Нова роль знайомого блазня

Зеленський вживається у нове амплуа, яке, однак, йому не під силу. Антиросійські випади, санкції проти кума Путіна та його медіаресурсу, а також проти низки діячів часів Януковича, імітація "боротьби з олігархами". 

Така різка зміна траєкторії Банкової спровокувала політичних оглядачів та публіцистів на використання вже заїждженого твердження про те, що кожен український президент так чи інак приречений ставати антагоністом Москви. Сумнівний постулат, оскільки "проффесор" таким не став, та й Кравчук з Кучмою "зустрічалися десь посередині" з ерефією… А щодо Зеленського, то варто ретельніше придивитися до мотивів його "русофобії", щоб зрозуміти – це чергова роль колишнього коміка, яку він змушений вивчати, аби досягти певних, цілком прогнозованих цілей.

По-перше, вчорашній хедлайнер Кварталу 95 досі не зрозумів однієї простої істини: застосувавши трюк "простого хлопця"-популіста, він вже ніколи не зможе позбутися хронічної залежності від очікувань таких же, як і він – інфантилів. Йому б, до прикладу, проштудіювати Олександра Мотиля, який стверджує, що "люди хочуть усього й одразу. Навіть якщо політики і прагнули б дати їм усе, вірус, глобальне потепління і дедалі більші видатки на силові структури в ситуації міжнародної багатосторонності відбиратимуть ресурси від народу та його вимог. Подальше невиконання народних бажань, мабуть, запрограмоване". В арсеналі Зеленського – дуже сумнівні інструменти – відосіки, прямі звернення до "народу", сумнівні з точки зору закону рішення РНБО, перетворені відтак у ще сумнівніші укази.

Щодо останніх, то власне їхня правова нікчемність (бо кожен з них будь-якої миті може бути оскарженим у будь-якому суді), сталять жирну крапку на уявленні про "найвидатнішого лідера" як державника і "ворога" Росії. Зеленський, можливо, не має "зеленого поняття" (даруйте за тавтологію) про розподіл повноважень між гілками влади, про власні повноваження як президента, і слухняно йде на короткому повідку тих, хто переслідує цілком конкретну мету – знищення України як суб'єкта міжнародної політики, перетворення її у failed state, невизначену сіру зону, територію, на якій Схід і Захід з'ясовуватимуть свої відносини коштом тубільного населення.

Ба більше, - стрясаючи повітря іграшковим мечем з реквізиту Кварталу, "гарант" Основного Закону свідомо і керовано руйнує основи конституційного ладу. Можна по-різному ставитися до Олександра Тупицького чи Олександра Касмініна як осіб, але, даруйте, суддів КСУ не можна звільняти указом президента. Можна ухвалювати хоч мільйон санкцій проти Медведчука, Іванова, Петрова, але коли звинувачення у фінансуванні тероризму не підкріплені врученням підозр, обвинувальними актами і врешті-решт – вироком чи рішенням суду, то гріш ціна такій "русофобії".

По-друге, Зеленський так і не зміг вирішити для себе просту дилему: "бути чи здаватися". Зрештою, це певною мірою можна списати на його артистичний фах, але так є, що інфантили, навіть у поважному віці, живуть з таким от роздвоєнням особистості. Отож, здаватися "русофобом", виголошувати гучні спічі проти "п'ятої колони Москви", ба навіть ухвалювати рішення щодо переслідувань колаборантів, ще не означає внутрішнього переконання чи усвідомлення нагальної потреби таких дій. Якщо ж врахувати, що певні персонажі, яких у світі відкрито, без дипломатичних реверансів називають агентами Москви і викладають аргументовані докази ворожої Україні місії цих осіб, досі працюють у президентському Офісі, володіють парламентськими мандатами, вже не кажучи про клерків середньої міністерської ланки, то "антиросійські" Зе!репризи не витримують жодної критики, по-народному, - сходять на пси. А страх перед майбутнім масовим сеансом прозріння (маю на увазі вихід на Netflix фільму про "ваґнерівців" і високопосадових "щурів", які злили спецоперацію проти цих "пташок Пріґожіна") лише множить нічні кошмари Зе! І гучні заяви Данілова про "вільний Татарстан" навряд чи є ефективним снодійним…

По-третє, Зеленський панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Згадані антиконституційні укази у певний час можуть стати приводом для кримінального переслідування за ст. 109 ККУ (частина 1): "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади". Санкція – позбавлення волі строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Бажання ж "сховатися у доміку", рятуючись від дуже непрогнозованих наслідків діяльності "майстрів спорту з боротьби з ковідом", породило у надрах ОПУ таку ж інфантильну, як і сам президент, стратегію: все вирішує місцева влада. Я не кажу вже про обмежений ресурс цієї місцевої влади, бо астрономічні кошти вбухали "у асфальт", розікравши при цьому левову частку. Мова про некерованість процесу, про анархію і свавілля в регіонах, зрештою, про посилення місцевих еліт, а, отже, відцентрових рухів у країні, яка фактично стоїть на порозі повномасштабного вторгнення агресора. То кому на руку такий, з дозволу сказати, "патріот"?

І ще про "русофобію" Зеленського. Її декоративність особливо помітна на тлі переслідувань патріотів і рукотворних провокацій, завданням яких є дискредитація, маргіналізація не тільки політичних опонентів, але й усього ветеранського середовища. Такі речі є неприпустимими, коли лідер усвідомлює, що саме ці люди, як і на початку війни, є реально здатними чинити опір російській інвазії, навчити інших і мотивувати їх до боротьби.

Отож, роль "патріота" і "антиросійського президента" для Зеленського є непідйомною. Не той ранжир, ментальність, масштаб особистості. Він і надалі залишається Голобородьком, який, пам'ятаємо зі серіалу, завершив  логічно – у в'язниці.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Про мистецтво Зе!мімікрії

Ось уже кілька тижнів поспіль інформаційним полем розганяються доволі сумнівні, як на мене, меседжі про різку "зміну орієнтації" очільника країни, про його раптову "русофобію" і не менш несподіваний "патріотизм". 

Мої сумніви базуються не стільки на політичній практиці Зеленського останнього часу, як от – заборона проросійських пропагандистських телеканалів Медведчука-Козака чи "відосики" у дні вшанування Героїв Майдану. Коли взяти до уваги контекст, у якому на Банковій вирішили змінити імідж свого лідера, то справа виглядатиме значно прозаїчніше, ба більше – сильно відгонитиме притаманним Зе! ще з кварталівських часів рафінованим цинізмом.

Я вже писав про цілком меркантильні мотиви нагінок на телеканали, які фактично розв'язали війну проти Зеленського за потенційних виборців на Сході України. ОПЗЖ (читай – Медведчук) систематично і послідовно відкушували від симпатиків "свого хлопця" і пастора секти свідків "какойразніци" чи не найсмачніші шматки електорального пирога. Тим паче, що команда Зеленського, особливо "Слуги…" та недолугий уряд Шмигаля, постійно підкидають дровенят у і без того палаюче багаття пристрастей – то тарифних, то карантинних, то пенсійних. А коли йдеться про такі приземлені, зате насущні речі, "разніца" перетворює вчорашнього інфантильного обивателя в ображеного та озлобленого бунтаря. Тому другим у черзі "репресованих" став Шарій зі своєю риторикою: ще один зазіхач на ретельно удобрене "Слугами…" і сами  Зе! виборче поле Півдня. Так зійшлися зірки, що обидві політичні сили, які досі не надто допікали популістському режиму, стали корисними для того ж таки режиму саме через властиву їм промосковщину і відвертий колабораціонізм.  

Але "боротися" з медведчуками та шаріями Зеленський може лише… патріотичною риторикою, яка в українських умовах немислима без антиросійських акцентів. Тому сталося те, що сталося: з-за "порєбріка" одразу ж пролунали різкі оцінки Зе!режиму, співставні хіба з пропагандитсьскою маячнею Кремля часів Порошенка. Заяви речника Владіміра Путіна Дмітрія Пєскова про Україну як "недружню державу", у політиці якої "домінують антиросійські дії", як про "проєкт західних країн" логічно дістали продовження у висловах самого "царя", який з піною на вустах взявся захищати Північний потік-2. Довгожитель Кремля чомусь вирішив, що міжнародні санкції проти цього амбітного, але, далебі, не бізнесового, а політичного проєкту, є намаганням змусити Росію "платити за їхній (західний. – Авт.) проєкт "Україна".

Однак, а чому б не припустити, що злобна сусідська риторика не є результатом підкилимних домовленостей Банкової з Кремлем? Чому не розглядати їх як таку собі розвідку боєм перед спецоперацією "Зеленський 2.0". Адже, даруйте, очільником ОПУ досі залишається Андрій Єрмак, про справжнє нутро якого найтитулованішого мешканця Банкової попереджали розвідки дружиніх західних держав. "Агент російського впливу" і постійний співрозмовник заступника глави путінської адміністрації Дмітрія Козака, неконституційний, зате з неофіційними, однак фактичними статусами віце-президента, міністра закордонних справ і представника президента у парламенті в одній особі, скромно мовчить. І ця єрмаківська мовчанка є красномовнішою за будь-які заяви…

Як і переконливішою за оголошення підозри Шарію у державній зраді є присутність у високих кабінетах антигероїв Майдану, зокрема заступника Єрмака Олега Татарова – заслуженого юриста, який отримав це звання від Януковича у розпал Революції Гідності. Або ж незагнуздана "портновщина" в українських судах, в яких, до слова, досі карають патріотів, зокрема запідозреного у справі Шеремета Антоненка.

Є ще один аспект "патріотичної мімікрії" Зеленського – американський. На Банковій цілком усвідомлюють, що з Вашингтоном слід поводитися обачніше, ніж це практикували досі. Ба більше, - новий господар Білого дому навряд чи забув, як з подачі Коломойського і тієї ж таки Росії ексактор розважального жанру раптом став "прокурором", вимагаючи ретельного розслідування діяльності близької до Джо "Бурісми". А після перемоги демократа з берегів Потомаку прозвучало кілька цілком недвозначних натяків на засилля московської агентури на Печерських пагорбах та під куполом українського парламенту і навіть запроваджено санкції проти агента ФСБ Андрія Деркача та провладного нардепа Дубінського. Не забудьмо також, що й Коломойський – цей "карабас зелених маріонеток", - теж під прицілом американського правосуддя, і, радше, рано чи пізно його чекатиме доля Павла Лазаренка. А Ігор Валерійович був донедавна бізнес-партнером нашого "найвеличинішого лідера", і тому безпристрастна американська Феміда цілком може знайти серед брудних грошей, відмитих Коломойським у США, дещицю "зелених капіталів".

Отож Зеленський-патріот - це, радше, оксюморон, аніж реальність. Звісно, він звично для актора вивчатиме цю нову роль, і навіть, можливо, вживеться в образ, відчайдушно і натхненно мімікруватиме. Та навряд чи йому під силу статус державника, оскільки для цього потрібні не тільки хист лицедія, а й ментальне усвідомлення належності до нації, розуміння її потреб і стратегічних цілей, знання і компетенції певного рівня. Але говорити про це популісту все одно, що "preaching to the choir" – "проповідувати церковному хору".

Ілюстрація: В'ячеслав Шилов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Почему в России нет патриотизма?

Автор: Ігорь Чубайс. Джерело: Эхо Москвы

Евромайдан без патриотизма был бы невозможен, без идентичности нет субъекта гражданской активности. В Европу пришли страны Балтии, а не «облако в штанах», в Европу идет Украина, освобождающаяся от советчины и восстанавливающая самобытность. Поэтому Украина не исчезнет и не растворится в ЕС, она несет туда «свою краску», свой национальный опыт. Неудача российской демократической революции 1991 года связана с тем, что ценность патриотизма не была осознана. В этом серьезная ошибка тех, кто был лидером и определял характер происходивших тогда изменений. Поведение человека, не желающего замечать, что ему грозит идейная кастрация, принципиально отличается от действий того, кто это сознает. «ДНР» — не Украина, постсовок и «рашка г...» — не Россия...

Далі: тут

Ілюстрація: cogita.ru

Пишатися  країною 

Я не прихильник патокового патріотизму, тим паче, що останніми роками злива високопарної українофілії перебирає через край. Але, однак, належу до суспільної групи, яку за радянських часів воліли називати „прошарком”, тобто до інтелігенції. Неймовірно, але очоливши наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття перші порухи до усамостійнення країни, люди розумової праці, особливо, представники так званих вільних професій нині, зазвичай, упадають в іншу крайність. Українофілія у них часами межує з безпрецедентною зневагою до носіїв автохтонних рис, тобто – до пересічного українця. Його, зазвичай, звинувачують у нелюбові до Вітчизни, у постійній мобілізаційній готовності когось зрадити (зазвичай, божка чи месію), виїхати на заробітки у пошуках шматка хліба, залишити на поталу „ворогам” рідну землю.

Надмір такого, я б сказав, збоченського патріотизму дошкуляє всім, перетворюючи навіть добрі ідеї, одягнені у розкішні шати пустопорожніх слів, на ідеологічні штампи, звичні українцеві ще з тоталітарної доби.

А що сам українець? Його рідко запитують про любов до Батьківщини, але навіть коли спробують довідатися, то через „непристойність” такого запитання, він, зазвичай, лише скрушно хитає головою. Однак, коли дослідження є анонімним, тоді маємо надію на більш-менш адекватний зріз громадської думки.

Отже, з’ясовується, що для 88 відсотків респондентів  „Батьківщиною з великої літери” є держава Україна. Експерти з подивом дізнаються, що навіть в умовах війни, злиднів і скрути більшість українців пишаються тим, що вони є громадянами України. Ба більше, – динаміка усвідомлення ідентичності дала позитивне зростання упродовж двох років,  – на 16, 3 відсотка. 

Тепер цифри, які мали б змусити багатьох стратегів від політики переглянути можливі заготовки. Серед них, знано, ідея „двох Україн”, яку вже добряче „поюзали” на нашій з вами пам’яті. Отже, майже 80 відсотків населення воліли б жити в унітарній державі. Це відповідь тим, хто сповідує не тільки ідею розколу, а й активно працює над вивченням регіональних особливостей менталітету, зокрема так званих „галицьких інтелектуальних сепаратистів” чи адептів ДНР/ДНР.

Гадаю, перспектива для формування політичної нації – безперечна. От тільки б політики зрозуміли її не як черговий предмет для спекуляцій, а як привід поміркувати, наскільки відповідальним мав би бути кожен їхній крок. Зрештою, їм би не завадило також пишатися своєю країною.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ukraine.d3.ru

Десять украинцев, которые нас  удивили в 2014 году

Автор: Глєб Якунов. Джерело: Укрінформ

Этот список, конечно же, не полон и бесконечно субъективен. Революция и защита Отечества родили множество неординарных личностей, разбудили в украинцах неведомые им доселе силы и стихии. Удивления достоин весь наш народ. Кто мог предположить, что в нем скрывается такая духовная и созидательная мощь, такая воинская доблесть. Ведь совсем-совсем недавно мы с горечью повторяли пророческие, казалось бы, слова: «...славних прадідів великих правнуки погані.» Оказывается не такие уж мы  и «погані».

Далі: тут

Ілюстрація: liveinternet.ru

НПВ 

Ілюстрація: life.pravda.com.ua

Автор: Сергій Жадан. Джерело: ТСН

Ось багато хто до останнього сумнівався в уряді. Мовляв, втрачені шанси, змарнований час, жодних реформ, жодної люстрації, якесь дивне нове міністерство. Всі сумнівалися. Лише не я. Я вірив. Єдине – не знав, із чого почнуть: зі структуризації основ національного інформаційного простору (себто, з цензури), чи все таки з формування та оприлюднення концепції патріотичного виховання молоді (себто, з пропаганди). Виявилось, одне іншому не заважає, і приємне можна суміщати з корисним
Далі: тут

«Европа должна России ноги  мыть и это пить» 

и другие удивительные сентенции, которые Софья Вольянова услышала на Петербургском международном молодежном форуме

 Ілюстрація: Colta

Автор: Софья Вольянова. Джерело: Colta

— Мы хотим избавиться от мифа, что патриотизм — это нечто старомодное, серое, неинтересное, «кремлевское». Мы хотим сделать патриотизм ярким и стильным! Нам нужно составить достойную конкуренцию своим либеральным оппонентам и заинтересовать молодежь, — проговаривает цели секции «Патриотизм» модератор Виктория Березина.

Руководитель секции Данил Шишкин, главный редактор газеты «Вольтер», составивший список нацпредателей, за неделю до форума ушел в армию, о чем залу сообщили под аплодисменты собравшихся.

Далі: тут