Чи здатні ми змінити країну?
...Учора хтось укотре нагадив у нашому ліфті. Позавчора я пішов на третє
коло, намагаючись виробити документи для заміни ненаситної печі енергоощадним
конвектором. Три дні тому співробітниця прийшла знервована і ображена: неголений
водій маршрутки послав її відомим курсом за прохання не курити...
Це – Україна постмайданна, Україна, у якій ледь не всі пишаються Революцією
Гідності – і сусід-оферма, і байдужий чиновник, і брутальний шофер. Мабуть, і
вони вигукують за потреби і без неї «Слава Україні!», мабуть, і вони криють на
всі заставки нову владу, яка «не дає жити».
Ми любимо лайкати фотожаби і демотиватори з «ватниками», але – озирнімося
довкола, ба більше – погляньмо на себе збоку, і цілком ймовірно зауважимо, що
совок вигулькує на кожному кроці, у наших повадках, у нашому ставленні до життя
і до тих, хто поруч.
Це чудово, що маємо неймовірну кількість прикладів жертовності і добродійництва.
Це прекрасно, що увага суспільства зосереджена на потребах його захисників,
тих, хто воює на Сході. Чому ж ці риси випаровуються, коли йдеться про стосунки
між нами у «мирному житті»? Чому, наприклад, наш так званий середній клас, ті,
хто, у принципі, став локомотивом революції, ставши до прилавка у власній
крамничці або на ринку, норовлять здерти з такого ж, як вони, українця, сім
шкір? Долар підстрибнув? На яйця, перепрошую? Кури теж учасники валютного
ринку?
Та біс з ними, з тими курми. Гірше, коли у дискусії все частіше лунають
залізні аргументи: «Я стояв на Майдані (варіант – «Я вчора з АТО»), і ці слова
летять, мов каміння, мов звинувачення усьому світові у тому, що не всі такі
герої, і що тільки «герої» мають рацію. Між тим, погляньмо, скільки новообраних
депутатів в’їхали до парламенту саме на
ілюзії їхньої причетності до цих подій. Революція, кажуть, завжди піднімає
здолу різне шумовиння, а відтак, коли воно осяде на шиях пересічних громадян,
вони починають знайому коломийку про зневіру або ж про потребу нової революції.
Я вірю, що ми можемо змінити країну. Але я не вірю, що ми це зробимо,
залишаючись такими, як досі. Вважаючи, що «місія виконана», що ми відстояли
Майдан (варіант – повоювали), і з почуттям виконаного обов’язку повернулися у
старі мушлі комфорту, сподіваючись, що хтось тепер опікуватиметься нашою
безпекою, нашими проблемами і нашим майбутнім. Так не буває, - навіть у
«благословенній» Америці. На жаль.
Боронити свої перспективи, облаштовувати країну слід щодня. Не обов’язково і, зрештою, не бажано робити це за допомогою
«коктейлів Молотова» чи інших схожих, хай ефективних, однак, руйнівних інструментів.
Усьому – свій час, а зараз він такий, що направду не варто розхитувати
українського човна.
Акурат дочасно зробити лад у під’їзді, взяти за комір
бюрократа, вказати на місце брутальному водію. Словом, «позамітати хату», як
про те колись писав Михайло Коцюбинський.
Коли навчимося порядкувати тут, то і в столиці, мабуть, зрозуміють, що і до
них дійде черга. Якщо щоJ
