Час негідників

Коли два роки тому "просвітлені" адепти Зе! розповідали всьому світові, а, перш за все, собі про "електоральну революцію", то ніхто не зауважив однієї деталі. Кожна революція фактично здіймає з дна шумовиння і намул. І лише у випадку притомного політичного керівництва, цю гидь можна стримувати, принаймні пробувати осідлати. 

Але ж "слуги" і їхній лідер навіть не намагалися видавати зі себе притомних, навпаки, - на їхню думку (якщо, звісно, така існує у природі), важливо було максимально ідентифікувати себе з інфантильним, неперебірливим і лінивим виборцем, мімікрувати під колір шумовиння, стати для обивателя "своїми хлопцями".

Електоральним ядром "зеленого виборця" реально став антимайдан, - збіговисько негідників, звезене "регіоналами" у Маріїнський парк столиці, охоче до дармових харчів, алкоголю і російської попси. Програвши, ці особи зачаїлися до пори до часу, і свій криворізький хлопець став для них реальним втіленням реваншу. Тим паче, що новий господар Банкової й не приховував своєї прихильності до ексрегіоналів, потихеньку, а відтак, – відверто, - залучав їх до влади, даючи можливості і ресурс відігратися за Революцію Гідності.  

Тож корінь проблеми – не у популізмі неосвічених, випадкових людей, що потрапили у настроєвий мейстрим більшості, а у ментальних розбіжностях антагоністів – самодостатніх, патріотично налаштованих громадян, із загостреним почуттям справедливості (але підставової, базованої на власній участі у побудові європейської держави), гідності і байдужої, "какайразнічной" маси обивателів, для якої гідність – поняття незрозуміле, розмите і чуже. Зрештою, як і державницький інтерес, – чи можна чекати, що ним перейматиметься легковірна, із гіпертрофованим патерналістським інтересом особа, який винні всі довкола? Окрім, звісно, кумира. Адже, як зауважив колись британський журналіст Нік Кент, "ми живемо в епоху безвір'я: будь-яка "зірка" нині - своєрідний сурогат Бога, яким всі намагаються хоч ненадовго заповнити духовну порожнечу".

Годі й говорити, що оцей "сурогат Бога" з його найближчим оточенням – дзеркальне відображення своїх "правовірних". І не слід дивуватися, що поведінкові, ментальні риси негідників, які, так би мовити, "заходять" на внутрішньополітичному полі, гарант, відповідальний за міжнародний курс держави, переносить на увесь світ. Ну ж бо, за Шопенгауером, "всі негідники, на жаль, товариські". Тому й останнім часом бачимо феєрверк скандалів, м'яко кажучи, казусів, несумісних з дипломатичними стандартами і зовсім непридатних для стосунків між доброзичливими партнерами.

Некоректні, щоб не сказати, недоречні запитання до Байдена "чому ми досі не в НАТО?" цілком корелюються з обивательським невдоволенням витратами на війну з Росією чи ціною докторської ковбаси. Підлітковий шантаж з "китайським вектором", навіть за найприскіпливішого аналізу перспектив, у результаті виглядає карикатурно. Гучні волання про зраду США і Німеччини у справі "Північного потоку 2" доволі сумлінно маскують фактичну відсутність національної стратегії у цьому питанні і яловість української дипломатії. Не можна ж звинувачувати чужих лідерів у тому, з чим навіть не прагнув впоратися ти сам. Якщо країна, точніше, її керівництво, робить усе для того, аби власноруч зруйнувати енергетичний (та що там енергетичний, - політичний!) суверенітет, то чи варто очікувати, що ним перейматиметься хтось збоку? Якщо Байден і мав певні надії на свого, наразі телефонного співрозмовника у Києві, то, мабуть, Ангела Меркель, побесідувавши із Зеленським віч-на-віч, відтак розповіла американському президентові, що йому доведеться терпіти безпомічне белькотіння невігласа, який гонорово упевнив себе, що він найхитріший у світі…

Узагалі треба мати неймовірний "талант", щоб за якихось два роки побити горшки з ледь не усім світом. Минулотижневий грузинський сором для українців тепер, мабуть, стане аналогом "іспанського сорому", позаяк у медійному просторі "хітом сезону" стали залаштункові подробиці цієї "історичної поїздки" "найвидатнішого лідера". Зокрема, відмова президентки Саломе Зурабішвілі від двосторонньої зустрічі із Зеленським, через причини, які лежать на поверхні – вмонтованого у систему київської влади Міхеїла Саакашвілі і звичний вже для ОПУ геополітичний кретинізм з Абхазією. А, м'яко кажучи, лекція з міждержавного етикету, прочитана похнюпленим єрмакам, кулебам і самому Зе! Маєю Санду, - яскравий маркер того, як справжні лідери європейських держав ставляться до блазня у тозі президента. Зрештою, подейкують, що навіть на підпис Батумської декларації київське по непорозуміння волокли ледь не налигачі…

Не варто дивуватися. Все укладається у "таємний", з точки зору "лідера" і його кліки, але насправді – очевидний план. Ретельно руйнуючи інституційність держави всередині (тепер на черзі Верховний суд, який відмовився легітимізувати "укази" Зе!), виставляючи Україну на посміховисько перед світовою спільнотою і особливо – союзниками з антимосковської коаліції, Зеленський фактично втілює марення Януковича з повернення України в орбіту Москви. Він танцює на пеньках "вічно легітимного", вважаючи, що суспільство цього разу, розуміючи ціну Майданів, проковтне його витівки.

Але ні. Час негідників мине і ми побачимо це зовсім швидко. Перші "чорні лебеді" вже кружляють над Банковою. І вони, - не із заморських виріїв, а свої, рідні…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Параліч вибору

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дуґласа Коупленда, у яких він береться за майже неможливе – пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. 

Так от, однією з рис своїх сучасників він вважає "параліч вибору". У бестселері "Покоління Х", Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: "Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування".

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського – "відосіках", по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру. Вони ріжуть вухо і в численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли "свій хлопець" з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, сіру побутовістику, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського ("а чому ми не в НАТО?", "а чому МВФ не дає нам грошей?") висуває російському "самодержцю" "16 балів", тобто 16 ультиматумів, серед яких – чимало "українських". Що робить у цей час наш "найвидатніший лідер сучасності"?  Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку – про "зустріч посередині", про нестримну жагу "зазирнути у вічі" Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери "К.Ґ.Б", а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе!пісенці "чудове все". Ось відповідь на сакраментальне запитання про "Путіна-убивцю": "Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…", "Воно дуже некоректне". Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що "мовчати у ганчірочку". І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян. Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу "омріяним партнером" мову, просторікує:  "Я говорю – надо просто уважать друг друга, и все будет нормально". Одне слово: "просто надо перестать стрєлять"… Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про "австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців", коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як "державного перевороту", через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання "у НАТО", "в Європу", стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому "попередниками", змушений ковтати, як, мабуть, і Путін, гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс. Тільки б того щиро, а не лицемірно й фальшиво, як Зе!режим, бажала нормальна українська влада.

А ця, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Ващингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри "боротьбу з олігархами", й надалі молиться на Коломойського, - афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного і головне – відповідального політика, - вибір очевидний, ось він – на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати "пеньками Януковича". Той також мав вибір, як і чинний президент, - між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, - зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його "Вільнюс" (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті. Йому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги – паралічу вибору. Бо понад половина його співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, - з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій ("коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити"), може обернутися для Зеленського доволі печально. Може трапитися так, що й "штани зняти" не встигне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чому НАТО Україну "заміж не бере"

Дивній риториці українських високопосадовців з приводу наших північноатлантичних перспектив традиційно задав тон хедлайнер цього "кварталу" своїм знаним запитанням до Джо Байдена: "Чому ми досі не в НАТО?". 

І, мабуть, несподівано для сценаристів цієї дивної історії ця мовна фігура виявилася, далебі, нериторичною: президент США, ледь не загинаючи пальці, пояснив невтямливим київським "державцям" що й до чого.

Але аргументація Байдена, звично для місцевих слухачів, пролетіла повз їхні ніжні до критики вуха. Принаймні, тих, хто мав би, навпаки, дуже чутливо вловлювати сигнали стратегічного партнера, тобто очільника зовнішньополітичного відомства.

Дмитро Кулеба, однак, не грішить бодай поверховим знанням Святого Письма, або ж не надто розважав над притчею про багатьох запрошених і мало обраних. Напередодні чергового саміту НАТО, який розпочнеться 14 червня у Брюсселі (і без участі України), наш головний дипломат знову взявся дорікати господарям "весілля" за те, що вони залишили Україну "за порогом": "Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України в Чорноморському регіоні та проти членів Альянсу. Я маю на увазі останні результати розслідування в Чеській Республіці. Цього ми зрозуміти не можемо - як можна не запросити Україну,  як можна не знайти формат участі України у цьогорічному саміті".

По-перше, такі пасажі звучать дивно з уст переконаного скептика у питанні євроатлантичних перспектив України, яким пан Кулеба був ще зовсім недавно. У травні наш міністр висловив сумнів, що Києву запропонують ПДЧ, оскільки "декілька країн серед союзників керуються логікою не провокувати Росію і вважають, що сидіти і нічого не робити – це найкращий спосіб тримати Росію в спокої".  Роль Томи Невірного, звісно ж, є зручною, особливо коли зважити, що вона насамперед зумовлена власною бездіяльністю і відвертим небажанням зауважувати релятивність позицій міжнародних структур на тлі неадекватної поведінки Кремля. Скажімо, той же Європейський Союз усерйоз замислюється над ревізією принципу "загального консенсусу", зрозумівши, що поведінка деяких його членів, зокрема Угорщини, не вельми сприяє єдності Унії перед лицем гібридної загрози. Тому цілком логічним було б припустити, що і позиція Альянсу теж не є канонічною, оскільки головний супротивник НАТОвського майбутнього України також сидить у Будапешті.

По-друге, пану Кулебі давно слід навчитися читати між рядків, зрештою, саме цього вимагає його основний фах і компетенції. Захід давно і більш ніж прозоро натякає Банковій на те, що допоки її коридорами гулятимуть російські агенти, а у головному кабінеті ОПУ сидітиме причетний до "справи вагнерівців" Андрій Єрмак, доти розмови про більш-менш відверту співпрацю залишатимуться лише розмовами. Бо і в НАТО, і в США давно визначилися з джерелами найбільшої загрози, і головним з них є саме Москва. Чи стануть вони ділитися таємницями з тими, хто одним дзвінком "злиє" їх у ефесбешну "контору"? Звісно, ні.

Проблема ворожої агентури загострилася після відверто маніпулятивних парламентських маневрів зі створенням Тимчасової слідчої комісії, яка, за первинним задумом, мала б вивчити справу держради з "вагнерівцями". В результаті вийшов потенційно закритий від громадськості каральний орган для політичних опонентів влади, який, до того ж, просто заговорить проблему. Ба більше, - з легкої руки "Слуг", лідер який імітує "русофобію" бутафорними нагінками на кума Путіна, у цій, з дозволу сказати, ТСК заправлятимуть такі одіозні персонажі як Ренат Кузьмін та Нестор Шуфрич…

По-третє, найвидатніший лідер сучасності, забувши, що серед фундаментальних принципів лідерства є вміння за будь-яких обставин тримати слово, послуговується іншим принципом: "моє слово, хочу даю, хочу беру". Після такої жаданої розмови з Джо Байденом, коли придворна свита і наближені до Банкової ЗМІ захлиналися від шалу "перемоги", Зеленський вийшов до журналістів і з прямотою "свого хлопця" дав зрозуміти, що "своїх не здає", що ніхто йому не указ, а "квартальна зграя" – зразок державників і патріотів. За іронією долі акурат у ті дні "ідеологічний гуру" монобільшості у парламенті Руслан Стефанчук протиснув приведення до присяги ще одного "патріота" – відвертого сепаратиста, організатора проросійського псевдореферендуму у Новодонецьку, громадянина РФ Андрєя Аксьонова.   

Якщо Дмитрові Кулебі замало міжнародних та безпекових нюансів нехоті НАТО до "одруження" з Україною, то, вочевидь, він мав би знати, що критерії участі в Альянсі не обмежуються мілітарними аспектами. Узагалі в пріоритеті – цінності та доброчесність, якими, на жаль, не "хибує" чинний український популістський режим. У розмові з Джо Байденом, та й не тільки, Києву намагалися пояснити, що корупція є не менш небезпечною, ніж зовнішня агресія. І що в результаті? Повне свавілля у справі корпоративного управління (приклад зі звільненим Коболєвим ще свіжий), макабричні списки "олігархів", потуги запровадити у правове поле дивні дефініції і ще дивніші "ознаки" цих осіб. І поруч - повне сприяння охочим нагодувати ненаситні апетити "нових облич", які з кожним днем звикло "старіють", протекціонізм та кумівство, жага наживи будь-яким коштом і на будь-чому.

Тому скарги на "невизначеність" НАТО, на те, що Альянс "любить, але заміж не бере", Дмитро Кулеба, як, зрештою, і всі охочі висловитися на цю тему, мали б адресувати не Брюсселю чи Вашингтону, а собі - хорошим і та велемовним. І глухим…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Яструб миру" і "голуб війни"

Я абсолютно не здивуюся, коли Зеленський у вирішальну мить (до прикладу, якщо Україні раптом запропонують ПДЧ для НАТО) спробує повторити давній фінт Януковича з непідписанням Асоціації з ЄС. Надто вже він загрався у двох кардинально протилежних іпостасях, навіть зважаючи на сценічний досвід минулого життя.

З одного боку, санкції проти кума Путіна і войовнича патріотична риторика, якою супроводжувався доволі тривалий період загострення на східних кордонах, з іншого, - стара пісенька на новий лад з приспівом про бажання "зазирнути у вічі" Путіну. Зе!шпагат, притаманний для популістського режиму упродовж двох років каденції колишнього актора розважального жанру, у ситуаціях, навіть не дотичних до війни. Вже навіть не дивна роздвоєність особистості, спричинена, як я вже колись писав, тим, що Зеленський у цілком зрілому, як на чоловіка, віці, досі не може обрати між "бути" і "здаватися". Абсолютна відсутність позиції серед цілком певного контексту. Бажання сподобатися всім, і цілковита нехіть зробити бодай щось певне, недвозначне, категоричне.

Росіяни користають з цього у своїй гібридній війні проти України. Ба, їм на руку така зиґзаґувата траєкторія українського керівництва, вигідна, не в останню чергу, тим, що, підозрюю, вони, як ніхто інший, можуть "вгадувати", куди цього разу "занесе" самовпевнену і набундючену маріонетку. Погляньмо, - щойно з Печерських пагорбів пролунав заклик до "царя" зустрітися на Донбасі чи в іншому придатному для цього місці, як тут же у Москві "безневинно" запропонували локацію: Крим. Мовляв, усе почалося з окупованого нині півострова, хай там і завершиться. Пастка для Зеленського очевидна: поїхати у російський Крим фактично означатиме визнання анексії. З усіма наслідками для нас і для Росії. Україна таким чином погодиться з нинішнім статусом анексаної території, а Кремль цілком може розраховувати на скасування "кримських" санкцій, отже, трішки послабить економічний зашморг на шиї своєї економіки і матиме вільні руки для того, аби остаточно перетворити півострів на "нетонучий авіаносець" з ядерною зброєю на борту.

Ритуальні танці довкола Мінських угод, точніше, їх "уявної" архаїчності, пустопорожні дискусії про зміну "локації" – не що інше, як спроба знову "повоювати" із внутрішнім "ворогом" Зеленського, автором цих угод, п'ятим президентом. Порошенко свідомо прогнозував наслідки цих кількох пунктів і реально бачив контраверсійність та різнотлумачення кожного слова у них. Вони були потрібними у конкретному контексті і виконали своє завдання: зупинили агресора там, де він перебуває досі, не дали йому розгорнути повномасштабну агресію, змусили вгрузнути у переговорах довкола ком і крапок, послідовності виконання зобов'язань. І, до слова, відсікали будь-яку можливість участі у дипломатичному танці на правах рівних партнерів терористів та колаборантів. Це вже за Зеленського до Мінська (і реально, і віртуально) вламалися усілякі темні персонажі, з ними навіть пробували говорити, але марно, - через відсутність в останніх здатності формулювати більш-менш втямливі речення.

Але, попри бажання видаватися таким собі "яструбом миру", людиною, яка не зупиниться ні перед чим, аби лише зірвати політичний джек-пот у вигляді оливкової галузки і потім помахувати нею, йдучи на другий термін, Зеленський час од часу входить у роль "голуба війни". Актуальна українська дипломатія зводиться зараз до того, аби для початку почути "дзвінок від Байдена", а відтак на розпуттях велелюдних розводитися про несправедливість Заходу, про його небажання брати Україну в оборонні альянси, про невиконані гарантії порослого мохом Будапештського меморандуму і навіть про якусь міфічну можливість Києва відновити ядерний статус. Запитаю: навіщо це стрясання повітрям, кому "погрожує" той же Дмитро Кулеба? Росії? Смішно. НАТО? Ще смішніше. Чи інфантильному західному обивателеві, який не розуміється на деталях? Чи, може, грає давно атрофованими ядерними м'язами для публіки, яка власне й обирала Зеленського як зірвиголову на посаді президента?

Скандальні рольові ігри популістів, їхнє несамовите прагнення бути, мов Фігаро, і тут, і там, наштовхують на певні висновки. Те, що Зеленський знову відчайдушно шукає зустрічі з Путіним, свідчить про існування якихось угод (не Мінських, і не Нормандських), неофіційних обіцянок і зобов'язань, які обговорювалися чи то в Омані, чи деінде. З якихось причин цим угодам не суджено було втілитися. З яких, - розмова майбутнього, адже час не дозволить сховати шила у мішку.

Те, що Зе! час від часу зривається на псевдопатріотичну риторику, погрожуючи бутафорним кулачком з реквізиту Кварталу у бік Москви, - наслідок того, що у Вашингтоні править не надто комфортний ні для Кремля, ні для Зеленського Байден. Наш популіст-"правознавець", який свого часу навіть санкціонував "справу" проти Великого Джо, відчуває у цьому пряму загрозу. Уявляю, як потерпають перед візитом Ентоні Блінкена у президентському Офісі. Адже Блінкен, мабуть, приїхаде спитати, як "зелені" виконують певні домовленості, обумовлені у телефонному діалозі з його шефом. І наскільки виправдає популістська зграя довіру американських платників податків, у яких цього року можуть забрати 300 мільйонів доларів у рамках схваленого комітетом з питань міжнародних відносин Сенату США законопроєкту "Безпекового партнерства з Україною"? І чи варто посилити тиск на "партнера", зокрема, у справі "ваґнерґейту", з тим, аби Зеленський не обмежувався гучною риторикою, а на ділі почав зачистку кабінетів у власному Офісі, міністерствах та силових структурах від відвертих агентів сусіда-агресора?

Для Зеленського, як колись для Януковича, невпинно наближається його "Вільнюський саміт" – день кардинального вибору. Чи готовий він до нього? Сумніваюся…   

Ілюстрація: Павел Кучинскі

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Наркомани на городі

 …Микола Янович Азаров, "доктор геолого-мінералогічних наук", прем'єр Януковича і співзасновник сміховинного "Комітету порятунку України", який зараз десь скніє у російському заґумінку, теж свого часу вдавався до таких, з дозволу сказати, порад: "Чому подзабуті традиційні українські ценності: не треба скігліті, треба брать лапату і годувати свою сім’ю". Це був крик совкового популіста, далекого від реалій країни, маразматичного маркшейдера, волею долі викинутого на політичний олімп.

Риторика чільних представників Зе!режиму одразу по тому, як міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу заявив про "закінчення навчань" і про відведення небаченої орди від кордонів України, засвідчила, що навіть більш-менш адекватні з них теж міцно присіли на голку популізму. І вже не здатні подолати цю залежність. Віце-прем'єр Олексій Рєзніков легковажно заявив: "Війни не буде, її не має бути. У нас зараз час не для війни, у нас зараз, вибачте, городи за графіком. Городи, необхідно займатися мирним життям для кожного, хто живе в Україні. ...Я із задоволенням послухав вчора виступ президента Путіна (курсив мій. – Авт.) і зрозумів, що для них важливіше внутрішня повістка. Вчора не прозвучало нічого загрозливого для нас з вами. Це головне, що треба було почути. Тому ще раз повторюю - війни не буде. Це головне. Ідіть копайте городи, святкуйте Великдень, займайтеся мирним життям".

У цьому ж "городньому контексті" розвинув свої фантазії і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, переконуючи пацифістську і перестрашену перспективою вторгнення публіку у тому, що насправді Росія відповзла у теплу барлогу лише через зусилля Володимира-миротворця. "Я абсолютно впевнений, що новина (відведення російських військ з кордонів України. – Ред.), є результатом роботи президента, його команди і, безумовно, підтримки наших партнерів, з якими ми сьогодні говоримо одним голосом з Росією".

З приводу "одного голосу" з міжнародними партнерами, то він, у ліпшому випадку, є фальцетом. Бо насправді у час найбільшого напруження на кордонах найгучніше волали про загрозу, ба більше, - демонстрували безпрецедентні кроки, не Банкова і український Головком, а лідери США та НАТО. Це Байден дзвонив до Путіна, це Європейське командування збройних сил США (EUCOM) ввело найвищий рівень загрози у зв'язку з ескалацією бойових дій на Донбасі та пересуванням російських військ. Не кажучи вже про численні заяви керівників Північноатлантичного альянсу, які, за прикладом Філіпа Брідлава, глави Європейського командування США і Верховного головнокомандування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вважають Росію "екзистенційною загрозою", причому довгострокову.

Ми не почули таких оцінок з вуст Зеленського, бо той мав значно "важливіші" справи, до прикладу, візит в ОАЕ. Чи, скажімо, "боротьбу з контрабандою", або ж просування "дуже потрібних" з точки зору воєнної міці країни законопроєктів… Чи, - як апофеоз "войовничого настрю" вождя, - стара і потовчена платівка про зустріч з Путіним десь на Донбасі.

Учорашній актор розважального жанру ніяк не втямить, що Україна, на жаль, перебуває і перебуватиме у ситуації Ізраїлю, і змушена бути постійно готовою до війни з північно-східним сусідом. Причому не тільки з боку безпосереднього кордону, але й з півдня та півночі. І жодні зустрічі з Путіним чи навіть його наступником (на Донбасі, "десь посередині", додайте інші варіанти) цієї загрози не усунуть. Це зрозуміли далекі від Хутора Михайлівського британці, коли на їхній суверенній території Кремль застосував хімічну зброю, це розуміють у Прибалтиці, під кордонами якої Лукашенка з допомогою Путіна звели стаціонарну ядерну бомбу в Островці, це втямили й у зєманівській Чехії, звідки пачками висилають російських дипломатів.

Цього не розуміють тільки на Печерських пагорбах, ковтаючи глевкі пляцки, які летять у бік Зеленського після його запросин до перемовин на Донбасі. Путін вправляється у тролінгу, вказуючи "найвеличнішому" на "гідних" його особі перемовників – маріонеток з Донбасу. Лукашенка, знай, підспівує своєму справжньому суверенові, повчаючи українського "макрона" дипломатичній етиці. Та куди там, - вже влаштовує кастинг серед майбутніх претендентів на київський престол, приймаючи на офіційному рівні скандального "слугу" Євґєнія Шевченка.

А Зеленський може скільки завгодно розводитися про "дипломатичний шлях до миру". Але з Росією такої дороги немає. Насправді навчання під кордонами України були потрібними Москві не тільки, як засіб тиску і залякування, але й як тестування багатьох мілітарних складових. До прикладу, запроваджену кілька місяців тому новітню систему управління вогнем на основі штучного інтелекту. Вона здатна виявляти усі підготовчі рухи ймовірного противника і відтак формувати алгоритм знешкодження його дій у 40-50 швидше, ніж це було досі. Ця система під час цьогорічних навчань успішно визначила маркери поведінки і українських ЗСУ, і натовських партнерів, передислокації військ, готовність ППО, авіації тощо, і тепер аналізує здобуту інформацію. Звісно, не для того, аби вона припадали пилюкою у шухлядах шойґінського відомства.

Отримавши потрібний результат, протестувавши реакцію світу, Путін зі спокійною душею міг говорити у щорічному посланні до Держдуми про "червоні лінії", які нікому не дозволено переступати, і про те, - це найголовніше, - що право креслити ці лінії він залишає собі. А тим часом Рєзніков та інша "зелена" камарилья, розвісивши вуха, "із задоволенням слухає виступ президента Росії". А відтак деморалізує народ закликами до городів. Народ, який ось уже восьмий рік боронить своє право бути вільним і незалежним.

Ця влада не зіскочить з голки популізму та малоросійщини. Вона приречена на капітулянтство і панікерство. Не гідна країни, якою, як їй видається, вона править… 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зе!"Шатун"

Коли секретар РНБО Олексій Данілов озвучує меседжі на кшталт "вільного Татарстану" за нашого з вами життя, для мене вони чомусь асоціюються з деклараціями талановитого публіциста і не менш талановитого провокатора Дмитра Корчинського про те, що "СРСР, по суті, був українською імперією". 

А ще таку несосвітенщину, як правило, артикулюють персонажі, певні, що насправді справи виглядають рівно навпаки, і войовнича риторика – це спосіб дезавіювати страх перед очевидним. Бо визнання того, що мантра кількарічної давності, оформлена у "смішні" репризи 95-го Кварталу, мантра, якою зомбували інфантильний електорат, намагаючись спокусити його перспективою "міра, дружби і жвачкі" – "Путін нападьот!", з усією невблаганністю постало перед авторами цієї несамовитої легковажності.

Тепер вони ретельно рахують зростання чисельності російських військових угруповань біля українських кордонів, звітують даними розвідки про масове перекидання важкої техніки Кримським мостом на окупований український півострів. А ще – висловлюють "глибоку стурбованість" ледь не щоденними втратами на фронті, знекровленому, деморалізованому, демотивованому їхньою ж політикою "розведення військ". Тепер учорашній "оптиміст" Кравчук розповідає, що у міській ТКГ росіяни категорично відмовляються повертатися до режиму повного припинення вогню, тягнуть у зум-етери люмпенів з терористичних ДНР/ЛНР. І Руслан Хомчак лякає невідь кого (а, швидше за все, - стрясає повітря) розповідями про 28 батальйонних груп кадрових російських військових уздовж окупованого Донбасу і безпосередньо на його території.

А ще у Зеленського, заламуючи руки, розповідають про те, що, мовляв, як же так – "найвидатнішого лідера сучасності" не пустили на віртуальний поріг зустрічі Путіна, Меркель та Макрона, що про Україну знову розмовляють без України.

І з острахом чекають на черговий коментар вусатого рота Путіна Дмітрія Пєскова. Той не втомлюється повторювати, що в Україні точиться "громадянська війна", що офіційні особи з Києва і не менш офіційні, на думку Москви, персонажі з Донецька мусять сісти за стіл переговорів. Камуфлюючи провокативну передислокацію власних військ під кордони України, той же Пєсков переймається тим, що "українська сторона може піти на провокаційні дії, які призведуть до війни. Звісно, не хотілося б цього побачити".

Усе це, звісно, бачать і чують на Печерських пагорбах. Ба більше, - західні партнери надсилають недвозначні сигнали напівглухому Зеленському, слухові рецептори якого нашорошені… на "дзвінок від Байдена". Тим часом, зосереджену тишу на Банковій настійно руйнують повідомлення New York Times про те, що європейське командування збройних сил США привело війська у бойову готовність найвищого рівня після того, як окупанти на Донбасі порушили режим припинення вогню і вбили чотирьох українських військових, і Росія почала стягувати війська до кордону з Україною. Про те, що терміново збираються посли НАТО, аби констатувати рівень загрози нашому суверенітету до "потенційної неминучості кризи". Про те, що Сполучені Штати, а не Зеленський (!), застерігають Росію від залякування Києва.

Можливо,  через броньовані вікна ОПУ ще не долинає рев американських та британських винищувачів, які останнім часом систематично піднімаються у повітря, перехоплюючи російські літаки, але, повірте, це явище тимчасове.

А що Верховний Головнокомандувач? Уживається у роль? Навряд чи. Бо навіть після того, як приструнчена ним "монобільшість" відверто назвала події на Сході "російсько-українським конфліктом" (дійшло нарешті після резолюцій ООН, заяв Держдепу, документів Європейського Союзу!), у Зеленського не повертається язик чітко вказати на джерело і причини агресії. Днями він взявся оприлюднити цифри українських втрат. І прогнозовано помилився, принаймні, на п'ять осіб. І вкотре змовчав про те, чому гинуть наші вояки…

Щоб зрозуміти мотиви і ймовірні наслідки політичної логіки Зе!, слід знову повернутися на кілька років навспак, коли Зеленський був Голобородьком, а тодішнє керівництво наполягало на тому, що Росія підготувала і втілює в Україні план хаосу та дестабілізації під кодовою назвою "Шатун". До слова, ці заяви також були об'єктом зубоскальства і глузливих скетчів інфантильної "какоразнічной" публіки, але реальність підкидала тоді нам чіткі підтвердження такого сценарію. Пригадаймо, як інтенсивно велася тоді антимобілізаційна кампанія, скільки "російських консерв" вибухнули, передчасно засвітившись… А чому б не припустити, що Зеленський зі своїм Кварталом, з його частими гастролями не тільки в ерефії, але й на вже окупованих територях Донбасу, не був частиною цього пекельного плану? Чому б не поміркувати, що сценарій останнього сезону "Слуги народу" писався з прицілом, що план "Шатун" очолить реальний "Голобородько" – промотор і натхненник хаосу, інституційної руїни, управлінського безладу? По суті, герострат антиросійської міжнародної коаліції, угодовська маріонетка в руках олігархів, підвислих на російських бізнес- і ефесбешних гачках? Слухняний ерзац-губернатор, оточений надійними "смотрящімі" на високих посадах, які, не криючись, працюють на ворога?

З такої точки зору ситуація виглядає логічною. І не варто, мабуть, гадати, чи розпочне Росія широкомасштабний наступ, чи просто пограє м'язами, руйнуючи психічне здоров'я "квартальної" кліки. Розпочне, - коли зрозуміє, що офіційний Київ у комі, міжнародні партнери-реаніматори повиходили з операційної, втративши надію на порятунок. Коли знатиме напевно, що Україна впаде Путіну до ніг, як стигла груша.

І єдиною перепоною на шляху цього плану може стати, як завжди, пасіонарна меншість. Саме тому зусилля режиму зараз зосереджено на репресіях проти випробуваних Майданом та війною патріотів. І саме під цим ракурсом слід розглядати неймовірну позірну активність "недодиктатора", який чомусь вирішив, що переріс роль маріонетки.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Дуже холодна війна

Історичні збіги ніколи не бувають випадковими. Що б там не казали скептики, але у кожній алюзії чи позірній випадковості закладено свою внутрішню логіку розвитку подій, детерміновану значно глибшими і потужнішими за окремі фрагментарні факти.

5 березня 1946 року Вінстон Черчілль виголосив свою знамениту промову у Вестмінстерському коледжі у США, яку відтак назвали "Фултонівською" і, зазвичай, вважають першим пострілом так званої "холодної війни" між цивілізованим Заходом і країнами совєтського блоку, - точніше сталінською російською імперією.

18 березня 2021-го, через 75 років після Фултона, відповідаючи на запитання ведучого телеканалу ABC News Джорджа Стефанопулоса, американський президент Джо Байден висловив своє ставлення до кремлівського диктатора: "Він – убивця". Це – теж реперна точка, і, мабуть, колись байденівську оцінку Владіміра Путіна також вважатимуть стартом нової холодної війни, вже у ХХІ столітті.

Хоча, як на мене, попри розмаїті "перезавантаження", "примирення" та інші пропагандистські речі, навряд чи між двома конфліктами був направду "міжвоєнний період". Бо головні принципи Заходу, окреслені саме Черчіллем, залишалися незмінними. "Ми безупинно мусимо мужньо проголошувати великі принципи свободи і прав людини, які є спільною спадщиною англомовного світу і які через Велику хартію вольностей, Білль про права, Габеас корпус, суд присяжних і англійське загальне право знаходять своє найвідоміше вираження в американській Декларації незалежності".

А константою російської зовнішньої політики тоді, як і зараз, була агресія, експансія, війна, приниження людської гідності і гідності інших народів. Хоч реалізовували цю політику під різними символами і штандартами – то під п'ятикутною зорею, то під запозиченим ще з царської Росії – імперським орлом.

Першу фазу війни Росія програла. Джолрдж Фрідман, засновник приватної розвідувально-аналітичної організації Strategic Forecasting Inc. (відомої як Stratfor), у книзі "Наступні десять років" коротко виклав причини тієї поразки: "Совєти не могли собі дозволити змагатися з Америкою на морі, і натомість змушені були витрачати бюджет на будівництво армій та ракет. Не здатні до перегонів за темпами економічного зростання зі США або ж до залучення союзників економічними "пряниками". Совєтський Союз відставав щораз більше. А відтак він завалився".

Здається, до схожого розв'язку неухильно йде і путінська Росія. Упродовж останнього двадцятиліття колишній підполковник КҐБ утримує владу інструментами воєнної агресії проти сусідів, поліцейськими кийками проти щонайменшого непослуху, витончено-єзуїтськими методами боротьби з опонентами аж до фізичних ліквідацій. Західним оптимістам та прагматикам все важче балансувати між ідеєю "співпраці" з Москвою та її "стримуванням". Бо якщо криваву чеченську кампанію про людське око називали "внутрішніми справами Росії", то атаку на Грузію чи військові злочини у Сирії вже важко було назвати такими. Переломним моментом стала брутальна анексія українського Криму і відкрита війна на Донбасі. І світ змушений був реагувати все жорсткіше й жорсткіше – не тільки резолюціями ООН чи європейських структур, які, відверто кажучи, потребують і цілковитого оновлення, а почасти – й очищення від російської агентури. У хід пішли санкції, що дошкульно вдарили "бензоколонку", ухвалені урядами і парламентами програми військової допомоги Україні. Коли ж самовпевнений у безкарності путінський режим зважився воювати на теренах західних демократій, коли у Британії вперше було застосовано російську хімічну зброю проти "приватних осіб", коли хакери з "кухні" Пріґожіна" почали ламати сервери американських державних інституцій і приватне листування політичних лідерів, - терпець луснув.

І, схоже, визначення Байдена – лише емоційна верхівка айсберга нетерпимості світу до злочинних витівок по суті каґебістського режиму. Хоча речниця Білого дому Дженніфер Псакі мінімізувала вплив емоцій у відповіді свого шефа, підтвердивши, що Байден не шкодує, назвавши Путіна "вбивцею". Американський президент вочевидь будував таку категоричну оцінку, взявши до уваги британську доповідь "Глобальна Британія в століття конкуренції" і доповідь американської національної ради з розвідки "Зарубіжні загрози для американських виборів 2020 року". Там аналітики дуже переконливо розповіли про наслідки подальшого загравання з Кремлем.

Путін спочатку спробував невдало віджартуватися. Хоча у його "дитячій обзивалці" вже вчувався відгомін далеких совєтських штампів: мовляв, ви нас допікаєте за права людини, а у вас переслідують Анжелу Девіс… Проте відповідь "по-дорослому" була пізніше, коли у центрі Москви влаштували грандіозне шоу з нагоди річниці анексії Криму. Там Путін вже не стримував себе. "У 20-і роки минулого століття більшовики, формуючи Радянський Союз, з якихось причин, незрозумілих досі, передали значні території, геополітичні простори на адресу квазідержавних утворень, а потім, розвалившись самі, розваливши свою партію зсередини, розваливши Радянський Союз, привели до того, що Росія втратила колосальні території і геополітичні терени", - істерив він.

Путінська риторика, такий собі рімейк Мюнхенської промови 2008 року, дає зрозуміти, що він не відмовився від ідеї повернути собі "необачні подарунки", якими, на його думку, зловживає Захід.

Звісно, істерикою тут не обійдеться. І рубіконом на шляху "собіратєля зємєль" стане український фронт. Дуже холодна війна між Заходом і останньою імперією цілком реально загрожує стати "гарячою" саме для нас. Українці вже сьомий рік чинять гідний спротив. Питання лише – чи здатна на це нинішня влада.

Карикатура Сєрґєя Йолкіна

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Олігарх у гамівній сорочці. Його слуги – теж

"Коли я вдягаю окуляри і дивлюся на себе так, як дивиться увесь інший світ, то бачу себе монстром, ляльководом, господарем Зеленського і автором апокаліптичних планів. Але можу і почати втілювати все це в реальність". 

Це – цитата з резонансного інтерв'ю, яке український олігарх Ігор Коломойський, у притаманному для себе розв'язному та хамовитому стилі дав 2019 року газеті The New York Times. Тоді він мав усі підстави вважати себе будь-ким, та хоч Господом Богом. Вся Україна, видавалося, була біля його ніг, бо на Банковій надійно всілася його маріонетка, його найефективніша інвестиція, вчорашній блазень та інфантил Володимир Зеленський. Ось фото зустрічі двох "подєльніков" в Офісі президента – біля ІВК традиційна попільничка, і не надто зрозуміло, хто господар цього високого кабінету…

Тільки даремно Ігор Валерійович тоді ж, у розмові з американським журналістом, "наїхав" на самі Штати. "Вони (Росія. – Авт.) – сильніші у будь-якому випадку. Ми мусимо поліпшити наші стосунки. Люди хочуть миру, доброго життя, вони не бажають воювати. А ви, Америка, змушуєте нас воювати і навіть не даєте нам грошей за це". Даремно, бо, хоча напад – найкращий спосіб захисту, але не у стосунках з американською Фемідою. Це вже пізніше стали відомі цілі томи кримінальних справ, які з часом лише товстішали і товстішали, куди тамтешні ефбеерівці, юристи, детективи по аркушику складали фундамент нинішніх санкцій проти ошалілого від успіху олігарха. Це значно пізніше Канцлерський суд штату Далевер, а відтак й інші схожі інституції, розпочали розбори численних афер з нерухомістю, феросплавними заводами та іншим майном, придбаним Коломойським за "брудні гроші", виведені в незліченні офшори (серед яких – і "пустишки", пов'язані з 95-м Кварталом), вкрадені в українських громадян за посередництвом велетенського "порохотяга" – ПриватБанку.

Бо, попри "жидо-бандерівський" імідж, здобутий Коломойським у важкі часи початку українсько-російської війни на посаді очільника Дніпропетровщини, імідж, ретельно утримуваний і багатоголосо пропагований кишеньковими ЗМІ олігарха, попри награно-жорсткий тролінг Путіна і обіцянки спалити Москву, Ігор Валерійович завжди вважав, що все у цьому світі купується за гроші. А, отже, вони – найголовніше, сенс і суть його життя. Ще один фрагмент з того давнього інтерв'ю: "Російське фінансування може замінити кредити МВФ. Ми візьмемо $100 млрд у росіян. Я думаю, що вони б із задоволенням дали нам їх сьогодні. Який найшвидший спосіб розв’язати проблеми та відновити стосунки? Тільки гроші"…

Так, тоді можна було обіцяти легковірним по 10 тисяч доларів за кожного убитого росіянина. За гроші можна було створити для шокованих Іловайськом викривлену медіа-картинку того, що відбулося насправді, і за чиєю захцянкою українські бійці опинилися не у той час і не у тому місці. За великі гроші можна "ліпити" партії з украденою символікою "укропів", "великих патріотів" на кшталт Семенченка заводити у парламент, формувати "приватні армії" для боротьби з Порошенком, який чітко побачив небезпеку "коломоїзації" України і вчасно зупинив цю метастазну недугу. Ніхто нині не рахував, та й навряд чи зможе порахувати, скільки грошей витратив Коломойський на витончену помсту п'ятому президентові України, яка завершилася перемогою ляльки-вуду, нашпигованої голками ненависті і злоби до "папєрєдніка". 

Згадайте "раннього Зеленського" і його свавільну, некеровану вседозволеність, позерство і кураж. Копія Коломойського, його "фірмового стилю", яким часто послуговувалися колеги "преЗЕдента" по сцені. Варто лише порівняти цинічні випади ІВК проти ексочільниці Нацбанку Валерії Гонтарєвої, яка реально зупинила приватівські афери, і брутальний ролик "Горіла сосна…" у виконанні сумнівних блазнів та прикуплених хористів з пісенної "слави" країни.  

Це нині Зеленський грає роль псевдо-державника, "патріота з антиросійським обличчям", оскільки навіть гроші Коломойського не здатні втримати танучий, мов сніг, рейтинг "свого хлопця". Але у цій, далебі, поганій грі з пісним обличчям, Зе! і надалі залишається маріонеткою вітчизняних олігархів, м'ячиком у підкилимній грі бульдогів…

Це нині, після того, як містер Ентоні Блінкін озвучив текст персональних санкцій проти громадянина щонайменше трьох держав Ігоря Коломойського, Офіс на Банковій змушений щось белькотіти про "боротьбу з олігархами" у відповідь, і непересічну, як завжди, роль "вождя" у цьому "герці". Це нині прессекретарка Зеленського Юлія Мендель, копіюючи "вусатого Пєскова" – рот Путіна – перебирає на себе повноваження розповідати тим же американцям про "супергероя", здатного кинути виклик грошовим мішкам.

Але і Зеленський, і Коломойський чудово розуміють, що спічем державного секретаря США справа не закінчиться. Що санкції США – це сигнал усім країнам, які орієнтуються на Вашингтон, і які, мабуть, також бачитимуть ІВК небажаним гостем. Не кажучи вже про Велику Британію та навіть Ізраїль, куди ІВК зась через реальні кримінальні справи.

І Зеленському доведеться одного нечудового дня відповісти на запитання з ким він? І що йому робити з власним "карабасом": здати американцям на екстрадиційну вимогу, посадити в українську в'язницю чи публічно заявити, що Коломойський – друг. Прошмигнути, пропетляти цього разу не вийде. Якщо Зе! обере останній варіант, це означатиме, що він обирає капітуляцію. Не перед Коломойським. Перед Росією.

І цим рішенням нинішній господар Банкової купить собі квиток до Ростова.

Ілюстрація: Радіо Свобода

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

В облозі "попередників"

Зе!Команда особливо не "заморочується", шукаючи пояснення своїм провальним крокам і скандальним рішенням. А навіщо? 

Найлегше, - і це відомо з давніх-давен, - розповісти про "попередників", які винні у всьому, навіть у невчасних сонячних затемненнях. Ще хтось з антиків сказав, що натовпу властиво приписувати будь-що вині кого завгодно, - тож популісти, які хронічно залежні від настроїв і світобачення власних виборців, користають з цього наповну.

Досі коло "звинувачених" обмежувалося п'ятим президентом України та його командою. На завершенні другого року правління вчорашнього коміка ми досі чуємо про "баригу", "торгівлю на крові", "свинарчуків" та інших персонажів владної колоди 2014-2019 років. Однак ця платівка виявилася настільки неспроможною та заїждженою, що вже не впливає на емоційні рецептори інфантильних обивателів, а репризи-відосики від преЗЕдента на цю тему – не викликають, як колись, захопленого сміху невибагливої публіки. Радше, навпаки, - саркастичну посмішку на невдоволених мінах вчорашніх адептів "нових облич" чи "какойразніци". Так трапилося і з недавнім одкровенням "найвеличнішого лідера" про те, що, мовляв, до його приходу на Банкову ніхто не займався проблемою окупації Криму. "Ця страшна помилка сталася не за нас, але нам її виправляти. Це дуже неправильно, що ніхто не думав про повернення Криму з 2014 року й до мого приходу до влади", - заявив Зеленський керівнику власного Офісу та очільникам міністерства закордонних справ. Мабуть, Єрмак, Кулеба та Жовква схвально похитали головами. Зате інші люди, ті, хто власне живе цією проблемою ось уже сьомий рік, - лише скрушно розвели руками… Бо якщо вірити Зеленському, то й міжнародних санкцій, спричинених російською анексією українського півострова, немає… А це, звісно, не так. І санкції реально впливають на економіку агресора, підточуючи його фінансову та мілітарну потугу.

Недавно "квартал" з Банкової та його хедлайнер повважали, що одного Порошенка у ролі "офірного цапа" їм замало. Бо масштаби відверто антидержавних дій, точніше, навіть спецоперацій, вчинених ними, вимагають заклання усіх, хто був причетним до влади в Україні упродовж усіх тридцяти років незалежності. Контраверсійний і, як на мене, недочасний закон про референдум, для ухвалення якого "ЗЕ-команда" кинула усі зусилля, ламаючи через коліно невдоволених навіть у власній фракції, мав би продемонструвати, що "свій хлопець" тримає слово. Коли ж у суспільстві піднялася хвиля справедливої та конструктивної критики, Зеленський не знайшов ліпшого варіанту, як лише тотально звинуватити усіх (!) українських політиків у "страху перед народом". "Знаєте, чому вони так бояться референдуму? Все банально. Це їхній ключовий страх перед людьми. Це страх перед незворотністю тих змін, які відбулись у 2019 році. Коли дуже солідні діячі та діячки після десятиліть "царювання" у високих кабінетах вмить опинилися... без влади та впливу".

Насправді банальною тут виглядає аргументація президента. А виверт на кшталт "друзі-політики, звикайте. Вам тепер завжди доведеться враховувати, що останнє слово буде не за вами, а за суспільством", - до того ж, вкрай цинічним. Бо насправді, і рішення про проведення референдуму, і головне, - підрахунок голосів, та й імплементація результатів плебісциту, - залишиться у руках влади. І, якщо вже на те пішло, то Зеленський цим мало відрізняється від Леоніда Кучми, який заради антиконституційного продовження власних повноважень затіяв було схожий референдум далекого 2000 року. Ба більше, - підсадивши на гачок чинний склад Конституційного суду, який, у принципі, зашкодив тоді ЛДК протягнути всі шість потрібних йому запитань, Зеленський і Ко по-шахрайськи розв'язали собі руки для майбутніх афер з плебісцитами.

Апетит приходить під час обіду. Випробувавши метод перекладання з хворої голови на здорову на українських виборцях та політиках, сценаристи і виконавці сумнівних реприз спробували вийти на міжнародний рівень. Кажуть, що недавнє інтерв'ю Зеленського інтерв’ю Володимира Зеленського американському "Axios", яке транслювалося на платформах НВО, було викликане сверблячкою мешканців Офісу президента звернути на себе увагу новообраного президента США. Звернули, причому, у дуже дивний спосіб. Зеленський нічтоже сум'яшеся, з натяком на відповідальність Америки, по-панібратськи запитав Джо Байдена про те, чому Україна досі не в НАТО. Чомусь йому і на думку не спало, що відповідь на цей риторизм вже давно прозвучала в документах Держдепу і міністерства фінансів США про запровадження санкцій проти Андрія Деркача та провладного депутата Олександра Дубінського, зауважених у співпраці зі спецслужбами також підсанкційної Росії. До слова, ця відповідь неодноразово транслювалася американськими чиновниками у їхніх попередженнях Зеленському про токсичність його патрона – Ігоря Коломойського, якому міністерство юстиції США вже висунуло серйозні звинувачення, зокрема у відмиванні грошей. Чому це має стосунок до НАТО? Бо подолання корупції і успішне функціонування антикорупційних інституцій є однією з передумов просування країни до членства у Північно-Атлантичному альянсі. Зе!команда, натомість, робить з точністю до навпаки, заплющуючи очі і на витівки Коломойського, і на "плівки Єрмака", і на справу Татарова тощо. А ще – нищить антикорупційну структуру, вибудувану все тими ж "клятими попередниками", до слова, частково й на американські гроші.

Аби Джо Байден не подумав, що тільки він "винен" Зеленському, той, знову ж таки, абсолютно не кремпуюючись, заявив, що має жаль на його "попередника" Трампа. Такий невеличкий жаль. Словом, дотримався стилю…   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Антимайдан джокерів

Коли позаминулого року у прокаті з'явився фільм "Джокер", то розмови довкола нього одразу перекочували у політичну площину. Мовляв, майбутнє – за політикою без харизматичних лідерів, без "нафталінного" мистецтва компромісів. 

Дискурс уміло підігрівався російськими пропагандистами, які успадкували і риторику, і стиль радянських попередників. Це ж як подарунок, - кіношний бестселер, у якому роль вождя припала асоціальному, люмпенізованому типу…

Реальність виявилася ще більш фантасмагоричною. До влади у форпості сучасної демократії (у Зеленського, як звичайно, відзначилися диким незнанням історії, назвавши американську демократію "найстарішою у світі") прийшов мільярдер з мізками люмпена, зате з партійним квитком консервативної Республіканської партії. Трамп був "щедрим" на екстравагантні витівки, що часто межували зі здоровим ґлуздом, упродовж усієї своєї каденції. Чого варті його минулорічні заяви про готовність застрелити будь-кого на П'ятій авеню, аби лишень виграти вибори. Джокер та й годі.

Однак перспектива втратити владу, страх відповідальності за скоєне перед обличчям безпристрастної феміди, мабуть, знищили у його мізках останні крихти розсудливості. Своїм виступом перед мітингарями у день вирішального засідання у Капітолії Дональд Трамп зіграв у двох амплуа – провокатора Азефа і коміка Артура Флека ("Джокера"). Але його реприза виявилася вкрай провальною, забравши життя п’яти американців. Зрештою, оцінити акторські здібності 45-го президента США матимуть час слідчі. Як і участь російськомовних "іхтамнєтов" у цьому дійстві.

Утім, провал державного заколоту, точніше, бунту "джокерів" на кшталт лідера "конспірологів" з QAnon Джейка Анджелі, додали тем для сіячів хаосу з Ольґіно. В інформаційний простір негайно вкинули аналогії вашингтонських безладів з українським Майданом. І це спровокувало неабиякі суперечки користувачів у соціальних мережах, ба навіть – на телевізійних екранах проросійських власників.

Головним наративом стала простенька логічна, на перший погляд, конструкція (бо обиватель обирає саме прості пояснення, йому не до аналізу чи бодай розсудливості). Мовляв, США зі своєю розхваленою демократією залюбки підтримують кольорові революції деінде, і у Києві зокрема. Натомість, коли йдеться про вибух "народного гніву" у себе вдома, то жорстоко придушують його силами спецпризначенців ФБР та Національної гвардії. І цю наживку на кремлівському гачку проковтнуло багато українців. Саме її цілком очевидно використовуватиме Зе!режим, намагаючись скопрометувати будь-які спалахи невдоволення політикою Зе!"Джокера".

Тепер щодо суті справи. Події в американській столиці більше схожі на Антимайдан, ніж на Революцію Гідності. Точніше, - на два Антимайдани. Нагадаю, як 2004 року до Києва звозили потягами п'яних прихильників Януковича, який відмовлявся визнати перемогу Віктора Ющенка на президентських виборах. Через десять років вони з'явилися знову, - правда, не на площі перед столичним вокзалом, а у Маріїнському парку. І знову – для того, аби захищати "вічно легітимного".

Обидва українські Майдани ґрунтувалися на ідеї захисту закону і справедливості, а не на бажанні утримати когось при владі. Перший – Помаранчевий, - спровокували брутальні фальсифікації під час народного волевиявлення, другий – у 2013-2014 роках, - колаборантська політика Януковича та його урядовців, фактично державна зрада, підживлена московським тримільярдним доларовим хабарем за непідписання Угоди про асоціацію з ЄС. До цього додалися і "диктаторські закони", і безпрецедентне за своїм садизмом побиття молоді у центрі Києва.

Є й інша деталь. Українські революціонери не мали намірів захоплювати державні установи, не влаштовували погромів. Вони направду були мирними і законними виявами протесту громадян проти свавілля влади. Ба більше, під час Революції Гідності, коли режим вже впав, а Янукович накивав п'ятами у відомому напрямку, саме законно обраний парламент став плацдармом для утримання головних державних інституцій перед загрозою російської агресії. І гідно виконав цю місію.

Щодо аналогій, то американські "протести", особливо з огляду на чітко виражений у них "російський слід", треба радше порівнювати з подіями у Криму та на Донбасі. Саме там ми побачили, як штурмують владні приміщення особи без розпізнавальних знаків або ж підбурені "добрими сусідами" сепаратисти та кримінальники. Хтозна, можливо, саме в Україні відбулася репетиція того "спектаклю", з яким через шість років Кремль вирішив дати гастролі на берегах Потомаку. Недаремно спікерка Палати представників Конгресу США Ненсі Пелосі назвала поведінку Трампа "новорічним подарунком Путіну".

І про уроки "вашингтонського путчу", які мали б взяти для себе українці. Демократія сильна не тільки тоді, коли має у своєму розпорядженні надійну армію та силові структури. Демократія – це, перш за все, випробувані інституції та процедури, яких дотримуються всі без винятку, - і громадяни, і чиновники найвищого рангу. Це також і політики-патріоти, які, як от віце-президент США Майк Пенс, за жодних обставин не підуть на порушення закону лише через те, що це подобається лідерові, або ж на догоду партійним інтересам чи кумівству.

На жаль, у нас при владі також "джокер". І свита у нього відповідна. Тож аби якось зрушити з місця тимчасово пригальмовані демократичні процеси, мусимо, перш за все, бути готовими до відповідального і зваженого вибору у майбутньому. Без "какойразніци" і "хуженєбудєт". 

Ілюстрація: РБК

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Групи особливих інтересів"

Днями одна приятелька з Фейсбук надіслала мені відео, на якому напівбожевільний "правозахисник" з Дніпра на повному серйозі викладає свою теорію про "вашингтонський обком". Сягає глибоко, стверджуючи, що всі державні органи і установи України зареєстровані на берегах Потомаку. 

Маразм вищого левела… Але знайома просила сказати, чи часом то не фейк. Відповів, що слід фільтрувати телеканали, за якими стежить, бо розмова з цим загумінковим шанувальником конспірології транслювалася на КРТ, - рупорові Російської православної церкви в Україні, фінансованому, зокрема, відомими провідниками "русского міра" Малофєєвим та Новинським.

Ця публіка, а ще проросійські реваншисти на кшталт Медведчука, Портнова і, що вкрай огидно, першого президента України Кравчука, останнім часом заповзятливо розганяють міф про "зовнішнє управління країною". Про якусь усесвітню "корпорацію", що диктує чинному режимові правила гри, програми реформ, тримаючи тубільну владу на міцному гачку кредитних зобов'язань. Підіграють заокеанським карабасам-барабасам місцеві активісти, яким хутенько приліпили тавро "соросят", з явним натяком на спонсора їхніх "брудних справ". Парадокс у тому, що чимало з цієї "активістської публіки" давно вже переметнулося на барикади Зеленського, і ходять підручними у справі демонтажу реформ, антикорупційних стратегій та й державних інституцій загалом… Вони, гадаю, через цілком конкретні "стимули" погодилися на цю брудну роботу для цілком конкретних замовників.

А про залаштункових інвесторів руйнації здобутків Майдану дуже чітко розповіла у своїй колонці для "Української правди" Крістіна Квін, Тимчасова повірена у справах США в Україні. Дипломатка також звернула увагу на зусилля російських пропагандистів та їхніх відвертих чи ще не розконсервованих агентів розганяти істерику про "вашингтонські чи брюссельські центри впливу" на Київ. І розповіла про "певні групи особливих інтересів", які є, власне, "тими, хто намагається здійснювати "зовнішнє управління" Україною. На думку пані Квін, "їхньою метою є власне збагачення, що досягається будь-якими можливими способами – хабарництвом, примусом чи навіть приєднанням до зовнішніх сил, які хочуть бачити, як євроатлантична інтеграція України зазнає краху".

Власне кажучи, ця публіка зважилася ще раз спробувати станцювати на граблях Януковича. Для когось, зокрема для Ігоря Коломойського, повернення напівколоніального статусу України і залежності її влади від Кремля вкрай важливе з точки зору власної безпеки. Перспектива надовго осісти в американській, британській чи ізраїльській в'язниці за цілком конкретні і численні порушення закону не гріє скандального олігарха, приклад Павла Лазаренка явно не надихає. Тому вчорашній інвестор Зе!президента нині щедро фінансує розмаїтих "радикалів", які мали б висловлювати "всенародний гнів" з приводу поведінки Конституційного суду, частково спровокованої… також Коломойським, принаймні його "ручними" нардепами.

В упряжі з Коломойським йде і ексзаступник глави адміністрації Януковича, а нині – "журналіст" Андрій Портнов. Саме йому приписують не тільки правничу роботу над реваншистськими позовами і юридичний супровід переслідувань політичних опонентів. Портнов нахраписто взявся втілювати ті ж речі, за які отримав по руках від Революції Гідності. Я думаю, що саме з подачі Портнова і через його ставлеників напередодні річниці Майдану відбулася серія силових провокацій проти учасників революції, а також украй цинічні виклики на допити причетних до так званого "державного перевороту" 2014 року. Саме так і не інакше трактує Революцію Гідності та її наслідки сам Портнов у своєму Telegram-каналі та у промовах на медведчуківських ЗМІ. Саме він "со товаріщі" активно просуває візію "американського втручання" і тоді, коли у центрі столиці вирував Майдан, і під час п'яти років постмайданної влади, і, зрештою, зараз, коли Україною править безвольний блазень-в'язень "Феофанії".

Ще одна "група особливих інтересів" грає на пацифістських струнах української душі, на "втомі від війни", на ностальгії за УРСР у складі "єдіного і нєдєлімого саюза". Кум Путіна Медведчук та його ОПЗЖ на підконтрольних телеканалах нав'язують обивателеві міфи про "партію війни", щедро спонсоровану закордонними "хижаками", яка, мовляв, противиться "дружбє, міру, жвачкє", яка вперто називає агресора агресором, закликає міжнародне співтовариство до санкцій проти Росії, зрештою, тримає Україну у кондиції під час гібридної війни з Москвою.

А що ж Зеленський, - запитаєте ви? А Зеленський з головного героя серіалу перетворився у статиста, безвладного і безпорадного спостерігача, який, може, й досі не усвідомлює, що "групи особливих інтересів" "списали" його як використаний реквізит. Він ще тішить поріділі лави своїх фанатів "відосіками". Краще б він цього не робив, краще б зайвий раз не витягував на публіку власні страхи.

Ілюстрація з відкритих джерел