Споглядаючи збоку на
українські пристрасті, європейці певною мірою впізнають себе, тільки колишніх
Європа сигналізує Києву про
перспективи членства. Зокрема, устами польського президента Броніслава
Коморовскі у Юзефові. Цей сигнал став навіть рефреном передвиборчої риторики
західних лідерів. Кажуть, що підсумкова декларація саміту Східного партнерства,
який відбудеться в Ризі наприкінці травня, може містити формулювання, що
підтверджує право України претендувати на членство в ЄС.
Здавалося б, – чи вчасно?
Парадоксальним чином, але тішити таким чином країну, на Сході якої жевріє воєнний
конфлікт, - значить, визнавати, що саме там вирішується майбутнє Унії. Це
попервах шокує, оскільки такі документи мали б логічно ухвалюватися за часів ще
рафіновано проєвропейського Ющенка, звиклого до тамтешніх політичних тусовок,
вмілого оратора і креативного співбесідника...
Але, як на мене, сенс нинішньої
європейської політики щодо України (попри усі неприємності і розчарування із
«занепокоєністю») лежить значно глибше. Мабуть, там, споглядаючи збоку на
українські пристрасті, певною мірою впізнають себе, тільки колишніх, впізнають
свій шлях до толерації і порозуміння, і виходячи із таких міркувань, вдаються
до певних кроків.
У принципі, і я не виключаю
варіанту, що „щеплення Януковичем” було потрібне вітчизняній спільноті як
досвід, як подолання міфів і фобій. Для Європи – це звично, це вирозуміло, це
необхідно. Роберт Купер, британський
дипломат, вважає, що „Європейський Союз – це вічна історія того, як держави
зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більш ніж міфами...
Найкращий спосіб дати собі раду з минулим – це розповісти правду про неї”.
Перемога Януковича і безславний
фінал його правління – це та правда, яку мусило розповісти собі про себе
українство. Правда про те, що всі ми різні, а не „мазані одним миром”, що
суспільство, якщо хоче вижити, повинно навчитися чути і слухати інших, що шлях
до нації – це, у першу чергу, уміння зрозуміти потреби ближнього і толерувати
його погляди. Ми перейдемо цей шлях, я переконаний, що той, хто прагне
по-справжньому шанувати свої цінності, робитиме це з подвоєним завзяттям, а
той, хто лише про людське око декларував популярні гасла, вкотре зрадить самому
собі.
Але цей світ не тримається на
зрадах, – перш за все, на довірі. І якщо реформи вдарять не тільки по наших
гаманцях, але й зможуть викривити наше сприйняття світу, посіяти отруйні зерна
підозри до всіх і вся, то вийти з них переможцями зможемо, лише викинувши цю
трутку з власних душ.
Гадаю, що над цим
замислюються зараз не тільки у Галичині, шокованій несподіваним поворотом долі.
Мабуть, і в Маріуполі, і в Києві врешті-решт знайдуться люди, які змусять себе
визнати, у якій країні їм довелося жити. І якщо вони направду бажають добра і
собі, і їй, то зважаться бодай на маленький, нічого не вартісний крок –
вислухати одне одного і повірити у щирість намірів вчорашніх опонентів.
Адже навряд чи зараз хтось –
на Заході чи на Сході – прагне до решти витоптати українське поле, залишивши по
собі тотальну руїну і розпач. Та й чи варто було витрачати задля цієї мети
стільки зусиль та нервів?
Ігор Гулик.
Ілюстрація: caricatura.ru
