Політика "національного дебілізму"

У заголовку цих нотаток я дещо загострив оцінку поведінкових рис Зе!режиму, яку дав недавно відомий український дипломат, ексміністр закордонних справ Павло Клімкін. Він уважає, що "найвидатніший лідер сучасності" випробовує на Україні та її громадянах політику національного егоїзму, котра, на думку експерта, цілком недопустима у ситуації ймовірного повномасштабного вторгнення Росії. Клімкін, звісно, дипломат, тому й вживає властиву його фаху лексику.

Та коли прискіпливіше глянути на те, що витворяє Зеленський разом з Кварталом останнім часом, який "іспанський сором" переймає притомних людей після чергової з'яви вчорашнього коміка у пристойному товаристві – чи то світових лідерів, чи представників найвпливовіших ЗМІ, - то цілком може скластися враження, що нами керують, м'яко кажучи, не надто адекватні особи. Про це більш ніж відверто написала у своєму Twitter депутатка Європарламенту Віола фон Крамон-Таубедель: "Вони всі там вживають наркотики в Україні, чи що там відбувається?".

А відбуваються, як на мене, цілком "прозаїчні" речі. Зеленський відверто "косить під дурника", і це у нього виходить більш ніж органічно, зважаючи на колишній фах. Робить це, аби прикрити своїми публічними репризами значно серйозніші та загрозливіші для української державності речі. Так, він недолугий і не надто розумний чоловік, щоб самостійно писати сценарії своїх спічів. Однак, як пояснював ще дідусь Фройд, "першою ознакою глупства є відсутність сорому". І саме це потрібне залаштунковим режисерам, які вкладають в уста маріонетки потрібні сентенції та слова.

Насправді Зеленський гопницькими випадами проти Байдена, нічим не виправданими претензіями до НАТО, заспокійливими піґулками для пересічного обивателя калькує Путіна. Підозрюю, що він наполегливо прагне "зазирнути у вічі" кремлівському диктаторові й поговорити з ним віч-на-віч не для того, аби домовитися про мир. Навпаки, - перейняти досвід національної самоізоляції, того ж таки "національного егоїзму", який останнім часом аж пре з офіційних заяв Москви, її ультиматумів усьому світові. Адже Москва вимагає від Заходу не стільки гарантій безпеки, як нічим не виправданого права на необмежений "життєвий простір", свавілля у внутрішніх справах і… комфортного споживання благ тієї ж таки західної цивілізації.

Якщо навіть поверхово проаналізувати риторику Зеленського про "мир" і "нагнітання паніки" з приводу ймовірної війни, то з подивом виявимо, що він цитує "сумну конячку" Сєргєя Лаврова, очільника російського МЗС, або ж речника Путіна Дмітрія Пєскова. Ба більше, його вислови взяв на озброєння представник РФ у Раді Безпеки ООН Васілій Нєбєндзя (фактично – парія серед оонівських колег), який розмахував видруком з цитатами Зеленського на засіданні РБ, скликаному США (!). "Переді мною лежать тексти висловлювань українських офіційних осіб про відсутність загрози з боку РФ: це секретар РНБО Данілов, міністр оборони Резніков, сам президент Зеленський, які прямим текстом говорять, що не бачать тієї активності, про яку говорять (на Заході. – Авт.)", - зухвало заявив Нєбєндзя.

Показово, що 2014 року, коли питання України висіло на волосині, а "вічно легітимний" примусово оселився у Ростові, вже покійний представник РФ в ООН Віталій Чуркін схожим чином аргументував свій виступ, розмахуючи листом Януковича з уклінним проханням до Путіна ввести війська в Україну.

Тому, підозрюю, що Зеленський є підопічним тих же "кураторів", які свого часу вказували Януковичу шлях у "світле майбутнє", який, на превеликий жаль для сценаристів, завершився вигнанням.

І ще одна паралель. На тлі російських ультиматумів і протистояння із Заходом знову залунали голоси про "нейтральний статус" для України. Зокрема, прорізався голос у зазвичай мовчазного Дмитра Фірташа, який сумирно очікує у Відні екстрадиції у США. Так от, мушу нагадати, що Україна часів Януковича формально вже була нейтральною державою, у якій законодавство прямо забороняло присутність іноземних військових баз, передбачало позаблоковість і таке інше. І ніщо тоді не завадило Росії анексувати Крим чи окупувати Донбас.

Для чого Зеленському і Ко ізоляція країни на кшталт путінської Росії? Для того, аби насамперед продовжити існування ідіотократії. Йому не потрібні ні судова, ні антикорупційна реформи, йому кісткою у горлі застрягли закріплені "попередником" у Конституції зовнішньополітичні орієнтири. Він хотів би, за прикладом італійського дуче Беніто Муссоліні, обмежитися коротким маніфестом: "Наша програма проста – ми хочемо правити...". Окрім того, Зеленського провокує на цей шлях і одіозний патрон – Коломойський, що фактично став невиїзним з України. Адже що американська, що британська, і навіть ізраїльська Феміда вже давно й небезпідставно бажали б бачити у себе фігуранта бізнес-афер і шахрайств. Тому Україна для Ігоря Валерійовича стала чи не єдиним тереном, де він може почуватися більш-менш безпечно.

Але Зеленський не здатен осягнути наслідків своєї ізоляціоністської політики. Бо ні агресор, для якого слабка, позбавлена міжнародної підтримки Україна, стане легкою здобиччю, ні приятель-олігарх не зважатимуть на його беззубі амбіції, а тим паче примхи. Його використають і викинуть, як непотріб. Та й, зрештою, чи миритиметься свідома частина суспільства з тим, як Зе і його кліка штовхатимуть батьківщину у прірву?

Ілюстрація з відкритих джерел

Чому для Зе! "не важливі слова"? Бо він бреше

Історія з хамською фальсифікацією Офісом Зеленського телефонної розмови "лідера" з президентом Сполучених Штатів Джо Байденом, яку досі обговорюють не тільки у кулуарах та зацікавлені політикою, але й на поважних медійних майданчиках, могла б стати апогеєм усієї дотеперішньої практики популістичного режиму клоунократії. 

Могла б, якби я цілком не усвідомлював невичерпного ресурсу "масовиків-затійників" з Банкової та їхнього хедлайнера, які насправді тупо використовують інструменти недавнього сценічного фаху і вважають, що у політиці це зійде їм з рук.

Майже тридцять років тому, 1992-го, на американські і світові екрани вийшов кінобестселер Джонатана Лінна "Визначний джентльмен" з Едді Мерфі у головній ролі. 2021-го у Києві вирішили актуалізувати історію провінційного шахрая Томаса Джефферсона Джонсона, який, користуючись ідентичністю свого імені та прізвища з недавно померлим конгресменом, обирається до Конгресу. Викритий, він нагло заявляє: "Я маю намір балотуватися у президенти!" і ламає "четверту стіну" – уявну перепону між актором і глядачами.

Зеленський і Ко забули, що історія, втілена Едді Мерфі, - це кіно. Рівно ж, як переплутали свого виборця-інфантила з прискіпливою і зубатою західною "четвертою владою", яка не дає спуску новоявленим "джонсонам". Більше того, на Банковій виявилися не готовими до такого несподіваного (звикли ж безвідповідального ставлення до власних висловлювань) повороту. Настільки не готовими, що у відповідь на шквал звинувачень у відвертій брехні, наш "найвидатніший лідер сучасності" спромігся лише на жалюгідне белькотіння, мовляв, "не важливі слова"…

І, знаєте, ця відповідь стала для вчорашнього блазня і маріонетки такого ж пройдисвіта (принаймні, у тій же Америці це чудово усвідомлюють, ба більше, - взялися за правову оцінку його афер) Ігоря Коломойського, сеансом самовикриття. Бо направду, якщо "слова неважливі", то, виявляється, що лінгвістичні еверести обіцянок, маніпуляцій, завдяки яким Зеленський з кварталом дістався влади, - фікція, ілюзія, туман. Що досі "нові обличчя" успішно вішали на вуха своїм співгромадянам кольорову локшину, а ті, наївні та невибагливі, вірили всьому, що виходило з невтомних ротів шахрайського збіговиська. Починаючи з "кінця епохи бідності" і закінчуючи мільярдом дерев, якими Зеленський має намір запатичкувати всю країну.

Бо популістська брехня, на жаль, множинна на варіанти. Цю рису зауважив ще Монтень: "Якщо би брехня, схоже, як істина, була одноликою, наше становище було б набагато легшим. Ми вважали б достеменним протилежне тому, про що говорить брехун. Але протилежність істині має сотні тисяч облич і не має меж". Ось Зеленський викручується після конфузу з Байденом: "Отримає Україна, нарешті, ПДЧ чи ні – це питання бажання лише самого Альянсу. Якщо отримає – значить, нас там дійсно бачать. Якщо не отримає – це теж цілком конкретна відповідь". Але ж насправді Альянс не розкидається ні ПДЧ, ні членством, особливо для країн, які: а) не бажають сповідувати і виконувати певні критерії, обов'язкові для всіх; б) толерують у вищих ешелонах влади осіб, готових у будь-яку хвилину "злити" секретну інформацію потенційним противникам НАТО.

Ось Зеленський розпачає на сторінках Axios, що, мовляв, США ведуть подвійну гру у справі "Північного потоку-2", не інформуючи про це Україну (стратегічного, на думку Зе!, партнера). А ось та ж Axios, відома своїми зв'язками з Білим домом, цитує Державний департамент, що той "регулярно співпрацює з українськими офіційними особами щодо "Ппівнічного потоку-2". Напередодні передачі останньої доповіді в Конгрес Державний департамент повідомив українського посла у Вашингтоні та високопосадовців у Києві, включаючи керівника офісу президента, про зміст звіту".

Ось Зеленський втюхує українцям, що розповів голові Венеційської комісії Джанні Букіккіо про зусилля, спрямовані на проведення прозорих і відкритих конкурсів на зайняття посад у КСУ та в органах суддівського врядування. А ось сам сеньйор Букіккіо без евфемізмів і пістрявих обгорток каже, що підготовлені Верховною радою, у якій Зеленський має "монобільшість", зміни до закону "Про судоустрій і статус суддів", у разі їхнього ухвалення, вб’ють судову реформу.

Виглядає на те, що декларуючи патріотизм у війні з Росією, непримиренність до "реєстрових олігархів", незмінність євроатлантичного курсу, Зеленський тихцем від народу (і того, що його обрав, і того, що був категорично проти) гне лінію на розвал країни, її державних інституцій, руйнацію партнерства із західним світом. Бо, мовляв, перед нами – вибір: або "байдужа Америка", або Росія, з якою ми завжди домовимося…

Таємна війна проти України цілком очевидно узгоджена з Кремлем і його господарем, який за сім років агресії проти сусідньої країни, що вирішила йти своїм шляхом, зрозумів – війною Україну йому не здобути. Її можна тільки зруйнувати руками самих українців та обраних ними "своїх хлопців", - недалекоглядних, брехливих, жадібних до наживи, неперебірливих у засобах, безвідповідальних паяців.

І Путіну поки що це вдається. Перший результат – скасування зустрічі Джо Байдена із Зеленським, яка планувалася перед самітом американського лідера з президентом Росії. Тобто у липні, якщо Зеленський знову щось не збреше по-крупному, Байден говоритиме з ним, маючи у вухах і мізках позицію Москви. Москви, що не омине нагоди прямо сказати про неспроможність українців господарювати у власному домі, стару байку про failed state і про те, що, мовляв, навіщо Америці зайва мігрень з народом, який обирає собі таких брехливих недотеп у провідники. 

Ілюстрація: Алєксандр Лісафьїн

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чому НАТО Україну "заміж не бере"

Дивній риториці українських високопосадовців з приводу наших північноатлантичних перспектив традиційно задав тон хедлайнер цього "кварталу" своїм знаним запитанням до Джо Байдена: "Чому ми досі не в НАТО?". 

І, мабуть, несподівано для сценаристів цієї дивної історії ця мовна фігура виявилася, далебі, нериторичною: президент США, ледь не загинаючи пальці, пояснив невтямливим київським "державцям" що й до чого.

Але аргументація Байдена, звично для місцевих слухачів, пролетіла повз їхні ніжні до критики вуха. Принаймні, тих, хто мав би, навпаки, дуже чутливо вловлювати сигнали стратегічного партнера, тобто очільника зовнішньополітичного відомства.

Дмитро Кулеба, однак, не грішить бодай поверховим знанням Святого Письма, або ж не надто розважав над притчею про багатьох запрошених і мало обраних. Напередодні чергового саміту НАТО, який розпочнеться 14 червня у Брюсселі (і без участі України), наш головний дипломат знову взявся дорікати господарям "весілля" за те, що вони залишили Україну "за порогом": "Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України в Чорноморському регіоні та проти членів Альянсу. Я маю на увазі останні результати розслідування в Чеській Республіці. Цього ми зрозуміти не можемо - як можна не запросити Україну,  як можна не знайти формат участі України у цьогорічному саміті".

По-перше, такі пасажі звучать дивно з уст переконаного скептика у питанні євроатлантичних перспектив України, яким пан Кулеба був ще зовсім недавно. У травні наш міністр висловив сумнів, що Києву запропонують ПДЧ, оскільки "декілька країн серед союзників керуються логікою не провокувати Росію і вважають, що сидіти і нічого не робити – це найкращий спосіб тримати Росію в спокої".  Роль Томи Невірного, звісно ж, є зручною, особливо коли зважити, що вона насамперед зумовлена власною бездіяльністю і відвертим небажанням зауважувати релятивність позицій міжнародних структур на тлі неадекватної поведінки Кремля. Скажімо, той же Європейський Союз усерйоз замислюється над ревізією принципу "загального консенсусу", зрозумівши, що поведінка деяких його членів, зокрема Угорщини, не вельми сприяє єдності Унії перед лицем гібридної загрози. Тому цілком логічним було б припустити, що і позиція Альянсу теж не є канонічною, оскільки головний супротивник НАТОвського майбутнього України також сидить у Будапешті.

По-друге, пану Кулебі давно слід навчитися читати між рядків, зрештою, саме цього вимагає його основний фах і компетенції. Захід давно і більш ніж прозоро натякає Банковій на те, що допоки її коридорами гулятимуть російські агенти, а у головному кабінеті ОПУ сидітиме причетний до "справи вагнерівців" Андрій Єрмак, доти розмови про більш-менш відверту співпрацю залишатимуться лише розмовами. Бо і в НАТО, і в США давно визначилися з джерелами найбільшої загрози, і головним з них є саме Москва. Чи стануть вони ділитися таємницями з тими, хто одним дзвінком "злиє" їх у ефесбешну "контору"? Звісно, ні.

Проблема ворожої агентури загострилася після відверто маніпулятивних парламентських маневрів зі створенням Тимчасової слідчої комісії, яка, за первинним задумом, мала б вивчити справу держради з "вагнерівцями". В результаті вийшов потенційно закритий від громадськості каральний орган для політичних опонентів влади, який, до того ж, просто заговорить проблему. Ба більше, - з легкої руки "Слуг", лідер який імітує "русофобію" бутафорними нагінками на кума Путіна, у цій, з дозволу сказати, ТСК заправлятимуть такі одіозні персонажі як Ренат Кузьмін та Нестор Шуфрич…

По-третє, найвидатніший лідер сучасності, забувши, що серед фундаментальних принципів лідерства є вміння за будь-яких обставин тримати слово, послуговується іншим принципом: "моє слово, хочу даю, хочу беру". Після такої жаданої розмови з Джо Байденом, коли придворна свита і наближені до Банкової ЗМІ захлиналися від шалу "перемоги", Зеленський вийшов до журналістів і з прямотою "свого хлопця" дав зрозуміти, що "своїх не здає", що ніхто йому не указ, а "квартальна зграя" – зразок державників і патріотів. За іронією долі акурат у ті дні "ідеологічний гуру" монобільшості у парламенті Руслан Стефанчук протиснув приведення до присяги ще одного "патріота" – відвертого сепаратиста, організатора проросійського псевдореферендуму у Новодонецьку, громадянина РФ Андрєя Аксьонова.   

Якщо Дмитрові Кулебі замало міжнародних та безпекових нюансів нехоті НАТО до "одруження" з Україною, то, вочевидь, він мав би знати, що критерії участі в Альянсі не обмежуються мілітарними аспектами. Узагалі в пріоритеті – цінності та доброчесність, якими, на жаль, не "хибує" чинний український популістський режим. У розмові з Джо Байденом, та й не тільки, Києву намагалися пояснити, що корупція є не менш небезпечною, ніж зовнішня агресія. І що в результаті? Повне свавілля у справі корпоративного управління (приклад зі звільненим Коболєвим ще свіжий), макабричні списки "олігархів", потуги запровадити у правове поле дивні дефініції і ще дивніші "ознаки" цих осіб. І поруч - повне сприяння охочим нагодувати ненаситні апетити "нових облич", які з кожним днем звикло "старіють", протекціонізм та кумівство, жага наживи будь-яким коштом і на будь-чому.

Тому скарги на "невизначеність" НАТО, на те, що Альянс "любить, але заміж не бере", Дмитро Кулеба, як, зрештою, і всі охочі висловитися на цю тему, мали б адресувати не Брюсселю чи Вашингтону, а собі - хорошим і та велемовним. І глухим…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

НАТО создает силы сверхбыстрого реагирования для сдерживания России

Автор: Джон Далберг. Джерело: Business Insider. Виклад: inosmi.ru

Уже известны некоторые параметры соединения, получившего название «Объединённой оперативной группы повышенной боеготовности» (Very High Readiness Joint Task Force). По словам Столтенберга, первоначальный вариант этих сил на 2015 год будет включать в себя наземные войска численностью в несколько тысяч военнослужащих — в первую очередь из Германии, Норвегии и Нидерландов.
Ожидается, что Польша, самый важный член НАТО из бывшего советского блока, станет местом размещения пунктов командования и управления новых сил, включая уже существующую базу многонационального корпуса НАТО  «Северо-Восток» в Щецине.
Далі: тут

Ілюстрація: inosmi.ru

The New York Times о приоритетах НАТО

Джерело: The New York Times. Виклад: УНІАН

Приоритетом для Альянса, в который входят 28 стран, будет дееспособность новых экспедиционных сил быстрого реагирования, а также решение вопроса о том, кто будет платить за это, говорят аналитики.

Создать многонациональные силы, которые часто называют «передовыми», приказал президент Обама и другие лидеры НАТО в сентябре, чтобы их можно было развернуть для усиления тех стран-членов Альянса, которые чувствуют угрозу от действий или амбиций путинской России.

Далі: тут

Ілюстрація: obozrevatel.com

Путин хочет доминировать в Европе

Автор: Стівен Блейк: Джерело: The Washington Times. Переклад: inosmi.ru

Москва стремится не только к территориальному расширению. Конечная стратегическая цель г-на Путина и его помощников заключается ни много ни мало в том, чтобы провести реорганизацию европейской системы безопасности в соответствии с новыми принципами. Вторжение в Крым, полеты российских самолетов над Европой и недалеко от границ США, а также ядерная угроза и непрекращающаяся агрессия на востоке Украины наглядно свидетельствуют о решимости России продемонстрировать слабость Евросоюза и НАТО. Г-н Путин хочет вернуть Европу в состояние биполярного противостояния между США и Россией, характерного для эпохи холодной войны
Далі: тут

Ілюстрація: zn.ua

Кравчук і Марчук закликали негайно подати заявку на вступ до НАТО 

Джерело: Українська правда

Крім того Кравчук закликав ввести воєнний стан у Донецькій і Луганській областях.

"Я переконаний, що нам зараз треба прийняти концепцію воєнного стану", – сказав він.

Він зазначив, що це необхідно, оскільки, за його словами, керівники західних країн закликають українську владу визначиться з характеристикою конфлікту на Донбасі.

До складу ініціативної групи входять Кравчук, Марчук, поет Дмитро Павличко, екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко, колишній суддя Гаазького трибуналу Володимир Василенко, екс-депутат Верховної Ради Іван Заєць, колишній міністр екології Юрій Щербак.

Далі: тут

Ілюстрація: dialog.ua

Bild: В НАТО начали готовится к свержению Путина в 2015 году 

Джерело: Bild. Виклад: Новое время

Рост внешнего долга, ослабление конъюнктуры, падение курса рубля - экономический кризис в России очень опасен для ее лидера, пишет немецкая газета Bild со ссылкой на заключения экспертов НАТО.

По данным издания, высокопоставленные эксперты Альянса уже проигрывают сценарии эпохи "после Путина"

Далі: тут

Ілюстрація: business.ua

«Придется найти альтернативы  расширению» 

Вступят ли Украина, Грузия, Финляндия и другие соседи России в НАТО 

Джерело: Meduza

В 2014 году политики и мировые СМИ заговорили о начале второй «холодной войны». Соседи России, впечатленные стремительным присоединением Крыма и конфликтом на востоке Украины, обсуждают возможность вступления в НАТО — как гарантии от «интервенции» и «гибридных войн». Верховная рада Украины в конце декабря проголосовала за отказ от «внеблокового статуса»: это означает, что Киев попытается стать частью Североатлантического альянса (хотя сделать это будет непросто). Кроме того, обсуждают перспективы вступления в НАТО страны, расположенные в непосредственной близости от России — Грузия, Молдавия, Швеция и Финляндия. По просьбе «Медузы» специалист по международным отношениям Валентин Лазарев оценил, что реально думают о возможном вхождении в блок лидеры этих государств, общественники, эксперты — и сама «принимающая сторона».

Далі: тут

Ілюстрація: slog.kpi.ua

Чалий: час подати заявку до  НАТО 

Джерело: Укрінформ

Наступним кроком, який логічно зробити Україну після скасування позаблоковості, має стати запровадження надзвичайного стану на Донбасі і заявка до НАТО.

Про це в прямому ефірі "Шустер Live" у п'ятницю, 26 грудня, сказав Надзвичайний посол України Олександр Чалий.

Далі: тут

Ілюстрація: file.liga.net

Їжа для троля

Автор: Олексій Мельник. Джерело: ТСН

Передусім потрібно перейти на стандарти НАТО. І не лише у виробництві зброї, це також стосується багатьох економічних і політичних аспектів. Усі вимоги прописані у Національній програмі "Україна-НАТО". Там є п'ять розділів, які стосуються, зокрема, економіки, правосуддя, питань внутрішньої політики, оборони, безпеки і так далі. Якщо українська влада працюватиме над виконанням цих вимог, то теоретично десь протягом п'яти років можна наблизитися до необхідних стандартів.
Далі: тут

Ілюстрація: podrobnosti.ua

Столтенберг: Україну до  вступу в НАТО чекає велика робота

Джерело: NRK. Виклад: УНІАН

НАТО не збирається найближчим часом почати процес, спрямований на прийняття України в Північноатлантичний альянс. Про це генеральний секретар НОТА Йенс Столтенберг заявив у вівторок, 23 грудня, в інтерв'ю норвезькому телеканалу NRK , прокоментувавши рішення Верховної ради про відмову України від позаблокового статусу. 

Далі: тут

Ілюстрація: rusmonitor.com

Нейтралітет себе не виправдовує

Автор: Ярослав Пешек. Джерело: Український тиждень

Чеський президент Мілош Земан включився в європейську дискусію про те, яку політику вибрати Україні у відносинах із Російською Федерацією, і порадив метод фінляндизації. Це запозичене слово означає зректися державного суверенітету у сфері міжнародної політики й оборони за обіцянку зберегти національну державу, мир і покірні торговельні зв’язки з великим сусідом. Проте самі фіни вважають слово «фінляндизація» образливим, оскільки воно не враховує того факту, що Фінляндія успішно захистила себе від Росії зі зброєю в руках.

Далі: тут

Ілюстрація: anekdot.ru

Позаблокова пустушка

Автор: Григорій перепелиця. Джерело: ТСН

Звісно, що просто завтра нас до Альянсу не приймуть. Йдеться про початок процесу підготовки, як ми починали ще у 2005-му році. Ми маємо завершити війну на Донбасі, відновити територіальну цілісність і паралельно готуватись до членства. Тобто рішення про скасування позаблокового статусу націлене скоріше на середньотермінові перспективи. Шлях цей забере не менше 5 років. Але коли ми вже станемо на ці рейки, всі питання, включно із питанням воєнної допомоги, будуть вирішуватися набагато швидше, вже на двосторонньому рівні. Тоді члени НАТО і США будуть уже підходити до нас як до майбутнього члена Альянсу, а це вже зовсім інший статус. Тоді вже НАТО певною мірою братиме на себе зобов'язання за підвищення боєздатності ЗСУ.  
Далі: тут

Ілюстрація: ukraine-nato.org.ua

Теперь Украина может идти в НАТО. Россия ей поможет

Автор: Матвєй Ганапольскій. Джерело: Эхо Москвы

Верховная Рада Украины подавляющим большинством отменила внеблоковый статус страны. Теперь страна может смело забыть о её обещаниях, данных во времена Януковича (2010) и начать двигаться в сторону НАТО. Если захочет, конечно, что ещё совсем не определено.
Я не буду подробно цитировать те доводы, которые приводили партии при обсуждении в Раде, не буду напоминать, что за страна практически заставила, практически выпихнула, иначе и не скажешь, Украину на поиск внешней защиты.

И имя персонально ответственного, за всю эту историю, я тоже называть не буду — его имя у всех на слуху ежедневно.

Далі: тут

Ілюстрація: ain.ua

Украина-НАТО: Почему Россия в ярости

Автор: Олексій Мельник. Джерело: Новое время

Как только Верховная Рада приняла решение об отказе Украины от внеблокового статуса, тут же появились первые сигналы от РФ, в частности, от главы российского правительства Дмитрия Медведева о том, что мы стали «потенциальным военным противником».  Фактически, это в очередной раз подтверждает:  на улучшение наших отношений с Россией в обозримом будущем рассчитывать не стоит.

При этом Медведев прекрасно понимает, что отказ от внеблокового статуса абсолютно ничего не меняет в отношениях Украины с тем же НАТО. Это не гарантирует нам никаких преимуществ и уж точно не гарантирует автоматического получения нами членства в НАТО. Понимает он и то, что подготовка Украины к вступлению в НАТО займет как минимум пять лет, даже если сейчас мы отбросим все прочие задачи и будем заниматься исключительно «подтягиванием» страны до уровня, необходимого для членов Альянса.

Далі: тут

Ілюстрація: korrespondent.net

«Ми хочемо, щоб Україна  отримала статус члена НАТО»

Американські конгресмени — про комбінацію «антипутінських засобів» і рецепт лікування росіян від «рашизму»

Автор: Микола Сірук. Джерело: День

...в Україні не треба будувати демократію, а треба її захищати. І це дуже важливий момент. Цей месидж був не лише до американського народу, а також для росіян. Україна має демократію і робить усе, щоб її захистити. Але ви не можете захистити демократію лише воєнним шляхом, наша історія показує, що демократія розвивається продовженням використання її. І коли цей месидж зрозуміють росіяни, тоді вони змушені будуть відступити

Далі: тут

Ілюстрація: dt.ua

Туск должен объяснить, почему  он не пригласил Порошенко

Автор: Станисла Жарин. Джерело: wPolityce. Переклад: inosmi.ru

Тут видно, как можно упустить огромный шанс в международной политике. Я совершенно этого не понимаю. Туску следует объяснить, почему он не пригласил Порошенко, зная, что тот был в Варшаве. Почему он не воспользовался шансом это согласовать? 
— Случайность?
— Нет, это не случайность. Это или некомпетентность, или отсутствие инициативы и воображения. А, возможно, эффект внешнего давления... Просто напрашивалось продолжить на европейской площадке то, что набрало скорость в Варшаве. Все бы ссылались на варшавские заявления Порошенко. Польская столица показала бы себя местом, где принимаются важные решения. Но этого не произошло, что показывает наше печальное нынешнее состояние. 
Далі: тут

Ілюстрація: ipress.ua

Ян Пєкло: Росія - це  «Путінленд», де Аль Капоне - Владімір Путін

Автор: Тарас Андрухович. Джерело: Польське радіо

Є кілька способів стримування Путіна, які треба просто вдало поєднати. По-перше, загострення санкцій, котрі б ускладнили доступ до фінансів на розвиток озброєння та проведення військових операцій. По-друге, економічна та політична підтримка Заходу для України – це кредити, фінансова підтримка ЄС та МВФ, а також третє – це надання перспективи євроатлантичного членства. Треба просто і ясно сказати – Україна та інші країни Східного партнерства можуть стати членами ЄС та НАТО.

Далі: тут

Ілюстрація: from-ua.com

Очікуючи на  Обаму

Порошенко не гає часу даремно. Поки помічники Барака Обами набирають чорнило для ручки, якою президент поставить свій автограф під «Актом на підтримку свободи України», ПОП провернув операцію, що не вдалася колись Вікторові Андрійовичу Ющенку. Причому, Петро Олексійович теж був не останнім учасником тієї давньої драми.

Далекого 2005 року, цілком усвідомлюючи наслідки переформатування політичної системи країни після реформи аля Кучма, помаранчевий лідер зробив спробу трансформувати РНБО у фактично паралельний уряд країни. На противагу прем’єрові – Юлії Тимошенко. Ющенко прекрасно усвідомлював, що «газова принцеса» не дасть йому правити так, як того хотілося, усі важелі фактично перебували у її руках, а рівень підтримки серед вчорашніх переможців Майдану-1 зашкалював. Власне кажучи, ВАЮ не залишалося інших варіантів: він призначив Порошенка секретарем РНБО (мала втіха після обіцяного прем’єрства), а заспокійливим призом мало стати цілковите переформатування Ради на потребу президентським амбіціям. Та тоді не склалося – рвонув скандал з «любими друзями», у висліді якого обоє – що Тимошенко, що Порошенко – позбулися посад, а Віктор Янукович розпочав стартап, що завершився трагедією 2010 року. Трагедією не тільки і не стільки для Ющенка, як для всієї України.

Порошенко врахував помилки Віктора Андрійовича. І хоч ситуація 2014-го кардинально відрізняється від тодішньої, все ж головні сенсові складові залишилися. Даремно деякі експерти переконують, що Турчинов на посаді секретаря РНБО стане запорукою тривалого миру між президентом та прем’єром. Думаю, що Турчинов, попри його пасторську здатність знаходити компроміси, не надто захищатиме свого нинішнього працедавця або вчорашнього партійного боса, коли ті спробують зробити щось на шкоду або на власний розсуд. Не для того Олександр Валентинович фактично витягнув країну із стрімкого постмайданного піке і кримської кризи, не для того він рішуче розійшовся із давньою соратницею Тимошенко, аби дозволити комусь сторонньому перекреслити його харизму. Реноме особистого ворога Путіна зобов’язує на особливу позицію і гарантує особливу вагу Турчинова у сучасній політиці. Видається, не тільки українській.

Олександру Валентиновичу належить зробити те, що давно і ефектиивно працює у США – гарантувати сильну президентську владу на противагу «свавіллю» сенаторів та конгресменів (особливо тоді, коли більшість за політичними опонентами). Інструментом цієї влади має виступити РНБО, рішення якої перша особа держави буде запроваджувати своїми указами. Причому, ці укази не потребуватимуть контрасигнації уряду чи прем’єра, що свого часу вдалося таки протягнути Юлії Тимошенко. Яценюку для цього явно забракне сил, та й Турчинов навряд чи підтримає такі наміри прем’єра.

Додайте сюди чинник моменту – війна, російська агресія ще довго залишатимуться найвагомішим аргументом для тих, хто буде змушений виправдовувати або заздалегідь не надто демократичні рішення, або непопулярні соціальні реформи.

І ще – загальний тренд, який вже нині, з огляду на певну невизначеність ситуації з «Актом на підтримку свободи...», дав легковажним експертам нагоду назвати Україну 51-м штатом Америки. На Печерських пагорбах не заперечують проти такого «обмеження суверенітету». По-перше, тому, що інших варіантів не проглядається, а, по-друге, всупереч путінській маячні про фетиш російського суверенітету. Будь-що, аби тільки насолити Москві. Принаймні досі схожа тактика себе виправдовувала.

Отож поки Обама медитує над архіважливим для України документом, «кривавий пастор» (в інтерпретації Раша-тудей) освоюється у новому затишному кабінеті. Утім, спокій та сумнівна слава «кадрового відстійника», здається, випарувалися з приміщення РНБО надовго. Якщо не назавжди...

Ігор Гулик. Ілюстрація: topwar.ru