Політика "національного дебілізму"

У заголовку цих нотаток я дещо загострив оцінку поведінкових рис Зе!режиму, яку дав недавно відомий український дипломат, ексміністр закордонних справ Павло Клімкін. Він уважає, що "найвидатніший лідер сучасності" випробовує на Україні та її громадянах політику національного егоїзму, котра, на думку експерта, цілком недопустима у ситуації ймовірного повномасштабного вторгнення Росії. Клімкін, звісно, дипломат, тому й вживає властиву його фаху лексику.

Та коли прискіпливіше глянути на те, що витворяє Зеленський разом з Кварталом останнім часом, який "іспанський сором" переймає притомних людей після чергової з'яви вчорашнього коміка у пристойному товаристві – чи то світових лідерів, чи представників найвпливовіших ЗМІ, - то цілком може скластися враження, що нами керують, м'яко кажучи, не надто адекватні особи. Про це більш ніж відверто написала у своєму Twitter депутатка Європарламенту Віола фон Крамон-Таубедель: "Вони всі там вживають наркотики в Україні, чи що там відбувається?".

А відбуваються, як на мене, цілком "прозаїчні" речі. Зеленський відверто "косить під дурника", і це у нього виходить більш ніж органічно, зважаючи на колишній фах. Робить це, аби прикрити своїми публічними репризами значно серйозніші та загрозливіші для української державності речі. Так, він недолугий і не надто розумний чоловік, щоб самостійно писати сценарії своїх спічів. Однак, як пояснював ще дідусь Фройд, "першою ознакою глупства є відсутність сорому". І саме це потрібне залаштунковим режисерам, які вкладають в уста маріонетки потрібні сентенції та слова.

Насправді Зеленський гопницькими випадами проти Байдена, нічим не виправданими претензіями до НАТО, заспокійливими піґулками для пересічного обивателя калькує Путіна. Підозрюю, що він наполегливо прагне "зазирнути у вічі" кремлівському диктаторові й поговорити з ним віч-на-віч не для того, аби домовитися про мир. Навпаки, - перейняти досвід національної самоізоляції, того ж таки "національного егоїзму", який останнім часом аж пре з офіційних заяв Москви, її ультиматумів усьому світові. Адже Москва вимагає від Заходу не стільки гарантій безпеки, як нічим не виправданого права на необмежений "життєвий простір", свавілля у внутрішніх справах і… комфортного споживання благ тієї ж таки західної цивілізації.

Якщо навіть поверхово проаналізувати риторику Зеленського про "мир" і "нагнітання паніки" з приводу ймовірної війни, то з подивом виявимо, що він цитує "сумну конячку" Сєргєя Лаврова, очільника російського МЗС, або ж речника Путіна Дмітрія Пєскова. Ба більше, його вислови взяв на озброєння представник РФ у Раді Безпеки ООН Васілій Нєбєндзя (фактично – парія серед оонівських колег), який розмахував видруком з цитатами Зеленського на засіданні РБ, скликаному США (!). "Переді мною лежать тексти висловлювань українських офіційних осіб про відсутність загрози з боку РФ: це секретар РНБО Данілов, міністр оборони Резніков, сам президент Зеленський, які прямим текстом говорять, що не бачать тієї активності, про яку говорять (на Заході. – Авт.)", - зухвало заявив Нєбєндзя.

Показово, що 2014 року, коли питання України висіло на волосині, а "вічно легітимний" примусово оселився у Ростові, вже покійний представник РФ в ООН Віталій Чуркін схожим чином аргументував свій виступ, розмахуючи листом Януковича з уклінним проханням до Путіна ввести війська в Україну.

Тому, підозрюю, що Зеленський є підопічним тих же "кураторів", які свого часу вказували Януковичу шлях у "світле майбутнє", який, на превеликий жаль для сценаристів, завершився вигнанням.

І ще одна паралель. На тлі російських ультиматумів і протистояння із Заходом знову залунали голоси про "нейтральний статус" для України. Зокрема, прорізався голос у зазвичай мовчазного Дмитра Фірташа, який сумирно очікує у Відні екстрадиції у США. Так от, мушу нагадати, що Україна часів Януковича формально вже була нейтральною державою, у якій законодавство прямо забороняло присутність іноземних військових баз, передбачало позаблоковість і таке інше. І ніщо тоді не завадило Росії анексувати Крим чи окупувати Донбас.

Для чого Зеленському і Ко ізоляція країни на кшталт путінської Росії? Для того, аби насамперед продовжити існування ідіотократії. Йому не потрібні ні судова, ні антикорупційна реформи, йому кісткою у горлі застрягли закріплені "попередником" у Конституції зовнішньополітичні орієнтири. Він хотів би, за прикладом італійського дуче Беніто Муссоліні, обмежитися коротким маніфестом: "Наша програма проста – ми хочемо правити...". Окрім того, Зеленського провокує на цей шлях і одіозний патрон – Коломойський, що фактично став невиїзним з України. Адже що американська, що британська, і навіть ізраїльська Феміда вже давно й небезпідставно бажали б бачити у себе фігуранта бізнес-афер і шахрайств. Тому Україна для Ігоря Валерійовича стала чи не єдиним тереном, де він може почуватися більш-менш безпечно.

Але Зеленський не здатен осягнути наслідків своєї ізоляціоністської політики. Бо ні агресор, для якого слабка, позбавлена міжнародної підтримки Україна, стане легкою здобиччю, ні приятель-олігарх не зважатимуть на його беззубі амбіції, а тим паче примхи. Його використають і викинуть, як непотріб. Та й, зрештою, чи миритиметься свідома частина суспільства з тим, як Зе і його кліка штовхатимуть батьківщину у прірву?

Ілюстрація з відкритих джерел

На порозі війни чи зради?

"Ми не обираємо часи, в яких живемо. Єдиний вибір, що ми маємо – дії, якими відповідаємо на виклики". Ця цитата з фільму "Мюнхен. На порозі війни" стала настільки популярною в Україні, що її навіть повторюють з парламентської трибуни. Та й сама стрічка, мабуть, пройшла б повз увагу пересічного глядача, якби не час, "у який ми живемо", і потреба обирати відповіді на його виклики.

Справді, довкола кіно Крістіана Швохова, відзнятого на основі книги Роберта Гарріса тривають суперечки у соцмережах, відшуковуються аналогії, тим паче, що, на перший погляд, їх аж забагато. Але, як на мене, тільки на перший погляд.

Очевидно, автори стрічки ставили собі за мету не подати публіці "черствість, недалекоглядність чи примітивні зиски" британської політичної еліти, яка фактично здала Судети Гітлеру. Вони, навпаки, розповіли про Невілла Чемберлена – тодішнього прем'єра Великої Британії, як про захисника нації. Але для цього варто додивитися кіно до останнього титру. А там чітко й недвозначно сказано, що через рік після "Мюнхенської змови" Британія вступила у війну з нацистською Німеччиною, але саме цей рік дав можливість імперії належно підготуватися до герцю з ворогом… Нічого дивного: стрічку зняла BBC, - британський суспільний мовник, за гроші співітчизників - платників податків. Це вам – не ДОМ і не "Свати" Зеленського…

Тепер щодо закидів на адресу "ситої" Європи, байдужості її еліт, небажання захищати цінності, а радше робити зиск з агресором, апетити якого що не день, то зростають. Так, звісно, як і Чемберлен, сучасні лідери дбають, перш за все, про власну безпеку, а ще – про рейтинги. Та мені видається, що, попри очевидність таких мотивів, все ж превалює розуміння уроків історії. Бо, припустимо, хто-хто, а чинний британський прем'єр Борис Джонсон – це вам не пацифіст на кшталт Невілла Чемберлена з його "У війні не буває переможців, є лише переможені". Саме Джонсон коротко змалював російські перспективи на випадок повномасштабного вторгнення в Україну: "Дуже важливо, щоб люди в Росії зрозуміли, що це буде нова Чечня". І саме з Островів до України зараз надходить відчутна допомога – у вигляді не дипломатичних нот, а протитанкових систем NLAW (аналоги Javelin для коротких дистанцій, які вражають ціль за технологією "вистрілив і забув").

Так, на відміну від Великої Британії, найгірше засвоїла уроки "Мюнхена", як не дивно, Німеччина. Чомусь саме Берлін виявився найслабшою ланкою євроатлантичної коаліції. Ба більше, якщо говорити неупереджено і прямо, то Берлін фактично асистує Москві у її неприйнятних для НАТО амбіціях і непрямо підштовхує нових членів Альянсу (зокрема Хорватію) до схожих кроків. Звісно, на все можна знайти виправдання і причини, але найвагоміший аргумент супроти нинішньої поведінки німецького уряду лежить саме в історичній площині. Це - "Мюнхен" і пакт Молотова-Ріббентропа.

І ще раз повернуся до фільму Швохова. У ньому нема Чехословаччини – жертви злочинної змови "сильних світу цього". Як і в нашій реальності – про Україну дуже часто говорять без України. Не беручи до уваги так званий "нормандський формат", у якому уповноважені лідерами держав "радники" по вісім годин "домовляються домовлятися". А так, - президент США спілкується з Путіним, а Зеленського лише ставлять до відома про наслідки розмов. Я вже писав, що закордонні ЗМІ відверто говорять про причини такої тактики. Мовляв, на Печерських пагорбах розвелося стільки агентів ФСБ і ГРУ, що кожне слово, мовлене там уголос, негайно передається до Москви. Нема на то ради, - серед згаданих "радників" у "Норманді" Україну представляє особа з вельми сумнівною у світовій розвідувальній спільноті репутацією. Андрій Єрмак може скільки завгодно говорити про "непоступливість" своєї делегації у питаннях "Мінська" чи прямих переговорів з ОРДЛО", але 10 пунктів, які буцімто він та його "квартал" тихцем запропонували Путіну, також не є секретом для світу.

Зрештою, все закономірно. Можемо до нестями кивати на "байдужість" Європи, але на тлі заспокійливих "відосіків"-колисанок від "найвидатнішого лідера", розповідей про шашлики, чудову Україну з Буковеля, ця "байдужість" виглядає кардинально по-іншому. Насолода владою, необмеженими можливостями і дармовими (за наш з вами кошт) приємностями життя навряд чи спонукає чинних її осіб до спротиву. Влада досі живе ілюзіями "зустрічі посередині" і ефемерного миру за будь-яку ціну. Час від часу її будять від таких солодких снів гучні голоси опозиціонерів, але вона ладна радше воювати з ними, ніж зі справжнім агресором, який громадить військо довкола кордонів, веде щоденну кібервійну, вбиває у мізки пересічного обивателя страх і зневіру.

З огляду на це, гадаю, українцям доцільніше було б переглянути інше кіно. Це стрічка чеського режисера Бісера Аріхтева "Анатомія зради". Вона – про складну і, відверто кажучи, незбагненну долю Еммануеля Моравеца – чеського політика і військовика. Про те, як патріот і фанатичний противник того самого Мюнхена, анексії Судет, перетворився на "чеського Квіслінга", буквально за рік після окупації Чехії став одним з очільників уряду Гахи за протекторату Гейдріха, не менш фанатичним нацистом. Виходив з простих і доволі популярних нині "за порєбріком" міркувань про "гнилу західну демократію".

От міркую собі – скільки потенційних "моравеців" маємо ми? І я не про Мураєва і К, склепаних на коліні російськими пропагандистами в "окупаційну адміністрацію України". Ці принаймні не приховують своєї "зачарованості на Схід". Я про інших…

Ілюстрація: Кадр з фільму "Мюнхен. На порозі війни"

Устами Зеленського говорить… Путін

Погодьтеся, у голові не вкладається синхронність риторики "найвидатнішого лідера" країни, яка ось уже вісім років є жертвою чужинської агресії, і заяв, що лунають з-за "порєбріка", звідки прийшов ворог. Але насправді це так.

Особливо рельєфно ця синхронність виявилася у недавньому "відосіку"-зверненні Зеленського, у якому він закликав українців "не панікувати": "Зараз єдиний привід для паніки, якщо ми після восьми років війни будемо досі піддаватися паніці, знімати з рахунків гроші, знімати все з полиць, скидати знайомим і друзям фейки й страшилки..." Мовляв, не переймайтеся, все йтиме звичним трибом, - весна прийде, Великдень, шашлики… Такий собі "джентльменський набір" обивателя, зануреного у щорічний кругообіг подій і явищ, людини, яка навіть не ставить собі запитань про світ, в якому живе.

Цю деталь активно підкреслюють медіаадепти Зе-команди, намагаючись в анонімних Telegram-каналах розповідати про "Велике будівництво", "реформи", усіляку всячину, лише не про війну. Незалежні ж експерти прямо вказують, що "заспокійливою колисковою для кота" Зеленський намагався не стільки обнадіяти власний електорат перспективами "закінчення війни" чи зміцнення обороноздатності країни, а… перебити посмак після провалу операції "Арештуй Порошенка".

Такі висновки, звісно, мають певні підстави, якби не враховувати інше. Зеленський намагається перекричати на диво злагоджений хор американських та європейських ЗМІ, які не втомлюються публікувати супутникові світлини концентрації російської армади уздовж кордонів України. І не обмежуються ілюстраціями, а вже відверто натякають на сумнівність "зв'язків" української верхівки зі спецслужбами Росії. Зовсім недавно в американській пресі з'явилася інформація про те, що інструктори ЦРУ дуже утаємничено вишколюють окремі наші підрозділи, оскільки зважають на "широку мережу агентури противника". А Зеленський, тим часом невдало жартує з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, який алярмово летить до Києва, аби, слід думати, урезонити "стратегічного партнера", відкрити йому очі на реальність. Мовляв, "розвідка у вас прекрасна, але ви далеко за океаном, а ми тут, на місці. Думаю, деякі речі ми знаємо трішки глибше про свою державу". Блінкен у відповідь кинув жорстку фразу: "Останнє, що вам потрібно - ще один відвідувач", натякаючи, мабуть, на Путіна…

Але, видається, Владімір Владіміровіч не має нагальної потреби віч-на-віч спілкуватися із Зеленським. Навіщо, коли "миролюбні" та "заспокійливі" "відосіки" господаря Банкової дивно синхронізуються із заявами речників Кремля. Той же Дмітрій Пєсков не втомлюється повторювати, що "Росія ніколи першою не нападає", і відбрикується від цікавих закордонних журналістів звичною фразою: стотисячне військо біля кордонів України рейдує суверенною територією і може робити там, що заманеться. Ба більше, - Москва вважає, що заяви про "російську загрозу" Захід використовує як привід для просування НАТО – цього жупела у сучасній гібридній війні, якого чомусь досі російські стратеги не помічали поблизу своїх кордонів, зокрема у Балтиці.

Як свідчить свіже опитування більш-менш незалежного російського "Левада-центру", 75 відсотків росіян не виключають, що напруженість на кордонах двох буцімто "братерських" країн може перерости у повномасштабну війну.

Вони готові. А Зеленський? Зеленський, як написала журналістка Лариса Волошина про "відосік" президента, "досі вірить Путіну. Тому моя відповідь на питання: "Що це було?" така: "Це була відповідь російського президента на запитання про можливий напад на Україну у виконанні артиста самодіяльності".

Мовби пробуючи "змазати" неприємний присмак від "заспокійливого", Зеленський ні сіло ні впало заявив, що Росія може окупувати Харків. Причому, знову "у молоко". Як пояснюють військові фахівці, той напрямок є найзахищенішим, у порівнянні з іншими ділянками ймовірного фронту.

І ще одна деталь. Дарма Зеленський пов'язує споживацький ажіотаж довкола харчів першої необхідності ("гречка і сірники" у його трактуванні) з очікуванням війни. Радше це тривожний симптом економічних експериментів, якими Зе!команда намагається алярмово прикрити власну недолугість і невігластво. Заяви про запровадження "продуктових карток" навряд чи заспокоять обивателя "кінця епохи бідності", а "державне регулювання цін" тільки роздратувало виробників і торговців. Вже кілька мереж заявили: якщо таке трапиться, вони просто не викладатимуть на прилавки товари з "державного переліку". І таке станеться через катастрофічну прірву між тарифами на енергоносії та купівельною спроможністю населення. Дарма радник Офісу президента Тимофій Милованов намагається перекласти відповідальність на Путіна, мовляв, той "тактично допомагає" розкручуванню інфляційної спіралі. До 2019 року країна воювала з Путіним і тримала планку тарифів. Просто біля керма була команда, яка вміла і знала, що та як робити. І не співала з голосу агресора.

Ілюстрація з відкритих джерел

Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними. 

По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх "провокаціями". По-друге, проблеми Зе!режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження – зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших "миротворців", їхні наївні "схеми" "розведення військ", "припинення вогню" та "зустрічей посередині". Путін нападе, - і до ворожки не ходи, - бо такою є його маніакальна ідея "вєлікой Рассєі". Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, - путінська, - Росія.

Власне про це – і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього "філософа", вона має доволі претензійну назву: "Куди дівся хаос. Розпакування стабільності". І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус "відставної кози барабанщика", Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю "вождя", аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово "фашизм". І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: "І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому "собіранії" земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу" (продовжіть – і Третього Рейху. – Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова "експансія", у тому, що він чітко ставить наголоси – Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): "Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття". Про нього ж – коли Сурков каже про експорт Росією "хаосу", і про, - увага, - потребу скерування цього "хаосу" у визначені "русла", аби уникнути "зіткнень з геополітичними потоками" інших "супергравців" у світі. Москва не проти обговорити ці "потоки" зі Штатами, організувавши новітню "Ялту". Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки "ялт" і чистять зброю, серед іншого, - й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, переповненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? – Авт.) – яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

Що ж, до "кримського консенсусу" за останні кілька років Москва долучила ще й "Сирійське замирення" та "інтеграцію з Білоруссю". Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного "експорту хаосу" прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і "євразійцю" Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів "Ізборскаго клуба", її відлуння – у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, - часто такі ж філіппіки – коштом російського бюджету – проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками – звідки там свої "соловйови" і "кісельови"?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно "з-за порєбріка" останнім часом істерять з приводу "українських провокацій", мусують тему якогось "ефемерного наступу" Києва на "ЛДНР" (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього - секретар РБ РФ Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні "спалах будь-якої миті". Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, - паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, - Кремль наполегливо шукатиме приводу для "українського Ґляйвіца". І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський "сором'язливий", "інтелектуальний" фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього "Нюрнберга" не помилилися з вироком…

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Істеричний антипод

Проблема Росії, принаймні одна з них, - у тому, що країна-сусід безсила розірвати зачароване коло імперськості. А, може, й не ставить перед собою таких завдань, заховавшись, мов у кокон, у сутінки давно минулої, однак украденої в інших, величі, сумнівних звитяг і ще сумнівніших успіхів. 

Цей шлейф тягнеться за ерефією від часів Івана Грозного, і, попри загальний прогрес цивілізації, повертає Росію на "круги своя", що з імператорами, що з большевицькими вождями, що з підполковником КҐБ, який приміряє на свою лису маківку царську корону.

Оздобою у цій тіарі мали б бути усі набуті шляхом загарбань і окупацій терени, а особливо Україна, - "братній народ", "з одного кореня". Попри події останніх семи років, які мали б логічно перекреслити і остаточно знівелювати штампи ще комуністичної пропаганди, Путіна не полишає мрія повернути колесо історії навспак, і долучити "малоросію" до московської "цицьки". Задля цієї ідеї-фікс він здатен на все, - хоч до випаленої землі від Хутора Михайлівського до Чопа, - на яку таки ступить чобіт вояка під знову ж таки крадькома привласненим "аквафрешем".

Кілька днів тому істерика кремлівського самітника сягнула апогею. На засіданні з постійними учасниками Ради безпеки Путін заявив буквально таке: "Судячи з усього, - і це дуже печально, - Україну повільно, зате вірно перетворюють у якийсь антипод Росії, у якусь анти-Росію, якийсь майданчик, з території якого ми постійно, судячи з усього, будемо отримувати новини, що вимагатимуть особливої з нашого боку уваги, з точки зору забезпечення безпеки Російської Федерації".

Путіну невтямки, що Україна одвічно була антиподом його країни, навіть тоді, коли перебувала під російським колоніальним гнітом. З точки зору психології це виглядає абсолютно логічним, позаяк в основі світогляду українського та російського суспільства направду діаметрально протилежні речі. Бо, зрештою, конфлікт лежить площині ледь не фройдівських комплексів несприйняття і відторгнення причини і наслідку. Адже, як би там не було, і як би це не заперечували ольгінські "історики", без Києва не було б Москви. Інша річ, що "отрок" не виправдав сподівань "батька", і різко, під впливом азійських деспотій, вирішив пристосувати такі практики для укладу суспільного життя. Україна ж, навпаки, завжди тяжіла до Європи, до демократичного укладу, до свободи громадянина і спільноти.

Але запізніло застосувавши щодо України термін "антипод", Путін втратив з виду цілком доконаний факт того, що фактично його агресивна, брутальна і зверхньо-гопницька зовнішня політика давно перетворила Росію на антипод усьому цивілізованому світу. Реально путінська ерефія стала країною-парієм, і не через якісь підлі, зловредні задуми "міжнародної закуліси" чи підступних "англо-саксів", а власне через тих, хто править нею упродовж останніх двадцяти років. Насправді путінська кліка, попри сміховинні законопроєкти, які точно ухвалить слухняна "єдіноросская" Держдума, і які гнівно погрожують карами земними і небесними тим, хто ставитиме на один щабель сталінський та гітлерівський режими, чим далі тим рельєфніше виявляє ознаки фашистського ладу. Пошуки винних у надуманих поразках, вічні жалі на невдячних сусідів, яким колись було віддано "безґлузді подарунки", параноїдальні натяки на "ворогів" і настрої "облоги"… Чим вам не поствеймарська Німеччина, на ґрунті якої рясно зросли отруєні квіти ксенофобії, реваншизму і експансіонізму?

Путін грає атрофованими м'язами ще постсовєцького воєнного спадку, розповідаючи про захист "русскоязичних" у всьому світі (зауважте Адольф Алоїзович захищав тільки етнічних німців!), і користуючись моментом слабкості, демонструє цей "захист" на теренах "братнього" народу, анексувавши, як колись Гітлер Судети, український Крим, і окупувавши частину українського ж Донбасу. Як це було в окупованій нацистами Франції, Росія формує на захоплених землях маріонеткові, реально терористичні режими ЛНР/ДНР (згадаймо Віші), і не приховує намірів розгорнути повномасштабну наступальну операцію у випадку спроб звільнити український Схід і повернути довоєнні кордони.

Російська ідеологічна машина по суті дублює конструкцію геббельсівського відомства, з поправкою на технології, масштаби і бюджети. А за рівнем фейків, пропаганди, брехні розмаїті соловйови, кісельови, симоньян та їже з ними давно переграли самого Йозефа і його підручних. І мова тут не тільки про диверсійно-гібридну ідеологічну складову війни проти України. Тут вже йдеться про інформаційне прикриття операцій міжнародного масштабу, починаючи з війни у Сирії і закінчуючи спецрозробками для хімічних атак у Солсберрі чи терористичних актів на військових складах у Чехії та Болгарії. Дивна річ, але Путін фактично стає антиподом для своїх нечисленних приятелів у Європі, оголосивши, до прикладу, Чехію Земана "недружньою країною". Лише через те, що з Праги "попросили" російських дипломатів-ефесбешників, запідозривши їх у сприянні терористам.

Про внутрішнє призначення пропагандистської машини Путіна годі й говорити. Загнавши у безвихідь більш-менш притомну опозицію, Кремль маніпулює комплексами і фобіями "маленької людини", як йому заманеться. Тут і плекання невиправданого та безпідставного комплексу "властителя світу", і знавіснілі погрози "можемповторіть", коли йдеться про образи на вчорашніх співмешканців у комуністичному гуртожитку. Та головне, - формування інфантилів, які покладаються лише на мудрість вождя і на його волю (хочу – караю, хочу – милую), на "государя і государство", яке буцімто здатне почути кожного і кожному зарадити.

Тому Путіну не варто істерити з приводу "антиподів". Він сам став таким для світу, взявши у заручники і власну країну, і її народ.

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Росія просто захищала свої інтереси…"

Коли після Наполеона до влади у Франції повернулися Бурбони, політик і дипломат Талейран зробив висновок, який характеризує подиву гідну інертність суспільства до, здавалося б, тектонічних зрушень у загальному розвитку людства. "Іls n’ont rien appris ni rien oublié" – "Нічого не навчилися, нічого не забули…".

Отак і з нашим "непересічним лідером", який ось уже два роки, як обіймає найвищу посаду в державі, і нічого не навчився та "не забув" звичок і стереотипів середовища, з якого йому довелося перестрибнути у президентський фотель.

Популістська риторика, якою купував легковірну публіку 2019-го, тепер час від часу зазнає певних корекцій, однак вони часто-густо є викликами на ту чи іншу ситуацію. Така от гнучка і від того розмита "державницька стратегія", звісно, грає на руку та, однак, не може стати фундаментом для бодай якоїсь визначеної позиції і країни, і її керівництва.

Нагінки на медіаактиви Медведчука і Ко могли б справді виглядати турботою про безпеку воюючої країни, яка врешті-решт на сьомому році війни вирішила всерйоз боротися з ворожою пропагандою. Однак за цією "патріотично-мишачою" метушнею важко не помітити суто меркантильний політичний інтерес лідера "Слуг", який надто вже переймається і партійними, і власними електоральними інтересами.

"Патріотичне" амплуа Зеленського, яке він приміряв водночас із мундиром "сильного і войовничого лідера", теж викликає безліч запитань. Реальна присутність у владі соратників Януковича, абсолютна безкарність тих, хто пробує інституційно розхитати державні інституції, заздалегідь і далекоглядно надійно корумпувавши суди і прокурорів  (маю на увазі одіозного Андрія Портнова) нівелюють потуги Зеленського і його сценаристів, зводять нанівець його риторичні фігури і "патріотичні" жести.

Соціальна політика популістів, не здатна відповісти на ковідні виклики, а, отже, й на реальне зубожіння незахищеного від пандемії і тарифних потрясінь населення, звелася до карикатурної "боротьби з олігархами". Зрозуміло, що деолігархізація економіки потрібна, що, у принципі, без неї не варто навіть заїкатися про якісь євроінтеграційні перспективи і про "Геть від Москви!" Але для початку, мабуть, треба було б визначитися з поняттями. Бо заклинання очільника РНБО Олексія Данілова про "ознаки олігархів", і про 13 осіб, яких буцімто режим вже призначив "винними" за все і вся, - виглядають геть підозріло. Особливо на тлі реального переділу власності, сфер впливу, а також збагачення  певних осіб (які, підозрюю, перебувають у цьому реєстрі, але, звісно, не афішують своєї наближеності до ОПУ). Зрештою, чому б не назвати цих персонажів поіменно, бо навіть аполітичним кортить таки дізнатися, чи фігурує серед них "батько зеленої перемоги" Ігор Коломойський? Те, що мав би фігурувати, - безсумнівно. Особливо після зустрічі Володимира Зеленського з держсекретарем США. Ентоні Блінкен, мабуть, нагадав бізнес-партнерові Ігоря Валерійовича, у якій правничій халепі перебуває зараз його вчорашній спонсор і натхненник.

Рівно ж, як і деякі інші актори української політичної сцени, запідозрені американськими спецслужбами у прямій співпраці з Росією.

Однак навряд чи Зеленський робитиме якісь оргвисновки щодо Єрмака та інших сумнівних осіб зі свого найближчого оточення. Не тому, що йому бракує на те політичної волі чи адміністративного ресурсу. Просто – нічого не навчився, нічого не забув. Український "макрон" перебуває у полоні звичних совкових стереотипів і транслює їх за кожної слушної нагоди. Ось недавно, виступаючи на Всеукраїнському форумі "Україна 30" (оглядачі жартують, - "продовження серіалу "Слуга народу", тільки за бюджетний кошт"), Зеленський розповідав про незворотність поступу до ЄС і НАТО. І тут же, буквально за кілька речень, видав дуже знакову для вчорашнього хедлайнера фразу: "А що було 2014 року? Ми отримали ПДЧ (план дій щодо членства в НАТО. – Ред.) чи ми увійшли в Євросоюз? Що було? Я вважаю, що нічого не було. Не через те це робила Росія. Це все балачки. Росія просто захищала свої інтереси (!) через те, що (нібито) можуть бути американські військові бази на території України". 

Отак легко визначити причини російської агресії ("просто захищала свої інтереси"), - значить, розписатися у цілковитому нерозумінні всього, що відбулося сім років тому, і до чого Путін готувався з добрий десяток літ. Отак банально визнати за Кремлем право, "захищаючи свої інтереси", урвати у сусідньої суверенної країни шмат її території, - це перебувати у парадигмі "руського міра" з його правом сильного. Це, погодьтеся, бездумно і з апломбом повторити путінські маразми про святе "право" Росії повернути собі "невиправдані подарунки" СРСР нинішнім "невдячним сусідам".

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

"Яструб миру" і "голуб війни"

Я абсолютно не здивуюся, коли Зеленський у вирішальну мить (до прикладу, якщо Україні раптом запропонують ПДЧ для НАТО) спробує повторити давній фінт Януковича з непідписанням Асоціації з ЄС. Надто вже він загрався у двох кардинально протилежних іпостасях, навіть зважаючи на сценічний досвід минулого життя.

З одного боку, санкції проти кума Путіна і войовнича патріотична риторика, якою супроводжувався доволі тривалий період загострення на східних кордонах, з іншого, - стара пісенька на новий лад з приспівом про бажання "зазирнути у вічі" Путіну. Зе!шпагат, притаманний для популістського режиму упродовж двох років каденції колишнього актора розважального жанру, у ситуаціях, навіть не дотичних до війни. Вже навіть не дивна роздвоєність особистості, спричинена, як я вже колись писав, тим, що Зеленський у цілком зрілому, як на чоловіка, віці, досі не може обрати між "бути" і "здаватися". Абсолютна відсутність позиції серед цілком певного контексту. Бажання сподобатися всім, і цілковита нехіть зробити бодай щось певне, недвозначне, категоричне.

Росіяни користають з цього у своїй гібридній війні проти України. Ба, їм на руку така зиґзаґувата траєкторія українського керівництва, вигідна, не в останню чергу, тим, що, підозрюю, вони, як ніхто інший, можуть "вгадувати", куди цього разу "занесе" самовпевнену і набундючену маріонетку. Погляньмо, - щойно з Печерських пагорбів пролунав заклик до "царя" зустрітися на Донбасі чи в іншому придатному для цього місці, як тут же у Москві "безневинно" запропонували локацію: Крим. Мовляв, усе почалося з окупованого нині півострова, хай там і завершиться. Пастка для Зеленського очевидна: поїхати у російський Крим фактично означатиме визнання анексії. З усіма наслідками для нас і для Росії. Україна таким чином погодиться з нинішнім статусом анексаної території, а Кремль цілком може розраховувати на скасування "кримських" санкцій, отже, трішки послабить економічний зашморг на шиї своєї економіки і матиме вільні руки для того, аби остаточно перетворити півострів на "нетонучий авіаносець" з ядерною зброєю на борту.

Ритуальні танці довкола Мінських угод, точніше, їх "уявної" архаїчності, пустопорожні дискусії про зміну "локації" – не що інше, як спроба знову "повоювати" із внутрішнім "ворогом" Зеленського, автором цих угод, п'ятим президентом. Порошенко свідомо прогнозував наслідки цих кількох пунктів і реально бачив контраверсійність та різнотлумачення кожного слова у них. Вони були потрібними у конкретному контексті і виконали своє завдання: зупинили агресора там, де він перебуває досі, не дали йому розгорнути повномасштабну агресію, змусили вгрузнути у переговорах довкола ком і крапок, послідовності виконання зобов'язань. І, до слова, відсікали будь-яку можливість участі у дипломатичному танці на правах рівних партнерів терористів та колаборантів. Це вже за Зеленського до Мінська (і реально, і віртуально) вламалися усілякі темні персонажі, з ними навіть пробували говорити, але марно, - через відсутність в останніх здатності формулювати більш-менш втямливі речення.

Але, попри бажання видаватися таким собі "яструбом миру", людиною, яка не зупиниться ні перед чим, аби лише зірвати політичний джек-пот у вигляді оливкової галузки і потім помахувати нею, йдучи на другий термін, Зеленський час од часу входить у роль "голуба війни". Актуальна українська дипломатія зводиться зараз до того, аби для початку почути "дзвінок від Байдена", а відтак на розпуттях велелюдних розводитися про несправедливість Заходу, про його небажання брати Україну в оборонні альянси, про невиконані гарантії порослого мохом Будапештського меморандуму і навіть про якусь міфічну можливість Києва відновити ядерний статус. Запитаю: навіщо це стрясання повітрям, кому "погрожує" той же Дмитро Кулеба? Росії? Смішно. НАТО? Ще смішніше. Чи інфантильному західному обивателеві, який не розуміється на деталях? Чи, може, грає давно атрофованими ядерними м'язами для публіки, яка власне й обирала Зеленського як зірвиголову на посаді президента?

Скандальні рольові ігри популістів, їхнє несамовите прагнення бути, мов Фігаро, і тут, і там, наштовхують на певні висновки. Те, що Зеленський знову відчайдушно шукає зустрічі з Путіним, свідчить про існування якихось угод (не Мінських, і не Нормандських), неофіційних обіцянок і зобов'язань, які обговорювалися чи то в Омані, чи деінде. З якихось причин цим угодам не суджено було втілитися. З яких, - розмова майбутнього, адже час не дозволить сховати шила у мішку.

Те, що Зе! час від часу зривається на псевдопатріотичну риторику, погрожуючи бутафорним кулачком з реквізиту Кварталу у бік Москви, - наслідок того, що у Вашингтоні править не надто комфортний ні для Кремля, ні для Зеленського Байден. Наш популіст-"правознавець", який свого часу навіть санкціонував "справу" проти Великого Джо, відчуває у цьому пряму загрозу. Уявляю, як потерпають перед візитом Ентоні Блінкена у президентському Офісі. Адже Блінкен, мабуть, приїхаде спитати, як "зелені" виконують певні домовленості, обумовлені у телефонному діалозі з його шефом. І наскільки виправдає популістська зграя довіру американських платників податків, у яких цього року можуть забрати 300 мільйонів доларів у рамках схваленого комітетом з питань міжнародних відносин Сенату США законопроєкту "Безпекового партнерства з Україною"? І чи варто посилити тиск на "партнера", зокрема, у справі "ваґнерґейту", з тим, аби Зеленський не обмежувався гучною риторикою, а на ділі почав зачистку кабінетів у власному Офісі, міністерствах та силових структурах від відвертих агентів сусіда-агресора?

Для Зеленського, як колись для Януковича, невпинно наближається його "Вільнюський саміт" – день кардинального вибору. Чи готовий він до нього? Сумніваюся…   

Ілюстрація: Павел Кучинскі

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Наркомани на городі

 …Микола Янович Азаров, "доктор геолого-мінералогічних наук", прем'єр Януковича і співзасновник сміховинного "Комітету порятунку України", який зараз десь скніє у російському заґумінку, теж свого часу вдавався до таких, з дозволу сказати, порад: "Чому подзабуті традиційні українські ценності: не треба скігліті, треба брать лапату і годувати свою сім’ю". Це був крик совкового популіста, далекого від реалій країни, маразматичного маркшейдера, волею долі викинутого на політичний олімп.

Риторика чільних представників Зе!режиму одразу по тому, як міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу заявив про "закінчення навчань" і про відведення небаченої орди від кордонів України, засвідчила, що навіть більш-менш адекватні з них теж міцно присіли на голку популізму. І вже не здатні подолати цю залежність. Віце-прем'єр Олексій Рєзніков легковажно заявив: "Війни не буде, її не має бути. У нас зараз час не для війни, у нас зараз, вибачте, городи за графіком. Городи, необхідно займатися мирним життям для кожного, хто живе в Україні. ...Я із задоволенням послухав вчора виступ президента Путіна (курсив мій. – Авт.) і зрозумів, що для них важливіше внутрішня повістка. Вчора не прозвучало нічого загрозливого для нас з вами. Це головне, що треба було почути. Тому ще раз повторюю - війни не буде. Це головне. Ідіть копайте городи, святкуйте Великдень, займайтеся мирним життям".

У цьому ж "городньому контексті" розвинув свої фантазії і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, переконуючи пацифістську і перестрашену перспективою вторгнення публіку у тому, що насправді Росія відповзла у теплу барлогу лише через зусилля Володимира-миротворця. "Я абсолютно впевнений, що новина (відведення російських військ з кордонів України. – Ред.), є результатом роботи президента, його команди і, безумовно, підтримки наших партнерів, з якими ми сьогодні говоримо одним голосом з Росією".

З приводу "одного голосу" з міжнародними партнерами, то він, у ліпшому випадку, є фальцетом. Бо насправді у час найбільшого напруження на кордонах найгучніше волали про загрозу, ба більше, - демонстрували безпрецедентні кроки, не Банкова і український Головком, а лідери США та НАТО. Це Байден дзвонив до Путіна, це Європейське командування збройних сил США (EUCOM) ввело найвищий рівень загрози у зв'язку з ескалацією бойових дій на Донбасі та пересуванням російських військ. Не кажучи вже про численні заяви керівників Північноатлантичного альянсу, які, за прикладом Філіпа Брідлава, глави Європейського командування США і Верховного головнокомандування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вважають Росію "екзистенційною загрозою", причому довгострокову.

Ми не почули таких оцінок з вуст Зеленського, бо той мав значно "важливіші" справи, до прикладу, візит в ОАЕ. Чи, скажімо, "боротьбу з контрабандою", або ж просування "дуже потрібних" з точки зору воєнної міці країни законопроєктів… Чи, - як апофеоз "войовничого настрю" вождя, - стара і потовчена платівка про зустріч з Путіним десь на Донбасі.

Учорашній актор розважального жанру ніяк не втямить, що Україна, на жаль, перебуває і перебуватиме у ситуації Ізраїлю, і змушена бути постійно готовою до війни з північно-східним сусідом. Причому не тільки з боку безпосереднього кордону, але й з півдня та півночі. І жодні зустрічі з Путіним чи навіть його наступником (на Донбасі, "десь посередині", додайте інші варіанти) цієї загрози не усунуть. Це зрозуміли далекі від Хутора Михайлівського британці, коли на їхній суверенній території Кремль застосував хімічну зброю, це розуміють у Прибалтиці, під кордонами якої Лукашенка з допомогою Путіна звели стаціонарну ядерну бомбу в Островці, це втямили й у зєманівській Чехії, звідки пачками висилають російських дипломатів.

Цього не розуміють тільки на Печерських пагорбах, ковтаючи глевкі пляцки, які летять у бік Зеленського після його запросин до перемовин на Донбасі. Путін вправляється у тролінгу, вказуючи "найвеличнішому" на "гідних" його особі перемовників – маріонеток з Донбасу. Лукашенка, знай, підспівує своєму справжньому суверенові, повчаючи українського "макрона" дипломатичній етиці. Та куди там, - вже влаштовує кастинг серед майбутніх претендентів на київський престол, приймаючи на офіційному рівні скандального "слугу" Євґєнія Шевченка.

А Зеленський може скільки завгодно розводитися про "дипломатичний шлях до миру". Але з Росією такої дороги немає. Насправді навчання під кордонами України були потрібними Москві не тільки, як засіб тиску і залякування, але й як тестування багатьох мілітарних складових. До прикладу, запроваджену кілька місяців тому новітню систему управління вогнем на основі штучного інтелекту. Вона здатна виявляти усі підготовчі рухи ймовірного противника і відтак формувати алгоритм знешкодження його дій у 40-50 швидше, ніж це було досі. Ця система під час цьогорічних навчань успішно визначила маркери поведінки і українських ЗСУ, і натовських партнерів, передислокації військ, готовність ППО, авіації тощо, і тепер аналізує здобуту інформацію. Звісно, не для того, аби вона припадали пилюкою у шухлядах шойґінського відомства.

Отримавши потрібний результат, протестувавши реакцію світу, Путін зі спокійною душею міг говорити у щорічному посланні до Держдуми про "червоні лінії", які нікому не дозволено переступати, і про те, - це найголовніше, - що право креслити ці лінії він залишає собі. А тим часом Рєзніков та інша "зелена" камарилья, розвісивши вуха, "із задоволенням слухає виступ президента Росії". А відтак деморалізує народ закликами до городів. Народ, який ось уже восьмий рік боронить своє право бути вільним і незалежним.

Ця влада не зіскочить з голки популізму та малоросійщини. Вона приречена на капітулянтство і панікерство. Не гідна країни, якою, як їй видається, вона править… 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Професія: олігарх

Ох, вже ці статусні речі… Заради них гонористі і амбітні люди, позбавлені, правда, відчуття реальності, йдуть на дивні, часом безґлузді кроки, аби тільки уволити власне самолюбство.

У соцмережах не втомлюються іронізувати над ідеєю президентського законопроєкту, яку Зеленський, однак, не ризикнув "запатентувати" як власну, перекинувши відповідальність, як зазвичай останнім часом, на колективний розум РНБО. Йдеться про законодавче фіксування "статусу олігарха" (!), про те, що режим має намір докладно виписати у правничих новелах, як із личинки зловредних і зажерливих "сильних цього світу" будуть вилуплюватися гарні і, головне, - політично стерильні метелики респектабельних бізнесменів…

Зеленському, видається, не розходиться про контекст, в якому народжуються ці його не вельми мудрі ідеї. Контекст війни і цілком реальної загрози повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Контекст, про який волають усі світові лідери, серед них і візаві Зе! з нормандського формату – Емануель Макрон та Ангела Меркель, а також новий президент США Джо Байден. Серед цього багатоголосого хору – і найвищі європейські інституції з їх очільниками, і генерали Північно-атлантичного альянсу, до якого так рветься душа вчорашнього прихильника зазирнути у вічі Путіну.

Ні, Зеленський хайпує на настроях постсовєтського натовпу, обивателя, що у позі Почекуна сподівається на свій совковий "великдень", коли можна буде все "взять і подєліть". Після кожного засідання РНБО ми чуємо про дивні санкції проти "дивних людей", санкції, позбавлені не тільки юридичного підґрунтя, але й логіки втілення. Бо підсанкційні особи, зазвичай, абсолютно не переймаються своїм новим статусом, звично ходять у парламент чи у власні розкішні офіси, і роблять, як завжди, буденну свою роботу. З легкої руки президента вони, - ці демонізовані "цапи-відбувайли", - вже реально легалізувалися і навіть не соромляться своїх брудних справ. Аякже, сам президент у черговому відосіку фактично вніс контрабандистів у кодифікацію професій…

Але повернімося до олігархів та їхнього майбутнього статусу. Наскільки я розумію, ці люди, які упродовж трьох десятків літ української незалежності "п'ють кров" у пересічного глядача серіалу "Слуга народу" чи концертів "Кварталу 95", після ухвалення монобільшістю дивовижного за правовим невіглаством і небаченим популізмом законопроєкту, мали б, мов за помахом чарівної палички (не плутати з "ебонітовою") перетворитися у голодранців і суспільних парій. Або ж, - на вибір, - поділитися статками і у мить переродитися на пересічних вітчизняних підприємців, яких щоденно і неусипно "пасе" податкова, поліція, розмаїті контролюючі органи. Такого, звісно, не буде, оскільки диявол, як завше, ховається у дрібницях.

Ці дрібниці полягають у критеріях добору в "олігархічний пул", які, слід очікувати, будуть ретельно виписані у скандальному законопроєкті. І, гадаю, ці критерії матимуть легкий флер президентських уподобань, симпатій та, звісно, фобій.

Для чого Зеленському та його кліці такий закон? Категорично не для того, аби навернути "розбійників" у правове русло. Якби Зе! переслідував таку мету, то, вочевидь, у Верховній Раді не з'явився б інший документ – проєкт про легалізацію капіталів. Чи він не вирішує суто економічних і правових стосунків багатих людей з державою і суспільством? Цілком. Але він не враховує супермети чинного президента – там відсутні політичні підтексти.

Якщо говорити вже зовсім відверто, то, видається, анонсований "статусно-антиолігархічний" проєкт буде виписуватися під конкретного "олігарха" – Петра Порошенка. Цей папірець потенційно має набути обіцяної Зеленським під час передвиборчих дебатів "вироку" для п'ятого президента України. Бо, вочевидь, мова йтиме про заборону "олігархам" брати участь у політичній боротьбі, фінансувати чи очолювати політичні партії, володіти медіа тощо.

Якщо це так, то маємо ще одне підтвердження того, що Зеленський, зрештою, як типовий популіст, був і залишається надалі палким прихильником простих рішень. Усунути головного конкурента, законодавчо зафіксувавши по-суті репресивні заходи проти нього, - підло, цинічно і нешляхетно.

Звісно, аби вже геть зовсім "не світити" реальної мети, до переліку "олігархів" долучать ще низку осіб, які, на думку Зеленського і його ОПУ, не є надто лояльними до режиму чи дозволяють собі перечити "волі вождя". Особливо цікавими видаються перспективи потрапляння до реєстру Ігоря Коломойського, який фактично був і спонсором, і хрещеним батьком перемоги вчорашнього коміка, а також Сергія Льовочкіна. Колишній керівник адміністрації Януковича останнім часом став віп-персоною в оточенні Зе!. Це з його "легкої руки" ОПЗЖ, що була реальним опонентом Зеленського на російськомовному Південному Сході, після санкцій проти кума Путіна, розкололася, перетворившись під проводом Бойка у "потішну опозицію" Банкової. А ще, - зважаючи на апетити нинішнього господаря України, - таким чином Льовочкін і Ко, мабуть, стануть "завідувати" газовим сектором. Унісши Дмитра Фірташа до переліку "олігархів", вони позбавлять "віденського вигнанця" впливу і контролю над цим трильйонним ринком. Звісно, Льовочкіну доведеться ділитися, фінансувати омріяний Зеленським "другий термін", але то, так би мовити, крихти…

Цікаво також, як відреагують на президентську ініціативу у монобільшості, яка, по суті, перетворилася на клаптикову ковдру з груп і гуртків, фінансованих під потреби розмаїтими олігархами? Тупо проголосують, чи підуть на консультації з інвесторами? І чи не з'явиться у парламенті не менш дивний документ – на цей раз про статус маріонетки олігарха?      

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чи зважиться Путін на самогубство?

Сьогодні тільки й розмов про майбутню велику війну. Найпікантніше у цій ситуації, - про неї говорять за кордоном частіше, ніж у Києві. 

З Вашингтона лунають недвозначні застереження, адресовані Кремлю, про провокативність нагромадження військ уздовж кордонів України. У Європі, як зазвичай, висловлюють "глибоке занепокоєння" погіршенням безпекової ситуації на Сході України та через "переміщення російських військ у Росії та у незаконно анексованому Криму", а два десятки депутатів Європарламенту все ж спонукають керівництво ЄС до дій. Кілька днів тому Рада ЄС також обговорила проблему великої війни, не обмежившись при цьому обтічними фразами.

Наприкінці квітня до Одеси увійдуть два американські військові кораблі, а польоти розвідувальної авіації НАТО над Кримом та окупованим Донбасом вже стали звичними.

Росія справді готова до війни. Це – зовсім не "стан неосудності", - як висловився недавно Кравчук, - це свідомий вибір. Не тільки через те, що під час так званих "навчань" вона згромадила біля кордонів України небачений за чисельністю мілітарний кулак, включно з "Іскандерами". Фахівці зауважують, що навчання – то лиш прикриття для майбутнього масованого удару, що предметом справжнього занепокоєння мав би стати факт постачань у прикордонні райони РФ та на окуповані українські території велетенських партій паливно-мастильних матеріалів (для танкового "кидка" на Київ і бомбардувальників?).
Це все – речі матеріальні, осяжні, помітні для розвідки. Але реально для розв'язання масштабної агресії проти України потрібен ще й психологічний компонент. І над цим ретельно і безперервно працює московська пропагандистська машина. Постійним лейтмотивом заяв російських офіційних осіб стала мантра про "захист своїх", про "звірства" українських військових на Донбасі. Якщо раніше, - 2014 року, - несосвітенність про "распятого мальчіка" розносив ефірами тамтешній "геббельс" Дмітрій Кісєльов, то зараз не хто інший, як заступник глави адміністрації президента РФ Дмітрій Козак озвучує схожі речі про "мальчіка, убітого укровскім дроном". А, отже, для Путіна "логічним" є розвиток теми: "Донбас ми не кинемо. Не зважаючи ні на що".

Така риторика, а ще – фактична відмова Росії від переговорів у будь-яких форматах – що "нормандському", що "мінському", і постійне нагнітання істерії про "НАТО біля кордонів РФ", - є ознаками іншого аспекту підготовки до великої війни. Для такої авантюри, окрім військової міці, потрібна ще й моральна готовність населення. Попри те, що у Росії мало зважають на громадську думку, а опозиція стала фікцією або ж декорацією для диктаторського режиму, - у бій підуть конкретні люди. І ховатимуть рідних, які неминуче загинуть у цій масакрі, - теж люди. Якщо хтось уважає, що методи психологічної обробки населення суттєво змінилися з часів Другої світової війни, то глибоко помиляється. Нині російське телебачення, інтернет застосовує ті ж прийоми. Серед яких чи не найважливіший – дегуманізація, "знелюднення" ймовірного "ворога", формування образу нелюда, фашиста, садиста. Щось на кшталт "Убєй нємца!" Ільї Еренбурґа… Ось для чого міфи Козака про "мальчіка", ось чому Пєсков, Захарова, Шагінян, Соловйов невтомно "креативлять", вигадуючи уявні "злочини" українців, жахаючи співгромадян привидами американських вояків десь у Маріуполі і "кровожерливими" націоналістами, які планують наступ на "народний Донбас".

Але, попри пропаганду для "внутрішнього вжитку", є у цій історії цілком реальні цілі. Йдеться про те, що восени в Росії мають відбутися чергові вибори до Державної думи. Путіну конче потрібно мобілізувати явно поріділий електорат "Єдіной Рассіі". Та що там симпатики! Як стверджує дослідження "Левада-Центра", проведене на початку квітня, лише третина росіян розгнівалися на відому фразу Байдена про "Путіна-убивцю". І, цілком можливо, що такі незвичні для російського обивателя речі, спричинені не тільки тим, що "вождь" втратив міжнародну опінію. Росіяни реально збідніли, і до них нарешті починає доходити усвідомлення того, що свідома політика самоізоляції плюс марґіналізація ерефії через "витівки" Кремля, - боляче б'ють по гаманцях. Що це почасти – похмілля після всенародної оргії з тостами "Крим наш!".

У Путіна ексклюзивний метод вирішення електоральних проблем, - війна. Маленька, переможна війна. Або ж затяжний конфлікт, на який відтак можна списати все – провали економіки, зубожіння, стан облоги у нинішньому відкритому світі. Саме "завдяки" Чечні він дістався влади, влаштувавши вибухи житлових будинків у Рязані та на Каширському шосе, а відтак розпочавши інвазію у бунтівну провінцію.  

Тож чому б не припустити, що розв'язавши повномасштабну війну проти України, Путін отримає, по-перше, слухняну більшість у Держдумі (або, запровадивши воєнний стан, взагалі уникнути виборів?), а, по-друге, спробує таки втілити свою "заповітну мрію" – стати збирачем "ісконно рускіх зємєль"?

Але… "Нам кажуть, що війна - це вбивство. Ні: це самовбивство", - переконував колишній британський прем'єр Джеймс Рамсей Макдоналд. Якщо Путін хоче переконатися у правдивості видатного державця минулого, він може зважитися. І це стане останньою авантюрою підполковника КҐБ з неадекватними амбіціями царя, і останнім закривавленим аркушем в історії його країни. Насамперед, тому, що ціна цього вторгнення вимірюватиметься не тільки гекатомбами жертв. Бо воно аж ніяк не буде схожим на "легку прогулянку" "зелених чоловічків" у Крим 2014 року, оскільки українці мають потужну і випробувану у боях армію. І, переконаний, світ поводитиметься по-іншому, відкинувши емпатичні сентенції і дипломатичний лексикон. Говоритимуть, радше, "стугни" і "джавеліни". Мовою, яку добре розуміє саме пітерський гопник.

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал