Хто
хоче диктатури?
Коли
зараз нагнітають пристрасті довкола найближчого майбутнього (найближчого у
сенсі того, що трапиться 2015-го), і лякають співгромадян ймовірністю бюджетної
диктатури, податкової тиранії, то мені на думку спадають слова Ніколая
Бєрдяєва, який свого часу сказав, як одрізав: «Усі революції завершувалися
реакціями. Це – неминуче. Це – закон. І чим шаленішими і несамовитішими були
революції, тим сильнішими були реакції». Тепер, за логікою, якщо ми уважаємо
Майдан та події довкола нього революцією, то саме час очікувати бєрдяївських
наслідків.
Але
чи був Майдан революцією у повному сенсі цього слова? Чи справді він докорінно
змінив Україну, чи спричинив тектонічні, незворотні злами у свідомості, перш за
все, тих, хто прийшов до влади. Зрештою, чи виніс на державний олімп зовсім
незнаних досі осіб? Ось питання, на які бодай сьогодні, по п’яти роках після
факту, варто дати чесну відповідь.
Якщо
тепер кажуть, що найбільшим завоюванням революції стала свобода слова, то
цілковито лукавлять. Свобода слова в Україні завжди, навіть за часів пізнього
Кучми, та й тепер – і часів Порошенка, була свободою півслова. Тому що жоден
телеканал, жодна газета чи радіостанція в умовах цілковито нерозвиненого ринку
реклами, а також цілковито незацікавленої аудиторії, тут не може вижити без
«спонсорської допомоги» або бізнесу, або політиків. І коли ми читаємо критичні
філіппіки, чи чуємо з телеекрана жорсткі звинувачення, то мусимо скласти собі
звіт у тому, що так потрібно власникам або «меценатам».
Відповідно,
жодних суттєвих змін у мізках окремого обивателя чи в суспільній свідомості не
відбулося. Трапилося найгірше – ейфорія всесилля поступово зійшла на маргінес,
а на її місце посунули розчарування та депресія. Вони посилюються владною
істерикою на предмет реформ, які в умовах воєнного лихоліття можуть спричинити
тотальне зубожіння і крах останніх надій. Те, що вже проголосовано новообраними
нардепами – це, далебі, не «шокова терапія», це – вівісекція.
Тобто,
кажучи відверто, люди втямили нарешті, що хоч ставай цапки, хоч мерзни на
морозі, хоч воюй в АТО, хоч бийся головою в стіну, – у цій країні не можливо
нічого змінити. Ошукані вчорашніми кумирами, ті, хто вчора стояв на Майдані,
запізніло почали з’ясовувати, звідки ж взялися нинішні провідники. Прозріння
було надто гірким: це люди однієї колоди, вони пов’язані корупцією не менше,
аніж ті, хто відійшов у тінь. Їхня ментальність нічим не різниться від
пріоритетів того ж золотого батона, правда, вони вміють провадити політику
більш витончено та віртуозно, аніж тупуватий і прямолінійний Янукович.
Тепер
саме вони пробують підкинути суспільству запит на «диктатуру» і «сильну руку».
Бо відтак, якщо ми проковтнемо цю наживку, вони матимуть аргументи на власне
виправдання. Звичайно, коли ми дозволимо себе знову обдурити.
