Нездорове
суспільство, здебільшого, живе політикою, а не тим, чим мало б жити
Здебільшого, так звані політики „другого ешелону”, що характеризуються
невиправданими амбіціями і ще більш сумнівною харизмою, скидаються на таких
собі сільських „фільозофів”, котрим не складає труду пояснити будь-яке явище: від
яловості сусідської корови до стратегічних планів американської адміністрації.
Зазвичай, їх ніжно зневажають, оскільки ці люди не особливо переймаються
майбутнім врожаєм запорпаної навесні бульби, бо, як правило, живуть собі, як
божі пташки, – хтось позичить, хтось пожертвує, хтось пожаліє. Нині
представників цієї породи меншає, поза як світ став іншим: хтось уважає
жорстокішим, хтось – меркантильнішим, ще інші взагалі переймаються лише собою,
вважаючи, що годі рефлексувати над вселенськими проблемами.
Мій улюблений автор, спираючись на досягнення сучасної політологічної
науки, висновує, що „успішним політиком може бути тільки той, хто володіє
нелюдським надлишком енергії. Не грішми, не газетами, не телеканалами, не спонсорами
передвиборчої кампанії, а саме живою вітальною енергією”. Судження до певної
міри контраверсійне, оскільки навіть поверховий погляд на фігурантів нашого
політичного процесу дасть зрозуміти, що схожих „життєлюбців і енергетичних
титанів” маємо якусь нікчемну дещицю. Всі решта, – якісь вимушено-вимучені
просторіки чужих їм істин, забатрачені кимось сильнішим і багатшим до невдячної
праці – збирання ужинку на електоральній ниві. Що гірше, – доволі часто плоди
їхніх ледь не титанічних зусиль призначені іншим, а алярмово розпіарені бренди
з обов’язковими прикметниками “народний”, „патріотичний” – лише технологія
позбавлення голосів більш потужнішого конкурента.
Останнім часом таких „фільозофів” поменшало. Дехто з них, притлумивши
власні амбіції, сховався під надійнішим дахом „сильних цього світу”, дехто
узагалі спочив на лаврах попередніх успіхів, відійшовши з політики у тінь об
лаштованого заздалегідь бізнесу, дехто проїдає зароблені кошти на сонячних
пляжах заморських курортів. Однак кілька
знайомих облич все ж залишилися, – чи то з легковірної надії на жалість виборця
до ображених на минулих перегонах, чи зі сподівання вдячності тих, хто вигравши
цього разу, не забуде про спідручних своєї вікторії.
Як правило, вони апелюють до протестного електорату, намагаючись переконати
переконаних в ідентичності програм провладних сил і опозиції, розповідаючи
несусвітні історії про свою роль у минулому, і провокують на абсолютно
безпідставний висновок про значущість своїх персон. Та головною помилкою цих
діячів є парадоксальна річ: багато з них й справді могли б прислужитися народові,
бо серед них непоодинокими є розумники, інтелектуали, вправні менеджери. Але
невпевненість у власних силах, і ще совкова звичка слугувати сильнішим,
успішнішим, тим, хто біля керма, притлумлює у них життєву енергію, робить
слухняними рабами технологій, у які вкладено чималі гроші. Дурнувата, – іншого
слова годі й підшукати, – залежність від спонсора-олігарха, від уз власної,
хоча й віртуальної кар’єри, а ще недовіра до виборця, якому адресовані їхні
месиджі, – позбавляє цих „фільозофів” перспективи, прирікає їх на довічну
другу, третю роль. Що більше, – своїми неминучими провалами вони таки шкодять
здоровій частині загалу, яка сприймає передвиборчу риторику не поверхово,
аналізує її, і, як це не дивно, знаходить раціональне зерно саме у програмах
аутсайдерів.
З них би вийшли цілком адекватні і авторитетні провідники громадських
організацій, – тільки ми змушені констатувати, що Україна навряд чи готова до
розвитку цього сегменту активності мас. Нездорове суспільство, як зауважує один
з філософів, здебільшого, живе політикою, а не тим, чим мало б жити.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: stuki-druki.com
