), є результатом роботи президента, його команди і, безумовно, підтримки наших партнерів, з якими ми сьогодні говоримо одним голосом з Росією".

З приводу "одного голосу" з міжнародними партнерами, то він, у ліпшому випадку, є фальцетом. Бо насправді у час найбільшого напруження на кордонах найгучніше волали про загрозу, ба більше, - демонстрували безпрецедентні кроки, не Банкова і український Головком, а лідери США та НАТО. Це Байден дзвонив до Путіна, це Європейське командування збройних сил США (EUCOM) ввело найвищий рівень загрози у зв'язку з ескалацією бойових дій на Донбасі та пересуванням російських військ. Не кажучи вже про численні заяви керівників Північноатлантичного альянсу, які, за прикладом Філіпа Брідлава, глави Європейського командування США і Верховного головнокомандування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вважають Росію "екзистенційною загрозою", причому довгострокову.

Ми не почули таких оцінок з вуст Зеленського, бо той мав значно "важливіші" справи, до прикладу, візит в ОАЕ. Чи, скажімо, "боротьбу з контрабандою", або ж просування "дуже потрібних" з точки зору воєнної міці країни законопроєктів… Чи, - як апофеоз "войовничого настрю" вождя, - стара і потовчена платівка про зустріч з Путіним десь на Донбасі.

Учорашній актор розважального жанру ніяк не втямить, що Україна, на жаль, перебуває і перебуватиме у ситуації Ізраїлю, і змушена бути постійно готовою до війни з північно-східним сусідом. Причому не тільки з боку безпосереднього кордону, але й з півдня та півночі. І жодні зустрічі з Путіним чи навіть його наступником (на Донбасі, "десь посередині", додайте інші варіанти) цієї загрози не усунуть. Це зрозуміли далекі від Хутора Михайлівського британці, коли на їхній суверенній території Кремль застосував хімічну зброю, це розуміють у Прибалтиці, під кордонами якої Лукашенка з допомогою Путіна звели стаціонарну ядерну бомбу в Островці, це втямили й у зєманівській Чехії, звідки пачками висилають російських дипломатів.

Цього не розуміють тільки на Печерських пагорбах, ковтаючи глевкі пляцки, які летять у бік Зеленського після його запросин до перемовин на Донбасі. Путін вправляється у тролінгу, вказуючи "найвеличнішому" на "гідних" його особі перемовників – маріонеток з Донбасу. Лукашенка, знай, підспівує своєму справжньому суверенові, повчаючи українського "макрона" дипломатичній етиці. Та куди там, - вже влаштовує кастинг серед майбутніх претендентів на київський престол, приймаючи на офіційному рівні скандального "слугу" Євґєнія Шевченка.

А Зеленський може скільки завгодно розводитися про "дипломатичний шлях до миру". Але з Росією такої дороги немає. Насправді навчання під кордонами України були потрібними Москві не тільки, як засіб тиску і залякування, але й як тестування багатьох мілітарних складових. До прикладу, запроваджену кілька місяців тому новітню систему управління вогнем на основі штучного інтелекту. Вона здатна виявляти усі підготовчі рухи ймовірного противника і відтак формувати алгоритм знешкодження його дій у 40-50 швидше, ніж це було досі. Ця система під час цьогорічних навчань успішно визначила маркери поведінки і українських ЗСУ, і натовських партнерів, передислокації військ, готовність ППО, авіації тощо, і тепер аналізує здобуту інформацію. Звісно, не для того, аби вона припадали пилюкою у шухлядах шойґінського відомства.

Отримавши потрібний результат, протестувавши реакцію світу, Путін зі спокійною душею міг говорити у щорічному посланні до Держдуми про "червоні лінії", які нікому не дозволено переступати, і про те, - це найголовніше, - що право креслити ці лінії він залишає собі. А тим часом Рєзніков та інша "зелена" камарилья, розвісивши вуха, "із задоволенням слухає виступ президента Росії". А відтак деморалізує народ закликами до городів. Народ, який ось уже восьмий рік боронить своє право бути вільним і незалежним.

Ця влада не зіскочить з голки популізму та малоросійщини. Вона приречена на капітулянтство і панікерство. Не гідна країни, якою, як їй видається, вона править… 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал