Минулих вихідних, коли наш креативний Кабмін вирішив уперше випробувати на українцях механізм так званого "карантину вихідного дня", на одному з львівських промислових ринків я став свідком феєричного абсурду.
Зовні, "за брамою", поважно походжали двоє поліцейських, мірячи оціночними поглядами тих, хто наважувався переступити поріг цієї "забороненої" постанови. На самому ж ринку до поодиноких покупців підходив непримітний чоловічок і давав інструкції: "Підійдіть до потрібного вам магазинчика, постукайте, і вас впустять. Купите, що треба". На запитання, чи не бояться штрафів, всезнайко багатозначно натякнув: "Ми скинулися… і вони (поліцейські) сюди не заходять".
Зрештою,
чого дивуватися? Ми вже доволі тривалий час живемо у країні, в якій одні –
випадкові і цілком негодящі для управління люди, - роблять вигляд, що правлять
нею, а інші – що уважно прислухаються до, м'яко кажучи, безґлуздих рішень,
постанов, розпоряджень. Відтак і ті, й інші сходяться разом перед екранами
телевізорів або ж на ютуб-каналах, у фейсбуку чи інстаграмі, аби, як кажуть в
Галичині, подерти лаха одні з одних…
Доволі
часто таке дивне (і, я переконаний, – нетривале)
співжиття стрясається черговим "зашкваром", і тоді не тільки
соцмережі, але й громадський транспорт та інші геть нечисельні, з огляду на
карантин, простори, де можуть зібратися "більше трьох", гудуть від
невдоволення, прокльонів і звинувачень.
І
суть не у "карантині вихідного дня" чи інших схожих витівках
Зе!Команди. Суть у тому, що вона найбільше переймається не тим, чим мала б:
захистом країни – від агресора чи смертоносної "корони". Увесь
креатив і, до слова, астрономічні кошти, яких часто бракує недужим у лікарнях,
бійцям на передовій, медикам, що "живуть" у палатах, скеровані на
самопорятунок і уникнення цілком ймовірної відповідальності за скоєне.
А
ще "нові старі обличчя". До прикладу, прем'єр-міністр час од часу
говорить про "значні досягнення" влади у подоланні пандемії, про те,
що "у нас вчиться Європа", ба більше, - заздрить. Про віртуальних
інвесторів, які вже ось-ось, на низькому старті, готові ринути в Україну і
озолотити її сотнями трильйонів доларів.
Ніхто
не запитає у прем'єра чи преЗЕдента, як було згаяно час і гроші, що були в
їхньої влади від весни, для того, аби належно підготуватися до осінньо-зимового
спалаху коронавірусу. Бо кому ж питати? Усюди в силових, контрольних, навіть
антикорупційних відомствах, конторах, офісах – свої "на 100
відсотків" люди. І ці люди не тільки чудово знають, "гдє дєньгі,
Зін?».
Більш-менш
притомні люди усвідомлюють, що так жити не можна, що країна з кожним днем стає
некерованішою, а влада, попри накачані медіаботоксом біцепсами, випаровується,
як роса на сонці. Що регіональні князьки плюють
на Кабмін, свавільно й нігілістично ігноруючи окрики зі столиці. Що на
казначейському рахунку – цілковитий нуль, а такого не було навіть після втечі
пріснопам'ятного Януковича.
Але
це усвідомлення не додає розуму ні владі "вихідного днА", ні тим
залишкам її електорату, які ще досі, мов на ошуста Кашпіровського, уповають на
диво від Голобородька. Здавалося б, ніщо не вчить переконливіше, ніж ґулі на
власному лобі чи спустошена пройдисвітом власна кишеня. А ніт,
- виявляється, і це не працює. Страшний вірус, який гуляє нашими просторами, -
вірус байдужості і "крайньохатства", вірус самонавіювання, що,
мовляв, мене омине… Вірус безвідповідальності за власні вчинки, вибір і якесь
остервеніле, з піною на губах, невизнання власних помилок.
Колись
великий перуанець, автор "Міста псів" та "Війни кінця світу"
Маріо Варґас Льоса, описуючи наслідки зімбабвійської диктатури Роберта Муґабе,
написав: "Найгірше не те, що існують такі людські покидьки, а те, що є
народи, які голосують за них, обирають і переобирають їх і роблять з них
"національних героїв". Прикро, але, скажіть, чи не стосується такий
висновок нас з вами? Тих, хто живе і мириться з владою
"вихідного днА".
Ілюстрація: Апостроф
