Російська влада навіть не робить вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя „суверенної демократії”
„Якщо є в Росії особливий шлях, роздуми про який так часто доводилося і
доводиться чути, то шукати його варто десь у центрі Москви. Між проспектами
Сахарова і Андропова. А там такі корки...”, – фраза відомого публіциста
Владіміра Бабуріна дуже пасує до однієї події. Вона відбулася не у Москві, десь
„між проспектами Сахарова і Андропова”, а у Криму, де в Лівадійському палаці за
присутності всюдисущого Наришкіна учора відкрили скульптурну групу з учасниками
Ялтинської змови. Звісно, і з фігурою Іосіфа Джугашвілі. Ще одна гримаса
історії – пам’ять про конференцію, яка, здавалося б, назавжди ствердила непорушність
європейських кордонів, увічнює держава-агресор, а чорнило під путінським рішенням
про анексію Криму ще не встигло висохнути.
«Актуальність теми» не викликає жодних сумнівів, особливо після посиленої
уваги російського загалу до постаті „вождя народів”. Я навіть не про те, що
Сталін посів чільне місце в конкурсі „Ім’я Росії” і, без сумніву, вражаючий
рейтинговий успіх того, хто вважає семінариста-недоука, а відтак – терориста,
партійного інтригана і диктатора ефективним менеджером. Смію передбачити, що ці
настрої лише міцнітимуть в контексті загальних економічних та побутових
негараздів.
Йдеться про значно глибинніші процеси, характерні для нашого північного
сусіда – про стилістику влади, успадковану від Сталіна, і визнану тепер, як уже
мовлено, „ефективним менеджментом”, придатним для початку ХХІ століття.
Волання про „сильну руку” час од часу притаманні й іншим спільнотам, однак
там вони викликають щонайменше алюзії з кривавими практиками сталінізму, з
упослідженням цілих суспільних верств, з тоталітарною зверхністю до потреб
особистості-гвинтика. Можемо говорити про „синдром де Голя”, зрештою, про
генералів Франко чи Августо Піночета, але, погодьтеся, це цілком неспівмірні
речі. А португальський Салазар виглядає на цьому тлі узагалі рафінованим
лібералом. Як і заходи американської адміністрації одразу ж після 9/11,
зокрема, так званий закон про патріотизм, – витончені знавці та адепти
демократичних практик поквапилися визнати його драконівським. Але направду є
ситуації, вихід з яких лежить через „закручування гайок”.
Що ж до „повзучого сталінізму”, – а саме так характеризують стилістику
нинішнього російського режиму тамтешні політологи, – мусимо визнати його
закономірною корекцією курсу пізнього Єльцина, не здатного правити країною
інакше, ніж через приціл танкової гармати. Російська влада навіть не робить
вигляд, що прагне цивілізованих шат, вже й не приховує за ними справжнє обличчя
„суверенної демократії”. Раз-у-раз її „прориває”, - у Криму, на Донбасі, у
повітряному просторі Великої Британії. Все частіше світ німіє від чечеської бойні чи грузинської
авантюри, убивств політиків і журналістів, нахабної „газової політики”,
кривавої агресії в Україну. Відтак,
прийшовши до тями, демократи Заходу раптом згадують, що Росія (з її то
минулим!) абсолютно не змінилася, що мільярди доларів, убухані в її
окультурнення і просвітництво, – гроші на вітер, точніше, в оффшори тамтешніх олігархів.
А від Москви, гадаю, не варто вимагати чогось надприродного –
усього-навсього сказати правду, визнати її такою як є, бо минуле не зміниш...
Але якраз це і є каменем, об який вже не раз спіткнулася російська влада.
Ігор Гулик, Ілюстрація: svoboda.org
