Якось хтось з колег-журналістів влучно зауважив, що ми живемо у
„державі-аварії”. Метафора, на перший погляд, банальна, оскільки навіть той,
хто бодай трохи цікавиться Україною, вочевидь, розпочне перелік асоціацій з трагічних
інцидентів. Але „держава-аварія” – то не тільки образ, це, по суті, убивча
характеристика держави як інституції, що власне і є джерелом розмаїтих
катаклізмів. Її аварійність бодай у тому, що вона не здатна на утилізацію
власних продуктів розпаду; трагічно знакові особи, які за нормального стану
речей, не тільки мали б назавжди забути про владні офіси, але й достоту
спробувати принад укладеної ними ж системи покарань, й надалі обертаються
адміністративними орбітами, тягнучи за собою, мов комети, шлейф
скомпрометованих діячів дрібнішого штибу і негативну опінію серед загалу.
Отже, носієм національної загрози є українська еліта, якщо так можна
назвати окремий, ізольований від громади клан владців і тих, хто обслуговує
їхні інтереси. Причому, клан монолітний, скутий спільним інтересом, спільним
минулим і, як би йому хотілося сподіватися, спільним майбутнім. Поділи, які
пропонуються наївним інформаційним споживачам, умовні, бо на рівні
підсвідомості продуцентів таких вісток вони лише гра настрою, хвилевого зиску,
не більше.
Як би не сприймалися критики чинного президента, але вони таки мають рацію,
коли нещадно дають віртуальні ляпаси нинішньому Президентові за його лояльність
до найодіозніших постатей старого режиму. Порошенко обрав собі доволі сумнівну
риторику, його захисні редути вибудувані на власних уявленнях про «єдність
нації». Насправді ж ґарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на
єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою і, не виключено,
заради дублікації президентського статусу.
Артикуляція єдності, яка через свою систематичність набула рис ідеї-фікс,
є, однак, однією з найповажніших пасток, які, на жаль, лише множаться з
тяглістю перебування Порошенка на найвищій посаді. Вона передбачає
неперебірливість у виборі тимчасових союзників, урахування думки супротивників,
а головне, – заспокоєння реваншизму тих, у кого владу забрали. На цій межі розмивається моральність добрих
намірів, позаяк „перед тими, хто ненавидить змій, не варто розігрувати
спектакль зі зміями”. Спосіб апеляції до національного інстинкту осіб, які не
ідентифікують себе з нацією, є безглуздим. Мова навіть не про ідентифікацію на
генному, підсвідомому рівні, мова про триб життя „еліти”, якій Україна чужа
навіть у побуті, оскільки її статки – на закордонних рахунках, її діти
навчаються у престижних ґарвардах і оксфордах,
її медики – у Швейцарії та Німеччині. Переможці, зазвичай, переймають
риси переможених, і випадок з Порошенком, – лише підтвердження цього постулату.
Його аргументи щодо уникнення владних чвар, – мовляв, це відлякає інвесторів
(слід, мабуть, читати – іноземних) – прозорий натяк на рацію Фройда.
ПОП може прорахувати ймовірні загрози національним інтересам, але його
арифметичний підхід завжди надає перевагу зискам предметним. Таким чином,
вчинки державця набувають рис майже нерозв’язної силогічної формули, у висліді якої – „люди – так, але...”.
В оцьому „але...” приховані справжні національні загрози, оскільки замість
трьох крапок зацікавлені діячі, – не тільки з оточення президента, їх чимало й
серед його опонентів, – починають вписувати власні трактування і власні
альтернативи.
На жаль, саме чужі інтерпретації, здебільшого, втілюються у реальні вчинки.
Реакція ґаранта у таких випадках – запізніла, бажання „нагнути” ситуацію і
людей у потрібне русло породжує лише юридичні війни і галас на весь світ.
Мабуть, це більше страхає тамтешніх товстосумів, аніж небажання влади дати раду
собі у власному домі, на свій розсуд, і, до речі, на власну відповідальність.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі
