Ще один розпад СРСР?

Світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про українську кризу. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи європейським «утомленим Україною», Сорос заявив, що на сьогодні землі від Чопа до Хутора Михайлівського є найціннішим ресурсом континенту, а щодо Росії, то, на думку філантропа, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.

Доволі давня доповідь Сороса у Колумбійському університеті з приводу кризи 2008-го років натомість була вельми песимістичною. Мільярдер заявив, що світова економіка продовжує тривале падіння, і говорити про «дно» цієї ями ще надто рано. Але порівняння з розпадом СРСР, ужите знаним фахівцем з ринків, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що українська криза, як і колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість  світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня криза «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки зубожіння чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься  не тільки шляхів виживання, власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Тут цілком можливі пошуки легкого виходу через запровадження режимів «важкої руки». Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

«…У нас гроші голосно говорять»

Криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів

Цю фразу, влучну і просту, взято з давнього інтерв’ю Владики Любомира Гузара. Можна шукати чимало пояснень (і, без сумніву, знаходити їх) тим чи іншим учинкам дійових осіб вітчизняної політичної драми, можна передбачати високі наміри (чи відсутність таких), що створюють мотивації певних партійних середовищ, але не можна заперечити фундаментального – «У нас гроші голосно говорять».

Можемо називати це будь-як, відомий старець, до прикладу, пояснює це тим, що чомусь, не зважаючи на руйнацію комуни, ми тягнемо своє життя за принципом войовничого матеріалізму; але направду за кожним політичним гаслом, за кожним жестом бовваніє привид банкноти. Тому іноді, натрапивши на поодинокого співрозмовника, який хоче і знає що і як робити в умовах зливи пусто-порожніх слів, ми, особливо журналісти, шукаємо серед його симулянтів, перш за все, голий меркантильний інтерес. Справді, коли чуєш чи бачиш щось, спершу запитай, – кому воно на руку? Знову ж таки до Любомира Гузара:  «Це люди (скоробагатьки – Авт.), які не вміють собі дати раду з багатством. Гроші скоріше контролюють їх, ніж навпаки. А це, відповідно, контролює наше суспільство, і тоді починаються розмови про хабарництво, корупцію».

Найгірше, що приховані мотиви тих, хто заради збагачення рветься до влади, під час нинішніх виборчих перегонів також, виринають на поверхню значно пізніше, і суспільство фактично не має важелів, аби зупинити наділених мандатами чи портфелями осіб у їхньому свавіллі і безвідповідальності. Слабка спроба позбавити депутатів імунітету, попри гучність своєї артикуляції на всіх можливих комунікаційних каналах, залишається фікцією. Позаяк криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів. Ба більше, – симулякри так званого «громадянського суспільства», – проплачені фонди, асоціації, форуми – зазвичай не просто діють в інтересах своїх спонсорів, вони дискредитують саму перспективу громадського контролю за владою, її інституціями, слугують тим каналом, через який владоможці випускають невдоволену пару суспільного спротиву.

Я не кажу, що це недуга специфічно українська. Тією чи іншою мірою вона вразила усі спільноти демократичного вибору. Але, по-перше, від цього не легше. А, по-друге, значно суттєвішою є різниця між механізмом зміни еліт в Україні і на Заході. Тут конституційно освячено фактичне право на владу для тих, хто має значний фінансовий ресурс. Партійна належність, без якої, в умовах пропорційної системи, прорив у владу є фікцією, по суті, не має значення. Партії в Україні – радше бізнес-проекти, а, отже, симулякром партквитка є знову ж таки банкнота. Вона ж – чудовий замінник харизми, оскільки нею проплачено й іміджеві заходи, і «благодійність» про людське око, і технологію здобуття потрібного крісла.

Зміна еліт у країнах досвідченої демократії, втім теж не позбавлена матеріального чинника. Однак там він – не перший і не головний. Любомир Гузар пояснює це просто, як священик на проповіді: «Хто є правдиво багата людина? Та, яка виросла з багатством, для якої гроші не є вершиною всього, яка має кошти і вміє з ними жити, вміє їх уживати. Така людина буває правдиво побожна. Бо гроші не є метою чи змістом її життя».

Чи є в Україні товстосуми у третьому-четвертому поколіннях? Звідки їм узятися – з «цеховиків» пізньосовєтського часу, які не спали ночами, очікуючи на «ОБХС»? З колишніх голів колгоспів, що пустили своїх односельців з голим задом на заробітки, а самі жирують на чужій кривавиці? З вокзальних ошустів, які тепер корчать з себе новітню шляхту? З неотесаних «мєнтів», що рекетували «перестроєчні» кооперативи?.. «Ми дійшли до того, про що писав 1918 року Грушевський: біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна.

Коли я дивлюся на оцю зграю української «еліти», мені направду стає страшно. Від того, до чого довели велику і розумну націю, яка тепер змушена плазувати на захцянки покидьків.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb