Соціологи твердять, що 54 відсотки тих, хто приходить до
виборчих дільниць, є пенсіонерами. Відповідно, вибір ґрунтується на
світосприйнятті старшого покоління і лише наполовину (меншу, звичайно) враховує
бачення тих, хто до наступних календарних перегонів стане
найпродуктивнішим елементом вітчизняної спільноти
Кажуть, що політики – особливий підвид людської породи,
здатний найперше еволюціонувати і адаптуватися. Не стверджуватиму, що воно дійсно так,
оскільки для української спільноти поняття політики обмежене часом і досвідом
незалежності. Ба більше, значну частину цієї короткої, порівняно з
цивілізаційним процесом, дистанції нам довелося долати з діячами старої доби,
тому мати їх за повноцінних, самостійних політиків – явно завищена планка. Вони
радше – добрі номенклатурники, а, як на мене, це означає доволі узалежнений
статус виконавця чужих рішень, чужої волі і, далебі, чужих захцянок.
Я також не наполягаю на тому, що серед українського
політикуму усі мазані одним миром. Є, звичайно, носії нових ідей, самодостатні
особистості, але загальний контекст послуху перед вищим начальством, тим паче
сформований, як правило, колективними рішеннями, вбраними у шати істин в
останній інстанції, змушує і їх мімікрувати, вдаватися до сумнівних
компромісів, класти на шальки терезів кар’єру і зраду власних переконань.
Є ще одна, вельми знакова для періоду первісного дикого
капіталізму, річ – матеріальні статки. Лише наївні сподіваються на домінанту
ідеального, на пріоритет загальнонаціональних, доволі туманних інтересів.
Дозволити собі розкіш діяти саме з таких мотивів можуть лише ті, хто або вже
здобув усе, що міг здобути, або викинуті за межі кола ухвалення рішень, тобто
позбавлені влади, а, отже, можливостей поділу загального пирога.
Звичайно, вважати, що так буде завжди, було б вельми
легковажним. Однак у політиці поціновується момент перемоги, а не момент
перспективи. Перемога зараз, будь-якою ціною, затуманює очі її здобувачам, вони
діють співзвучно хвилевим настроям електорату, не завдаючи собі праці
поміркувати бодай на крок, на рік уперед. Ті, хто завбачливо прогнозує
суспільні зміни, залишаються серед висміяних переможцями, і змушені чекати,
коли ж те, що вони сповідували, стане реальністю.
Соціологи твердять, що 54 відсотки тих, хто приходить до
виборчих дільниць, є пенсіонерами. Відповідно, вибір ґрунтується на
світосприйнятті старшого покоління і лише наполовину (меншу, звичайно) враховує
бачення тих, хто до наступних календарних перегонів стане
найпродуктивнішим елементом вітчизняної спільноти.
Отих 54 відсотки, які є носіями, м’яко кажучи, архаїчного
мислення, давніх сутнісних штампів та почасти скомпрометованих ідеологем, диктують
і стиль поведінки головних політичних гравців, штовхаючи їх до небаченого
популізму, відверто брехливих обіцянок, присмачених емоційною риторикою. «Ми розуміємо, що нам
брешуть, але знаємо, що так треба, – казав якось один з
українських політиків. –
Ми й самі брешемо, тому що ті, за кого ми вболіваємо, сказали нам, що так
треба. Ми брешемо задля перемоги над «іншими». Найцікавіше, що на тотальну брехню реагує відповідний електорат, звиклий
до «політичної» неправди, аби відтак черпати з невиконаних і безпідставних
обіцянок своє невдоволення.
Питання питань, – не стільки залучення до політики нових
облич, здатних зануритися у бруд сучасної політики лише «по кісточки», а не «по
горло». Найважливішим викликом є залучення до державних процесів нового пласту
спільноти – позбавленого ілюзій, зате наділеного перспективою. Ці люди мають
здавати собі справу у тому, що як нині стелитимуть, так їм спатиметься завтра.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: 116-windhund.ru
