Зрадницькі альянси

Понад рік тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли адепти "совка невмирущого".

Розповідати про те, що в Україні найбільше полюбляють "продавців ілюзій", обираючи їх на найвищі посади і у місцеві ради, це, даруйте, "проповідувати церковному хору". Тобто так було, так, на жаль, є, і так, мабуть, буде. З різних на те причин, зокрема і через традиційну нелюбов обивателя до влади і до політиків. Зрештою, саме на цій струні грають популісти різного штибу, відверто протиставляючи себе як "хлопців з народу" "отим баригам, що біля корита".

Прийом примітивний, однак, як бачимо – дієвий. Не важливо, що діставшись до того ж "корита", тобто державних фінансів і потоків, вчорашні "голобородьки" і "свої хлопці" зазнають моментальної метаморфози. Причому, масштаби грабунку, корупції і кумівства у них на порядок вищі. Що, зрештою, прогнозовано, позаяк учорашнім лузерам і невдахам теж хочеться жити "по-людськи". А "по-людськи" вони трактують доволі специфічно.

Однак загальні міркування про вітчизняний популізм аж ніяк не виключають різниці між політиками, які взяли його за політичну практику. Причому, відмінності є часами дуже суттєвими, я б навіть сказав, разючими.

Два роки тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли відверті адепти "совка невмирущого". Вдало видаючи себе за носіїв модерних ідей, користаючи з найсучасніших політтехнологій, каналів комунікацій, жонглюючи "просунутою" термінологією з аресеналу "крутих айтішників", обіцяючи перетворити країну на "рай діджиталізації", на такий собі електронний багатофункціональний сервіс для посполитих, у якому не буде шансу ні злодійству, ні корупції. Але насправді… Насправді ці хлопці з "кварталів" "зрусифікованих міст" мали в арсеналі добре підвішені язики, а ще – небачене досі нахабство, яке дозволяло їм водночас одягати тоги "батьків нації" і тут же брутально знущатися над її історією, цінностями та ідеалами. А пропонувати натомість запаковану у сучасну обгортку міфічну "ковбасу по 2.20", "дружбу народав", "мир у всьому світі". Бо, у принципі, "какая разніца", аби холодильник і шлунок був повним, а по тєлєку безперервно йшло низькопробне, укохане обивателем "мило".

Зараз ми пожинаємо гіркі плоди дворічного правління "голобородьків". Діра у бюджеті, призупинення соціальних виплат, цілковитий туман у баченні того, що нас чекає попереду. А ще – пандемія, яку популісти совдепівського зразка мають намір побороти чи то шаманськими заклинаннями з щотижневих Зе!"відосиків", чи жорстким локдауном, який заб'є останнього цвяха у домовину дрібного і середнього бізнесів.

Але якщо ви легковірно гадаєте, що в Україні процвітає популізм суто "совкового" зразка, що "слуги народу" є ексклюзивними носіями цієї політичної течії, то мушу вас розчарувати. Результати місцевих виборів, а особливо процес формування розмаїтих регіональних коаліцій після цих елекцій, дають зрозуміти, що насправді у нас – парад популізмів різного штибу. Висуванці партій, які буквально вчора демонстрували фанатичну принциповість та опозиційність до владної "Слуги народу", ні сіло ні впало почали зливатися з нею у екстазійних обіймах містечкових альянсів. Геть риторику, ідеології і всілякі "дріб'язкові речі", гайда ділити крісла і дерибанити бюджет! У Тернопільській облраді маємо дивного покруча "Слуги народу" з "Батьківщиною", "Довірою", "Свободою" (!!!) плюс "за майбахи" імені Коломойського. В Івано-Франківську (теж на обласному рівні) "СН" знайшла партнерів з тієї ж таки "Батьківщини", "За Майбутнє", "Платформою громад" і… знову ж таки "Свободою". Ясна річ, про людське око такі "каоліції" пояснюються благими намірами конструктивної роботи задля народу. Але насправді – це популізм, в основі якого, далебі, не "совок" "слуг", а схильність до малоросійської колаборації з владою будь-якої барви. "Перевзування" в польоті, безпринципність та й, зрештою, зрада своїх виборців.

А ось у столичній облраді маємо перший прецедент коаліції буцімто проєвропейських сил з відверто реваншистською, проросійською ОПЗЖ. Я колись вже писав, що союз з "медведчуківцями" обов'язково стане маркером, який відкриє розуміння того, хто є хто в українській політиці. І ось "перша ластівка" – у Київській облраді представники "Слуги народу" знайшли союзників серед обранців прихильників "Батьківщини" і "Опозиційної платформи". Якщо для "СН" такий союз природний, попри затяту конкуренцію з політсилою Медведчука на Південному Сході, то симпатики Юлії Тимошенко, мабуть, досі оговтуються від схожого вибору "партнерів".

Бо якщо врахувати, що кістяк ОПЗЖ складають колишні регіонали і симпатики "вічно легітимного", який свого часу гнобив лідерку "Батьківщини" у харківській тюрмі, то залишається лише розвести руками.

Але такі, скажу відверто, зрадницькі альянси не є рефлексивними жестами, спричиненими щирим бажанням виправити наслідки невправності і дилетантства "Слуг". Це – цілком виважена і продумана стратегія, базована на справжніх, а не призначених для публіки, партійних цінностях і уподобаннях. Це - підсвідома жага влади плюс невтілені амбіції. Їх можна реалізувати, лише поставивши у грі на тих, кого відтак можна знищити або ж відштовхнути зі шляху до трону.

Я не знаю, чим завершиться для України цей парад популізмів. Але точно знаю, що жоден з них не принесе для пересічного українця манни з небес. Бо ті, хто повірив у "голограму грошового дощу" (так влучно охарактеризував популізм клептократів один із сучасних філософів), рано чи пізно дійдуть простого висновку. У житті слід платити за все, особливо за помилковий власний вибір.     

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Вокзал  для двох?

Спроби виокремлення «коаліції в коаліції» між БПП та «Народним фронтом», про які говорять все частіше у контексті не стільки ухвалення першочергових законів для подолання кризи, скільки як про інструмент майбутніх змін до Конституції, тільки на перший погляд видаються оптимальними. Так, звичайно, можна намріяти, що, маючи потрібну кількість депутатських багнетів, легко витворити комфортні умови для подальшого правління, роздерибанивши наперед дві (а, тепер – може й три – з Турчиновим) найзначущіші посади в країні, пообіцявши «супутникам» щось ласе (згідно із їхнім суспільним ранжиром). А хіба може бути непривабливою для нинішньої «еліти» перспектива збереження статусу кво аж до майбутніх виборів президента, світле прем’єрське майбутнє на кілька років наперед, парламентська «лафа», принаймні до 2019 року?

Але є проблема, яку я б не ризикував зневажати, а тим паче – відкинути, наче непотрібний атрибут процесу. Проблема, яку колись Роберт де Фльор окреслив дуже влучно: «Демократія – це ім’я, яке дають народові, коли його потребують». І справді, у запалених жадобою влади мізках політиків іноді бракує місця для роздумів над тим, хто, врешті-решт, доручає їм правити. Це від того, що електоральні акти бувають украй рідко, а час міжвибор'я не передбачає жодного контролю посполитих над обраними.

Але акурат на піку волевиявлення маємо небуденну активність людей, які раптом згадують, що й від них щось залежить.

В Україні можна, здається, витворяти все, лише не речі, які суперечать ментальним, неписаним законам, які лежать у царині підсвідомих табу. Навіть за часів комунізму, коли видавалося, що слово, зронене генсеком чи «першим» райкому, – то беззаперечне керівництво до дії, селянин з хутора міркував, чи й справді йому те треба робити запопадливо і до самозабуття, чи, може, ліпше знайти шлях видимості виконання, а насправді лишити все, як є. Два «гетьмани» на 46 мільйонів там, де, зазвичай, стільки є, щонайбільше на трьох, – варіант сумнівний до абсурду. І тут не спрацюють палкі промови про «єднання» Заходу і Сходу, тут горохом об стіну стануть заклинання про біди економічної кризи, загрозу війни, світле європейське майбутнє.

Навіть якщо це спробують зробити тишком-нишком, замкнувшись у стінах Верховної Ради, то я не дам й відсотка гарантії, що відтак хтось зможе позбирати цеглу, з якої зведено будівлю на Грушевського, – її рознесуть ущент. Це – не погроза, це проста констатація того, що думають, але ще не втілюють, українці про своїх нинішніх верховодів.

Сповнення мрії про таємну узурпацію влади, про визначене коло уповноважених говорити від імені всіх, може закінчитися для її ініціаторів «вокзалом для двох» на кінцевій станції їхніх політичних кар'єр.

Ігор Гулик. Ілюстрація: romanticcollection.ru

Запуск годинникового  механізму

Автор: Віталій Портников. Джерело: Lb

...есть и люди, которым гораздо комфортнее на руинах – и их можно понять, потому что они совершенно не уверены, что смогут занять в здании комфортные апартаменты. Накануне парламентских выборов Порошенко – прежде всего он – пытался договориться со всеми этими людьми, убеждая их не мешать стройке в обмен на гостиничные номера. Недостатки этих договоренностей – ребята взяли ключи и тут же забаррикадировались на руинах – стали ощущаться уже в самом парламенте, превратившимся в привычное соревнование олигархических интересов. Сергей Левочкин смог привести в парламент отнюдь не только “Оппозиционный блок” и близких к себе мажоритарщиков. Талантливый архитектор диктаторской Украины времен Януковича, вовремя сбежавший из рушащейся конструкции, Левочкин смог стать вдохновителем сразу нескольких политических проектов – и некоторые мои коллеги даже считают, что один из них нашел себе место в правящей коалиции. Но проблема не только в этом. Проблема в том, что Блок Петра Порошенко и “Народный фронт” как цементирующие силы коалиции могли бы принимать решения и без малых фракций, стремящихся уйти от ответственности и в расчете на будущее, и в учете интересов близких к ним тяжеловесов

Далі: тут

Ілюстрація: gotowall.com

Рада віртуальної небезпеки

Те, про що президент планував після перемоги на виборах, і те, про що тоді з певною пересторогою писали деякі українські часописи, починає набувати цілком окреслених рис. В умовах парламентської республіки глава держави, який свого часу ратував за конституційні зміни, знаючи, що це – лише крок від диктатури попередника, – великі надії покладає на Раду національної безпеки та оборони.

Перетворити АП на «тіньовий» уряд, як це колись намагався Віктор Ющенко, - справа завідомо програшна. Президент в умовах війни і в контесті обіцянок «шокової терапії» поступово втрачає не тільки показники рейтингів, але й надії на гарантовану конституційну більшість у парламенті. РНБОУ таким чином стає не просто «координаційним» і «контрольним», як те сказано у статті 107 Конституції України, органом, а й інструментом президента у його протистоянні із неслухняними партнерами. Хоча саме вони так інтепретують вже чинний закон (на це слушно вказав учора екс-секретар Радбезу Євген Марчук).

Ідею Порошенка, вкладену, звісно, в уста обраних спікерів, про те, що рішення Радбезу у ситуації російської агресії можуть бути легітимнішими за документи коаліції, можна трактувати двояко.

По-перше, коаліція в Україні – явище релятивне. Її поведінка залежить не тільки від хвилевих політичних інтересів учасників, але й почасти – від ранкового настрою важковаговиків у фракціях. Але, з іншого боку, депутати, як і сформований коаліцією уряд, виконують свої повноваження, і не надто толерують, коли йдеться про брутальний секвестр цього джентльменського набору «прав і вольностей».

По-друге, як ми уже зауважували, РНБОУ, – координатор і контролер, а не законодавець, його рішення стають чинними лише через укази Президента, які, до слова, може оскаржити будь-який «печерський» суд. Щодо легітимності, то тут також проблема: Радбез (її персональний склад) формує глава держави (ст.6 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України").

Відтак обмовка чи свідомий акцент Порошенка про «іншу легітимність» свідчать лише про його підсвідомі прагнення, а не про реальний стан речей. І, до речі, не на користь іміджеві демократичного політика.

Але політик не був би політиком, якби не користав з переваг моменту. Ситуація на фронтах і успіх на зовнішньополітичному векторі акурат на руку Порошенкові, а ідею «сильної руки» перед загрозою краху, видається, схильні підтримати чимало українців. Тим паче, що на чолі «паралельного уряду» поставлено «залізного пастора», рейтинг якого цілком можна порівнювати з рейтингом першої особи держави. Прихильників жорсткішого курсу зараз принаймні, більше, ніж їх було під час виборчих кампаній, оскільки спільнота нарешті отримала персоніфіковані втілення її надій навідновлення спокою і миру.

Я не маю сумніву, що ПОП досягне своєї цілі. Утім навіть арифметично дефіцит трьох голосів для ухвалення закону про Радбез виглядає сміховинним. Інша річ, як далеко зайде Банкова та її віп-мешканець у своїх подальших кроках на шляху зміцнення президентської влади. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.tsn.ua