Маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих
склянках, бо майбутній виборчий марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно
незвіданим чи вражаючим
Літнє релаксно-курортне затишшя не надто
зворохобилося кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене
коло осіб, які, зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними
(доволі часто псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі
труду належним чином поміркувати над тупо зверстаними скандалами на кшталт Маші
Гайдар чи Філатова зі Саакашвілі. Є підозри, причому небезпідставні, що реакція
тієї ж пересічної громадськості не є вислідом липневої розніженості чи ліні, а
свідченням доволі багатого досвіду спільноти у розпізнаванні сенсових наповнень
політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні алярмової потреби у згаданих
„подіях” не було, то власне кажучи, їхні сценаристи отримують свої гонорари за відверту
халтуру.
Ба більше, у цивілізованих країнах таких
кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Машою вони явно схибили з
аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у
відпусках, а окрім нього активних юзерів інтернету в Україні – порівняно мало.
Що ж до конфлікту одеського губернатора та екс-заступника Коломойського, то
його, вочевидь, скалькували із напівзабутих історій довиборів у Києві. За
відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...
У принципі, маємо готуватися до численних
збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній виборчий марафон не обіцяє
втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських
владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки
ідей, але й двірцевих інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти
схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували
геть усі бажання.
Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах.
Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай
якусь перспективу, – усе поглине чорний „піар” і банальна показуха. З
урахуванням того, що за перипетіями буцімто місцевих виборів бовванітимуть
примари партій і президента, і прем’єра, «потьомкінські села» від влади
виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для
мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки
вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на
будь-яку дармовину, аби вже і негайно.
Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні навіть шансу, який
сяк-так вимальовувався практично у всіх дотеперішніх кампаніях. Те, як неохоче
і вайлувато ухвалюються зміни (читай – реформи), свідчить про спробу улити
старе вино у ще зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За великим рахунком...
Ігор
Гулик. Ілюстрація: titus.kz
