Кінець парламентаризму в Україні

Над Україною невблаганно опускається завіса диктатури. Біля її скрипучого, часто навіть верескливого механізму пораються специфічні "механіки", яких, я переконаний, з плином часу назвуть "зеленим ОЗУ" (організованим злочинним угрупованням). 

До цієї зондеркоманди, яка ось уже два з половиною роки пробує поховати українську демократію, прикриваючись фальшивими гаслами "народовладдя", належать не тільки найвищі посадовці країни. За технологією, яку виклав у своїй книзі "Бути диктатором. Практичний посібник" норвезький публіцист та доктор філософії Мікал Хем, "диктатор не може приймати лояльність своїх придворних як даність, тому залучення їх у систему корупції корисне і з іншої точки зору: ви робите їх співучасниками".

Хем, звісно, іронізує над практиками початкуючих "каддафі" і "лукашенків". Бо до арсеналу охочих стати "твердим каральним п'ястуком" з волі якогось "ефемерного народу" входить значно більше інструментів. Зокрема, провокації (підпал рейхстагу 27 лютого 1933 року у Німеччині), правове свавілля (точкове або й зовсім огульне ґвалтування законів), руйнація інституцій і, очевидно, тотальна брехлива пропаганда як прикриття, як засіб відволікання уваги і виправдання справжніх злочинців.

Попри те, зауваження норвежця про кругову поруку, про дух стадності, який має об'єднувати причетних до не надто шляхетних справ перед уявними чи, може, й справжніми опонентами, є абсолютно слушним. Бо, до прикладу, Зе!режим діє саме в такій системі координат, не відхиляючись ні на йоту від стежок, протоптаних автократіями минулого.

Про брутальні порушення Конституції вже навіть і не доводиться говорити: вони стали "фішечкою" квартального блазня від миті його апофеозу – інавгурації на посаді президента України. Коли зараз, після ухвалення новітнього "диктаторського закону" (так званого "антиолігархічного", а насправді – реально драконівської інструкції для знищення інакодумців), опозиція, позбавлена можливості навіть обговорення (!) поправок, заволала про смерть парламентаризму, то, далебі, це був запізнілий діагноз. Парламентаризм впав у кому, дозволивши Зеленському безпідставно розпустити попередню Верховну Раду. Просто так: дзвінкою фразою під куполом найвищого законодавчого органу країни. І тоді ніхто (наголошу – ніхто з присутніх у залі ВР) не підняв свій голос на захист зневаженого Основного Закону.

Коли перший віце-спікер Руслан Стефанчук минулого тижня знущався над опозицією, що намагалася завадити Зе!режимові ухвалити засуджені світовою демократичною спільнотою, не акцептовані Венеційською комісією новели "диктаторського закону", він чудово розумів, що у залі на нього дивиться куплена, залякана і змонолітнена у захисті власних шкур "більшість". Щойно ж трапився "підпал рейхстагу" по-зеленськи, - обстріл автівки Сергія Шефіра – першого помічника президента і за сумісництвом – сценариста наступного сезону Кварталу 95. І в темниках єрмаківського ОПУ чорним по білому було написано, що цей постановочний "відосік" – це спроба політичного убивства (до слова, саме так змалював сюжет і "вічніший" за свого попереднього куратора Авакова Антон Геращенко), що кілер цілився не у президентського друга, а в "самого найсамішого", і що "Слуги…" повинні втямити раз і назавжди: без "найвидатнішого лідера сучасності" вони – ніхто, і звуть їх ніяк. Ба більше, - що їх, у випадку чого, чекатиме така ж сумна доля…

Для тих, хто не усвідомив такої перспективи минулого тижня скликали ще один "трускавецький з'їзд". Аби до решти відрізати шляхи до відступу, знищити щонайменші сумніви у їхніх, не переобтяжених інтелектом мізках, посилити тваринний страх перед відповідальністю за скоєне. Але насправді відповідальним є сам Зеленський і його найближче оточення, яке вже навіть не вважає за потрібне виправдовуватися, камуфлювати власні наміри, якому, за висловом керівника "служницької" фракції Давида Арахамії, призначеному поважному закордонному виданню, "по х…ру" тамтешні "демократичні заморочки". Так, до слова… Нацистський лідер також не любив міняти місця проведення "тімбілдінгів" НСДАП, вони відбувалися у Нюрнберзі. Останній, - не з волі Гітлера, - теж там. З 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року… Процес над клікою диктатора.

В моїх аналогіях між процесами формування диктаторських режимів бракує ще одного пазла, - капітуляції перед зовнішнім ворогом. Веймарська республіка була плодом поразки Німеччини у Першій світовій війні. Україна ж наразі тримає оборону на Східному фронті перед російським агресором. Поки що. Бо політика "замирення", "зустрічі посередині", відтак "припинення вогню", пропагована Зеленським та його ОЗУ на початках правління, не дала жодного результату. І, попри войовничі заяви, ейфорійні натяки всебічну підтримку з боку США, у нетрях будинку на Банковій вибудовують геть інші плани. Гопницькі заяви самого головнокомандувача щодо НАТО, а тепер і ООН, слабка перед спокусою дешевих енергоносіїв з Росії позиція Європи, зростаюча "втома від України" лише на руку Москві, яка руками свого Дмітрія Козака і теж "свого" Андрія Єрмака підштовхує Київ до незворотного у своїй фатальності вибору – формули Штаймаєра. Тоді пазл складеться, і новопосаджений московський губернатор (не обов'язково Зеленський), скористається нинішніми "напрацюваннями" для того, аби розправитися з найменшими осередками опору – що у ЗМІ, що з боку громадянського суспільства.

…От тільки є одна обставина, про яку чомусь завжди забувають диктатори. Сидіти на багнетах не вельми комфортно.

Ілюстрація: Андрєй Клімов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Як клоунократія вироджується у диктатуру

Коли я зараз скажу, що Зеленський відчайдушно прагнув "зазирнути у вічі Путіну" не для того, аби "побачити там мир", а щоб переконатися у правильно обраному взірці для наслідування, то, мабуть, ризикну стати об'єктом кпинів та остракізму. 

Аякже, - "свій хлопець", "улюбленець публіки", зрештою, "народний президент Голобородько" апріорі не може леліяти диктаторських амбіцій. Він, радше, "Робін Гуд", хай не надто витончений у мистецтві великої політики, але усіма фібрами душі відчуває, що потрібно для "народу".

А для "народу", з'ясовується, потрібен "порядок". Про це свідчать не тільки результати соціологічних опитувань, але й реакції загалу на щораз екзотичніші кроки "зеленої влади". Ось тільки цей "порядок" є доволі специфічним, я б сказав, вибірковим. До того ж, поняття "порядку" у нинішніх українських реаліях позначене, зазвичай, більшовицьким флером: "відібрати і поділити", "розкуркулити і посадити", "зруйнувати, а "затєм"…

Ось власне таке, м'яко кажучи, не вельми цивілізоване розуміння "порядку" і живить Зе!режим, дає йому підстави для абсолютного беззаконня, нігілізму та свавілля. До того ж цей "джентльменський набір" популістів ретельно закамуфльований під "розважальний жанр" систематичних президентських спічів, вірусних інтернет-відосиків, провокативних вкидів в інфопростір потрібних владі гасел.

Ігор Танчин, львівський політолог, іронічно вибудував лінію генези української клоунократії. Він пише, що "блазні" діставалися влади поступово: спочатку Поплавський став… ректором Університету культури, відтак маркшейдер Азаров очолив Кабмін за Януковича, а ще згодом Олег Ляшко провів у Раду численну фракцію. Зеленський став апофеозом цього напівпартизанського наступу, бо після нього, пише Ігор Танчин, "мішок остаточно розв'язався" – Кива, Богуцька, Тищенко… І останній приклад – Вірастюк.

Спосіб і методи обрання нардепом "найсильнішої людини планети" особливо рельєфно відтінили процес виродження клоунократії у диктатуру. Те, що витворяли на виборчих дільницях Прикарпаття силовики і столичний десант "слуг", має стати для усіх адекватних українців сигналом, що надалі усі вибори в країні відбуватимуться за схожим сценарієм. При чому, сценарієм, скроєним за лекалами найбрудніших російських практик. Тобто, дозволивши "клоунам" Надвірну, суспільство дало їм карт-бланш на застосування адмінресурсу в необмежених масштабах. Фактично, на "призначення" потрібних кандидатів у потрібних округах.

Прикарпатський "дзіночок" пролунав акурат вчасно. Країні не до "демократичної доброчесності", бо, за всіма ознаками, зі Сходу насувається реальна загроза повномасштабного вторгнення Росії. Клоунократам вона дає козирі для закручування гайок і руйнування звичних для мирних обставин процедур та розподілу повноважень. Погляньмо на те, як Зеленський та його Офіс підміняють поняття "управління" державою. Їм кортить узагалі унезалежнитися від парламентських процедур (і це – при "монобільшості"), експертних оцінок кардинально важливих рішень, не кажучи вже про громадську дискусію. Інструмент "чорних п'ятниць" в РНБО, який Зе! і Квартал запустили на повну потужність, тішить лише легковірних та інфантилів. Насправді ж усі рішення Ради, у якій секретарює Олексій Данілов, не те що межують із законом (хай якими "потрібними" і "нагальними" вони не виглядали), а часто кричуще конфронтують із правом, ба навіть здоровим ґлуздом. Укази, що їх штампує особисто Зеленський на підставі "таємних рішень" РНБО, не мають під собою жодних аргументів, підсанкційні особи та структури легко можуть оскаржити їх у судах. Більше того, переконаний, за ці "витівки" передбачено реальну відповідальність. Що ж до вибірковості деяких санкцій, зокрема, так званих "антиконтрабандних", то вона прозоро натякає не на боротьбу за "триста тіньових мільярдів" для країни, а за переділ цих астрономічних сум між "своїми".

Міжнародний контекст також сприяє "зеленому бєспрєдєлу" всередині країни. Америка і частина європейських лідерів обрали інші акценти, оскільки розуміють реальну перспективу путінської інвазії, зокрема у напрямку українського Південного Сходу. Питання демократичних процедур наразі відкладено "на потім", зараз – обороноздатність і безпека. А ще – фактичний коронавірусний локдаун. Не скажу, що у Вашингтоні зовсім не бачать, як в Україні "борються з корупцією" чи не зауважують вибірковості українського "кривосуддя" щодо політичних опонентів режиму чи порушення демократичних процедур на тих же довиборах, але пріоритети наразі інші.

Я переконаний, що як тільки Зеленський та його кліка усунуть "непотрібних" та токсичних "староолігархів" і, на кшталт Януковича, приберуть до рук "младореформаторів" усі фінансові та матеріальні активи, нас чекатиме смуга псевдореферендумів зі зміни Конституції. Фундамент для цього вже є, - недаремно ж Стефанчук пітнів над сумнівними плебісцитними законами. І тоді Зе! та його найближче оточення взагалі позбудеться потреби виборів – другий термін йому забезпечить юридична казуїстика і сумнівна арифметика кількості каденцій (це колись пробував зробити Леонід Кучма).  

Тільки от є у цій клоунократично-диктаторській логіці один гандж – українське суспільство вже проходило схожі уроки. І, сподіваюся, ретельно засвоїло їх. Маю на увазі не "какоразнічную" більшість, а пасіонарний елемент, який завжди знаходив у собі сили протистояти диктатурі і беззаконню. Тож Зе! може тільки снити лаврами "українського Путіна", вивчати цю свою чергову роль. Може, колись вона йому й знадобиться… Як актору розважального жанру. Цілком ймовірно, - у в'язничному театрі.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Рада національної небезпеки

Багатолітній секретар РНБОУ, легендарний Володимир Горбулін, мабуть, помилявся, коли, іронізуючи над тими, хто наважився у похід за президентське крісло 2019 року, заявив: "У нас нікому запроваджувати диктатуру. У ставці фюрера – одні "малахольні".

Видається, це не так. Охочих до "сильної руки" аж забагато, і, що найгірше, вони – не з вулиці чи опозиційного маргінесу. Ці "недодиктатори" сидять у високих фотелях, мають статуси і повноваження і, здається, вже нащупали інструмент, яким можна ефективно скористатися для втілення власних, не надто шляхетних амбіцій. Ним стала Рада національної безпеки та оборони, яка останніми тижнями, на сьомому році війни з Росією несподівано прокинулася від летаргічного сну. Геролонтологічний заказник, куди пакували, як у негласне заслання усіх незручних, а часто просто професійно непридатних високопосадовців, раптом став чи не найважливішим центром ухвалення резонансних, та, однак, неоднозначних для країни рішень.

Колишній комік у президентському кріслі міг видаватися (та й, зрештою, був таким) повним профаном не тільки у царині державотворення, але й у значно приземленіших речах. Його акторського уміння вистачає на те, щоб корчити розумні міни на зустрічах зі справжніми фахівцями, але більш-менш освіченого громадянина збирає сміх від повідомлень про розмови "найвидатнішого" з тими, хто реально займається господаркою, високими технологіями чи медициною. Усі ж прекрасно бачать рівень невігластва і фанфаронства цього персонажа, якого купка вітчизняних товстосумів не без впливу "добрий сусідів" призначила на "царство" для зранененого війною, зневіреного втратами, до того ж – не надто перебірливого у смаках поспільства.

Від всенародної любові до "свого у дошку хлопця" залишилися жалюгідні крихти, від сяючого ореолу супергероя – дешева позлітка. Зе!Команда, сотні разів оскандалена негідними, на межі пристойності і брутальності вчинками, тепер схожа радше на карикатуру dream team. "Малахольні" "слуги" розбрелися по нових господарях. В Офісі – кубло іноземних агентів і не менш "малахольних" пройдисвітів. Уряд слухняний, але, даруйте, опертися на рафінованих кар'єристів зі сумнівними мотивами перебування на посадах, - ризиковано. У війську – судові роздори і сварки між міністром та головнокомандувачем. 200-відсоткова генпрокурорка виявилася далебі не самостійною фігурою, як і окрема "держава у державі" – суди. Ними вправно маніпулює Портнов і Ко. На електоральному фронті – суцільні поразки, і не тільки від "попередників". Особливо дошкульними виявилися "хлопці" з ОПЗЖ, з якими, здавалося б, і цілі майже ідентичні, і взірці для політичної практики ті ж… Глухий кут, словом, на тлі надимання щік і марень про другий термін.

І, підозрюю, у цій фактично патовій ситуації хтось порадив Зеленському вивчити досвід… "попередників", тільки давніших. Леоніда Даниловича, до прикладу, чи Віктора Андрійовича. Перший, реалізувавши мрію "Кучма 2.0", одразу ж змінив секретаря РНБО (вже згаданого мною Горбуліна) на Євгена Марчука – фігуранта "канівської четвірки" опонентів ЛДК, і, підозрюю досі, - її могильника. Другий, - культивуючи ілюзію можливості чесного розподілу повноважень між гілками влади, - швидко обпікся на Юлії Тимошенко, яка воліла стати "канцлеркою". Отож, і Кучма, і Ющенко марили ідеєю РНБО як альтернативного і всесильного центру управління країною. Але їхнім задумам не судилося стати реальністю.

Для Зеленського ця мрія, видається досяжною. І перші результати обнадійливими. Вкрай потрібні, ба більше, толеровані суспільством санкції проти колаборантів Козака, Медведчука та їхніх дружин, ще довго б залишалися ілюзією, якщо б Зе! вдався до традиційних і бездоганно законних механізмів. Але є рішення РНБО, яке набуло чинності після затвердження указом президента, - і результат. Ось він, майже миттєвий. Це вже потім хай справи оскарження, апеляцій і касацій гуляють оселями української "малахольної" Феміди. Головне – хайп. Головне – суспільний роздрай довкола, здавалося б, очевидних речей. На хвилі цього хайпу спробу Медведчука з Козаком відновити мовлення підсанкційних пропагандистських помийок припинили за годину. Але, зауважмо, - ми й досі не знаємо, на підставі чиїх рішень, "по дзвінку" чи під погрозами (чиїми?) нове "ЗМІ" закрили. Тобто йдеться про свавілля, вседозволеність і безкарність беззаконня, яке нині вдарило одних, а завтра може обернутися проти всіх.

Друге засідання РНБО завершилося повним "пшиком" – запровадили санкції проти генералітету, який зрадив присязі на вірність Україні сім років тому. Але, знову ж таки, - це все, про що нам, посполитим, вирішили за потрібне сказати. Зате є цікава деталь. На кожному засіданні Ради ухвалюють рішення з грифом "таємно". І вони, ці папірці, лежать собі тихенько під сукном до пори до часу. Утім, вони можуть набути чинності будь-якої миті, коли президент вирішить, що пора підписати указ про впровадження цих таємних рішень. І саме в цьому – проблема. Бо фактично право натиснути на "ядерний ґудзик", що вмить здатен зруйнувати громадський мир і дотеперішній стан речей, залишається в однієї особи – Зеленського.

А чинний секретар РНБО не втомлюється анонсувати нові засідання, інтригуючи і реально залякуючи громадян натяками на вже укладені "порядки денні".

Повертаючись до Горбуліна… Того ж таки фатального 2019-го він заявив, що Зеленський "симпатичний". "Однак президент несе велетенську відповідальність не тільки перед своєю родиною, а й перед своєю країною. Неможливо перестрибнути з естрадної сцени у президентське крісло. Якщо ми хочемо, щоб над нами сміявся весь світ, обираймо Зеленського". Насправді, якщо Зе! став на шлях диктатури, а проводирем на цьому шляху йому буде РНБО, світ матиме підстави тільки співчувати нам…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Привид "зеленої" диктатури

Чи можуть соціологічні заміри рейтингів стати мотиваційним чинником для зміцнення особистої влади у позірно демократичній країні? Чи надаються сухі цифри на роль пускового механізму для посилення режиму, формування основ автократичної системи аж до диктатури? 

Судячи з політичних практик Зеленського і Кварталу, - так. Причому, ствердна відповідь є, мабуть, безальтернативною. Через психологічні, метальні особливості особи у президентському фотелі. Колишній хедлайнер гумористичних шоу просто не здатен на інші реакції, коли чує, як потихеньку гасне шал оплесків і реляцій…

Зараз Зеленський взявся за розучування ролі патріота. Принаймні, заборона пропагандистських (a la Russia) телеканалів Віктора Медведчука, і ось нарешті – вручення підозри у державній зраді відверто московській маріонетці Анатолію Шарію, свідчать на користь такого припущення. Однак варто розуміти, що і кум Путіна, і "рожевий" клоун Шарій безперешкодно, ба – навіть за мовчазного сприяння влади, - досі діяли безкарно і свавільно. Аж поки на екрані соціологічних замірів не засвітилися зловісні для Зеленського відсотки. Втрачаючи на Сході і Півдні стабільно "ватний" електорат, на Банковій вирішили, що варто припинити "лібертаріанську" гру і справити собі досі незвичний камуфляж патріотів-державників, який, хоч і муляє, зате дає шанс.

Хоча, у принципі, Зе! і його радники й не приховують, що для того, аби усунути політичних опонентів, вони ладні застосувати репресії і щодо націонал-демократичних середовищ. І ось інформаційним полем покотилися пробні кулі з натяками на "промосковськість" меседжів на телеканалі "Прямий", про те, що будь-яка критика "найвеличнішого лідера" у межах країни є трансляцією прокремлівських наративів. Тобто реально закриття телеканалів Козака є вивченням можливої реакції суспільства на запровадження жорсткішої цензури.

Це – один аспект справи. Інший полягає у тому, що для Зеленського природно бути таким собі наразі "потішним диктатором", як оце у комедійному фільмі Ларрі Чарльза "Диктатор". Там північноамериканський сатрап Хаффаз Алладін, приїхавши до США, щиро дивується тамтешній демократії. "Уявіть, якщо б   в Америці була диктатура. Один відсоток громадян володів би всіма багатствами країни… Ваша преса здавалася б вільною, але таємно контролювалася ю одним магнатом і його сім'єю… Можна обирати, кого слід. Можна брехати про причини початку війни…". Зеленський, у принципі, так і чинить. Йому, до слова, значно комфортніше йти у мейнстрімі режимів пострадянського простору, на який путінська Росія транслює не тільки свою пропаганду, але й політичну методу управління масами. Зе! важко вистрибнути з цього постімперського контексту, у якому автократії (Білорусь, Таджикістан, Узбекистан, Туркменистан, Казахстан) не мають проблем (принаймні, мілітарних) зі "старшим братом". А ось ті, хто обрав інший шлях (Грузія, Молдова та навіть Вірменія), зазвичай є жертвами воєнної та інформаційної агресій Москви.

Продукт криворізького совка, Зеленський, у принципі, слідує своєму ж давньому кіношному образу Голобородька, якого, погодьтеся, важко назвати демократом, бо демократія вимагає дотримання процедур і поваги до інституцій, а не свавілля і волюнтаризму "вождя". Цей образ пробивається крізь вже по-справжньому президентський "шарм" господаря Банкової то у його реально нафталінному форматі новорічного звернення, то у мемній фразі "Вийди геть, розбійнику!", то у значно серйозніших кроках – до прикладу, нагідках на Конституційний суд чи спробах руками "двістівідсоткової" генпрокурори знищити антикорупційну інфраструктуру, тяжко вибудувану "попередниками". За прикладом "запорєбріка" люди президента організовують та фінансують справжні ботоферми, на кшталт ольгінських, для знищення політичних опонентів, а фіговим листочком "реформи СБУ", у висліді якої Службу позбавили економічних справ, прикривають посилення функцій політичного тиску і переслідувань незгодних. Зеленський не був би популістом, щоб оминути риторику "народовладдя", і ось уже маємо сумнівний закон про ще сумнівніші референдуми, а також піар-епопею з трьома десятками так званих "дискусій" до 30-річчя незалежності.

Часто у мене виникають певні аналогії сучасного правління з президентськими каденціями Леоніда Кучми. "Червоний директор" розпочинав із запитання "Скажіть, що я маю будувати, і я вам це збудую" стосовно країни. Відтак він увійшов у смак, використовуючи нібито й незалежницьку риторику, однак балансуючи на "багатовекторних гойдалках" між Вашингтоном, Брюсселем та Москвою. Зеленський позбавлений можливості повністю опертися на північно-східного сусіда самим фактом неприхованої агресії Москви проти України. А Захід вимагає демократизації суспільного життя, успішної антикорупційної практики і головне – реформ. Зеленський провалив усі вимоги, - і тепер, перед загрозою фінансової катастрофи через відмову МВФ у кредиті, від намагається проманеврувати поміж краплями дощу. Дехто зі спостерігачів припускає, що під час "валентинного" відпочинку у ОАЕ, він обіцяв тамтешнім шейхам пустити їх на майбутній український ринок землі…

Зрештою, елементи ізоляціонізму, особливо, від найближчої до України Європи, дозволять Зеленському тільки зміцнити особисту владу. Він настільки упевнений в успіхові цієї справи, що у відеозверненні до "Слуг" перед екзекуцією КСУ пихато заявляв: "Історія не судить переможців…". Судить, ще й як… Та й суспільство з досвідом комуністичної тиранії не вічно буде інфантильним та байдужим до його авторитарних потуг.   

Ілюстрація: Вася Ложкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Спасибо Кадырову!

Автор: Грігорій Амнуель. Джерело: каспаров.ru

В то время как большинство изданий по всему миру выходят с карикатурами на своих страницах в память о CHARLIE HEBDO – в российских СМИ карикатур нет, зато в "Комсомольской правде" выходит статья в поддержку справедливости возмездия постигшего журналистов за их любовь к Свободе. Всё это цветочки. Верный, неутомимый Рамзан обрушивается на Ходорковского и "Эхо Москвы" с угрозами и словами искреннего гнева. Действительно, что это за жалкие слюни из-за полутора десятка погибших журналистов и полицейских, охраняющих погрязшее в разврате государство западных ценностей?

Далі: тут

Ілюстрація: depo.ua

Против дураков

Автор: Ольга Кокоріна. Джерело: Радио Свобода

если честно – у меня ощущение, что все, что с нами сегодня происходит, есть результат одной и той же проблемы.

Мы все, в какой-то момент, промолчали и молчанием своим позволили. Как у Галича: "Для надежности спрятав глаза..."

И все мы сейчас – Charlie, а в России все мы сейчас – взятые в заложники братья Навального.  Только в одной стране террористы в бегах, а в другой они сидят у власти.

Далі: тут

Ілюстрація: designboom.com

Диктат нікчемності

Автор: Валентин Торба. Джерело: День

«Найпосердніша з посередностей» - сказала про Сталіна одна відома людина, розкривши не просто суть диктатора, а і його, якщо хочете, метод утримання влади. Це і абсолютно точне визначення Путіна, адже ніщо не залишає по собі стільки руїн, скільки меншовартісне зло. Воно прагне тримати всіх в страху і зробить для цього все. Адже лише страх є базою його влади. Висловлюючись же словами російського класика Чехова: «Де панує страх, там володарює нікчемність».

Далі: тут

Ілюстрація: nnm.me

А напоследок я скажу…

Автор: Максім Франк-Камєніцкій. Джерело: каспаров.ru

Одно маленькое наблюдение, которое, что называется, drives me crazy. Готовясь к отъезду, я прошелся по сувенирным магазинам на Арбате. Практически на всех футболках, которые вы можете в них найти, изображен Путин в разных видах с надписями типа: "Лучший президент", "Самый вежливый президент" и т.д. И ведь это не госпропаганда, очевидно это то, что пользуется спросом: людям не только нравится это, но они готовы за это платить! Боюсь, что расплачиваться в конечном счете придется всем без исключения, и расплата будет жестокой. И вот почему еще я так думаю: нельзя безнаказанно выставлять в сувенирных магазинах отвратительные расистские изображения президента великой страны (я имею в виду в данном случае США). Рано или поздно это ой как аукнется

Далі: тут

Ілюстрація: news.sevas.com

Слово за слово

Автор: Владімір Абарінов. Джерело: Радио Свобода

Будь они прокляты, эти "минуты роковые". У России таких минут наберется на столетие. Пора одуматься

Далі: тут

Ілюстрація: Larisa Malukova

Апологія Путіна

Новорічні міркування на тверезу голову

Автор: Костянтин Вікторов. Джерело: zaxid.net

Кажуть: «Ось піде Путін, і все зміниться». Правда, останнім часом ще додають: «…але тільки б потім не стало ще гірше». У цьому, на мій погляд, відчувається здогад про одну фундаментальну обставину: та частина російської влади, яка прямо зав'язана на особистість Володимира Путіна (а це ще далеко не вся реальна влада в РФ; тут привіт «Форбс» з його рейтингами), ще перекриває шлях іншим сценаріям, зокрема військовому перевороту. Точніше сказати: відкритому військово-поліцейському правлінню, оскільки загальна мілітаризація сучасної Росії вже і так надзвичайно висока, а де в чому (наприклад, у телевізійній пропаганді) навіть перепльовує брежнєвський застій.

Далі: тут

Ілюстрація: gnizdo-leleche.blogspot.com

Україна і системне божевілля системних лібералів Росії

Автор: Сергій Грабовський. Джерело: Радіо Свобода

…«Проблема автономії 30 мільйонів українців, – писав у 1905 році класик світової політичної науки Макс Вебер, – це питання, перед яким зупиняються найпослідовніші російські демократи». А в 1915-16 роках він дійшов думки, що Україна цілком визріла для повної самостійності, ба більше – її незалежність є «центральним пунктом» майбутніх європейських геополітичних трансформацій. Та послідовний прихильник правого лібералізму раціоналіст Вебер, схоже не авторитет для «системних лібералів» Росії, бо ж, як з гордістю писав колись поет, «Росію розум не збагне…»

Далі: тут

Ілюстрація: maxpark.com

По какой статье привлекать к ответственности Андрея Портнова?

Автор: Юрій Бутусов. Джерело: espreso.tv

Андрей Портнов, который фотографируется у штаб-квартиры Интерпола, и передает привет властям Украины - это самая яркая демонстрация беспомощности и беззубости действующей "правоохранительной" системы.

Далі: тут

Ілюстрація: espreso.tv

У вигнанні

Перемоги клану Януковича у 2014 році

Джерело: Економічна правда

Більше 10 місяців минуло з того часу, коли з країни втік четвертий президент Віктор Янукович. За патроном кинулися майже всі міністри, які обслуговували "Сім'ю", не чекаючи на помилування. 

У вигнанні вони уже провели чимало часу. Утім далеко не всім представникам цієї групи до вподоби постійно знаходитися за кордоном. Навряд чи вони сумують за київськими пагорбами. І ніхто їх тут не чекає і з розпростертими обіймами. Їх головний біль – це ті активи, які вони залишили в Україні.

Попри довгий кривавий шлейф, який вони по собі залишили, в клані Януковича вірують реваншистські настрої. Усі їх потуги зараз направлені на реабілітацію.

І в Генпрокуратурі та МВС створили максимально можливі для цього умови

Далі: тут

Ілюстрація: durdom.in.ua

Как рухнет режим. Возможный сценарий

Автор: Владіслав Інозємцев. Джерело: slon.ru

Драматические события на экономическом «фронте» в конце прошлого года заставили экспертов заговорить о возможности дворцового переворота, социального взрыва или иных событий, которые могут резко изменить направление развития России в ближайшем будущем. Мне кажется, что такие рассуждения строятся на безосновательной переоценённости потенциала и российского населения, и российской «элиты». Ни первое, ни вторая сейчас не способны не только к осмысленным коллективным действиям, но даже к проектному мышлению. Поэтому, на мой взгляд, если режиму и суждено в будущем (причём не слишком близком) рухнуть, процесс его распада окажется намного более банальным и повседневным.

Далі: тут

Ілюстрація: Fotobank.ru

Дети свободы

Автор: Аріна Холіна. Джерело: Сноб

А потом случился Путин. И нефть.

Давайте не будем лукавить и признаемся (не хотите – так я сама признаюсь) – нам всем очень хотелось исправить наше сомнительное материальное положение. За это мы разрешили власти делать все, что она хочет. Кроме всего прочего, тут никто не был приучен к демократии (за редчайшим исключением) – и не думал о том, что мы, демос, на власть можем влиять. Поэтому мы принимали, что дают. А давали нам хороший курс евро и доллара, слишком большие зарплаты, должности в государственных корпорациях, где зарплаты были уже совсем феерические.

Далі: тут

Ілюстрація: insurgent.ru

У какой черты остановился Путин

Автор: Алєксандр Баулов. Джерело: slon.ru

Старый путинский режим был властью с идеями в области экономики, но идеями исключительно буржуазными: догоним и перегоним, будем жить как они. Новый – с идеей духовной и моральной: нас не догонят, потому что по широкой дороге бегут в ад, а мы по узкой взбираемся на святую гору Афон. Старый иногда что-то придумывал непонятное и пытался спустить в народ: удвоим ВВП, догоним Португалию, проведем интернет в каждый дом, присоединимся к ВТО, добьемся безвизового режима с ЕС, создадим финансовый центр. Народ слушал недоверчиво: деньги пилят. Не надо заграницы, интернета, центра. Новый режим обещает понятное: подумаем о возвращении смертной казни. Уникальная в своей святости Русь – скит, где спасается человечество. Кому в ските повезло родиться – тот и спасен. Но лучше, конечно, в провинции у моря.

Далі: тут

Ілюстрація: slon.ru

Интеллигентный диагноз обществу

Писатели и публицисты оценивают состояние российского общества на примере локальных и, казалось бы, незначительных событий

Автор: Дінара Сєтдікова. Джерело: Радио Свобода

Согласно ноябрьскому опросу аналитического Центра Юрия Левады, россияне больше ценят порядок, чем соблюдение прав человека в государстве. В 2014 году за порядок выступили 62% опрошенных, за права человека лишь 29%. В августе 2013 года права человека были важнее 38% россиян, в "протестном" 2012 году – 42%.

Далі: тут

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Путин делает ставку на союз диктаторов

Автор: Нандо Зоммерфельдт. Джерело: Die Welt. Виклад: УНІАН

Нынешний триумвират является объединением трех лидеров, которые сейчас не считаются настоящими демократами. В то время как многочисленные критики президента Беларуси Александра Лукашенко часто называют его последним диктатором Европы, президент Казахстана Нурсултан Назарбаев на протяжении почти 25 лет решает судьбу центрально-азиатской страны.

Вряд ли еще какой-нибудь государственный деятель в мире так же определяет нацию, как  74-летний политик, состояние семьи которого сейчас составляет миллиард долларов, во многом благодаря богатству ресурсов Республики Казахстан. В сравнении с этим, Владимир Путин кажется ярым сторонником демократии.
Далі: тут

Ілюстрація: svorog.livejournal.com

Новий рік не принесе Росії змін, її політичний час завмер

Джерело: New York Times. Виклад: dt.ua

Одна з причин, чому Москва не синхронізувалася з більшістю своїх сусідів у тому, що Росія ніколи не розглядала перспективу приєднатися до Європейського Союзу. Приєднання до ЄС Чехії, Естонії та Польщі дало потужний поштовх розвитку цих країн. Ці країни втекли від Росії в бік Європи. "Росія не змогла втекти від себе", - йдеться в статті.

Але є ще більш важлива відмінність, філософ румунського походження Еміль Циоран назвав його "історичної запізненням". Протягом десятиліть Росія змогла витримати тривалі періоди бездіяльності з актуальних питань, в основному через страх. Царі відклали скасування кріпосного права на десятиліття, тому що вони боялися, що цей крок міг би порушити крихкий статус-кво між дворянством і селянством. Коли реформа нарешті стартувала, не було захисту від революційних закликів до перерозподілу земель.

Далі: тут

Ілюстрація: stihi.ru

Сон разума породил чудовищ

Автор: Антон ОрєхЪ. Джерело: Ежедневный журнал

Никто не мог предположить, что год будет именно таким. Никто не ждал подобного развития событий — даже те, кто эту сказку сделал былью уже в первые месяцы 2014-го. Но мы сейчас действительно можем сказать, что стали и свидетелями, и участниками подлинно исторических событий. Хотя, конечно, лучше, когда в историю вписываются славные страницы, а не то, что мы получили.

Сейчас уже никакие параллели не кажутся натянутыми. Кто скажет, что 2014-й не станет для России таким же переломным годом, каким стал 1914-й? Что не будет у нас спустя сто лет еще одного «октября 17-го»?

Далі: тут

Ілюстрація: vladimir-ussr.livejournal.com