Десакралізація влади

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові

Нинішні політики, особливо "нової генерації",  нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до "продуктивного віку", діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м'яко кажучи, опосередкований стосунок.

Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати "ближчими до народу", політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що "традиція – це жива віра померлих, а традиціоналізм – це мертва віра живих". Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе. Традиціоналізм нинішнього президента, визнаю, є складником його харизми, але динаміка новопосталих завдань і, зрештою, гнучкість тактики опонентів, роблять цю рису архаїчною і почасти незрозумілою.

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.

Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про "народ – джерело влади" передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, –  систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.

Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити "вродженими плямами" тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, – захмарної, далекої, бундючної і всесильної.

Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять з-посеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим ззовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності.  Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через п'ять років. але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb     

Життя у паралелях

Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги

Девальвація світоглядних цінностей та орієнтирів, про яку, зазвичай, говорять усі, правда, тоді, коли відчувають себе ображеними або обділеними, не могла з’явитися отак запросто, як грім серед ясного неба. І проблема сягає не тільки нашого недавнього комуністичного минулого, – нашарування попередніх епох рабства і лакузства також не зникли безслідно, як і модерні віяння, що, здебільшого, вписуються у коло меркантильних, конформістських інтересів спільноти.

Якщо спробувати поглянути збоку на театр абсурду, що коїться довкола, то можна дійти цілком невтішного висновку про те, що людська цивілізація обрала не той керунок розвитку, що, сяк-так полагодивши справи матеріальні, замість навернення до ідеалів вона впадає у певний макабричний блуд, користаючи з них за нагоди і задля зиску, і відверто ігноруючи, коли вони не доконечні. Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги. Такими, зокрема, є вимоги присутності лікарів на похоронах їхніх колишніх пацієнтів, що їх пропагують у деяких „просунутих” країнах, чи спроба влаштувати у Ломбардії цвинтар для абортованих зародків як апеляцію до материнської совісті. Атрибутивність глибинних людських почуттів – це, далебі, ерзац, симулякр, це, у всякому разі, нещирість, лицемірство і фальш.

...Пригадую собі історію, коли серед Львова бульдозер викопав рештки монахів-францисканців ще з ХІV століття. Їх справно поскладали у тару з-під заморських бананів і вивезли разом з будівельним сміттям на Грибовицьке звалище. Причому, знали, що вивозять, робили це свідомо, аби заникати сліди своєї „підприємницької діяльності”. Громада пообурювалася, та й на тому стало, літо, відпочинковий сезон, які там францисканці! Поза тим, чомусь забули, що фактично було здійснено наругу, акт вандалізму над людськими рештками, вчинок ганебний, такий, що підлягає осуду людському, та й, зрештою, кримінальному. За глум над цвинтарями, похованнями у нас садять, причому, на поважні строки. Але...

Але того разу змовчала й церква. Здавалося б, мала б підняти свій голос, – навіть не з огляду на те, хто лежав під міським муром, чиї кості викинуто на смітник. Остання інстанція, до якої можна кинутися по розраду та пораду, вирішила, що їй спідручніше усунутися, аніж розгрібати прах століть. До того ж, навіщо вчергове сваритися з владою, яка, хоч від Господа, та все ж не завжди безгрішна?

А те, що влада у нас, по суті, успадкувала усі негативи попередників, що вона й досі не стала тим, чим мала б стати – вмілим менеджером, а не свавільним циніком, – не важливо. Священик Яков Кротов, хоч і змалював нинішню російську реальність, все ж має рацію і стосовно колишніх колоній совдепії: „З 1991 року російська номенклатура повернулася від атеїзму до Православної церкви. Союз деспотичної влади з віруючими в Бога, Який є джерелом Свободи, був парадоксом і до революції. І не тільки в Росії. Але те, що сто років тому було парадоксом, нині стало підлістю”.

Ясна річ, на виправдання мені можуть дорікнути, що, мовляв, справ по горло, і взагалі „залиште мертвим ховати своїх мертвих”. Але у тому то й річ, що та давня історія з францисканським цвинтарем стосується, у першу чергу, живих. Вона – проба на подразливість суспільних рецепторів, на моральність влади, її відповідальність за це місто і за його мешканців. Що б там не казали, але на шкільному подвір’ї, де вирито котлован під майбутню котельню, за великим рахунком, схрестилися два паралельних світи: нинішній ниций, черствий і продажний світ, і той, якого очікуємо від наших дітей, що наразі навчаються тут. Навчаються не тільки азам граматики чи математики, але й тому, якими слід чи не варто бути.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Корсун