Скрипка би не грала…

Українці мусять розуміти, що будь-які порухи влади продиктовані не бажанням змінити життя на краще, а меркантильною потребою самої влади

У час, коли чергове число нашого журналу побачить світ, співвітчизники вже зможуть користатися усіма перевагами (рівно ж - вадами) довгоочікуваного «безвізу». А якщо так, - то певною мірою долучитися до практичного досвіду європейських народів у царині їхніх стосунків з тамтешньою владою. Гадаю, таке збагачення світогляду піде нашим краянам лише на користь і допоможе позбутися багатьох ілюзій.

«Безвіз» як мандат

Про перипетії здобуття Україною права для своїх громадян подорожувати Шенгеном без звичних і тричі проклятих віз можна було б написати епічний роман на кшталт «Улліса». Ми, однак, не робитимемо цього, - і через брак журнальної площі, і банально, - через те, що, мабуть, лише поодинокий українець не «в курсі» цих подій. Навіть ті, хто й наміру не має гайнути кудись далі Медики, не кажучи вже про усілякі рими та барселони.

Ба більше, - для нас з вами «безвізова коломийка» стала яскравим взірцем того, як, здавалося б, цивілізовані і надмір демократичні чиновники маніпулюють своїми ж статутами та параграфами, аби лише знайти причини для зволікання у, далебі, анальфабетичних справах. Тож коли так є в європейських столицях, то чому б не припустити, що наші рідні провідники не роблять того ж таки, чи чогось схожого?

А таки так. В умовах, коли Банковій доводиться що не день відбивати чергові атаки недоброзичливців, коли кожен, кому не заманеться, кидає свого камінця у президентський город, коли КМДА втомилася видавати дозволи на проведення акцій усіляким там протестувальникам, - так от, серед баталій і сварок, - «безвіз» став манною небесною, рятівним колом і соломинкою. Хай сумнівною, але якою б вже вона не була…

Вітчизняні політологи і наближена до них публіка не втомлюються пророкувати дочасні вибори. Не важливо, - президентські чи парламентські. Важливо, що вже і негайно. Петро Порошенко, як на мене, вже стер язика, повторюючи, мов мантру, свою тезу («я вам виборів не подарую»), але, як не дивно, ми слухаємо президента в останню чергу. Перед тим уважно почувши кумів, сільських фільозофів, просторік у маршрутках і заповзятих астрологів від політики.

Порошенкові важливою є не проблема виборів як таких. Йому розходиться тільки на переможних елекціях, а, отже, на аргументах, які юзатимуться упродовж його кампанії, на ресурсі і на ймовірних ризиках. Тому, звісно, реально відчинені кордони до ЄС стануть козирною картою у будь-якому варіанті – черговими чи дочасними вибори б не були. Відтак мусимо знати, що «безвіз» - лише перший крочок. А ось коли перші тисячі українців скористаються ним, коли розкажуть сусідам та родичам, як воно їм перетиналося кордон, лише коли ця «пільга» додасть бодай кілька десятих до зростання бізнесу, - лише тоді він справді перетвориться на аргумент потужної сили.

Коли це трапиться? Гадаю, не раніше наступної весни.

Як ми писали раніше, реальним є план, за яким Порошенко сам ініціюватиме вибори, аби до 1919-го (дедлайну елекцій чергових) геть не розгубити рейтингів. Доти «безвіз» справно доповниться ратифікацією Угоди про Асоціацію з ЄС Нідерландами (це стане фінальною крапкою ще однієї епопеї), імітацією судової реформи, кількома гучними «посадками» корупціонерів і… поверненням в українську політику певних вигнанців, які подарують ПОПу ресурс. Зокрема, медійний. Вже подейкують про Хорошковського з його левовою часткою в «Інтері» і з його ж полум’яною «любов’ю» до пасіонарної опонентки Президента Юлії Тимошенко. До кінця літа знайомих персонажів на кшталт Валерія Івановича побільшає.

Права справа

Після Указу глави держави про блокування російських пошукових, поштових ресурсів та соціальних мереж Банкова, на подив багатьох політологів, не квапилася пояснювати, перш за все, економічну природу цих санкцій. Натомість у паузі щосили нагніталися пристрасті безпекового характеру. Мовляв, ці ресурси працюють на ворога, окупанта, а, отже, є загрозою національній безпеці.

Тож одним із найважливіших елементів майбутньої виборчої кампанії чинного Президента стане антиросійська риторика. Її Порошенкові не бракувало й досі. А чому б ні? Що вартує Петрові Олексієвичу вдруге одягнути однострій «цинічного Бандери»? Тим паче, що в умовах війни, якій ні краю, ні кінця, - цей аргумент залізний.

Останнім часом з’явилися ознаки того, хто асистуватиме кандидату на другий термін у цій справі. Це, далебі, не «Народний фронт», який змушений зважати на мізерні рейтинги і далі так чи інак підігрувати партнерам з коаліції. Це і не Ляшко, що ретельно виконує роль придворного блазня, видаючи власну політсилу за «опозицію». Ці люди давно впряжені у президентський віз і, сподіваюся, такими залишаться, не зважаючи на доволі специфічні амплуа у великій грі.

А ось альянс правих сил, який сформувався останніми тижнями, тобто блок ВО «Свобода», «Правого сектора», «Національного корпусу» та інших маргінальніших угруповань буде цікавим знаряддям в руках умільців з президентського штабу. Причому з кількома прицілами.

Не секрет, що підручні Тягнибока-Кривецького знудилися у містечкових стійлах. Не є таємницею й те, що дедалі частіше бажані голосування у парламенті даються президентській адміністрації ціною неймовірних зусиль. Отже, варто тільки натякнути «правим» на веселкову перспективу власної фракції  у Верховній Раді (читай, - і кількох місць у виконавчій гілці), і вони, як стій, підуть на перемовини.

…Не підуть, а власне вже ходять. На Банкову. Консультуватися, примірятися, одне слово – «терти». Аби відтак, коли пролунає дзвоник, нап’ялити на себе шати «справжньої опозиції», відтираючи легенько Ляшка, іноді б’ючи під дихало «Оппоблок». Але головний удар, основну зброю скерувати проти Юлії Тимошенко. «Самопоміч» буде «Свободі» закускою, зважаючи на задавнені образи.

І… згадувати про людське око й Порошенка. Але у його випадку, - пам’ятаючи про межу дозволеного… Головний приз надто вже бажаний і солодкий. Недосяжний, однак, без цинічного спекулювання на ніжних струнах української душі.

Тож гучні спічі «правих» про націоналістичну революцію, про «залізний кулак» і таке інше варто ділити надвоє. «Скрипка би не грала…». А смичок – у надійних руках.

Ігор Гулик

  

Містерії post-правди

Мудрі люди кажуть, що людство живе у дивному вимірі змін. З одного боку, наймодерніші перетворення вселяють у наші мізки бодай дещицю оптимізму, з іншого – відбувається нечувана досі трансформація понять, уявлень, і ці хаотичні нагромадження дезорієнтують загал, кидають його то у депресію, то в ейфорію. Годі з’ясувати, де в інформаційних потоках істина, а де – брехня, ба більше – така бажана і вкрай потрібна правда набуває певних специфічних рис, які змушують до невір’я у те, що вона направду є правдою.

Ті ж мудрі винайшли собі слівце, яке все частіше вживають для пояснень нашої епохи. Кажуть, що десяті роки двадцять першого століття є часом post-правди, у якому слід докласти купу зусиль, аби віднайти істину десь на маргінесі звалища чуток, пліток, фейків etc., дуже схожих на неї.

Тобто, правда є, і за нею варто поникати…

Український рамадан сплив, залишивши за собою традиційний післясмак пампухів, куті та вареників. А ще - гірчинку від того, що навіть святе Різдво не здатне вплинути на вітчизняну політику. Десь у глибині душі пересічного обивателя ще жевріла надія на диво, на те, що прокинувшись «третього празника», він побачить іншу країну. Але дива чомусь її, цю країну, давно оминають.

Еліта традиційно провадить міжусобні війни, тужачись вибити опонентів з нагрітих фотелів та фотельчиків, а якщо ця місія тут і зараз є нездійсненною, то бодай вилити на них якомога більше компромату. Гейби немає війни на Сході, так ніби у нас з народним достатком все гаразд. Хоча, - послухати наших велемовних урядників, - то гаразд, та ще й який! Мінімалка зросла, а разом із нею – всі інші виплати. От тільки гривня гуляє, як і де їй заманеться, і ціни теж, здебільша лізуть угору. І середній клас, - чи то пак, його недобитки, - стогнуть. Такий post-правдивий загумінок за яскравою цифрою 3200.

Але влада… Влада, здавалося б, здобута на Майдані, і така креативно-демократична, така всенародна, така оновлена, - гарячково шукає виходів з власної скрути. Аби втриматися при кермі, аби «перезимувати».

Опоненти не втомлюються тикати пальцем у риси, що, на їхній погляд, рельєфно демонструють авторитарність Гаранта. Мовляв, ПОП бажає зосередити у своїх руках якомога більше повноважень, мовляв, у ньому все частіше впізнають «вічно легітимного овоча».

Я часто міркую над тим, а чи може чинити інакше президент країни, яка воює? Чи є інший алгоритм дій у глави держави, змушеного постійно воювати не тільки з неслухняним парламентом, але й з власним оточенням? Він грає, як уміє, а вміє він нищити конкурентів з бізнес-середовища. Бо сам бізнесмен. І це є зерном, прихованим під несосвітенними териконами post-правди, які невтомно громадять креативні конспірологи.

Тому найвдалішою стратегічною операцією Петра Олексійовича і чи не єдиною з виконаних ним обіцянок стала деолігархізація. Донедавна всесильні Фірташ та Коломойський тихо зализують рани, намагаючись, особливо перший, уникнути долі Павла Лазаренка. Пінчук отримав тавро колаборанта через любов до американських понтів, російських грошей і довгий язик. Ахмєтов тішиться відносним спокоєм, але зупинений волонтерами ешелон мілітарної «гуманітарки» укупі з розкуроченим сєпарами коксохімом робить його нірвану доволі сумнівною.

Схожим чином АП вибудовує стратегію поведінки з партнерами БПП у Верховній Раді. Ударів зазнає на всіх фронтах «Народний фронт», - від Мартиненка до Авакова. Останнього потай звинувачують у «формуванні політичного іміджу» (пам’ятаєте «КучмаvsМарчук»?), але насправді йдеться про значно серйозніші речі. Після екватора своїх каденцій українські президенти стають дуже параноїдальними типами, а всесильний очільник МВС здатен не тільки на щоденні емоційні пости у ФБ, але й на значно дошкульніші речі (борони нас, Боже, від такого собі путчу). Хоча хто зараз візьметься прогнозувати, що на думці в пана Авакова, і де тут істина, а де post-правда?

Потішна опозиція (фракція Опоблоку) теж не може спати спокійно. Про її розкол говорять давно, і він вже мав би стати доконаним фактом, якби не Фігаро-Медведчук. Пускають чутки, що Москва зобов’язала спритника будь що стати одним із акціонерів ОБ, однак, зрозуміло: те, що гарно ділиться між двох (Бойком та Льовочкіним), на три дробити важче…

До всього, судячи з певних симптомів, президент суттєво зіпсув собі стосунки з прем’єром. Наразі сварка ще не виринула на публіку, однак це справа часу. Зрештою, ніхто не обіцяв Володимирові Борисовичу довгого і щасливого урядування. Найоптимістичніші казали акурат про весняне загострення «державотворчих інстинктів», унаслідок якого Гройсман піде, прихопивши зі собою лантух народного невдоволення і критики. Але тоді вже варто говорити про дочасні парламентські вибори. А вони навряд чи на руку президентові, та й дуже сумніваюся, що політичні партії дуже готові до них. Попри войовничу риторику «Батьківщини», РПЛ та дрібніших підспівувачів, їхні верховоди прекрасно розуміють, що йти на елекції в умовах війни небезпечно. Ні, у жодному разі вони не думають про ризики для країни. Йдеться радше про те, що в умовах виборчої лихоманки головнокомандувач (і армією, і БПП) користатиме своїми повноваженнями на повну. Гарно й переконливо страхати публіку Порошенко уміє, - он як струсонув уми заявою про НАТОвський референдум! - а зло, кажуть, пам’ятає до нових  віників.

Як би те не було, - перезимуємо. А про нові віники напишемо навесні. Коли посіємо…

Ігор Гулик

P.S. А ось про дочасні президентські перегони можемо поговорити серйозніше. Причому, ідею, гадаю, подасть чинний Гарант. Знаючи, що восени він завиграшки переможе. Восени 2017-го… Бо, вичікуючи до кінця каденції, Петро Олексійович не назбирає ні електорату, ні рейтингів, ні інших ресурсів для другого терміну.

Гра на роздягання

Як українці стають жертвами пропагандистських стереотипів

В одному зі своїх недавніх блогів відомий публіцист Віталій Портніков, характеризуючи ставлення «еліти» до тих, хто «унизу», написав: «Нашим героям і не потрібен народ, щоб його поважати. Нашим героям потрібен народ, аби його ощасливити». Власне лейтмотив «ощасливлення» лохів став провідним у політичних трендах останніх місяців. Тут спробуємо проаналізувати найвиразніші його симптоми.

Е-вуаєризм

Про астрономічні суми, оприлюднені завдяки вистражданому електронному декларуванню статків «державницької когорти», не висловився хіба би лінивий. Хвиля зловтіхи, заздрощів і таки ядучої злоби заполонила соцмережі, дала поживу для розлогих розумувань «фільозофів» від політики. Влада, натомість, спробувала видати урешті-решт доконаний факт за чергову #перемогу, обставлену, правда, безліччю умовностей та недомовок.

Не знаю, як хто, але, на мою скромну думку, найбільш ошуканими виявилися не злиденні пересічні українці, які залюбки відводили душу, знущаючись над ексгібіціоністами від політики, а самі декларанти. Більшість з них сприйняла вимушене е-декларування як своєрідний аналог чи то амністії капіталів, чи нульових декларацій. Вони, мабуть, і досі перебувають у полоні ілюзій, та ймовірні повороти долі здатні подарувати їм лише розчарування, розпач і сум. А, згідно із висновком знаного спеціаліста у галузі комунікацій Георгія Почепцова, «впровадження страхів полегшує соціальне управління».

Йдеться про те, що в країні, яка потерпає від агресії і рахує кожну копійку, аби тримати оборону на Сході, завжди знайдеться дюжина-друга не тільки робінгудів, але й банальних шахраїв. Якщо врахувати, що більшість типів із цієї когорти зручно всілися в різних офіційних фотеликах, то чому б їм не влаштувати вельми привабливу для публіки розвагу на кшталт «патріотичного розкуркулення»? Приводів для цієї атракції в Україні сучасній – хоч греблю гати. Хто боронить одного прекрасного ранку оголосити «військовий стан» і, згідно із законами про це лихо, реквізувати «слоїкові капітали», дорогі авта чи іншу розкіш на користь збройних сил. Певна річ, до шанців ця допомога навряд чи дійде, зате народ шалітиме від чергових оглядин «роздягнутих кровопивць».

Або ж, до прикладу, організувати труднощі із наданням Україні чергового траншу від МВФ. Зауважу, що особливих зусиль тут не знадобиться, заокеанські «жирні коти» вже висловлюють обережні поради, мовляв, маючи доморошених сибаритів, якось негоже ходити світом з простягнутою рукою. Відтак, - перед загрозами обвалу гривні, девальвації, астрономічної інфляції аргументовано «переконати» власників мільйонних готівкових капіталів врятувати національну господарку. Реквізиція? Боже борони! Жертовний акт…

Я вже не кажу, що зацікавлені особи на владних верхотурах здобули ще один, доволі переконливий важіль політичного тиску. Суми з багатьма нулями можуть перетворитися на доказову базу у слідстві, а лицемірне моралізаторство – зіпсувати і без того не надто привабливі реноме фігурантів. Якщо, звісно, вони розпочнуть самостійні ігрища на політичному кону.

Трамп у селі Затемному

Результати виборів у далекій Америці, де у кожного українця є щонайменше по дві «тети», спричинили ще один психологічний шок у пересічного мешканця соціальних мереж. Але і тут, як і з декларуванням, найприкріший жарт вітчизняна пропаганда зіграла зі знаковими особами політичної сцени. До 8 листопада навіть геть недорікуваті політики, знущалися, як могли, з тупості Дональда Трампа. Надмір екзальтовані персони виголошували на адресу фривольного мільярдера анафеми за його гедонізм, розпусту, гендерну нечистоплотність тощо. А поважні державні мужі з київських пагорбів апелювали до розмаїтих міжнародних угод, зламаних Путіним, подивляючи з Трампового колабораціонізму.

Воно б нічого, - чим би дитя не тішилося… Але Трамп переміг. Зруйнувавши при цьому повітряні замки, витворені в уяві, як з’ясувалося, - київських політиків. Перетворивши на гарбузи яскраві марення фанатичних українських попелюшок - «єврооптимістів», «феміністів», «лібералів», - про ментальні конструкції сучасного світу, його внутрішні механізми, його тренди і бренди.

Уранці по виборах кураж, з яким симпатики Гілларі в Україні знущалися над республіканським кандидатом, геть здувся, натомість кураж самого Трампа-кандидата виявився дуже витонченою грою, - хай у дурня, зате на роздягання. Новий, 45-й президент США Дональд Джон Трамп, увійде в Білий дім, достеменно знаючи, хто є ху у коридорах світових урядів, українському зокрема.

Та навіть з цим знанням він навряд чи буде відповідати недолугим їхніми ж монетами. Україні поталанило чисто випадково, через стратегічну геолокацію. Трамп стерегтиме інтереси Америки, зокрема її військово-промислового комплексу, Трамп цілком може реалізувати свою давню погрозу «збивати російські літаки», Трамп – оцей рудий ловелас, - цілком здатен брутально зґвалтувати надто вже охамілу Москву. Він – республіканець, і цим, здається, сказано все.

А вчорашні критики, прикусивши гострого язика, тепер хутенько збирають розкидану під час сеансу ексгібіціонізму білизну (читай – затирають у соцмережах, а хто багатший – то й у Гуглі), свій «іскрометний», - на межі вуличної лайки, - антитрампівський гумор. І добирають слова, аби якось заретушувати власну чи виголошену з подачі спічрайтерів глупоту.

Хай напружаться. Не дав Бог розуму, зате дав ноги…

Ігор Гулик

P.S. Отже, осінні уроки українській спільноті.

Не варто надто кпинити зі «сокирної» російської пропаганди. У нашій, вітчизняній, теж з лишком «кісєльовщини».

Не варто, принаймні легковажно, - жити з переконанням, що «вата» має лише сибірську чи тамбовську прописку, - її не бракує і в Лубнах, і в Самборі.  А тим, хто цього не бачить, - порада: «В країні сліпих і ти примруж одне око».    

Звикання до війни

Уже давненько, мабуть з півтора року тому, мене вразила правда життя від режисера першого фільму про АТО Вофки Соловея, - його стрічка «Міна» відтак демонструвалася на фестивалі в Каннах. Його фраза звучала приблизно так: «До війни швидко звикаєш, справжній шок приходить тоді, коли звідти повертаєшся». Мабуть, Вофка мав на увазі фантомні спогади про пекло шанців, обстрілів та смертей, а, може, контраст між війною й миром, особливо різкий і болючий в українському контексті «гібридного» конфлікту.

Зауважено, - з тих пір змінилося чимало, і тепер, певно, шок учорашнього бійця живиться іншим - повернувшись з однієї війни, він потрапляє на фронти іншої. Українці не те що звикають до постійного протистояння з усіма його переживаннями, неврозами, ба, навіть істерикою, українці вже не бачать інших шляхів вирішення далебі – не військових проблем, - іншим шляхом, аніж війна. Таке враження, що керуємося сумнівним принципом, взятим з уст одного з персонажів славного аніме-серіалу Code Geass Таніґуті Ґоро: «Щоб пролита нами кров не була марною, нам не залишається нічого, крім як пролити ще більше».

Як це не сумно, але, гадаю, це - закономірність генези країни, яка вже доволі довго перебуває у стані війни. 

Війна у побуті

Певно, помилився колись Дм. Корчинський, стверджуючи, що трендом конфліктів майбутнього стане «війна у натовпі». Українці не воюють усередині людського тлуму, українці воюють натовпом. Жодних алюзій з двома Майданами, хоча вони, урешті-решт, стали своєрідною есенцією схожої тактики.

Якщо в усевкраїнський натовп нас збирають аж надто глобальні теми, - відмова від євроінтеграції, до прикладу, (хоча, звісно, вона лише стала останнім тягарцем для стиснутої до краю пружини суспільних проблем), то локальні спалахи провокуються дрібними, на перший погляд, не вартими виїденого яйця (у наших реаліях) інцидентами.

Хіба аж таким винятковим був конфлікт «місцевих» із свавільними забудовниками у Святошинському районі Києва? Ні. Таких прикладів – хоч греблю гати: у Львові, Харкові чи Дніпропетровську вам можуть розповісти купу схожих історій, які, однак, не стали причиною кривавої бійні і стрілянини. Те, що відбувалося у тихому і нікому невідомому, хоч і столичному, провулку, скидалося, радше, на міні-антитерористичну операцію. І, певною мірою, цей «мілітарний шарм» був спричинений присутністю на бойовиську вояків «цивільного» «Азова».

«Свинячий майдан» на Полтавщині взявся вирішувати екологічні проблеми, що їх, на думку мешканців села Білики, може спровокувати неконтрольований бізнес. Вони не стали чекати на милість влади чи рішення судів, а самотужки взялися виганяти небезпечний комплекс з вирощування свиней з сільських угідь. Чим завершився «самосуд» - відомо…

А от трагедія у Кривому Озері на Миколаївщині нагадала українцям про Врадіївку. Дивні, здавалося б, паралелі: тоді, в Україні Януковича, 2013-го міліцейський садизм був банальним явищем повсякдення. Нині ж і влада постмайданна, позірно – нова, поліція – реформована, а вбивають однаково…

Однак, як на мене, циганський погром у Лощинівці стоїть дещо осторонь розмаїтих «битовух». Бо сусіди у нас чубляться чи не кожен день, поліціянти (хай нові і гламурні) – теж не є взірцями галантності. На Одещині ж війна засвідчила, що ми схильні не тільки бажати самосуду, але й уміло перекладати провину за все не на конкретних типів, а на цілі етноси. Я вже писав з цього приводу, що зґвалтованій та убитій дівчинці однаково, ким за національністю був її кат, - ромом, москалем чи українцем. А ось ті, хто живий, вирішили, що саме етнічна риса визначає алгоритм поведінки, а, отже, відповісти мусять усі приявні одноплемінники злочинця. Найзнаковіше у Лощинівці те, що влада виявилася з народом (у найгіршому варіанті цього симбіозу) – вона не вигадала нічого ліпшого, як по суті депортувати циган з їхніх обжитих осель.

Але що чекати від влади? У неї свої…

«квартирні питання»

Не буду особливо мусолити скандал довкола коштовного помешкання відомого борця з корупцією Сергія Лещенка, - про нього сказано більше, ніж потрібно. Взагалі наш істеблішмент поводиться, мов у комуналці, мешканці окремих квартир якої постійно воюють за пріоритетний доступ до загального клозету. На тлі громадянських збурень, які час од часу спалахують на терені, ці владні війни стрясають не тільки столичну публіку, але й найглухіші загумінки, куди вже, утім, дістався інтернет. Між тим, гадаю, траєкторія поведінки владців багато у чому визначає й алгоритм дій пересічного обивателя, про який мова йшла вище.

«Квартирне питання» Лещенка, серед іншого, стало невеликим епізодом війни, яка досі велася підкилимно, та зараз виринула на загальний огляд. Війни між двома фундаментальними фракціями парламенту. Фундаментальними у тому сенсі, що на них базується ледь жива коаліція у ВР. Останнім часом осердям конфлікту став міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, на якого летять всі шишки з ялиць БПП. Зокрема, ГПУ попросила прем’єра Гройсмана про службове розслідування стосунків головного поліцейського з бізнесменом Ігорем Котвіцьким.

Не знаю, наскільки глибокодумним був задум стратегів з президентської Адміністрації, але наразі виходить, що тактичні дії можуть легко втопити усіх учасників локальних перепалок. Тобто розколоти коаліцію і поховати недолугий парламент. Хоча ще в останні дні канікул хтось тішив себе чутками про злиття президентського та прояценюківського угруповань у спільному законотворчому екстазі.

Конфліктними зонами стали не тільки лінії розмежування депутатських фракцій, війни тліють і поміж, здавалося б, однодумців. БПП трясе від вибриків «дисидентів» (Лещенко, Найєм, Заліщук). НФ демонструє схильність до розколу натроє – прихильники Яценюка гнуть свою лінію, того ж таки Авакова – свою, а Олександр Турчинов сентиментально позирає у бік Банкової…

ГПУ проти МВС, ГПУ проти НАБУ… Усі проти всіх.

На згарищі. Замість післямови

Підпал телеканалу «Інтер», за всіх можливих і неймовірних версій, може стати в нашій історії аналогом кострища відомої парламентської споруди Німеччини часів Веймара. Принаймні, його юзатимуть ще довго й нудно, - надто вже викличною, хоча й прогнозованою, була ця маленька смердюча авантюра. Вона, на жаль, дає підстави говорити, що українське звикання до війни – надовго. І що висновок Ніколо Макіавеллі, якому майже півтисячоліття, слід вивчити не тільки владі, але й кожному з нас. Він простий, хоча парадоксальний, мов наш з вами світ: «Війни розпочинають, коли того хочуть, а закінчують – коли можуть». Чи зможемо вчасно?

Ігор Гулик

У пошуках фата моргани

Літо – не кінець історії по-українськи. Тільки її преамбула…

Амплітуда маятника суспільних емоцій в Україні поступово гасне. Річ, видається, самозрозуміла: літо, сезон відпусток, зрештою, спека і бажання релаксу. Окрім того, як на мене, загал поступово звикає до карколомних зигзагів між #зрадами та #перемогами, йому не під силу побороти ці «американські гірки» настроїв та рефлексій, він шукає собі захисту у мушлях родинних гнізд або заморських курортів. Спокійне плесо здатні зворохобити певні незначні трафунки, до прикладу, катастрофа футбольної збірної у Франції або ж відблиск пожежі на Грибовицькому сміттєзвалищі. Але не вони визначають тренди серед спільноти, що, здається, отямилася після Майдану і перших жертв російсько-української війни.

Реформи як процес імітації

Влада нарешті домоглася свого: вона переконала людність у тому, що не варто сподіватися на те, що очікуване і – головно обіцяне - «світле майбутнє» прийде з першими сонячними променями завтрашнього ранку. Як ото ще недавно, якихось 25 років тому, його, «світлого майбутнього», слід терпляче чекати. Попри екзальтовані виступи окремих «ревізіоністів» на кшталт «нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі», рівно ж як і всупереч деяким «єврооптимістам», що досі наївно чекають манни небесної «безвізу».

І Порошенко, і Парубій, і, зрештою, Гройсман самі не проти, аби той «безвіз» разом з іншими принадами євроінтеграції стали реальністю. Бо це, по-перше, дало б їм карт-бланш на ще кілька років перебування у зручних фотелях; по-друге, надовго заціпило б писки численним опонентам, серед яких водяться і, здавалося б, давні приятелі і сумнівні однодумці.

Але ті ж таки важковаговики української політики знають й інше. Чим довше триватимуть запропоновані ними реформи, тим зручніше користатися з них як зі своєрідного фігового листочка для прикриття власної безпорадності чи навіть певних непублічних планів. Бо що б не казали закордонні партнери і донори, зміни в Україні є. Їх просто таки не можна не зауважити на тлі сірятини і стагнації суспільства зразка 2013 року. А раз є, то чому б не попросити чергових траншів на богоугодне діло?

«Поспіх годиться лише під час полювання на бліх». Таке не вельми естетичне гасло варто було б вивести над парадними входами в АП, Будинок уряду та й Верховну Раду. У цих трьох адмінбудинках добре тямлять, що динамічний процес реформ виштовхне з посад «горе-реформаторів», позбавить їх політичного майбутнього, а у найрадикальнішому варіанті – навіть свободи. Звісно, хто б погодився на такі перспективи? Лише камікадзе. А останній з них, той, що «куля в лоб», зник з суспільного виднокола і не подає ознак життя.

Літо 2016-го – час не для пасіонаріїв, а для імітаторів. «Антикорупціонери» роблять вигляд, що взялися за гучні справи, новий генпрокурор вибрався на тривалу «риболовлю»; поза тим, розмаїті правники та лоєри «репресованих» бавляться у піжмурки з вітчизняними законами, - а вони, ці закони, направду, мов дишло.  

Технологія «з пустого в порожнє»

Коли народ не може втішатися від реальних здобутків або ж розпачати від реальних втрат (а ці, останні, стали настільки неодмінним атрибутом буднів, що вже й не здатні спричинити повноцінну емоцію), за справу беруться кріейтори.

Коли влада не здатна досягти цілей (а ці, останні, є непевними не тільки з огляду на доцільність, а іноді – й на здоровий глузд), вона залучає до справи політтехнологів. Саме вони здатні на палімпсести, в основі яких – звична неприваблива реальність, зате нашарування блискучі й гарні.

Коли і народ, і влада погоджуються на правила саме такої гри, тоді перспективи країни стають ефемерними, як первинно ілюзорним є гламурний успіх усіляких там шаманів від політики.

Це вони підготували і втілили цього літа кілька політтехнологічних операцій, які, гадаю, варті того, щоб згадати їх тут буквально кількома словами. Йдеться про намагання президентської команди змусити своїх колишніх партнерів з коаліції, а нині – опозиціонерів, проголосувати за зміни до Конституції.

Першою жертвою масовиків-затійників з Банкової став «сонцесяйний львівський мер». Варто було йому продемонструвати президентські амбіції, варто було «Самопомочі» стати у позу опозиції, притаманну усім зазіхачам на найвище державне крісло в Україні, як з-поза спин галицьких «європейців» почало виринати неприбране ними ж сміття. На волання про допомогу з Києва прибули специфічні асенізатори з відомства Авакова, та ще й в таких кількостях, що варто тепер прибирати вже за ними. АІСу доведеться розгрібати не тільки грибовицькі авгієві конюшні, а й провітрювати власну парадну одіж, скроєну під президентську кампанію.

Другий на черзі – Ляшко. «Скотиняки» вдало переплутали його помешкання із віллами стовпів режиму «золотого батона», і таким чином головний радикал блискавично втратив імідж «свого-у-дошку» для численних любителів його атракцій з числа сумнівної публіки. Причому, зробив собі розголос власними руками, тобто спокусився на першість у… фейсбуці.

Третя – Тимошенко. Їй ще довго згадуватимуть «газову угоду» з Путіним, але недавня американська злопам’ятність Гройсмана особливо вчасна: тарифи злетіли, мов дуті рейтинги ЮВТ від сумнівних соціологів, а винною в очах влади і народу, як завжди, виявилася «невістка з косою».

І все це – заради трьох сотень голосів у парламентській залі, голосів, яких, за звичних розкладів та ситуацій, Порошенко з командою ніколи б не зібрав…

Це, врешті-решт, політика…

…але не слід забувати, що вона таки реальна, не віртуальна. Літо мине, а разом з ним і релакс з розслабухою. Посполиті отримають перші космічні платіжки за газ-воду-тепло. І навряд чи їм сподобається «красота ігри», затіяна можновладцями для того, аби надалі користати зі свого становища. А що українці полюбляють ламати владні ігриська, гуртуючись на Майданах саме восени, - до ворожки не ходи, таки так.

Ігор Гулик

Така різна обраність

Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі

Томас Гоббс – видатний англієць, якого вважають одним з перших теоретиків лібералізму, вважав, що для досягнення миру кожна особа має відмовитися від необмеженого права на все. Ця відмова може бути втілена у відречення або ж передачі прав однієї особи іншій, що, по суті, є передумовою створення держави. Відтак добровільно позбавлені прав, висновує Гоббс, мусять погодитися з тим, що "суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить".

Власне, за століття, які минули після цього висновку, спільнота вже звикла до такого стану справ, тієї позірної рівності позбавлених важелів державного впливу. Позірної тому, що окрім бажання влади ("Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною…" – П'єр Манан), є інші критерії суспільного побуту, які перетворюють цю рівність на евфемізм – гроші, зв'язки, опінія тощо.
Поза тим, люди, яким вдалося реалізувати "бажання дедалі більшої влади", перебуваючи у колі обраних "щасливців", відверто ігнорують звичаї і традиції середовища, з якого вийшли. Годі говорити про рівність владоможців, за умов рівності вони б стали сірими й однаковими в очах загалу, а, отже, не змогли б пояснити ні собі, ні іншим обраність свого становища.
Обраність буває різною. Часом вона набуває рис "віртуальної нерівності", такої собі гри на публіку, особливо приматанній опозиціонерам. Скажімо, Садовий, якось звинувативши Януковича і К у невігластві, припускав, що вони таки могли собі таке дозволити. Однак той же Садовий, готуючи подарунок на уродини «золотого батона», без сумніву, визнав, що тричі зек і «проффесор» заслуговує на фоліант з пасторськими посланнями Шептицького. Я вже колись писав, як депутати з різних середовищ, успішно відігравши на публіці батальні сцени, мирно попивають каву, і при цьому іронізують з екзальтованих симпатиків двох протилежних таборів, готових розтоптати одне одного. Зрозуміло, що тим, на вулиці, нічого ділити (за великим рахунком), бо вони – рівні, себто позбавлені влади.
Харизма, однак, особливо позитивна, може зіграти злий жарт з її носієм. Асоціація "рівних", яка бодай на мить ідентифікувала себе, свою ментальність, свої прагнення з "вивищеним" провідником, ревно і прискіпливо слідкує за правилами гри. Причому, ці правила – здебільшого, нав'язані їй зовні, з часом приватизуються загалом, який стоїть на тому, що вони – органічний його продукт. Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі. Але політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату. Щойно цю несумісність "принципів" і вчинків зауважать симпатики, як вчорашній ідол перетворюється на ворога, іноді навіть запеклішого, ніж ті, хто справді дає підстави для нелюбові. Він демонструє свою "нерівність", а, отже, є несприйнятним, відкинутим.
Повернути втрачену моральну "цноту" – завдання не з легких. Порошенко, до прикладу, досі не впорався з рецидивами недовіри після перемир'я, одіозних призначень etc. Поодинокі екс-регіонали роблять одчайдушні спроби самореабілітації.
Війна зі змінним успіхом, вона все ж приречена на якийсь фінал. Принаймні, шанси потрапити до когорти позбавлених влади, а значить, направду рівних, за Гоббсом, є у кожного з супротивників.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель

Чи чекати нам краху Путіна?

Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської історії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін

Фейсбук-спільнота тішиться купою повідомлень від такої ж купи провидців, астрологів і просто охочих побавитися у футурологію, які з достеменністю ста відсотків твердять про дуже швидкий крах Путіна. Кажуть, як от Слава Рабіновіч, про бунт в регіонах, дехто вимальовує перспективи палацового перевороту, треті із апломбом діагностів приписують ВВХ страшні й невиліковні недуги.
У принципі, тут все зрозуміло. Стомлене війною і доволі розмитим уявленням про завтрашній день суспільство вигадує собі заспокійливі ліки, аби сяк-так перебути лихоліття. Тим паче, що соціальні мережі дають можливість кожному спробувати себе в іпостасі як не політолога, то аналітика нафто-газового ринку, як не військового стратега, то, принаймні, фельдшера.
Але проблема, як на мене, не вичерпується присутністю (неприсутністю) демонізованої персони Путіна на російському троні. Проблема – у самій Росії, її мешканцях, які, згідно із опитуванням тамтешнього «Лєвада-центра», вперто довіряють Владіміру Владіміровічу, без озирання на те, хто потиснув йому руку на якомусь маргінальному саміті, а хто вимагав від нього забиратися геть з України. Проблема власне у тамтешньому поспільстві, яке, не особливо зваживши на дефіцит пармензану і заморських вин у крамницях, ладне присісти на «сутошниє щі» і «рєдьку», аби лише відчувати себе носіями імперськості, вищості і самонавіяної «правильності».
Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської історії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін. Усе дуже просто: серед тамтешньої еліти чудово розуміють ментальність свого народу, його потреби і його, так би мовити, мрії. Серед них –і сакралізацію будь-якої влади, особливо ж влади тирана, імперця.
Ба більше, - Путін уособлює не просто прагнення росіян до повернення будь-якої імперії – совєтської, царської чи, скажімо, навіть теократичної; Путін спирається на систему, яка уможливлює такі устремління, робить їх реальними, доступними на дотик. Ця система – силові структури, надто з КГБ (ФСБ) з усіма їхніми інструментами і повноваженнями. І якщо, до прикладу, долі запрагнеться усунути ВВХ (не важливо, яким робом), то російську стихію, так чи інак зможе опанувати не ліберал на кшталт пропонованих усіма Ходорковского чи Навального, а солдафон і диктатор, наприклад, той же Шойгу. Зрештою, чи не історія вказує нам на саме такий вислід розмаїтих російських переворотів? Хіба Кєрєнскій з його «білими рукавичками» довго всидів у кріслі правителя усія Руси?
Тому, попри оптимістичні сценарії, мусимо готуватися до важких часів. Думаю, навіть трагічних. Позаяк те, що може трапитися натеренах нашого сусіда, не піддається жодному прогнозові. З простої причини: некерованості самої Росії і масштабності процесів, які, мабуть, таки розпочнуться там. Те, що колос на глиняних ногах рано чи пізно впаде, - не викликає сумнівів. Однак у якому радіусі впадуть його уламки і куди сягне ударна хвиля від такого цивілізаційного катаклізму, - одному Богові відомо.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін

Алюзії 90-х

Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу

Мережні ресурси, друковані та електронні мас-медіа, сповнені повідомленнями про замахи та убивства осіб, тією чи іншою мірою причетних до певної політичної сили, створюють алюзію з порівняно недавнім минулим. Можна штучно спонукати спільноту думати, що схожий безлад аж ніяк не виходить за межі побутовістики, та все ж, погодьтеся, це якийсь цинічний оксюморон, – насильство стає "умежованим", "регламентованим", так ніби йдеться про порядок денний макабричного засідання, у цілком визначеними обов'язковими атрибутами ритуалу.
Звичайно, найлегше кивнути на знакові постаті нинішньої влади, згадавши їх минуле, але, погодьтеся, не можна завжди бути заручником того, хто тобою керує чи бодай має у цій державі сякий-такий ресурсний потенціал. Певна річ, "революція дає іноді повелителями таких осіб, яких ми не бажали б бачити й слугами", – але якщо жити за цитатами, зокрема, Буаста, то, радше,
вже не жити взагалі. Мені іноді видається, що схильність загалу забувати колись дуже важливі події й деталі рятує цей загал від тотальної параної, додає відваги і продовжує тяглість людського роду.
У ситуації, коли в країні гримлять вибухи і лунають постріли, варто запитувати – "кому вигідно?". Це запитання, як і багато інших, за влучним висловом Елі Візеля, "мають у собі таку силу, якої ніколи не має жодна відповідь…". Ті, хто при владі, і ті, хто зводить курок чи тисне на кнопку дистанційного управління вибухівкою, рано чи пізно змушені будуть відповісти саме на це запитання. Їхні відповіді, передбачаю, будуть різними, але відповідальність – тотожна. Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу. Якщо кілер має цілком конкретну мету, то у влади ця мета ґлобальна. За лаштунками подій, що вселяють жах, змушують індивідів рухати мозковими звивинами у пошуках порятунку, легше сховати ще страхітливіші злочини.
Історичні алюзії – річ ризикована і невдячна. У нашому випадку, – коли йдеться про часово не надто розмежовані події, – якихось не повних двадцяти літ, – вони неминучі. У прокурорських сейфах припадають пилюкою нерозкриті гучні убивства, жертви замахів середини 90-х, ті, яким поталанило вижити, й досі блукають коридорами влади у пошуках справедливості, їхні кривдники, здебільшого, навпаки, – влаштували собі комфортне життя, хто поза межами держави, хто у її серці, цілком легально.
Біда у тім, що допоки ці "кістяки" не повитягали з шаф на світ Божий, доти й громада не може бути упевненою, що завтрашній ранок не зворохобить її звісткою про смерть ще одного незручного свідка. Але у тім то й справа, що корупційний спрут не хоче випускати зі своїх щупалець "компру", вшиту у карні справи, позаяк кожен, хто вважає себе сяким-таким політиком і дбає про власну кар'єру, чудово розуміє, який капітал сховано у прокурорських заначках. Прийде день, і його можна буде задіяти на власний розсуд: як інструмент залякування опонентів, шантажу чи банального відрядження у "віддалені місця". Той, хто має доступ до цього "скарбу нації", може заткнути рота найерудованішому та найхаризматичнішому опонентові, зруйнувати будь-який опозиційний бізнес, дефамувати найчеснішого, збезчестити найчистішого.
Я іноді думаю, – хто у нашій країні володіє найефективнішими засобами впливу? І відповідаю, – мабуть, прокурори. А якщо так, то, може, не варто квапитися з висновками про характер демократичних змін?
Ігор Гулик. Ілюстрація: lib.rus.ec

Коротке есе про синдром минулого

Фактично вся наша «еліта» – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „нормальну Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах. 

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, поза як він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, партноменклатурника, які спромоглися долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису: "...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної „вагомості”.
Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і нормальна Україна. Не така, якою собі її уявляли занурені у штучно витворений світопростір її нинішні адепти.
Головне - ми готові до цього. "Українське суспільство, принаймні його найпросунутіша й найдинамічніша частина, як мені здається, виявилося набагато свідомішим, набагато самовідданішим, ніж українська еліта, зокрема й опозиція, - пише Лілія Шевцова, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі. - Це суспільство продемонструвало й незрівнянно більшу зрілість, ніж суспільства в інших нових незалежних державах, зокрема й у Росії. Сам цей факт робить Україну, мабуть, найдинамічнішим державним утворенням на нинішньому пострадянському просторі, готовим до реальної трансформації".
Ігор Гулик. Ілюстрація: pikabu.ru

Велика криза

Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний

«І жах не в тому, що щось зміниться, —

жах у тому, що все може залишитися так само».

Ліна Костенко

Українці, на відміну від інших націй, досі шукають властиву тільки їм формулу успіху. Рівно ж як, - і маю підозру, що теж, не так, як інші, - твердо вивчили формулу неуспіху. Тільки не для того, аби оминати її десятою дорогою, а навпаки, - щоб згодом, після чергової поразки, згадувати про неї у невимовно тужливих піснях.

Ця формула неуспіху проста, як байка Леоніда Глібова про лебедя, рака і щуку. Упродовж сотень років ролі у гумористичному тріо невдах перепадали різним діячам загальноукраїнського масштабу. Хтось із них закарбувався у свідомості спільноти тавром зрадника, а дехто досі посідає поважне місце у ще не створеному національному пантеоні.

Спроби діагностики

Політична еліта врешті, здається, зрозуміла, що її феєрично-патетична риторика, якою упродовж останніх двох років кишів теле- і радіоефір, і без якої не минало жодне більш-менш поважне зібрання, є всього-навсього гарною міною за поганої гри. І якщо грудневі спроби повалити уряд Яценюка зійшли на пси через блазнівську витівку Барни, то з початком високосного 2016-го скандали на Печерських пагорбах зіп’ялися на значно вищий рівень. І тепер, власне кажучи, жодні філологічні вправи не знівелюють потреби втямливих пояснень того, що відбувається.

«Казус Абромавичуса» - міністра з когорти «варягів», - урешті висмикнув кляпи з уст найповажніших речників. Першим про велику політичну кризу заявив спікер парламенту Володимир Гройсман. Бо, у принципі, слід зрозуміти, що відповідальність за дії/бездіяльність уряду лежить не тільки на Арсенії Петровичу, але й на Верховній Раді, дружнім голосуванням якої цей Кабмін благословили на царство. І кому-кому, а от Гройсману не варто пояснювати, якими титанічними зусиллями пацієнт на прізвисько «коаліція» ще досі радше живий, ніж мертвий.

Та коли про велику кризу заговорив лідер фракції БПП Юрій Луценко, у повітрі справді повіяло дочасними виборами. Хоча у неписаних правилах гри в трикутнику «президент – парламент – уряд», яка триває ось уже півроку, таке словосполучення належить до найбільш табуйованих. Луценко дотримав політичного етикету, хоча, як і великий байкар Глібов, вдався до більш ніж прозорої езопової мови. «Стало зрозуміло, що в уряду Яценюка немає 226 голосів для прийняття важливих законів щодо євроінтеграції, розвитку країни та економіки… Що робити? Шукати вихід без ультиматумів, я іншого виходу не бачу», - заявив Луценко. Він, правда, не врахував одного: в арсеналі опонента (керівника уряду) не залишилося «набоїв», лише ультиматуми. «Куля в лоб» - то просто смішний мем, не більше.

Шантаж і крапка

Арсенію Петровичу й справді не позаздриш. «Ботан» з бездоганною англійською і квитком економ-класу, такий собі хіпстер у великій політиці з часом став боксерською грушею, на якій відпрацьовують хуки, джеби і свінги усі неліниві. Я не думаю, що опонентам прем’єра так жагуче хочеться замінити його. Мабуть, є поважніша мотивація для щоденних атак. Не буду множити конспірологічні версії про Яценюка як найжадібнішого корупціонера (свічки не тримав). Однак, гадаю, оточення Арсенія таки надовго дало роботу детективам НАБУ.

Але, підозрюю, що прем’єр до пори до часу змушений був миритися з роллю такого собі щита для президента, забираючи весь негатив, усі народні кривди на себе. Що ж, назвавшись Бальцеровічем, лізь в окріп... Та з плином часу удари ставали все дошкульнішими, і закономірно – пробили глуху урядову оборону. Тим паче, що за плечима прем’єра – політична сила, яку лише умовно можна вважати «силою». Рейтинг «Народного фронту» завис на позначці статистичної похибки.

І Яценюку, загнаному у кут, не залишили вибору. Тепер з його уст лунають шантаж і погрози. Смішні до сліз для освідомлених, але страшні для пересічного українця. Прем’єр лякає карами з боку МВФ, страшить невиплатами пенсій, балансує на грані легенд про те, що після його демісії військо на східному фронті залишиться голим і босим. Прем’єр проштовхує ідею конституційного референдуму, це, на його думку, панацея від усіх реформаторських недуг.

Та найсерйозніший меседж його щотижневих телевізійних десятихвилинок: дочасні вибори під час війни – то апокаліпсис. Буцім президентські чи місцеві у нас відбулися у благословенно мирні роки! Насправді ж прем’єр сам боїться виборів більше, ніж російського наступу. Бо ні йому, ні «Народному фронту» навряд чи вдасться подолати парламентський поріг.

Що далі?

Отже, діагноз є – велика криза. Інша річ, що очі політикам затуманюють ймовірні результати ще не оголошених позачергових виборів. Цинічно годуючи публіку страхами і пересторогами, вони тишком-нишком вже розгортають штаби для електоральних перегонів.

А дарма... Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний. Про це я писав у минулому числі «Boom&TV», і цьому направду варто присвятити й референдум. Тобто мова про устрій держави, про повноваження її перших осіб, про особисту відповідальність за те, що відбувається. Президентську, прем’єрську (канцлерську), але аж ніяк не змішану (колективну). Бо в останньому варіанті цапами-відбувайлами завжди роблять нас з вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org

Два в одному

Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави

Міркування з приводу природи нинішнього українського режиму примітивні через одну ваду: його наразі не існує. У сенсі негативного наповнення слова «режим», усталеного у мізках обивателя. Отже, міркувати про те, чого нема, – рівно ж як демонструвати відсутність інших проблем або свідомо провадити читача на манівці, бажаючи приховати справжні наміри.
Норман Дейвіс, якого тепер доводиться гортати щораз частіше, далебі що історик, виокремив певну модель поведінки західних демократій щодо об’єктів своєї експансії на терени, не позначені їхніми стандартами. «Міжвоєнна політика, – пише він, – мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію». Аби не бути голослівним, знаний історик наводить приклад Муссоліні, який «не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили» (курсив наш – Авт.).
Я не ризикуватиму зараз вдаватися до цілком окреслених тлумачень того, що відбувається у нас, і за якою калькою. Я лише бажав би сконцентрувати увагу читача на тому, що лежить на поверхні: на тотальному наступі реваншистських сил, чільним діячам яких що не день, то бракує владних повноважень. Виглядає на те, що історія і цього разу цілком вписується в узвичаєні схеми: коли владна верхівка не бажає чи не хоче жити за конституційними приписами, то й її опоненти не вважають за потрібне шанувати закони. Далі – ланцюгова реакція, поза правовим полем діють місцеві влади і кожен пересічний громадянин впадає у єресь нігілізму.
«Я користуюся ідеями нації та держави з міркувань поточного моменту. Прийде день, коли навіть у нас, в Німеччині, мало залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над світом постане всезагальна співдружність хазяїв і панів». Ця доволі контраверсійна (лише з огляду на автора) фраза Адольфа Алоїзовича, який, до речі, також не захоплював владу силою, а тільки «погрожував захопити її», свідчить про ідентичність ідеологічного арсеналу та лексикону ліберала і викінченого тирана; зрештою, перший потенційно, через обставини, що складаються у конкретній ситуації й конкретній країні, внутрішньо готовий до радикальної генези своїх поглядів у бік автократії.
Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави. Надзвичайно ліберальне налаштування провідників УНР не віщувало й симптомів авторитаризму, але ситуативні зигзаги викинули на поверхню і гетьманів, і диктаторів. Заради справедливості, слід зауважити, що українська натура не схильна до тиранії у звичному сенсі цього слова, але прецедент, принаймні, номінальний таки був. Лоренц Штайн якось написав, що «існує можливість передбачення прийдешнього, якщо не прагнути пророкувати часткове». Дезорієнтація маси в умовах системної кризи, калейдоскопічна зміна пріоритетів, а, отже, й правил гри, невизначеність і різночитання законів, штовхають загал до висновку про потребу «сильної руки». Політичні маргінали, яким зворохоблене середовище довіряє більше через дистанційованість цих «політиків» від керма («рівність позбавлених влади»?) лише підігрівають схожі настрої, сподіваючись на безвідповідальній риториці в’їхати «в рай». Ситуація стає некерованою, а чи є ліпший привід для грюкання кулаком і брязкання зброєю? Тим паче, коли на кону – найпривабливіший з призів – необмежена влада.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru 

Країна жебраків без Робін Гудів

Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів

Не знаю, як вас, але мене особисто трохи збили з пантелику останні зрізи громадської думки, проведені Українським інститутом соціальних досліджень. Їх оприлюднила якось голова правління цієї поважної установи Ольга Балакірєва. Так ось, вона каже, що серед нашої з вами спільноти дуже популярним стало, я б сказав, дещо екзотичне, як для цивілізованого світу, уявлення про шляхи до достатку. Понад 40 відсотків опитаних висловили побажання, щоб держава перерозподіляла доходи на користь бідних за рахунок багатих. «Фактично майже половина українців воліє жити у «країні Робін Гудів», - розводить руками шанована соціолог.
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Життя по-новому» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких благовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Дефіцит успішності

Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію

Почну здалеку. Днями на одному із львівських інтернет-ресурсів згадали Льва Троцького. І звісно, - хвиля негативних коментарів. Я не є прихильником «вождя революції», але уважаю тут доцільним навести одну цитату із пізнього Бронштейна: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності… Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
І висновок: «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи...».
Тепер – до теми. Спостерігачі зауважують дещо неадекватну поведінку Кремля у контексті неухильного і невідворотного краху. Дехто із яйцеголових взагалі спробував діагностувати московську хворобу і вийшло щось на кшталт «дефіциту успішності». Але чи насправді наша північна сусідка потерпає від цієї дивної недуги?
Думаю, все складніше. Судячи із темної-світлої, життєстверджуючої-некрофільської, героїчної-ницої (якої ще забагне читач?) довжелезної історії Російської імперії, я радше б говорив про невдале розуміння успіху. Усі чи майже всі російські вікторії відгонять чимось штучним, антиприродним, антилюдським, несправжнім. Це не тому, що на велетенському терені від Мурманська до Камчатки мешкають якісь особливі люди. Це тому, що задавнене, можливо, ще ординське розуміння успіху із часом трансформувалося у зловісну традицію московських еліт.
Успіх для Росії завжди був пов’язаний із лихом для когось, - сусідів, чиї землі і статки ставали мішенню експансіоністських посягань кремлівських стратегів; співвітчизників, які мали свою, особливу думку про устрій і перспективи вітчизни; чужевірців, гріхом яких було вже те, що вони обрали своїх, непідзвітних загорському патріархові богів…
Успіх Росії ледь не у всі часи кувався коштом інших, зокрема українців. Імперія «збирала землі», облаштовувала свої столиці, здобувала природні ресурси рабською працею інородців, здебільша українців. Зрештою, відчуваючи управлінську слабкість, користала чужим інтелектом, чужими креативами, чужими духовними скарбами, видаючи їх за свої.
Успіх Росії, зазвичай, базувався на її невичерпних багатствах (награбованих чи здобутих рабською працею окупованих, депортованих, виселених, засуджених тощо). За ці скарби, виявилося, можна купити не тільки авторитет чи повагу, але й віру, а відтак – лояльність чи відданість цілих країн, у всякому разі, охочих до дармівщини режимів.
Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана вище цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію.
Отже, якщо говорити про таке – фальшиве розуміння успіху – то направду маємо його дефіцит у сучасній Росії. Але це, однак, аж ніяк не означає, що актуальним для неї залишається повернення до традиції. Навпаки, - на часі формування нової, сучасної і загальнолюдської версії російської формули успіху.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін 

Патерналізм як засіб

Попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус

«Україна не є територією несвободи, українці не бояться. Але політичні лідери тримаються за залишки патерналізму», - заявив якось Володимир В’ятрович під час дискусії у Львові, у сумновідомій «Тюрмі на Лонцького».
Я б додав до цих слів історика ще й тезу про те, що лідери не тільки «тримаються», але й посилено культивують патерналізм. Свого часу П’єр Манан написав, що «Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною… Аби об'єднатися, потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» («Інтелектуальна історія лібералізму»). І власне оцій «найбільшій з влад» люди відтак здатні віддати усі повноваження, аж до повноважень керувати своїм побутом і влаштовувати навіть... інтимне життя.
Це – парадоксально, але це факт. Скільки чорнила витрачено на те, аби пояснити і засудити патерналізм «совка», але він живучий, як, зрештою, досі незнищими залишаються причини цього соціального феномену. Чинна влада, як і її попередники, не уміють керувати по-іншому. Чого було вимагати, до прикладу, від двох перших президентів України – секретаря ЦК КПУ і «червоно директора»? Хіба для них існувала інша система мотивацій загалу, окрім випробуваного гасла «світлого майбутнього» і ковбаси по 2.20? Чи можна було очікувати від Ющенка – проєвропейського, здавалося б, політика, - якоїсь більш-менш вирозумілої соціальної політики, збудованої не на тих же обіцянках? Чи знав Янукович про систему соціальних ліфтів, якщо його «ліфтом» нагору були дуже вже сумнівні «університети» і протекція космонавта Берегового?
Мало сказати про інфантильність громади, - попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус. Знаючи це напевно, урядники та їхні радники відповідно й вибудовують стосунки зі спільнотою, обіцяючи казна-що. Ба більше, їм відома таємниця короткої суспільної пам’яті, і що-що, а саме цей «склероз» вони юзають по повній.
До того ж, у комірках людського досвіду, десь на рівні глибокої підсвідомості, таки причаївся страх (як би цього не хотілося зауважити шановному В’ятровичу). І власне він теж є інструментом патерналістської політики влади. «Ми захистимо вас від кризи», - вигукують її речники, відтак зауважуючи, що для цього, на жаль, слід дещо затягнути паски. «Але ми дамо пільги незаможним», - вторить той чи інший чиновник від соцполітики, - і сподівання на порятунок затуманюють у мізках обивателя сумний досвід пільг усіх попередніх часів…
Утім, зауважує Жан Бодріяр, так не триватиме вічно. У праці «В тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального» він дає надію прихильникам самодостатніх спільнот, і водночас пророкує кінець патерналістським режимам: «У влади склалось переконання, що чим пасивнішими є маси, тим ефективніше можна ними керувати. Виходячи з цього вона й діяла у період, коли механізми влади були централізовані та бюрократизовані. Однак сьогодні наслідки цієї стратегії обертаються проти самої влади: байдужість мас, яку вона активно підтримувала, віщує її крах».
Ігор Гулик. Ілюстрація: parnasnn.ru