Проблема Росії, принаймні одна з них, - у тому, що країна-сусід безсила розірвати зачароване коло імперськості. А, може, й не ставить перед собою таких завдань, заховавшись, мов у кокон, у сутінки давно минулої, однак украденої в інших, величі, сумнівних звитяг і ще сумнівніших успіхів.
Цей шлейф тягнеться за ерефією від часів Івана Грозного, і, попри загальний прогрес цивілізації, повертає Росію на "круги своя", що з імператорами, що з большевицькими вождями, що з підполковником КҐБ, який приміряє на свою лису маківку царську корону.
Оздобою у цій тіарі мали б бути усі набуті шляхом
загарбань і окупацій терени, а особливо Україна, - "братній народ",
"з одного кореня". Попри події останніх семи років, які мали б
логічно перекреслити і остаточно знівелювати штампи ще комуністичної
пропаганди, Путіна не полишає мрія повернути колесо історії навспак, і долучити
"малоросію" до московської "цицьки". Задля цієї ідеї-фікс
він здатен на все, - хоч до випаленої землі від Хутора Михайлівського до Чопа,
- на яку таки ступить чобіт вояка під знову ж таки крадькома привласненим
"аквафрешем".
Кілька днів тому істерика кремлівського самітника сягнула
апогею. На засіданні з постійними учасниками Ради безпеки Путін заявив
буквально таке: "Судячи з усього, - і це дуже печально, - Україну
повільно, зате вірно перетворюють у якийсь антипод Росії, у якусь анти-Росію,
якийсь майданчик, з території якого ми постійно, судячи з усього, будемо
отримувати новини, що вимагатимуть особливої з нашого боку уваги, з точки зору
забезпечення безпеки Російської Федерації".
Путіну невтямки, що Україна одвічно була антиподом його
країни, навіть тоді, коли перебувала під російським колоніальним гнітом. З
точки зору психології це виглядає абсолютно логічним, позаяк в основі
світогляду українського та російського суспільства направду діаметрально
протилежні речі. Бо, зрештою, конфлікт лежить площині ледь не фройдівських
комплексів несприйняття і відторгнення причини і наслідку. Адже, як би там не
було, і як би це не заперечували ольгінські "історики", без Києва не
було б Москви. Інша річ, що "отрок" не виправдав сподівань
"батька", і різко, під впливом азійських деспотій, вирішив
пристосувати такі практики для укладу суспільного життя. Україна ж, навпаки,
завжди тяжіла до Європи, до демократичного укладу, до свободи громадянина і
спільноти.
Але запізніло застосувавши щодо України термін
"антипод", Путін втратив з виду цілком доконаний факт того, що фактично
його агресивна, брутальна і зверхньо-гопницька зовнішня політика давно
перетворила Росію на антипод усьому цивілізованому світу. Реально путінська
ерефія стала країною-парієм, і не через якісь підлі, зловредні задуми
"міжнародної закуліси" чи підступних "англо-саксів", а
власне через тих, хто править нею упродовж останніх двадцяти років. Насправді
путінська кліка, попри сміховинні законопроєкти, які точно ухвалить слухняна
"єдіноросская" Держдума, і які гнівно погрожують карами земними і
небесними тим, хто ставитиме на один щабель сталінський та гітлерівський режими,
чим далі тим рельєфніше виявляє ознаки фашистського ладу. Пошуки винних у
надуманих поразках, вічні жалі на невдячних сусідів, яким колись було віддано
"безґлузді подарунки", параноїдальні натяки на "ворогів" і
настрої "облоги"… Чим вам не поствеймарська Німеччина, на ґрунті якої
рясно зросли отруєні квіти ксенофобії, реваншизму і експансіонізму?
Путін грає атрофованими м'язами ще постсовєцького
воєнного спадку, розповідаючи про захист "русскоязичних" у всьому
світі (зауважте Адольф Алоїзович захищав тільки етнічних німців!), і
користуючись моментом слабкості, демонструє цей "захист" на теренах
"братнього" народу, анексувавши, як колись Гітлер Судети, український
Крим, і окупувавши частину українського ж Донбасу. Як це було в окупованій
нацистами Франції, Росія формує на захоплених землях маріонеткові, реально
терористичні режими ЛНР/ДНР (згадаймо Віші), і не приховує намірів розгорнути
повномасштабну наступальну операцію у випадку спроб звільнити український Схід
і повернути довоєнні кордони.
Російська ідеологічна машина по суті дублює конструкцію
геббельсівського відомства, з поправкою на технології, масштаби і бюджети. А за
рівнем фейків, пропаганди, брехні розмаїті соловйови, кісельови, симоньян та
їже з ними давно переграли самого Йозефа і його підручних. І мова тут не тільки
про диверсійно-гібридну ідеологічну складову війни проти України. Тут вже
йдеться про інформаційне прикриття операцій міжнародного масштабу, починаючи з
війни у Сирії і закінчуючи спецрозробками для хімічних атак у Солсберрі чи
терористичних актів на військових складах у Чехії та Болгарії. Дивна річ, але
Путін фактично стає антиподом для своїх нечисленних приятелів у Європі,
оголосивши, до прикладу, Чехію Земана "недружньою країною". Лише
через те, що з Праги "попросили" російських дипломатів-ефесбешників,
запідозривши їх у сприянні терористам.
Про внутрішнє призначення пропагандистської машини Путіна
годі й говорити. Загнавши у безвихідь більш-менш притомну опозицію, Кремль
маніпулює комплексами і фобіями "маленької людини", як йому
заманеться. Тут і плекання невиправданого та безпідставного комплексу
"властителя світу", і знавіснілі погрози "можемповторіть",
коли йдеться про образи на вчорашніх співмешканців у комуністичному гуртожитку.
Та головне, - формування інфантилів, які покладаються лише на мудрість вождя і
на його волю (хочу – караю, хочу – милую), на "государя і
государство", яке буцімто здатне почути кожного і кожному зарадити.
Тому Путіну не варто істерити з приводу
"антиподів". Він сам став таким для світу, взявши у заручники і
власну країну, і її народ.
Ілюстрація: Сєргєй Йолкін
Підписуйтеся на мій Telegram-канал
