Вы не ошиблись колонной, г-н Лавров?

Автор: Алєксєй Широпаєв. Джерело: Руфабула

по факту путинская Россия – «традиционалистская, авторитарная, националистическая», объявившая войну Западу, выступает одним фронтом с радикальным исламом, несущим миру новый тоталитаризм (напомню, ещё в 2006 году «Charlie Hebdo» опубликовала манифест 12-и интеллектуалов, сравнивших исламизм со сталинизмом).

Далі: тут

Ілюстрація: censor.net.ua

Лавров отримав за брехню «чотири Буратіно» від The Washington Post

Джерело: Радіо Свобода

У рубриці FactChecker на сайті видання The Washington Post вирішили перевірити висловлювання голови російського МЗС Сергія Лаврова, про те, що 80% членів конгресу США ніколи не виїздили за кордон. Виявилось, що такі заяви не відповідають дійсності.

Далі: тут

Ілюстрація: tsn.ua

Упорядкування системи

Якою б непевною була перспектива вступу України до НАТО, однак те, що Київ квапиться це зробити, свідчить бодай вчорашня заява Яценюка. Квапитися варто, удосконалюючи своє правництво, господарку, гуманітарну та оборонну сфери. Ми й так плентаємося у хвості, постійно наздоганяючи тих, хто, своєю чергою, також не стоїть на місці.

До слова, правнича казуїстика та еквілібристика термінами дещо свідчить про рівень демократії у середовищі тих, хто, зазвичай, полюбляє повчати українців, як то воно, – жити цивілізовано. І окреме застереження до провідників європейських держав, які досі нехтують рівнем російської загрози, зводячи «українське питання» до вже карикатурних погроз агресору. Зрештою, це стосується і натовських верховодів, що доволі прохолодно зреагували на заклик України про військову допомогу. Хоча варто таки почекати підпису президента Обами під «Актом на підтримку свободи України», аби окремі висловлювання того ж таки Єнса Столтенберга склалися у більш-менш втямливу мозаїку. Гадаю, що до цього очільника НАТО підштовхне і учорашня істерична маячня Лаврова...

Тепер про ЄС, з яким в Україні, на перший погляд, поки що склалося... Колись британська Guardian написала про євроконституцію (так званий Лісабонський пакт) таке: «Сама собою вона нічого не зможе зробити, щоб переконати громадян Європи або решту світу у перевагах Європейського Союзу. Але вона допоможе ЄС робити речі, які можуть їх переконати…».

Речі, які можуть переконати Київ, полягають у тому, що з ним варто розпочинати розмову про справжнє місце в Євроунії. Про що йде мова? Мова про те, що ще у Лісабоні започатковано цікавий процес, який ще одне видання, на цей раз голландське, сформулювало таким чином:  «Дефіцит демократії ЄС може бути розв’язано, лише якщо політична еліта матиме успіх у формулюванні та проголошенні «виразної європейської ідеї». Той же дефіцит керівники країн-членів ЄУ намагалися подолати, зафіксувавши у новій угоді відсутність права вето за конкретними суб’єктами Союзу. Тож поки «виразна європейська ідея» народиться в офісах Брюсселя, матимемо доволі невизначену картину стосунків Унії зі своїми сусідами. Їх багато – від Марокко в Африці до Росії за арктичним колом. І якщо Франції, скажімо, особливо важитимуть добрі стосунки з Лівією, то зв’язки на лінії Париж – Київ будуть, очевидно, другорядними. Я вже не кажу про традиційне російське лобі, завжди доволі успішне у Франції.

Найпроблематичніше, – відсутністю «єдиної європейської ідеї» хибують не тільки політичні еліти країн-членів спільноти, що стосується мешканців, то вони також по-різному визначають свої пріоритети. Коли ми кажемо, що Варшава є адвокатом Києва в Євроунії, то чинник спільного кордону тут цілком умовний, адже Україна межує і з Румунією, яку, радше, можна назвати «прокурором». Неконсолідованість європейського громадянства – ось те, що слід подолати, коли йдеться про успішність українських зусиль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kds.org.ua

Лавров і порожнеча

Російський очільник зовнішньополітичного відомства мастак говорити сам зі собою. Звісно, спілкуватися із розумником приємно. Словесні конструкції Сєргєя Лаврова зависають у порожнечі, бо, мабуть, важко відшукати слухача для абсолютних нісенітниць, якими щедрі фантазія і язик цього ще совєтського релікта.

Учора він закликав українську владу… негайно розпочати конституційний процес. Як звично для баріна розпоряджатися дворовим Яшкою, - піди туди – не знаю куди. Лавровську порожнечу відлунює хіба лише Дмітрій Кісєльов і ТАСС. Останнє широко розтиражувала чергову забаганку Сєргєя Вікторича, одночасно долучивши до неї ще один окрик. Цього разу на адресу поважних європейських структур, які, на думку російського МЗС мали б розпочати правовий моніторинг ситуації не тільки на південному сході України, але й на заході держави. Адже цитуємо: «завдання Ради Європи полягають у тому, щоб «забезпечувати єдиний правовий простір для всього європейського континенту».

Звісно, в останній фразі Лаврова можна знайти здорове зерно. Москва крізь зуби змушена визнати, що Україна є невід’ємною частиною Європи. Але знову ж таки: хто такий російський міністр, щоб виписувати наряди РЄ?

Узагалі варто поспівчувати світовій дипломатії, якій хоч-не-хоч та доводиться вряди-годи вислуховувати Лаврова, у якого в одному тексті сім п’ятниць на тиждень. Через кілька абзаців після згаданого грізного окрику на адресу Ради Європи він плавно переходить на лагідну риторику партнера, аби зовсім неочікувано завершити її в’їдливим: «освічені європейці думають, що санкції дозволять змінити політику Росії щодо України».

Покваплюся заспокоїти велемовного Сєргєя Вікторича: освічені європейці якраз так і не думають. Стомилися думати, вірити пустопорожнім обіцянкам Москви, ковтати її пропагандистські наживки. Стомилися геть усі, навіть канцлерин Меркель. Якось так вже вийшло, що обираючи між двома полюсами – Вашингтоном та Москвою, – Брюссель все ж надав перевагу першому. Прекрасно розуміючи, що дядечко Сем (дуже прикрий за характером) все ж більш угодоздатний, ніж нащадки кривавого дядечка Джо.

І навіть Олланд, якому доручили роль «доброго поліцейського», з якою він чудово впорався прямо на московському летовищі, не заїхавши в Кремль, відступив від традиційно русофільських настроїв своїх співгромадян, усвідомлюючи, що розмовляє зі сценаристом нового Мюнхена.

Путін ще з Брісбена привіз до Москви порожнечу, і її холодний подих все частіше нагадує про себе. Прохолодою віє не тільки у кремлівських палатах і на дипломатичних раутах за участі московських послів, справжні шторми визрівають на бізнесових майданчиках, з яких втікають інвестори і власні товстосуми. Ціна нафти впевнено крокує назустріч карколомному лету рубля, а Ходорковскій все частіше, не зважаючи на зусилля спецслужб, з’являється у публічному просторі Росії.

Лаврову ні з ким поговорити душа в душу. Хіба з Чуркіним… Його теж не слухають в ООН.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.electionsmeter.com

Касетні бомби від  Human Rights Watch

Учора новинні стрічки  інформаційних агенцій рясніли повідомленнями від поважної міжнародної правозахисної організації  Human Rights Watch, яка звинуватила українських військових у застосуванні касетних боєприпасів, заборонених усілякими конвенціями. Відтак з’явилися категоричні заперечення наших компетентних осіб та установ. Питання, здавалося б, вичерпане. Однак...

Є такі люди, ба навіть – цілі структури, яких важко запідозрити в упередженості, дворушництві, тим паче, - у злих намірах. Однак час од часу із їхніх уст (наприклад, Германа ван Ромпея), або ж речників (коли йдеться про позицію цілих організацій) іноді лунають зовсім неочікувані, абсолютно несприйнятні речі. Відтак ми чуємо щось про «труднощі перекладу», неправильне трактування тощо. Журналісти називають незгарбних артикуляторів ще більш несуразних думок «корисними ідіотами».

До чого це я, запитає шановний читач. Та до того, що вчора стався доволі дивний збіг. Одного і того ж дня про застосування Україною касетних бомб на Донбасі заявила не тільки HRW, але й Міністерство закордонних справ Росії. Там уповноважений МЗС з прав людини господін Константін Долгов презентував третій (!) том «Білої Книги про злочини на Україні» (не прискіпуйтеся до займенника «на», подаю назву за тріумфальним повідомленням ТАСС). Так от, у цьому брудному пасквілі майже дослівно повторено «звинувачення» фахівців Human Rights Watch...

Постає проблема першоджерела. Книгу, знано, не підготуєш за п’ять хвилин. На це потрібно щонайменше тиждень. А на талмуд від Лаврова – значно більше часу. Повідомлення HRW нам подали, як свіже. Хто звідки списав? Гадаю, відповідь очевидна.

Нас звикли зацитькувати, коли йдеться про думку наших зарубіжних партнерів. Зовсім недавно об’єктом журналістської критики і не тільки, стали відверто антиукраїнські факти у діяльності окремих представників місії ОБСЄ на Донбасі. Human Rights Watch, здається, має шанси теж спричинити недовіру до себе після таких прикрих збігів.

Звісно, ніхто не має наміру транслювати окремі епізоди на всю досьогоднішню практику HRW. Але й не варто перекреслювати її корисним для Путіна «ідіотизмом». Бо якщо послуговуватися лекалами і чернетками з пропагандистських «білих книг» Кремля, то можна взагалі дійти до маразму. Виправдання «гуманітарних конвоїв», яким, в лавровській інтерпретації, Київ чинить опір, твердження про те, що «мільйони громадян України позбавлені можливості дивитися не тільки випуски новин, але й улюблені передачі російською мовою», - чого тільки не знайдеш   в презентаційній промові господіна Долгова. Особливо тішать його філіпіки про «неонацистські марші» в Києві і про те, що Росія «не втручається у внутрішні справи інших держав, зокрема й у внутрішні справи України».

Та залишмо Долгову його «білу книгу», хай покладе на полицю щефа і тішить власне самолюбство. Що ж до HRW, то побажаймо її фахівцям ретельніше ставитися до своїх «проколів». Адже вчорашній епізод – це граблі, на які наступила Human Rights Watch після жовтневого скандалу. Тоді, нагадаю, речник МЗС України Євген Перебийніс заявив, що шанована організація «стала жертвою елементарного шахрайства з боку терористів». Шахрайство ж Лаврова і К виглядає не таким елементарним, як тоді...

Ігор Гулик. Ілюстрація:  espreso.tv