Кінець парламентаризму в Україні

Над Україною невблаганно опускається завіса диктатури. Біля її скрипучого, часто навіть верескливого механізму пораються специфічні "механіки", яких, я переконаний, з плином часу назвуть "зеленим ОЗУ" (організованим злочинним угрупованням). 

До цієї зондеркоманди, яка ось уже два з половиною роки пробує поховати українську демократію, прикриваючись фальшивими гаслами "народовладдя", належать не тільки найвищі посадовці країни. За технологією, яку виклав у своїй книзі "Бути диктатором. Практичний посібник" норвезький публіцист та доктор філософії Мікал Хем, "диктатор не може приймати лояльність своїх придворних як даність, тому залучення їх у систему корупції корисне і з іншої точки зору: ви робите їх співучасниками".

Хем, звісно, іронізує над практиками початкуючих "каддафі" і "лукашенків". Бо до арсеналу охочих стати "твердим каральним п'ястуком" з волі якогось "ефемерного народу" входить значно більше інструментів. Зокрема, провокації (підпал рейхстагу 27 лютого 1933 року у Німеччині), правове свавілля (точкове або й зовсім огульне ґвалтування законів), руйнація інституцій і, очевидно, тотальна брехлива пропаганда як прикриття, як засіб відволікання уваги і виправдання справжніх злочинців.

Попри те, зауваження норвежця про кругову поруку, про дух стадності, який має об'єднувати причетних до не надто шляхетних справ перед уявними чи, може, й справжніми опонентами, є абсолютно слушним. Бо, до прикладу, Зе!режим діє саме в такій системі координат, не відхиляючись ні на йоту від стежок, протоптаних автократіями минулого.

Про брутальні порушення Конституції вже навіть і не доводиться говорити: вони стали "фішечкою" квартального блазня від миті його апофеозу – інавгурації на посаді президента України. Коли зараз, після ухвалення новітнього "диктаторського закону" (так званого "антиолігархічного", а насправді – реально драконівської інструкції для знищення інакодумців), опозиція, позбавлена можливості навіть обговорення (!) поправок, заволала про смерть парламентаризму, то, далебі, це був запізнілий діагноз. Парламентаризм впав у кому, дозволивши Зеленському безпідставно розпустити попередню Верховну Раду. Просто так: дзвінкою фразою під куполом найвищого законодавчого органу країни. І тоді ніхто (наголошу – ніхто з присутніх у залі ВР) не підняв свій голос на захист зневаженого Основного Закону.

Коли перший віце-спікер Руслан Стефанчук минулого тижня знущався над опозицією, що намагалася завадити Зе!режимові ухвалити засуджені світовою демократичною спільнотою, не акцептовані Венеційською комісією новели "диктаторського закону", він чудово розумів, що у залі на нього дивиться куплена, залякана і змонолітнена у захисті власних шкур "більшість". Щойно ж трапився "підпал рейхстагу" по-зеленськи, - обстріл автівки Сергія Шефіра – першого помічника президента і за сумісництвом – сценариста наступного сезону Кварталу 95. І в темниках єрмаківського ОПУ чорним по білому було написано, що цей постановочний "відосік" – це спроба політичного убивства (до слова, саме так змалював сюжет і "вічніший" за свого попереднього куратора Авакова Антон Геращенко), що кілер цілився не у президентського друга, а в "самого найсамішого", і що "Слуги…" повинні втямити раз і назавжди: без "найвидатнішого лідера сучасності" вони – ніхто, і звуть їх ніяк. Ба більше, - що їх, у випадку чого, чекатиме така ж сумна доля…

Для тих, хто не усвідомив такої перспективи минулого тижня скликали ще один "трускавецький з'їзд". Аби до решти відрізати шляхи до відступу, знищити щонайменші сумніви у їхніх, не переобтяжених інтелектом мізках, посилити тваринний страх перед відповідальністю за скоєне. Але насправді відповідальним є сам Зеленський і його найближче оточення, яке вже навіть не вважає за потрібне виправдовуватися, камуфлювати власні наміри, якому, за висловом керівника "служницької" фракції Давида Арахамії, призначеному поважному закордонному виданню, "по х…ру" тамтешні "демократичні заморочки". Так, до слова… Нацистський лідер також не любив міняти місця проведення "тімбілдінгів" НСДАП, вони відбувалися у Нюрнберзі. Останній, - не з волі Гітлера, - теж там. З 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року… Процес над клікою диктатора.

В моїх аналогіях між процесами формування диктаторських режимів бракує ще одного пазла, - капітуляції перед зовнішнім ворогом. Веймарська республіка була плодом поразки Німеччини у Першій світовій війні. Україна ж наразі тримає оборону на Східному фронті перед російським агресором. Поки що. Бо політика "замирення", "зустрічі посередині", відтак "припинення вогню", пропагована Зеленським та його ОЗУ на початках правління, не дала жодного результату. І, попри войовничі заяви, ейфорійні натяки всебічну підтримку з боку США, у нетрях будинку на Банковій вибудовують геть інші плани. Гопницькі заяви самого головнокомандувача щодо НАТО, а тепер і ООН, слабка перед спокусою дешевих енергоносіїв з Росії позиція Європи, зростаюча "втома від України" лише на руку Москві, яка руками свого Дмітрія Козака і теж "свого" Андрія Єрмака підштовхує Київ до незворотного у своїй фатальності вибору – формули Штаймаєра. Тоді пазл складеться, і новопосаджений московський губернатор (не обов'язково Зеленський), скористається нинішніми "напрацюваннями" для того, аби розправитися з найменшими осередками опору – що у ЗМІ, що з боку громадянського суспільства.

…От тільки є одна обставина, про яку чомусь завжди забувають диктатори. Сидіти на багнетах не вельми комфортно.

Ілюстрація: Андрєй Клімов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Ілюзія  порозуміння

Ілюзії, зрозуміло, бувають різними.  Є тихі та інтимні, з якими людина може цілком  безхмарно прожити увесь вік, так і не зазнавши відчаю розчарування. Є агресивні, – вони штовхають на вулиці та майдани, ворохоблячи загальний спокій, опановуючи натовп, провокуючи його на божевільні з точки зору здорового глузду вчинки.

Ілюзії, знано, мають свої причини і джерела. У першому випадку, – вони плід особистісного невдоволення від невпорядкованості повсякденного трибу, від штучних перепон для самореалізації, від бажання змінити щось у нуднуватій патоці буднів. Другий випадок, зазвичай, є вислідом маніпуляції, стороннього впливу на людські інстинкти, інструментом реалізації не надто шляхетної мети.

Природно, кожна команда, якій таланить осідлати владні важелі, прагне, насамперед, особистого спокою і комфорту. Його легко досягнути, створивши ілюзію всезагального миру та порозуміння на підпорядкованому терені. Чому обов'язково ілюзію? Бо тотальний спокій і лад можливі лише на Личакові і схожих місцях, суспільство ж, якщо воно здорове і динамічне, сповнене протиріччями, діаметрально протилежними інтересами, зрештою, емоціями і переживаннями.

Нові парламентарі хочуть видати за креатив свій «європейський шарм» у підходах до управління країною. Ще поза нардепівськими фотелями вони мали досвід співпраці з європейським структурами, отримували звідти немало коштів. Не варто применшувати й їхніх заслуг – на ці гроші вони підтримувати корисні ініціативи, працювали над проектами реформ, як от Ганна Гопко. Інша річ, що ці розробки витримали лише випробування... папером. Хоча до нового статусусвоїх авторів сприймалися загалом якщо не вельми позитивно, то, принаймні, з розумінням того, що бодай хтось переймається перспективою України. Певна атракція, натяки на інтелектуальну потугу, вміння переконувати у здійсненні ілюзій, відсутність остраху перед ламаннями стандартів, – ось що, на мою думку, зіграло на руку, зокрема команді Андрія Садового. Саме інструмент «ілюзії порозуміння» дозволяв і дозволяє йому роками нишком провертати особисті оборудки, постійно апелюючи до «загального добра». Саме оця ілюзія живить легковірних львів’ян кожного разу, коли їхній мер розпочинає чергову свою аферу.

Якщо реформатори із «Самопомочі», особливо ті з них, хто ускочив у її потяг, бажаючи отримати депутатський мандат, візьмуть на озброєння звичну практику свого партійного боса, то весь їхній колишній імідж, всі їхні досьогоднішні набутки підуть з димом. Бо, як з'ясовується зовсім хутко, вони направду були ілюзіями.

Я не буду повертатися до заяложених тез про трансформацію особистостей під упливом владних повноважень. Я хочу говорити про ціну, яку платить ераїна за технологічні вправи «нових», про те, що нас чекає, коли ілюзія порозуміння розвіється з димом.

Реальних проблем не вирішиш за допомогою ілюзій. Лише притлумиш, загнавши у далекий куток. Тоді варто очікувати, що колись вони вилізуть найнепристойнішим чином.

Ігор Гулик, Ілюстрація: yavzone.ru

Сверблячка  реваншу

Суспільство тішиться від того, що до Верховної Ради вперше не змогли пробитися комуністи, і що йому не доведеться вислуховувати демагогію Симоненка та Мартинюка. Мізерний (а чи мізерний?) результат «вчорашніх» - Бойка, Льовочкіна etc., які зараз умостилися на лавах парламентської гальорки теж предмет для кпинів. Однак, попри усі застороги, навряд чи варто міркувати собі, що для Порошенка і К прийшли безхмарні та безтурботні дні.

Серед конституційної більшості, яку сформовано майже без адмінресурсу, зріє ідея реваншу. Там добре змикитували: те, що нині видається монументальним та тривалим, насправді – хитке і непевне. Зрештою, як будь-який державний інститут у будь-якій країні, якій доводиться провадити оборонну війну.

Першим законопроектом, внесеним до нової Верховної Ради представниками «Батьківщини» став документ про імпічмент президента. Ду-у-же актуальний зараз, хіба не так? Зроблено це витончено, з розрахунком на електорат, який завжди був прихильним до популістських гасел Юлії Тимошенко. Адже останнім часом лише лінивий не заявив уголос чи в приватній розмові, в соціальних мережах про помилки Петра Порошенка. Тим паче, що ледь не щодругий в Україні після Майдану виявився фахівцем, - як не військової справи, то щонайменше, - у царині державного управління.

Тимошенко свідомо обрала неопозицію, хоча насправді роль вічної революціонерки їй не тільки пасує, вона – це те амплуа, у якому ЮВТ почувається, мов риба у воді. Не тому, що стратегія і тактика будь-якого опозиціонера є завжди витонченішою і безпринципнішою, ніж політиків з провладного табору. Ментально Тимошенко дуже довго пам’ятає зло, як і кожна жінка, але саме її особа вміє використати будь-яку нагоду, аби скористатися ним. Цинічно, підло і головне – ефективно.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?

Після повернення із Харківської лікарні-в’язниці Юлія Володимирівна дуже точно вловила налаштування Майдану: тоді був не її час. Участь у президентських виборах була спрогнозовано програшною, однак вона дала можливість екс-зірці української політики збадати постмайданне суспільство на прихильність до своїх ідей, на відпірність проти популізму. Парламентські елекції утвердили Тимошенко у думці, що «справедливість є, і за неї варто боротися». Справедливість не у широкому розумінні цього слова, а в суто особистому – справедливість щодо ЮВТ, довгий і «тернистий» шлях якої до омріяного президентства таки мусить бути винагороджений.

Її розлучення із давніми соратниками, зокрема, Турчиновим, було формальним. Вони, гадаю, ще повоюють разом, особливо, якщо Олександр Валентинович повважає себе обділеним посадою. Цілком прогнозовано маленька фракція «Батьківщини» послуговуватиметься статусом «золотої акції» під час важливих голосувань, цілком реально, що вона знайде собі чимало союзників у лавах «фронтовиків», бо вони є колишніми адептами Тимошенко.

А ще, - це дуже важливо, - не варто ігнорувати непевний, але не раз і не двічі підтверджений чутками факт приязності між Тимошенко та Путіним. Певна річ, він не афішується, бо таке в Україні нинішній не вибачають. Однак мусимо зважати на те, що Москва не полишить ідеї впливати на українську політику за будь-якої нагоди і будь-яким робом. І реваншистське налаштування вчорашньої «газової принцеси» цілком можливо стане предметом зацікавлень Кремля.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?

Ігор Гулик