До проблеми поразок

Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину

Українську традицію акцентів на поразках та нещастях минулого розкритиковано лише нелінивими. І проблема тут, радше, є предметом для етнопсихолога, аніж для політика-практика, тим паче у добу, позначену засиллям піар-технологій, які навіть найдошкульніше фіаско здатні перетворити на ерзац найвидатнішої вікторії. Інша річ, що, як наспівував колись Булат Окуджава, наші п’єдестали, зазвичай, вищі від перемог.

В Україні маємо ситуацію, коли апелювати до визнаних авторитетів національного пантеону означає щоразу наштовхуватися на ризик визнання їхніх невдач, а тому формула сучасного російського філософа Алєксєя Сахніна «усіляка традиція – це лише конкретна форма панування мертвих поколінь над живими» знаходить у вітчизняному котексті цілковите підтвердження.

Однак не варто впадати у крайнощі і гадати, що час зупинився, а наслідки учорашніх звитяг чужинців над українцями зафіксовано на вічних скрижалях. Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину.

Ось недавно була чергова річниця «Полтави», і з цієї нагоди, хай не часто, та згадували Івана Мазепу. Не тільки у Чернігові, Мазепинцях чи Перхтольдсдорфі чи Кергонксоні. Пам’ятник гетьману наразі не постав лише на полі битви, яка ось уже понад триста літ уважалася фактом його поразки, рівно ж як і остаточною крапкою незалежності України. Втім, – і це властивість часу, – крапка виявилася всього лише комою, складно-підрядність історичного ланцюга потверджена наступними віхами, аж до 24 серпня 1991-го.

Та ж історія і з російською анафемою «зраднику»: РПЦ змушена була скасувати її як архаїзм ще 1918-го, але дотеперішні викрутаси російського кліру, особливо Алєксія ІІ і Кіріла можна вважати прозорим натяком на підпорядкованість духовної інституції сусідським світським структурам.

Бо цілком можливо, що в Кремлі прекрасно усвідомлюють: полтавська поразка Івана Мазепи зараз має реальні перспективи трансформуватися у перемогу справи його життя.

Недавно стало відомо про невдачу першого офіційного порозуміння вищого духовенства Української православної церкви Київського патріархату і УАПЦ, яку чомусь підозрюють у симпатіях до Кіріла. Хай надії наразі мало, однак Собор УАПЦ все ж свідчить, що для подолання розділення Української Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдності повинен бути обопільним.

Я, звісно, не буду вельми оптимістичним, однак усе, про що тут йдеться, свідчить про бодай обережний, але поступ до постання в Україні єдиної помісної православної церкви, до втілення ще кравчуківського гасла «Одна держава – одна церква».

Зрештою, чому кравчуківського? Іван Мазепа, закладаючи наріжні камені рукотворних храмів, у яких згодом його, – іронія долі! – проклинали, також міркував про єдність держави і віри.

Ігор Гулик. Ілюстрація: iuic.info

Про „них” і про нас

Нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти

Одного разу сказані лідерами у вужчому колі слова мають здатність проростати у мізках їхніх симпатиків, сприйматися як абсолютна істина, керівництво до дії, програмна вимога. Тому іноді варто прислухатися до голосів зазомбованого народу, аби ліпше втямити справжні мотиваційні рушії провідництва, яке, зазвичай, приховує їх за хмарою написаних спічрайтерами промов.

Короткий коментар, ясна річ, не місце для розлогих занурень в історію. Але тим не менш, маю зауважити, що нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти. Оця остання мала б покладатися на власний глузд і власний досвід, аналізувати фрази і вчинки лідерів, тобто критично ставитися до них. Лише у такому суспільстві неможливим у принципі є поділ на „своїх” та „чужих”, такий собі рудимент якщо не первісного укладу, то феодалізму вже точно. Така спільнота має поліваріантність вибору, і не тільки біля скриньок для голосування, а й упродовж усього життя, оскільки перетворює дилеми на прості розв’язки, керуючись особистісними критеріями.

Оці поділи на „наших” і „чужих” формують не тільки атмосферу недовіри, зневаги, ворожнечі між людьми, які фактично нічого не завинили одне одному, вони є підґрунтям для доволі небезпечної тенденції, перші ознаки якої вже встигли зауважити нескомпрометовані політикою соціологи. Соціологи щораз частіше натякають на посилення авторитарних настроїв у суспільстві, пояснюючи цей феномен розчаруваннями, по-перше, демократичної системи, а, по-друге, невиправданими надіями на Майдані. З одного боку, зауважують вони, громадяни спраглі за „сильною рукою” (40 відсотків українців хочуть саме такого лідера), з іншого цілком усвідомлює, вдавшись до сусідського прикладу, що „у нас один Путін буде визнаний половиною суспільства, а другий Путін – не визнаний іншою половиною”.  Хоча, чесно кажучи, історія дає нам чимало прикладів того, коли „путіни” не запитували у мас їхньої думки.

Втім, соціологи оперують ще й таким поняттям як допустима похибка. В українських умовах ця похибка часто грала злі жарти з тими, хто надто довіряв враженням від позірної картини подій. Особливо, з владцями на кшталт наших, які легковажно гадають, що народ є настільки керованим та прогнозованим, що проковтне будь-яку пілюлю, загорнену у яскравий папірчик демагогії та брехні. Євген Сверстюк колись опублікував з цього приводу чудове есе і, цілком погоджуючись з його висновками, додам лише, що з кожними новими виборами спільнота усе докладніше освоює важелі, за допомогою яких вона може впливати на владу, не вдаючись до відчайдушних жестів. А це означає, що рабська меншовартість, в основі якої лежить „мрія про ринок, де продають панів” (Єжи Лєц) поступово відходить у минуле, залишаючись там лише зловісним привидом, тінню давніх поразок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru