Зелена ідіотократія

Тих, хто віддавна підозрював "проект Зе!" у намірі його сценаристів звести суспільне, політичне, військове життя в Україні до гротеску, ідіотського метання між крайнощами, латентного когнітивного дисонансу у мізках більш-менш притомних мешканців, не варто звинувачувати у недалекоглядності. 

Все відбулося саме так. Спочатку в країні сформували стійке враження відрази до усіх еліт, карикатурно познущалися над поняттям "громадянина" і всім комплексом рис, притаманних цій породі homo sapiens, дискредитували державу, яку власне будували і утримували своїми податками і пасіонарністю ці громадяни, а відтак привели до влади ідіота у класичному (давньогрецькому) сенсі цього слова. Бо тоді, коли демократія щойно народжувалася, так називали осіб з твердою позицією "крайньої хати", байдужих до життя соціуму, - і відповідно, позбавлених права голосу у вирішенні тих чи інших важливих для загалу проблем. Це пізніше термін "ідіот" набув медичних нюансів і негативної конотації, тоді, у давній Елладі, він був цілком нейтральним і прийнятним, щось на кшталт того, як зараз безбарвно виглядає слово "обиватель".

Тому, оцінюючи "двіжухі" Зе!режиму, не варто надто дивуватися екстравагантності, ба навіть – відвертій глупоті певних, з дозволу сказати, "державницьких рішень". Бо як оце недавно зауважив французький філософ і письменник Максім Ровере, узагальнюючи популістські тенденції у глобальному вимірі, "ідіоти роблять політичну кар'єру, бо – на відміну від пересічного загалу – не мають достатньо уяви, щоби знати, що влада їм не до снаги".

Однак "свята глупота" ідіота при владі аж ніяк не означає того, що становище і пов'язані з ним переваги, а ще – дуже зрозуміле внутрішнє бажання того, аби статус кво утримувався якомога довше, - не мотивуватимуть таких персонажів на вкрай небезпечні кроки. Той же Ровере каже, що життя ідіота ніколи не буває легким.  "…Поява нової проблеми робить його ще важчим. Відчуття контролю зникає, що викликає паніку. Тому ідіот стає агресивним. Заперечує, легковажить, старається не бачити. Або намагається одним рухом ліквідувати проблему, що зазвичай у його розумінні означає ліквідувати когось. Є проблеми – мусять бути винуваті. Треба з ними зробити порядок. З людьми, не з проблемами".

А тепер гляньмо на ґенезу української ідіотократії за майже два з половиною роки каденції Зеленського. Хіба вона не є яскравим підтвердженням висновків француза?

Герой сумнівного серіалу, який взявся утілювати кіношний сценарій у реальному житті, доволі хутко відчув смак влади, і тепер – мотивований і справжніми господарями, і особливо оточенням, - неприховано і нагло руйнує інституції і правила, плює на закони і Конституцію. Учорашній квартальний блазень дуже хутко втямив, що має справу не з проблемою – з цілою купою проблем, і став агресивним. Він доволі "мужньо" прибирає перешкоди зі свого шляху, - та ось біда, що тими перешкодами є не якісь надумані "ворогами" ідеологічні чи світоглядні конструкти, а фундаментальні речі, основоположні для будь-якого державного утворення речі – закони, правила, консенсусні угоди, суспільні домовленості.

Для Зеленського вони – фікція, джерело роздратування і об'єкт вихлюпування агресії. Він, за його ж словами, "не має часу будувати демократію", він вередливо, мов підліток-інфантил, потребує-вимагає задоволення своїх захцянок, і не зупиняється ні перед чим, аби уволити власний інтерес.

На думку Зе!кліки, найефективнішим інструментом реалізації своєї авантюрно-авторитарної політики стала РНБО, на підставі рішень якої "лідер сучасності" продукує, мов збожеволілий принтер, свої несосвітенні, на перший погляд, укази. Відтак, аби "правничо забезпечити" їхню сумнівну легітимність, до парламенту, на схвалення "монобільшістю" надходять не менш сумнівні законопроєкти, і голосуються майже у турборежимі.

Але у цій позірно хаотичній катавасії простежується цілком певна логіка. Так званим "законом про олігархів" ("антиахметівським") фактично знищують не демонізованих режимом товстосумів, а малий та середній бізнес. На Банковій чудово розуміють, звідки росли коріння минулих Майданів, - незалежні підприємці-патріоти, здатні не тільки переконати масу, але й утримувати в часі антивладний протест. Фермери, забудовники, власники нерухомості відчують на власній шкірі наслідки владного популістичного свавілля, - зростання податків і не можливість оскаржити рішення фіскалів про стягнення податкових боргів (справжніх чи надуманих чиновниками) у судах.

Ба більше, видається, Зе! страхується навіть на неймовірний випадок непослуху судової системи. Тому до Ради вже внесено законопроект, який мав би заборонити служителям Феміди оскаржувати рішення… РНБО, якими б неприйнятними і агресивними вони не були. Оскільки слухняний дорадчий орган вже використовується майже автократичним режимом для боротьби з політичними опонентами, то, повертаючись до оцінок Ровере, ідіократія готується до наступного кроку: зауваживши проблему, вона вирішуватиме її шляхом наведення "порядку" з людьми, а не з проблемами. Перші симптоми такої небезпеки вже виринули у бажанні "слуг" ухвалити закон, який наділятиме свого "хедлайнера" правом ухвалювати "політико-правові рішення". Тобто, без озирання на закон, визначати "правильних" і "неправильних" співгромадян.

Дрейф зеленої ідіотократії у бік диктатури, ба навіть тиранії лукашенківського взірця очевидний. Він посилюватиметься з наближенням перспективи нарешті визначитися з геополітичними орієнтирами України. Для Зе! вони, як досі видається, неочевидні, навіть попри те, що вони вписані у Конституцію. Але що таке Основний Закон перед "хотєлками" ідіотів і перед їхнім майже тваринним страхом втратити владу, направду нічним жахом в очікуванні моменту, коли за всі свої фокуси доведеться відповідати?  

Ілюстрація: Ігор Кийко

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Революційно доцільний Зеленський

"Я не можу сам воювати з цілим світом", - заявив очільник країни на недавній зустрічі із журналістами. У цій фразі – квінтесенція Зеленського на екваторі каденції. 

Він, по-перше, не керує, а "воює". І, зауважмо, не із відкритим ворогом, який анексував Кримський півострів і відрізав частину Донбасу, всадивши там маріонеткові терористичні режими. Ні, Зеленський розпочав боротьбу з тими, хто цілком можливо буде заважати йому втілити власну рожеву мрію – виграти наступні президентські вибори, аби й надалі паразитувати разом з кварталом "Слуг".

По-друге, Зеленський – не сам, оскільки вчорашній актор розважального жанру, на жаль, не здатен бути самостійною фігурою у хитросплетіннях політики, державного управління, міжнародних стосунків. Він оточив себе не менш цинічною, аніж він сам, - що на сцені, що, як з'ясувалося, і в житті, - зґраєю пройдисвітів і відвертих лакуз, які насамперед дбають про "інформаційну гігієну" гаранта, лестячи його наполеонівським ілюзіям, а паралельно працюють на власний інтерес, який частенько дивним чином збігається з інтересами сусіда-агресора. Ця компанія теж не проти (радше – за) другого терміну свого патрона, оскільки чудово розуміє, що тільки з таким керованим босом можна провертати розмаїті не вельми чисті оборудки.

Ба більше, - переймаючись перспективою ймовірного звіту за вже скоєне, Зеленський запровадив принцип колективної відповідальності, притаманний далебі не демократичним системам, а, радше, автократіям і диктатурам. У "генсека" Зе! тепер власне "політбюро", - Рада національної безпеки та оборони, керівник якої з систематичністю телесеріалів, виходить в ефір "по п'ятницях", аби вчергове ошелешити публіку якимись несосвітенними зиґзаґами сюжету.

Зеленський і Ко – далеко не системні люди. Вони були такими, коли хедлайнер 95-го Кварталу йшов до влади, такими й залишилися по двох роках його недолугого правління. Контрсистемність Зеленського – це симулякр "революційності", і у намаганні "правити" так, як заманеться, команда "свого хлопця" ламає інституції, руйнує безпекову складову, не озирається на якийсь сміховинний, з її точки зору, принцип розподілу повноважень і гілок влади. У демократичній системі, яка, погодьмося, таки є в Україні, схожий нігілізм і геростратство виглядають так, як би мали виглядати, - прожектерством і свавіллям. І тому Зе!, що "не може сам воювати зі всім світом", взяв на озброєння вже не раз і не двічі скопрометований принцип "революційної доцільності". Тільки ж така "доцільність" має цілком певну мету, і ця мета кардинально протилежна інтересам суспільства.

Спочатку "під віник" загнали Конституційний суд. Який-не який, він все ж міг стати бодай картонним заборолом проти апетитів та правового "безпредєлу" популістів. У всякому випадку, над кожним сумнівним указом чи ухваленим "монобільшістю" законом за умовчанням нависав дамоклів меч його оскарження в КСУ. Тепер лише легковірні наважаться подаватися у будівлю на Жилянській, оскільки ніхто з тамтешніх мешканців не бажає собі долі вчорашнього голови…

А Офіс президента і Секретаріат РНБО в поті чола працюють над "законодавчими" актами, якими фактично цементуватимуть моновладу, зосереджену у руках Зеленського. Коли у ЗМІ виринув майбутній проєкт так званого "закону про олігархів", Банкова запопадливо взялася дезавуювати цей "витік". І не випадково, оскільки цей, ще наразі папірець, більш ніж прозоро вказує на вельми недемократичну тенденцію розвитку "клоунократії", її поступове переродження на авторитаризм, на кшталт лукашенківського режиму або ж путінської диктатури.

І, як завжди, у війні за правду першою жертвою стає свобода слова. Тому й "антиолігархічний закон" мав би прописати "правила гри" для власників найбільших медій. Зеленському дуже добре відома сила ЗМІ, власне вони й уможливили його злет на владний олімп. І, зібравшись у похід за другу каденцію, він не може ігнорувати потенційну медіазагрозу. Тому власники медіаімперій у випадку нелояльності прогнозовано будуть записані до реєстру "олігархів", з усіма наслідками, передбаченими цим, ще не виписаним, але без сумніву, драконівським статусом. Якщо хтось вважає такі висновки завчасними і безпідставними, то рекомендую ретельніше придивитися до змін на медійному ринку України і за дивною трансформацією риторики окремих, досі, м'яко кажучи, не вельми "зелених" телеканалів. Наприклад, фірташівського "Інтера", який заплющує очі на "репресії" проти одного зі своїх мажоритарних акціонерів Медведчука, а навпаки – інколи вже курить фіміамом довкола постаті "повелителя мух".

Далі більше. Зеленський досі жодним словом не обмовився на тему, яка не сходить з перших шпальт світових газет і прайм-таймів телеканалів – про терористичний акт у небі над Білоруссю і про методи "Луки" у боротьбі з політичними опонентами. "Дипломатична обережність"? Куди там. Не даремно ж урядовці на прямі запитання про санкції щодо Мінська загадково обертають очима, розповідаючи про частку нафти та нафтопродуктів з Білорусі (читай – Росії), і про ймовірний колапс у випадку припинення постачань. Найгірше, що їм доволі суголосно взялися підспівувати експерти зовні ліберальні і демократичні, забувши, однак, як вони досі бештали Європу за те, що там ставлять пріоритетом "економічні зв'язки" з Путіним, зраджуючи Україну. Чи не варто таки визначитися у дилемі "ціни чи цінності", тим паче, що вже очевидно, що хтось на Банковій гарненько присів на білоруську "трубу", і стриже купони, збираючи кошти на майбутній президентський марафон Зеленського.  

Ось так "революційна доцільність" борця "за світле майбутнє без олігархів" стає, по суті, інструментом побудови геть іншого "майбутнього". Без демократії і свободи.   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зе!"Шатун"

Коли секретар РНБО Олексій Данілов озвучує меседжі на кшталт "вільного Татарстану" за нашого з вами життя, для мене вони чомусь асоціюються з деклараціями талановитого публіциста і не менш талановитого провокатора Дмитра Корчинського про те, що "СРСР, по суті, був українською імперією". 

А ще таку несосвітенщину, як правило, артикулюють персонажі, певні, що насправді справи виглядають рівно навпаки, і войовнича риторика – це спосіб дезавіювати страх перед очевидним. Бо визнання того, що мантра кількарічної давності, оформлена у "смішні" репризи 95-го Кварталу, мантра, якою зомбували інфантильний електорат, намагаючись спокусити його перспективою "міра, дружби і жвачкі" – "Путін нападьот!", з усією невблаганністю постало перед авторами цієї несамовитої легковажності.

Тепер вони ретельно рахують зростання чисельності російських військових угруповань біля українських кордонів, звітують даними розвідки про масове перекидання важкої техніки Кримським мостом на окупований український півострів. А ще – висловлюють "глибоку стурбованість" ледь не щоденними втратами на фронті, знекровленому, деморалізованому, демотивованому їхньою ж політикою "розведення військ". Тепер учорашній "оптиміст" Кравчук розповідає, що у міській ТКГ росіяни категорично відмовляються повертатися до режиму повного припинення вогню, тягнуть у зум-етери люмпенів з терористичних ДНР/ЛНР. І Руслан Хомчак лякає невідь кого (а, швидше за все, - стрясає повітря) розповідями про 28 батальйонних груп кадрових російських військових уздовж окупованого Донбасу і безпосередньо на його території.

А ще у Зеленського, заламуючи руки, розповідають про те, що, мовляв, як же так – "найвидатнішого лідера сучасності" не пустили на віртуальний поріг зустрічі Путіна, Меркель та Макрона, що про Україну знову розмовляють без України.

І з острахом чекають на черговий коментар вусатого рота Путіна Дмітрія Пєскова. Той не втомлюється повторювати, що в Україні точиться "громадянська війна", що офіційні особи з Києва і не менш офіційні, на думку Москви, персонажі з Донецька мусять сісти за стіл переговорів. Камуфлюючи провокативну передислокацію власних військ під кордони України, той же Пєсков переймається тим, що "українська сторона може піти на провокаційні дії, які призведуть до війни. Звісно, не хотілося б цього побачити".

Усе це, звісно, бачать і чують на Печерських пагорбах. Ба більше, - західні партнери надсилають недвозначні сигнали напівглухому Зеленському, слухові рецептори якого нашорошені… на "дзвінок від Байдена". Тим часом, зосереджену тишу на Банковій настійно руйнують повідомлення New York Times про те, що європейське командування збройних сил США привело війська у бойову готовність найвищого рівня після того, як окупанти на Донбасі порушили режим припинення вогню і вбили чотирьох українських військових, і Росія почала стягувати війська до кордону з Україною. Про те, що терміново збираються посли НАТО, аби констатувати рівень загрози нашому суверенітету до "потенційної неминучості кризи". Про те, що Сполучені Штати, а не Зеленський (!), застерігають Росію від залякування Києва.

Можливо,  через броньовані вікна ОПУ ще не долинає рев американських та британських винищувачів, які останнім часом систематично піднімаються у повітря, перехоплюючи російські літаки, але, повірте, це явище тимчасове.

А що Верховний Головнокомандувач? Уживається у роль? Навряд чи. Бо навіть після того, як приструнчена ним "монобільшість" відверто назвала події на Сході "російсько-українським конфліктом" (дійшло нарешті після резолюцій ООН, заяв Держдепу, документів Європейського Союзу!), у Зеленського не повертається язик чітко вказати на джерело і причини агресії. Днями він взявся оприлюднити цифри українських втрат. І прогнозовано помилився, принаймні, на п'ять осіб. І вкотре змовчав про те, чому гинуть наші вояки…

Щоб зрозуміти мотиви і ймовірні наслідки політичної логіки Зе!, слід знову повернутися на кілька років навспак, коли Зеленський був Голобородьком, а тодішнє керівництво наполягало на тому, що Росія підготувала і втілює в Україні план хаосу та дестабілізації під кодовою назвою "Шатун". До слова, ці заяви також були об'єктом зубоскальства і глузливих скетчів інфантильної "какоразнічной" публіки, але реальність підкидала тоді нам чіткі підтвердження такого сценарію. Пригадаймо, як інтенсивно велася тоді антимобілізаційна кампанія, скільки "російських консерв" вибухнули, передчасно засвітившись… А чому б не припустити, що Зеленський зі своїм Кварталом, з його частими гастролями не тільки в ерефії, але й на вже окупованих територях Донбасу, не був частиною цього пекельного плану? Чому б не поміркувати, що сценарій останнього сезону "Слуги народу" писався з прицілом, що план "Шатун" очолить реальний "Голобородько" – промотор і натхненник хаосу, інституційної руїни, управлінського безладу? По суті, герострат антиросійської міжнародної коаліції, угодовська маріонетка в руках олігархів, підвислих на російських бізнес- і ефесбешних гачках? Слухняний ерзац-губернатор, оточений надійними "смотрящімі" на високих посадах, які, не криючись, працюють на ворога?

З такої точки зору ситуація виглядає логічною. І не варто, мабуть, гадати, чи розпочне Росія широкомасштабний наступ, чи просто пограє м'язами, руйнуючи психічне здоров'я "квартальної" кліки. Розпочне, - коли зрозуміє, що офіційний Київ у комі, міжнародні партнери-реаніматори повиходили з операційної, втративши надію на порятунок. Коли знатиме напевно, що Україна впаде Путіну до ніг, як стигла груша.

І єдиною перепоною на шляху цього плану може стати, як завжди, пасіонарна меншість. Саме тому зусилля режиму зараз зосереджено на репресіях проти випробуваних Майданом та війною патріотів. І саме під цим ракурсом слід розглядати неймовірну позірну активність "недодиктатора", який чомусь вирішив, що переріс роль маріонетки.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Нова роль знайомого блазня

Зеленський вживається у нове амплуа, яке, однак, йому не під силу. Антиросійські випади, санкції проти кума Путіна та його медіаресурсу, а також проти низки діячів часів Януковича, імітація "боротьби з олігархами". 

Така різка зміна траєкторії Банкової спровокувала політичних оглядачів та публіцистів на використання вже заїждженого твердження про те, що кожен український президент так чи інак приречений ставати антагоністом Москви. Сумнівний постулат, оскільки "проффесор" таким не став, та й Кравчук з Кучмою "зустрічалися десь посередині" з ерефією… А щодо Зеленського, то варто ретельніше придивитися до мотивів його "русофобії", щоб зрозуміти – це чергова роль колишнього коміка, яку він змушений вивчати, аби досягти певних, цілком прогнозованих цілей.

По-перше, вчорашній хедлайнер Кварталу 95 досі не зрозумів однієї простої істини: застосувавши трюк "простого хлопця"-популіста, він вже ніколи не зможе позбутися хронічної залежності від очікувань таких же, як і він – інфантилів. Йому б, до прикладу, проштудіювати Олександра Мотиля, який стверджує, що "люди хочуть усього й одразу. Навіть якщо політики і прагнули б дати їм усе, вірус, глобальне потепління і дедалі більші видатки на силові структури в ситуації міжнародної багатосторонності відбиратимуть ресурси від народу та його вимог. Подальше невиконання народних бажань, мабуть, запрограмоване". В арсеналі Зеленського – дуже сумнівні інструменти – відосіки, прямі звернення до "народу", сумнівні з точки зору закону рішення РНБО, перетворені відтак у ще сумнівніші укази.

Щодо останніх, то власне їхня правова нікчемність (бо кожен з них будь-якої миті може бути оскарженим у будь-якому суді), сталять жирну крапку на уявленні про "найвидатнішого лідера" як державника і "ворога" Росії. Зеленський, можливо, не має "зеленого поняття" (даруйте за тавтологію) про розподіл повноважень між гілками влади, про власні повноваження як президента, і слухняно йде на короткому повідку тих, хто переслідує цілком конкретну мету – знищення України як суб'єкта міжнародної політики, перетворення її у failed state, невизначену сіру зону, територію, на якій Схід і Захід з'ясовуватимуть свої відносини коштом тубільного населення.

Ба більше, - стрясаючи повітря іграшковим мечем з реквізиту Кварталу, "гарант" Основного Закону свідомо і керовано руйнує основи конституційного ладу. Можна по-різному ставитися до Олександра Тупицького чи Олександра Касмініна як осіб, але, даруйте, суддів КСУ не можна звільняти указом президента. Можна ухвалювати хоч мільйон санкцій проти Медведчука, Іванова, Петрова, але коли звинувачення у фінансуванні тероризму не підкріплені врученням підозр, обвинувальними актами і врешті-решт – вироком чи рішенням суду, то гріш ціна такій "русофобії".

По-друге, Зеленський так і не зміг вирішити для себе просту дилему: "бути чи здаватися". Зрештою, це певною мірою можна списати на його артистичний фах, але так є, що інфантили, навіть у поважному віці, живуть з таким от роздвоєнням особистості. Отож, здаватися "русофобом", виголошувати гучні спічі проти "п'ятої колони Москви", ба навіть ухвалювати рішення щодо переслідувань колаборантів, ще не означає внутрішнього переконання чи усвідомлення нагальної потреби таких дій. Якщо ж врахувати, що певні персонажі, яких у світі відкрито, без дипломатичних реверансів називають агентами Москви і викладають аргументовані докази ворожої Україні місії цих осіб, досі працюють у президентському Офісі, володіють парламентськими мандатами, вже не кажучи про клерків середньої міністерської ланки, то "антиросійські" Зе!репризи не витримують жодної критики, по-народному, - сходять на пси. А страх перед майбутнім масовим сеансом прозріння (маю на увазі вихід на Netflix фільму про "ваґнерівців" і високопосадових "щурів", які злили спецоперацію проти цих "пташок Пріґожіна") лише множить нічні кошмари Зе! І гучні заяви Данілова про "вільний Татарстан" навряд чи є ефективним снодійним…

По-третє, Зеленський панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Згадані антиконституційні укази у певний час можуть стати приводом для кримінального переслідування за ст. 109 ККУ (частина 1): "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади". Санкція – позбавлення волі строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Бажання ж "сховатися у доміку", рятуючись від дуже непрогнозованих наслідків діяльності "майстрів спорту з боротьби з ковідом", породило у надрах ОПУ таку ж інфантильну, як і сам президент, стратегію: все вирішує місцева влада. Я не кажу вже про обмежений ресурс цієї місцевої влади, бо астрономічні кошти вбухали "у асфальт", розікравши при цьому левову частку. Мова про некерованість процесу, про анархію і свавілля в регіонах, зрештою, про посилення місцевих еліт, а, отже, відцентрових рухів у країні, яка фактично стоїть на порозі повномасштабного вторгнення агресора. То кому на руку такий, з дозволу сказати, "патріот"?

І ще про "русофобію" Зеленського. Її декоративність особливо помітна на тлі переслідувань патріотів і рукотворних провокацій, завданням яких є дискредитація, маргіналізація не тільки політичних опонентів, але й усього ветеранського середовища. Такі речі є неприпустимими, коли лідер усвідомлює, що саме ці люди, як і на початку війни, є реально здатними чинити опір російській інвазії, навчити інших і мотивувати їх до боротьби.

Отож, роль "патріота" і "антиросійського президента" для Зеленського є непідйомною. Не той ранжир, ментальність, масштаб особистості. Він і надалі залишається Голобородьком, який, пам'ятаємо зі серіалу, завершив  логічно – у в'язниці.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Капкан для преЗЕдента

Наближені до влади джерела у Telegram-каналах не на жарт почали роздмухувати майже гоголівську історію про конфлікт між Зеленським та його Батею. Мовляв, "проффесор" старого гарту вкрай незадоволений поведінковими змінами сина, тим, що якогось нечудового дня той з "нормального свого хлопця" перетворився у "патріота", "русофоба", ледь не "бандерівця". Не знаю, наскільки правдивими є всі ці балачки, добре, що хоч до "вбив брата" наразі ще не дійшло…

Синхронно з гнівом Олександра Зеленського заспівали і з-за "порєбріка". Із почесного забуття десь у "Россотруднічєствє" витягнули онука ще одного совєтського релікта – генерала КҐБ, ексдиректора Служби зовнішньої розвідки, міністра закордонних справ і зрештою прем'єр-міністра Росії Євґєнія Прімакова. І Євґєній Прімаков-молодший написав у соцмережі, що цілком допускає привентивні удари по Києву та стратегічній інфраструктурі в Україні, якщо "бандерівець" з Банкової зважиться на наступ на Донбасі.

Якщо згадати істерику, яка лунала з "рота Путіна" Пєскова кілька тижнів тому, то вимальовується ледь не апокаліптична картина. Дехто із вітчизняних оглядачів угледів у ній зловісний привид Ґляйвіце.

Однак подальший розвиток подій свідчить не на користь страхопудів, котрі вважають, що Кремль готовий накрити Україну "килимовими бомбардуваннями" і ракетними ударами, не зустрівши при цьому жодного опору. Гадаю, що йдеться про набагато банальніші речі, ретельно прикриті димовою завісою російської пропаганди, "відосіків" "непересічного лідера сучасності" та феєрверками пустопорожніх рішень РНБО, яке останнім часом збирається у нас з регулярністю церковних богослужінь. Тільки от моляться там за… порятунок рядового Зеленського.

В американському серіалі "Картковий дім" є чудовий діалог про те, як поводять себе політики: "Ну, я ж не перший політик, якому не всі вірять". "Ми надто довго брехали, Френсіс". "Звісно, брехали! Уяви, що подумали б виборці, якби ми почали говорити правду".

Бо направду, Зеленський у капкані власних страхів як наслідку власної ж брехні. Він піддається навіюванням свого оточення, вірить у реальність нашіптувань, і готовий на найвідчайдушніші жести задля власного порятунку.

Він боїться Росії, бо ув очах Путіна нарешті вгледів не "мир", а три літери – "КҐБ", і чудово розуміє суть цієї зловісної абревіатури. Він боїться власного канцеляриста, позаяк нарешті до його ніжних вух і мізків дійшли далекі і більш ніж однозначні сигнали про, м'яко кажучи, співпрацю Єрмака з ФСБ. Адже саме після скандального відпочинку в Омані і тамтешніх зустрічей з доволі мутними персонажами з ерефії Андрій Борисович став лівою і правою руками Зеленського, його сенсорним апаратом.

Він боїться Медведчука як конкурента і кума того ж таки Путіна, і тому через РНБО запроваджує проти нього та його колег сміховинні санкції без наслідків. Так, для самозаспокоєння і для того, аби вчергове кинути жменю піску в очі патріотичного електорату.

Переляканий тим, що саме він відкрив шлюзи для повернення "януковичів" у владні коридори, і пробує захиститися від них гротескними рішеннями тієї ж Ради нацбезпеки про зраду під час голосування за Харківські угоди. Угоди, давно денонсовані Москвою, угоди, тексти яких ретельно готував… нинішній заступник Данілова Руслан Демченко.

На інтуїтивному рівні "творчої натури" Зеленський відчуває, що куди б він не смикнувся, - всюди рогачки та вовчі ями, налаштовані та вириті ним власноруч.

"Безстрашний лідер" боїться американців, які ніби то й партнери, але надто вимогливі до його ніжного еґо. Та й навряд чи "дядечко Джо" забув, як комік змушував 200-відсоткову прокурорку розібратися у справі "Бурісми". Та й, зрештою, у шухлядках заокеанських спецслужб вже давно лежать досьє на "політичних очільників" воюючої країни, які улітку минулого року одним телефонним дзвінком пустили на вітер не тільки зусилля цілої армії аналітиків та оперативників з масштабної затії для затримання "ваґнерівців", але й сотні тисяч доларів платників податків. І що бракує документального унаочнення "зради" від Bellingcat, у фільмі, широко анонсованому у світі, - щоб пастка щільно закрилася, позбавляючи його і поля для маневру, і головне – іміджу борця за "справедливість".

Зеленський чудово усвідомлює, що у брудному потоку мільйонів доларів, виведених з України і відмитих у Штатах чи не найодіознішим аферистів нашого часу, є частка, яка намертво прив'язує і його, - самовпевненого та надмір амбітного блазня, - до вже підсанкційного бородатого пройдисвіта.

І звідси – ще один страх Зеленського, страх вимовити вголос ім'я свого патрона (мабуть, "пофарбував зупинку"?). На заяви про санкції проти Коломойського відповідає недолуга Мендель. А у спробі "дати здачі" у черговому "відосіку", традиційно для "нового Зеленського" отримали Порошенко, Медведчук, Фірташ та навіть Пінчук (так-так, Пінчук, зять Кучми, недавнього радника Зе!) але… не Коломойський. Так, його ім'я прозвучало у переліку "олігархів", але не у контексті спічу про "кошти, виведені з ПриватБанку". Бо прізвища тут, за словами Зеленського, "не мають значення"… І вся ця "антиолігархічна риторика" загорнута у лівацьку позлітку "справедливості" для народу. А-la Уго Чавес…

Дехто направду вважає, що таким робом Зеленському акуратно вистелюють шлях до диктатури. Але наш горе-державець боїться і такої перспективи. Бо вона означатиме ізоляцію, "па-па Оманам" та Еміратам, навіть у День святого Валентина, доступу до банківських рахунків закордоном, до вілли в Італії. І, зрештою, безславний кінець, прикладів якого у Зе! предостатньо.

Ілюстрація: УНІАН

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Рада національної небезпеки

Багатолітній секретар РНБОУ, легендарний Володимир Горбулін, мабуть, помилявся, коли, іронізуючи над тими, хто наважився у похід за президентське крісло 2019 року, заявив: "У нас нікому запроваджувати диктатуру. У ставці фюрера – одні "малахольні".

Видається, це не так. Охочих до "сильної руки" аж забагато, і, що найгірше, вони – не з вулиці чи опозиційного маргінесу. Ці "недодиктатори" сидять у високих фотелях, мають статуси і повноваження і, здається, вже нащупали інструмент, яким можна ефективно скористатися для втілення власних, не надто шляхетних амбіцій. Ним стала Рада національної безпеки та оборони, яка останніми тижнями, на сьомому році війни з Росією несподівано прокинулася від летаргічного сну. Геролонтологічний заказник, куди пакували, як у негласне заслання усіх незручних, а часто просто професійно непридатних високопосадовців, раптом став чи не найважливішим центром ухвалення резонансних, та, однак, неоднозначних для країни рішень.

Колишній комік у президентському кріслі міг видаватися (та й, зрештою, був таким) повним профаном не тільки у царині державотворення, але й у значно приземленіших речах. Його акторського уміння вистачає на те, щоб корчити розумні міни на зустрічах зі справжніми фахівцями, але більш-менш освіченого громадянина збирає сміх від повідомлень про розмови "найвидатнішого" з тими, хто реально займається господаркою, високими технологіями чи медициною. Усі ж прекрасно бачать рівень невігластва і фанфаронства цього персонажа, якого купка вітчизняних товстосумів не без впливу "добрий сусідів" призначила на "царство" для зранененого війною, зневіреного втратами, до того ж – не надто перебірливого у смаках поспільства.

Від всенародної любові до "свого у дошку хлопця" залишилися жалюгідні крихти, від сяючого ореолу супергероя – дешева позлітка. Зе!Команда, сотні разів оскандалена негідними, на межі пристойності і брутальності вчинками, тепер схожа радше на карикатуру dream team. "Малахольні" "слуги" розбрелися по нових господарях. В Офісі – кубло іноземних агентів і не менш "малахольних" пройдисвітів. Уряд слухняний, але, даруйте, опертися на рафінованих кар'єристів зі сумнівними мотивами перебування на посадах, - ризиковано. У війську – судові роздори і сварки між міністром та головнокомандувачем. 200-відсоткова генпрокурорка виявилася далебі не самостійною фігурою, як і окрема "держава у державі" – суди. Ними вправно маніпулює Портнов і Ко. На електоральному фронті – суцільні поразки, і не тільки від "попередників". Особливо дошкульними виявилися "хлопці" з ОПЗЖ, з якими, здавалося б, і цілі майже ідентичні, і взірці для політичної практики ті ж… Глухий кут, словом, на тлі надимання щік і марень про другий термін.

І, підозрюю, у цій фактично патовій ситуації хтось порадив Зеленському вивчити досвід… "попередників", тільки давніших. Леоніда Даниловича, до прикладу, чи Віктора Андрійовича. Перший, реалізувавши мрію "Кучма 2.0", одразу ж змінив секретаря РНБО (вже згаданого мною Горбуліна) на Євгена Марчука – фігуранта "канівської четвірки" опонентів ЛДК, і, підозрюю досі, - її могильника. Другий, - культивуючи ілюзію можливості чесного розподілу повноважень між гілками влади, - швидко обпікся на Юлії Тимошенко, яка воліла стати "канцлеркою". Отож, і Кучма, і Ющенко марили ідеєю РНБО як альтернативного і всесильного центру управління країною. Але їхнім задумам не судилося стати реальністю.

Для Зеленського ця мрія, видається досяжною. І перші результати обнадійливими. Вкрай потрібні, ба більше, толеровані суспільством санкції проти колаборантів Козака, Медведчука та їхніх дружин, ще довго б залишалися ілюзією, якщо б Зе! вдався до традиційних і бездоганно законних механізмів. Але є рішення РНБО, яке набуло чинності після затвердження указом президента, - і результат. Ось він, майже миттєвий. Це вже потім хай справи оскарження, апеляцій і касацій гуляють оселями української "малахольної" Феміди. Головне – хайп. Головне – суспільний роздрай довкола, здавалося б, очевидних речей. На хвилі цього хайпу спробу Медведчука з Козаком відновити мовлення підсанкційних пропагандистських помийок припинили за годину. Але, зауважмо, - ми й досі не знаємо, на підставі чиїх рішень, "по дзвінку" чи під погрозами (чиїми?) нове "ЗМІ" закрили. Тобто йдеться про свавілля, вседозволеність і безкарність беззаконня, яке нині вдарило одних, а завтра може обернутися проти всіх.

Друге засідання РНБО завершилося повним "пшиком" – запровадили санкції проти генералітету, який зрадив присязі на вірність Україні сім років тому. Але, знову ж таки, - це все, про що нам, посполитим, вирішили за потрібне сказати. Зате є цікава деталь. На кожному засіданні Ради ухвалюють рішення з грифом "таємно". І вони, ці папірці, лежать собі тихенько під сукном до пори до часу. Утім, вони можуть набути чинності будь-якої миті, коли президент вирішить, що пора підписати указ про впровадження цих таємних рішень. І саме в цьому – проблема. Бо фактично право натиснути на "ядерний ґудзик", що вмить здатен зруйнувати громадський мир і дотеперішній стан речей, залишається в однієї особи – Зеленського.

А чинний секретар РНБО не втомлюється анонсувати нові засідання, інтригуючи і реально залякуючи громадян натяками на вже укладені "порядки денні".

Повертаючись до Горбуліна… Того ж таки фатального 2019-го він заявив, що Зеленський "симпатичний". "Однак президент несе велетенську відповідальність не тільки перед своєю родиною, а й перед своєю країною. Неможливо перестрибнути з естрадної сцени у президентське крісло. Якщо ми хочемо, щоб над нами сміявся весь світ, обираймо Зеленського". Насправді, якщо Зе! став на шлях диктатури, а проводирем на цьому шляху йому буде РНБО, світ матиме підстави тільки співчувати нам…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зачем Порошенко дал Турчинову  новые полномочия 

Автор: Володимир Фесенко. Джерело: Новое время

Я не разделяю всеобщих опасений по поводу расширения полномочий СНБО. Опыт нашей политической истории, связанной с этой институцией, показывает: дело не в полномочиях, а в реальном влиянии политика, который занимает должность секретаря Совбеза. Все зависит от его отношений с президентом и авторитета среди руководителей силовых структур, действия которых он должен координировать.

У нас уже были периоды, когда СНБО пытались превратить в альтернативное правительство. Последний раз подобное планировалось, когда секретарем Совбеза был назначен Петр Порошенко. Но это всегда заканчивалось ничем.

Далі: тут

Ілюстрація: dialog.ua

Ви хочете процедур чи перемоги  у війні? 

Автор: Вікторія Сюмар. Джерело: Новое время

Я знаю, як ця система працює (а радше, не працює). Тим, хто зараз активно кричить про "узурпацію", дуже раджу піти і попрацювати в апарат РНБО або у виконавчу владу і показати результат. А вже тоді з позиції набутого досвіду критикувати і навішувати ярлики "терористів Ради" та "узурпаторів". 

Бо так - "ломать не строїть". Завжди і скрізь. В білих рукавичках і гарних процедурах.

Далі: тут

Ілюстрація: stuki-druki.com

Турчинов шантажує Раду?

Джерело: Українська правда

Законопроект про повноваження секретаря Ради національної безпеки й оборони у Верховній Раді ухвалили з порушенням регламенту та під тиском секретаря РНБО Олександра Турчинова.

Про це заявив журналістам депутат від фракції "Блок Петра Порошенка" Сергій Лещенко у кулуарах парламенту.

Далі: тут

Ілюстрація: business.ua

Реанимация СНБО или ловушка  для «Кровавого Пастора» 

Автор: Дмитро Данько. Джерело: Хвиля

Теперь же Петр Алексеевич применил принцип айкидо и лично впустил, если не сказать – заманил, Турчинова на свою «поляну». Более того, благодаря провалу голосования всем наблюдателям, в т.ч. – и западным, было наглядно показано, с каким остервенением «Народный фронт» бьется за расширенные полномочия для одного из своих лидеров. Теперь у «фронтовиков» не будет никаких отговорок. Ответственность предельно персонифицирована.

Деньги контролирует кто? Яценюк. За эффективность силового блока отвечает кто? Да, в первую очередь — президент. Но вся практическая работа – на Турчинове. Вы ж сами этого хотели, все полномочия у вас есть. Вперёд!

Далі: тут

Ілюстрація: tsn.ua

Рада розширила повноваження  РНБО

Джерело: Українська правда

Верховна Рада ухвалила новий закон про Раду національної безпеки та оборони в цілому.

"За" проголосували 253 депутати.

В документі враховано поправки комітету.

Цим законом розширюються провноваження Ради національної безпеки та оборони. Як відомо, у вівторок Рада не змогла прийняти цей закон та відправила його на повторне друге читання.

Далі: тут

Ілюстрація: transkarpatia.net

Запуск годинникового  механізму

Автор: Віталій Портников. Джерело: Lb

...есть и люди, которым гораздо комфортнее на руинах – и их можно понять, потому что они совершенно не уверены, что смогут занять в здании комфортные апартаменты. Накануне парламентских выборов Порошенко – прежде всего он – пытался договориться со всеми этими людьми, убеждая их не мешать стройке в обмен на гостиничные номера. Недостатки этих договоренностей – ребята взяли ключи и тут же забаррикадировались на руинах – стали ощущаться уже в самом парламенте, превратившимся в привычное соревнование олигархических интересов. Сергей Левочкин смог привести в парламент отнюдь не только “Оппозиционный блок” и близких к себе мажоритарщиков. Талантливый архитектор диктаторской Украины времен Януковича, вовремя сбежавший из рушащейся конструкции, Левочкин смог стать вдохновителем сразу нескольких политических проектов – и некоторые мои коллеги даже считают, что один из них нашел себе место в правящей коалиции. Но проблема не только в этом. Проблема в том, что Блок Петра Порошенко и “Народный фронт” как цементирующие силы коалиции могли бы принимать решения и без малых фракций, стремящихся уйти от ответственности и в расчете на будущее, и в учете интересов близких к ним тяжеловесов

Далі: тут

Ілюстрація: gotowall.com

Рада віртуальної небезпеки

Те, про що президент планував після перемоги на виборах, і те, про що тоді з певною пересторогою писали деякі українські часописи, починає набувати цілком окреслених рис. В умовах парламентської республіки глава держави, який свого часу ратував за конституційні зміни, знаючи, що це – лише крок від диктатури попередника, – великі надії покладає на Раду національної безпеки та оборони.

Перетворити АП на «тіньовий» уряд, як це колись намагався Віктор Ющенко, - справа завідомо програшна. Президент в умовах війни і в контесті обіцянок «шокової терапії» поступово втрачає не тільки показники рейтингів, але й надії на гарантовану конституційну більшість у парламенті. РНБОУ таким чином стає не просто «координаційним» і «контрольним», як те сказано у статті 107 Конституції України, органом, а й інструментом президента у його протистоянні із неслухняними партнерами. Хоча саме вони так інтепретують вже чинний закон (на це слушно вказав учора екс-секретар Радбезу Євген Марчук).

Ідею Порошенка, вкладену, звісно, в уста обраних спікерів, про те, що рішення Радбезу у ситуації російської агресії можуть бути легітимнішими за документи коаліції, можна трактувати двояко.

По-перше, коаліція в Україні – явище релятивне. Її поведінка залежить не тільки від хвилевих політичних інтересів учасників, але й почасти – від ранкового настрою важковаговиків у фракціях. Але, з іншого боку, депутати, як і сформований коаліцією уряд, виконують свої повноваження, і не надто толерують, коли йдеться про брутальний секвестр цього джентльменського набору «прав і вольностей».

По-друге, як ми уже зауважували, РНБОУ, – координатор і контролер, а не законодавець, його рішення стають чинними лише через укази Президента, які, до слова, може оскаржити будь-який «печерський» суд. Щодо легітимності, то тут також проблема: Радбез (її персональний склад) формує глава держави (ст.6 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України").

Відтак обмовка чи свідомий акцент Порошенка про «іншу легітимність» свідчать лише про його підсвідомі прагнення, а не про реальний стан речей. І, до речі, не на користь іміджеві демократичного політика.

Але політик не був би політиком, якби не користав з переваг моменту. Ситуація на фронтах і успіх на зовнішньополітичному векторі акурат на руку Порошенкові, а ідею «сильної руки» перед загрозою краху, видається, схильні підтримати чимало українців. Тим паче, що на чолі «паралельного уряду» поставлено «залізного пастора», рейтинг якого цілком можна порівнювати з рейтингом першої особи держави. Прихильників жорсткішого курсу зараз принаймні, більше, ніж їх було під час виборчих кампаній, оскільки спільнота нарешті отримала персоніфіковані втілення її надій навідновлення спокою і миру.

Я не маю сумніву, що ПОП досягне своєї цілі. Утім навіть арифметично дефіцит трьох голосів для ухвалення закону про Радбез виглядає сміховинним. Інша річ, як далеко зайде Банкова та її віп-мешканець у своїх подальших кроках на шляху зміцнення президентської влади. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.tsn.ua

  

Чому екс-регіонали разом з "противсіхами" підклали свиню Турчинову

Автор: Тарас Клочко. Джерело: Espreso.TV

Можна не сумніватися, що президентський законопроект щодо РНБО таки буде прийнятий, адже знайти три вирішальні голоси для Порошенка не може бути серйозною проблемою. Але, по-перше, втрачено час, який на війні вартує надто дорого. По-друге, залишився неприємний присмак від сьогоднішнього голосування, яке, за великим рахунком, стало першим невдалим голосуванням з важливих питань для нової коаліції. Все це дуже нагадує майже недієздатну помаранчеву коаліцію після позачергових виборів 2007 року, коли перевага демократичних сил складала лише два мандати, з чого не гребували користатися регіонали. Тепер подібна загроза повстала і перед чинною коаліцією, яка налічує більше 300 голосів.

Далі: тут

Ілюстрація: joinfo.ua

Союз замедленного действия

Автор: Сергій Рахманін. Джерело: Зеркало недели

В чем суть предлагаемых новшеств? Во-первых, если ранее СНБОУ только рассматривал вопросы, относящиеся к сфере безопасности и обороны и подавал президенту соответствующие предложения, то теперь он уполномочен еще и принимать решения. А решения эти касаются проектов госпрограмм, доктрин, директив, указов, законов. 

В прежней редакции Совбез осуществлял текущий контроль над деятельностью органов исполнительной власти в сфере национальной безопасности и обороны. Согласно новой редакции, он должен былкоординировать и контролировать деятельность этих органов. А заодно осуществлять координацию и контроль над деятельностью исполнительных органов в сфере противодействия коррупции, обеспечения общественного порядка и борьбы с преступностью. Согласно нововведениям, аппарат Совета национальной безопасности становится юридическим лицом, а его работа осуществляется в соответствии со специальным регламентом СНБОУ, утверждаемым Указом президента. 

Далі: тут

Ілюстрація: ukr.segodnya.ua

Україна-2015: мобілізація, призов, оборонний бюджет та інші підсумки засідання РНБО

Джерело: УНІАН

Сьогодні на засіданні Ради національної безпеки та оборони обговорювалися плани щодо мобілізації та відновлення призову наступного року, режиму роботи оборонно-промислового комплексу та обсягу витрат на оборону країни.
Далі: тут

Ілюстрація: УНІАН

Дипломатия с РФ не работает 

Семь ключевых тезисов первого интервью Турчинова на посту секретаря СНБО

Автор: Петр Шуклинов. Джерело: ЛИГАБизнесИнформ, Новое время

Александр Турчинов дал первое интервью в новой для себя должности секретаря СНБО.

Приводим восемь ключевых тезисов, озвученных им для ЛИГАБизнесИнформ.

Далі: тут

Ілюстрація:  РНБО

Очікуючи на  Обаму

Порошенко не гає часу даремно. Поки помічники Барака Обами набирають чорнило для ручки, якою президент поставить свій автограф під «Актом на підтримку свободи України», ПОП провернув операцію, що не вдалася колись Вікторові Андрійовичу Ющенку. Причому, Петро Олексійович теж був не останнім учасником тієї давньої драми.

Далекого 2005 року, цілком усвідомлюючи наслідки переформатування політичної системи країни після реформи аля Кучма, помаранчевий лідер зробив спробу трансформувати РНБО у фактично паралельний уряд країни. На противагу прем’єрові – Юлії Тимошенко. Ющенко прекрасно усвідомлював, що «газова принцеса» не дасть йому правити так, як того хотілося, усі важелі фактично перебували у її руках, а рівень підтримки серед вчорашніх переможців Майдану-1 зашкалював. Власне кажучи, ВАЮ не залишалося інших варіантів: він призначив Порошенка секретарем РНБО (мала втіха після обіцяного прем’єрства), а заспокійливим призом мало стати цілковите переформатування Ради на потребу президентським амбіціям. Та тоді не склалося – рвонув скандал з «любими друзями», у висліді якого обоє – що Тимошенко, що Порошенко – позбулися посад, а Віктор Янукович розпочав стартап, що завершився трагедією 2010 року. Трагедією не тільки і не стільки для Ющенка, як для всієї України.

Порошенко врахував помилки Віктора Андрійовича. І хоч ситуація 2014-го кардинально відрізняється від тодішньої, все ж головні сенсові складові залишилися. Даремно деякі експерти переконують, що Турчинов на посаді секретаря РНБО стане запорукою тривалого миру між президентом та прем’єром. Думаю, що Турчинов, попри його пасторську здатність знаходити компроміси, не надто захищатиме свого нинішнього працедавця або вчорашнього партійного боса, коли ті спробують зробити щось на шкоду або на власний розсуд. Не для того Олександр Валентинович фактично витягнув країну із стрімкого постмайданного піке і кримської кризи, не для того він рішуче розійшовся із давньою соратницею Тимошенко, аби дозволити комусь сторонньому перекреслити його харизму. Реноме особистого ворога Путіна зобов’язує на особливу позицію і гарантує особливу вагу Турчинова у сучасній політиці. Видається, не тільки українській.

Олександру Валентиновичу належить зробити те, що давно і ефектиивно працює у США – гарантувати сильну президентську владу на противагу «свавіллю» сенаторів та конгресменів (особливо тоді, коли більшість за політичними опонентами). Інструментом цієї влади має виступити РНБО, рішення якої перша особа держави буде запроваджувати своїми указами. Причому, ці укази не потребуватимуть контрасигнації уряду чи прем’єра, що свого часу вдалося таки протягнути Юлії Тимошенко. Яценюку для цього явно забракне сил, та й Турчинов навряд чи підтримає такі наміри прем’єра.

Додайте сюди чинник моменту – війна, російська агресія ще довго залишатимуться найвагомішим аргументом для тих, хто буде змушений виправдовувати або заздалегідь не надто демократичні рішення, або непопулярні соціальні реформи.

І ще – загальний тренд, який вже нині, з огляду на певну невизначеність ситуації з «Актом на підтримку свободи...», дав легковажним експертам нагоду назвати Україну 51-м штатом Америки. На Печерських пагорбах не заперечують проти такого «обмеження суверенітету». По-перше, тому, що інших варіантів не проглядається, а, по-друге, всупереч путінській маячні про фетиш російського суверенітету. Будь-що, аби тільки насолити Москві. Принаймні досі схожа тактика себе виправдовувала.

Отож поки Обама медитує над архіважливим для України документом, «кривавий пастор» (в інтерпретації Раша-тудей) освоюється у новому затишному кабінеті. Утім, спокій та сумнівна слава «кадрового відстійника», здається, випарувалися з приміщення РНБО надовго. Якщо не назавжди...

Ігор Гулик. Ілюстрація: topwar.ru   

Турчинов будет выполнять свою  миссию - добивать Россию

Автор: Сергєй Іванов. Джерело: Fb

Сегодня Турчинов имеет в украинском обществе большую поддержку, чем Порошенко. И на то есть много объективных причин. Зато Президента хорошо воспринимают за границей. Поэтому suum cuique, и пока Порошенко будет срывать овации в Конгрессе США и делать селфи с украинцами Острова Пасхи, Александр Валентинович будет выполнять свою миссию - добивать россию. Потому что россия - это оплот метафизики зла, котики, и никакая это не шутка.

Далі: тут

Ілюстрація: tsn.ua

Порошенко призначив Турчинова  секретарем РНБО

Джерело: Українська правда

Президент Петро Порошенко призначив Олександра Турчинова секретарем Ради нацбезпеки і оборони.

Відповідний указ оприлюднений на сайті президента.

Далі: тут

Ілюстрація: 112.ua