"Зелені" університети

Режим клоунократії направду дістав смак у намірах зруйнувати все "до основанья, а затєм…". З першою маніакальною пристрастю деструкції все наразі виходить, з огляду на справді необмежені можливості моновлади, якій море по коліна, оскільки президентську вертикаль тепер можна на цілковитому серйозні уважати єдиною гілкою влади в Україні. 

Бо і регіональні еліти не надто демонструють непокірність, уряд взагалі ручний та сповнений "квартальними" фахівцями, силові відомства не втомлюються демонструвати свою лояльність задля втримання на посадах деяких міністрів. Хтось уже два роки "на випробувальному терміні", хтось пройшов цей "стражденний шлях" ще у часи бурхливої гастрольної діяльності "вождя". Суди традиційно в Україні сервільні і слухняні, хоч, за потреби, здатні ревно захищати честь мантій, якщо над нею необережно спробують поглумитися деякі надто самовпевнені чиновники. І парламентська монобільшість з трускавецькими дипломами, хоча й час від часу демонструє так звану "власну думку" (яка насправді є думкою тих, хто фінансує ненаситні апетити нуворишів), але у "критичні дні", коли захцянки Банкової стають ідеями-фікс, голосує за помахом руки сучасних "чечетових". Був колись, за Януковича, такий вправний диригент, кар'єра якого завершилася доволі печально…

А от з тим, що "затєм…", важче. І проблема не у бажанні змін, яких направду бракує Україні. Проблема у доцільності запропонованих кроків, у тому, що у шалі нігілізму ніхто не помічає підвалин, давно вибудованих і, головне, виправданих світовими практиками. Проблема, зрештою, у мотиваціях авторів цих, з дозволу сказати, реформ. Бо направду, аби відповісти на запитання "навіщо?", слід спочатку знайти точні відповіді на інше – "кому вигідно?". Зрештою, як казав колись один мудрий чоловік: бувають запитання, змістовніші за відповіді на них…

От, скажіть, заради якої високої мети було вщент розгромлено Академію державного управління? Для того, аби відтак президент мав привід для чергової своєї "фішечки" – ідеї створення так званого університету майбутнього, - озвученої ним у черговій серії надцятого сезону "Слуги народу" – Форумі "Україна.30"? Виглядає саме на це. Так, вустами Зеленського хоч мед пити, але дозвольте запитати, звідки у найбіднішій країні Європи візьмуться зайві 7 мільярдів, аби від фундаменту звести школу найгеніальніших та найобдарованіших? Не скажу, що почила у Бозі Академія була взірцевим вузом, до Сорбонни чи Гарварду їй, звісно, було, як до неба рачки. Але чи не варто було б скористатися її напрацьованим роками досвідом, запровадити там світові методики, найняти справді талановитих і визнаних у наукових спільнотах викладачів? І чи є потреба множити число вишів (серед них, як мені видається, левова частка "фейкових"), бо за статистикою, в Україні десь три сотні університетів, академій та інститутів (!). Для порівняння: у Франції з населенням 67 мільйонів налічується 80 університетів…

Так воно виглядає на хлопський розум, але з точки зору послідовників Дмитра Табачніка, які тепер знову розгулюють кулуарами МОНу під орудою Шкарлета, - то справа невдячна. По-перше, оті, "найняті", не надто слухатимуться міністерських директив і вказівок, бо навряд чи міститимуть вони найвищі злети менеджерської думки. По-друге, для сірих чиновників присутність незаангажованих, самодостатніх і головне – мудріших "підлеглих" є справжньою катастрофою і постійною мігренню. По-третє, за таких умов оці розумники обов'язково згадають про принцип автономності університетів, яких поволі, але впевнено приживався в Україні ще за недавніх часів, але якось тихо і кулуарно зійшов на пси… І наостанок, хоча насправді це головний мотив, - з обіцяними сімома мільярдами можна "попрацювати" визнаним майстрам корупційних оборудок, щоб їх левова частка осіла у кишенях зацікавлених осіб…

І тут, як на мене, корінь проблеми. Оскільки мусимо говорити про мотивації тих, хто мав би навчатися в українських вишах, і в тому ж таки ефемерному "зеленому" університеті майбутнього. Молоді, зазвичай, дуже уважно помічають речі, які для нас, дорослих, видаються звичними, прогнозованими і буденними. Вони чудово розуміють, що для того, аби зробити успішну кар'єру в Україні, не обов'язково лупати граніт науки, не спати ночами у пошуках знань. Для цього є значно простіший, а головно, - перевірений шлях. В країні, де купуються дипломи і наукові знання, де за гроші можна посісти будь-яку посаду, в країні, де стати президентом завиграшки може або зек з трьома ходками, або балаганний блазень, які певної чудової для них миті потрапили у поле зору "сильних" цього світу, - освіта навіть зайва. Не даремно ж духовний і не тільки вчитель нинішнього очільника МОЗу Табачник розлого просторікував на сторінках вже забутої газети "2000", розвиваючи свою, призначену для "малоросів", теорію "кухарчиних дітей". Оті "кухарчині", напівосвічені діти, витягнуті на світ Божий волею випадку, освоївши "ази" публічно проклятої, але тихцем толерованої, бо дуже зручної системи, тепер ухвалюють закони, "рулять" економікою (точніше – "схематозами"), "зблискують" макабричними "фішками" на міжнародній арені.

Влада, перетворена на бізнес, розбещує молодих, деформує їхні світоглядні цінності, спотворює бачення майбутнього. Я не знаю, чи стане реальністю чергова затія популіста-"затєйніка" з університетом майбутнього. Радше, забудеться, як стоп'ятсот його піар-вибриків, призначених для збурення обивательських мізків. А от мабутнє після Зе!режиму мені видається не вельми світлим. Бо комусь таки доведеться розбирати завали і будувати на випаленому полі щось притомне.  

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Траєкторія абсурду

Вибірковість реакцій "найвеличнішого лідера" на виклики, перед якими постає країна ледь не щодня, наштовхує на думку, що хтось доволі вправно фільтрує інформацію перед тим, як передати її високопосадовому адресату, і, послуговуючись цими фільтрами, вправно маніпулює Зеленським.

Зрештою, колишній комік сам легко надається до маніпуляцій, бо є напрочуд нарцисичною, самозакоханою особою, здатною на найабсурдніші витівки, аби лиш зірвати такий бажаний для артистичної душі шквал аплодисментів. Інша річ, що іноді замість овацій звучить гомеричний сміх або ж невдоволене буркотіння публіки…

Днями ми дізналися, як Зеленський опікується земляками за кордоном. Йдеться про історію з побиттям українського підлітка у Франції, яка, якщо вірити гарантові прав, свобод та захисту "наших" (де б вони не були), стала для преЗЕдента "тим, що не відпускає". Жест, без сумніву, гуманний. Якби не кілька "але". Не акцентуватиму на особі потерпілого: жертва є жертва, завдані рани болять усім. Однак те, що Юрій виявився членом наркобанди RD4, а його маму французькі правоохоронці небезпідставно підозрюють у торгівлі людьми, наштовхує, принаймні, на два висновки. Перший, - Зе! настільки неперебірливий у засобах для власного піару, що не гребує нічим. Другий, - господаря Банкової вкотре підставили, – чи свідомо, чи через непрофесійність, - люди з його свити, відповідальні за комунікацію з "народом". Ще один штрих до ситуації – те, що ми майже не чуємо від головнокомандувача оцінок і жалів з приводу загибелі чи поранень українських захисників на Сході…

Так, Зеленський часто любить акцентувати на тому, що "всі ми – українці". Але ситуація направду виглядає абсурдною, коли такі апеляції до "спільності" чи "згуртованості" звучать недоречно – і до контексту, і до намірів, з якими вони проголошуються.

…Сценка з львівської маршрутки. Добряче підхмелений чоловік намагається зав'язати розмову з пасажирами, втомленими після важкого дня. Його монолог щедро пересипаний матюками, які ріжуть вухо навіть "роботягам". На зауваження припинити сквернослів'я, балакун спочатку огризається, а відтак, втямивши, що сила не на його боці, примирливо каже: "Всі ми українці…".

Щось схоже трапляється під час "креативного спілкування" колишнього "кварталівця" і його оточення з народом. Як писали колись Ільф і Петров, "на кожну гарну думку завжди знайдеться дурень, який акуратно доведе її до абсурду".

Хоча, якщо поміркувати, траєкторія абсурду, що нею рухається нинішній режим популістів та невігласів, є власне частиною великого плану руйнації України. Бо у мішку, який розв'язав Зеленський після перемоги на президентських виборах, виявилися не тільки дилетанти, пройдисвіти і шулери, але й ціла когорта персоналій, яким українська незалежність, європейські вектори та боротьба з Росією направду поперек горла. І цих людей важко запідозрити у непрофесійності чи легковажності. Навпаки, вони вміло вибудовують стратегії, штовхаючи країну без авторитетного і головне – фахового керівництва у хаос та абсурд. Вони реально втілюють у життя плани російської гібридної війни, - руйнують підвалини державності, сіють сумніви у царині ідентичності, самодостатності нації, точковими, іноді ледь помітними правничими ударами вибивають по камінцю з фундаментальних речей, які досі здавалися непохитними.

Лише перелік "ініціатив" та судових позовів ексочільника Адміністрації Януковича Андрія Портнова, які він щоденно (таке враження, що звітуючи перед спонсорами) публікує у своєму Telegram-каналі, дає підставу говорити про ешелонованість антиукраїнської кліки, спланованість кожного кроку, прогноз наслідків. І цілий арсенал інструментів для цієї боротьби, зокрема, так званий "вовчий" Окружний адмінсуд міста Києва. Саме руками одіозного "служителя Феміди" та його слухняних підлеглих протягують зобов'язання для МОН переглянути шкільні підручники історії, аби прибрати звідти будь-які згадки про Революцію Гідності та її Героїв. Саме там, у будівлі на вулиці Петра Болбочана, забороняють Київраді урочисто відзначати ювілеї українських патріотів-державників, саме там (дрібниця, але приємно?) скасовують щойно прийнятий новий український правопис…

Ви скажете: а при чім тут Зеленський? Адже суд у нас – незалежний… Окрім того, що режим популіста лояльно, щоб не сказати, з осторогою, ставиться до Портнова і Ко, особливо, до замовників їхніх брудних справ "з-за порєбріка", є ще одна деталь. На Банковій та у силових структурах, "на 100 відсотків" президентських, є чимало важелів вплинути на "його честь" Павла Вовка.  Зокрема, й плівки, які з'явилися в інформаційному просторі, і на підставі яких голова ОАСК міг би вже давно з суддівського фотелю пересісти на лаву підсудних. Але ж ні. Отже, попри корупцію і вседозволеність, в ОПУ сподіваються за потреби і на його послуги. Зрештою, яка корупція? Вона ж у нас "кастова", попри мантри Зе!, що всі ми – українці.

Портнов, до слова, дуже агресивно відреагував на створення Бюро економічної безпеки, яке нарешті мало б позбавити СБУ невластивих їй функцій і наблизити бодай на йоту до стандартів цивілізованих спецслужб. Тому, слід думати, до Окружного суду надійде його черговий стоп'ятсотий позов.

Однак траєкторія абсурду, влаштована з легкої руки "лідера" і тих, хто отримує бонуси від його правління, має інший, невтішний для популіста вимір. Адептів "какой разніци" що не день то меншає, реальний президентський рейтинг ще вчора "всенародного улюбленця" сягнув позначки у 13 відсотків. І це – не абсурд, це наслідок Зе!абсурду, який завершиться повним фіаско і для самого блазня, і для його покровителів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Тариф на теорії змов зростатиме

Пітер Померанцев, знаний дослідник постправди та фейків, якими сповнений сучасний інформаційний простір, у недавньому інтерв'ю висловив припущення, що після "Маятника Фуко" Умберто Еко так звані "теорії змов" мали б стати дитячими казочками. 

У всякому випадку, не займати того місця у свідомості людини ХХІ століття, якою вони ще володіють більш ніж достатньо. Цілком погоджуюся з таким висновком, з єдиним лише застереженням: "Маятник Фуко" насамперед треба прочитати… На жаль, охочих до такого заняття у рази менше, ніж адептів розмаїтих нісенітниць.

У всякому випадку, недавній штурм Капітолію – святая святих американської демократії – і його хедлайнери на чолі з лідером руху QAnon Джейком Анджелі, - дає підстави для висновку, що "конспірологи" вміло й успішно спекулюють на страхах та фобіях натовпу. Але, - що гірше, - тих же "конспірологів" доволі часто використовують утемну, як таран для просування цілком реальних інтересів зацікавлених осіб.

Якщо у вас, читачу, складеться думка про те, що Україна далеко від Америки, або ж про те, що теорії змов, як у випадку з рогатим штурмувальником Капітолію, стосуються лише злобних "сатаністів-педофілів", то мушу їх розчарувати. Ми – далеко не загумінок цього процесу. Ба більше, - Росія, розв'язавши проти нас військову агресію та гібридну інформаційну війну, передбачливо уклала у свій арсенал і таку "конспірологічну" зброю.

Коли минулого тижня тисячі потенційних реально зубожілих громадян вийшли на вулиці і площі, протестуючи проти астрономічних тарифів на газ, і влада в алярмовому режимі змушена запровадити фактично "соціалістичне" регулювання цін, експерти і навіть високопосадовці повернулися до замусоленої теми російського газу. На сьомому році війни з "бензоколонкою" про це прохопився в.о. міністра енергетики Юрій Вітренко, не кажучи вже про медведчуківську ОПЗЖ, спікери якої спричинили справжній хайп на підконтрольних телеканалах. Попри вуличне протистояння і оскаженілі дискусії, влада тихцем вкинула кістку розбрату у патріотичне середовище. Бо, що гріха таїти, і там є спокуса використати народне невдоволення задля рейтингів та іміджу захисників народу, особливо у так званих радикальних організаціях. А от поміркувати про те, що наслідки держрегулювання енергоринку вбивають міжнародну антиросійську коаліцію, не кажучи вже про співпрацю з МВФ, усім забракло часу. Як і пояснити доволі тямущому українському споживачеві прописну істину: ви мали понад пів року, аби власноруч демонополізувати газовий ринок, обравши собі постачальника. Ті ж експерти кажуть, що це було є і справою якихось лічених хвилин… Але, як я уже зауважував, перш ніж боротися з конспірологією, варто, образно кажучи, спочатку прочитати "Маятник Фуко".

Але є сумнів, чи владі на руку взагалі поінформованість посполитих. Бо часто "теорії змов" використовуються нею як прикриття справжніх мотивів поведінки або ж камуфляж для реальних інтересів. Ось приклад. Днями стало відомо про підготовку атентату проти начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ, бригадного генерала Андрія Наумова. Замовником називали експершого заступника керівника спецслужби і ексначальника Головного управління боротьби з корупцією полковника СБУ Дмитра Нескоромного, виконавцем – полковника спецпідрозділу "Альфа" Андрія Расюка. Автори цієї версії безпрецедентного як на утаємничені спецслужби "плану" вдалися до неабиякої конспірології, обґрунтовуючи задум зловмисника. Мовляв, це помста за звільнення, "кримінальні розбірки між групами впливу СБУ ".

Однак інші джерела стверджують, що Нескоромний володіє цілком певною інформацією про дуже болісну тему і для вітчизняної спецслужби, і для найвищого керівництва держави – тему провалу операції проти "вагнерівців". У всякому випадку, з далекого Берліна, куди йому без проблем вдалося потрапити, він обіцяє зливу компромату щодо глави президентського Офісу Андрія Єрмака і його ролі у фатальному дзвінку з Банкової у Кремль. Нескоромному можна почасти повірити, - в Офісі Зеленського проговорилися, що нинішнього берлінського втікача свого часу звільнили з СБУ через те, що він збирав компромат для ексочільника президентської канцелярії Андрія Богдана (тобто фактично був "консервою Богдана" після відставки останнього).  До того ж поінформовані джерела стверджують, що саме Нескоромний поклав на стіл Зеленському папочку із так званими "плівками Єрмака".

Яку з цих версій трактувати як "змову" чи "конспірологію", - дізнаємося з часом. Натомість вже зараз з певністю можемо говорити, що СБУ за два роки Зе!влади та під керівництвом президентського приятеля, керівника його виборчої компанії та топ-менеджера Кварталу 95 Івана Баканова ні на йоту не просунулася у справі реформування силового відомства. І для того, щоб зрозуміти мотиви саботажу, не треба бути надто утаємниченим. Саме "економічний блок" (невластивий для цивілізованих спецслужб) СБУ є найважливішим у справі осідлання "схем" і "скруток", на яких гріють руки, гадаємо, не тільки господарі офісу на Володимирській, але й мешканці Банкової.

Якщо замислитися, то Зе!режим з його "відосиками", "приколами", фабрикуванням справ проти опонентів став макабричним конвеєром розмаїтих "змов". Недолугість мислення і неперебірливість влади в інструментарії втілення своєї, з дозволу сказати, політики – це звичний стиль популістів. Спростити серйозні і складні речі до рівня примітиву, знайти "ворогів" там, де їх немає, спровокувати суспільство на пошук "сірих кішок у темній кімнаті", розповісти солодку казочку про насправді гіркі перспективи… За такого стану справ ми ще не раз і не двічі станемо свідками "змов" і "конспірології", які лише зростатимуть у ціні через невправність і невігластво аматорів політичної сцени. 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Картковий дім

У своєму істеричному пості у Facebook, схиляючи парламентських «слуг» до вочевидь антиконституційного злочину, Зеленський принагідно згадав про «старі еліти». Мовляв, вони торпедують процес «реформування країни» імені Голобородька, бо «інакше вони не вміють».

Без сумніву, для Зе! є одна «невістка», яка вже близько півтора року тому пішла з Банкової, але не в тому суть…

Не минуло й тижня, як прорізався голос в дуже «яскравого представника старих еліт», очільника делегації України в мінській ТГК Леоніда Кравчука. А він, знано, призначений не кимось з вулиці, а саме Зеленським, — попри публічне засудження «вчорашніх».

Розводячись про вибори на окупованих територіях 31 березня наступного року, 86-річний Леонід Макарович «забув», що із запровадженням ВЕЗ на зруйнованому росіянами Донбасі, Україна таким чином допоможе уникнути відповідальності реальному агресорові — не заплатити неуникні репарації та контрибуції. А, отже, опосередковано визнає, що війна на Сході була громадянським конфліктом. Що донедавна з піною на янгельських губах «миротворця» доводив ще один з когороти «старих еліт» — Вітольд Фокін.

Але Кравчуку, на моє переконання, відводилася дещо інша роль. Його використали у гібридній спецоперації, до якої все частіше вдаються навчені в московських «дзержинках» та інших осідках ефесбешної освіти радники Зеленського.

Суть маневру Кравчуком полягала у тому, аби перевести увагу активної частини суспільства від політично-правової кризи, спричиненої рішенням Конституційного Суду щодо антикорупційних органів. Мовляв, нехай активісти гризуть кинуту ЛМК кістку про вибори на окупованих територіях, хай пасіонарії втішаються мрією про те, що вже навесні Україна візьме кордон під контроль, а ми тим часом «залатаємо» конституційну дірку. Але на Банковій, виявляється, ще ті «футурологи», як і Кравчук.

Після кавалерійського наскоку на парламент, з брутальними елементами шантажу та залякувань, у президентській канцелярії ледь отямилися від шоку. Для початку парламентський комітет зігнорував президентський законопроєкт, — адекватно відкинувши його як макулатуру. Відтак більше. Верховна Рада ухвалила законопроект № 4131 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення ефективної реалізації парламентського контролю». Ухвалила конституційною більшістю у 323 голоси у першому читанні і за безпосереднього лобіювання спікера Дмитра Разумкова.

Мало того, що голова ВР публічно «опустив» Зеленського, не найкраще охарактеризувавши його «опитування», то ще й дуже промовисто продемонстрував, що здатен зібрати три чверті голосів у залі, якби… Якби мова зайшла раптом про… імпічмент президента. Ось вам і «змова старих еліт».

Звісно, я далекий від думки, що Дмитро Разумков є цілком самостійною фігурою, і що за його респектабельною спиною не ховаються до болю знайомі персонажі. Але я переконаний, що Зеленському і Ко навіть у страшному сні не могло приснитися, що крах карткового будиночка, який вони пишномовно називали «системою», розпочнеться саме з його «монолітного» законодавчого крила. І це з глибоким сумом визнав сам архітектор химерного утворення під назвою Зе!режим Андрій Богдан. «Вони шукають, де був системний збій на виборах. Ребята, системний збій — це ви…», — діагностував ексочільник ОПУ.

Симптоми цього «системного збою» змушують Зеленського та його партнерів з владного «кварталу» шукати винних, переводити стрілки, камуфлювати провали меседжами, не вартими виїденого яйця (як у випадку з Кравчуком), але найголовніше — систематично брехати. Про те, що, мовляв, Європа підтримує «жорсткість» Зе! у питанні КСУ (Арахамія), що Рєзніков буцімто обговорював грандіозні плани по Донбасу з нардепами.

Словом, як любив казати герой серіалу «Картковий дім» Френсіс Андервуд, «талант брехуна у тому, щоб змусити всіх повірити, що ти не вмієш брехати».

Картковий дім впаде. Питання лише, хто виживе під його руїнами?

Ілюстрація: Пйотр Тягунов

Путин. 15 лет войны

Автор: Олександр Степанченко. Джерело: inforesist

В 2014 году, Путин «человек войны», до этого времени не знавший поражений, оказался перед лицом надвигающейся катастрофы. Насколько эта катастрофа неизбежна зависит уже только от него.

Далі: тут

Ілюстрація: abnews.ru

Обуздание чувств

Автор: Алєксандр Скобов. Джерело: грани.ru

Отечественные приверженцы традиционных ценностей уже сполна продемонстрировали это духовное родство, бросившись наперебой доказывать, что журналисты сами виноваты. Что не надо было задевать религиозные чувства мусульман. Тут и Нарочницкая, и Третьяков и ряд других поклонников "русского мира" и "русской весны". К сожалению, в унисон с ними выступили и некоторые люди умеренно-либеральных взглядов.

Далі: тут

Верхи не хотят, а низы не могут

 Автор: Іван Яковина. Джерело: Новое время

Есть ли в руководстве Украины политики, желающие пожертвовать своей карьерой и репутацией во имя спасения страны? Откровенно говоря, таких что-то не видно. «Верхи» отчаянно не хотят менять существующее положение вещей. И трудно их за это осуждать. Проведение радикальных реформ в корне противоречит их базовому инстинкту – сохранению политической жизни и приумножению собственной власти.

Далі: тут

Ілюстрація: anekdot.ru

Шнурок для генерала

Автор: Матвєй Ганапольскій. Джерело: Эхо Москвы

Что означает факт, когда генерал — пенсионер, вешается от боли на шнурке. Это означает смерть государства, это означает полное отсутствие институтов следящих за выполнением законов. Одной рукой Россия выпускает для военных позорную медаль за взятие Крыма, а другой, протягивает шнурок, чтобы военный пенсионер повесился.

Далі: тут

Ілюстрація: tsn.ua

Генерація базік

Останні вибори дали добру нагоду і поживу для міркувань над силою слова. Власне, над дивовижною тенденцією його девальвації, прямо оберненою фінансовій складовій месиджів, загорнутих у фантики дешевих фраз. Блазнювання на публіку – завжди поплатне, воно затуманює обшири конкретного, рве його детермінічні зв'язки, не стимулює до аналізу наслідків. Воно атракційне, а схильність до атракції, на жаль, вийшла за двері акторських вбиралень та мистецьких горищ і перетворилася на обов'язковий елемент політичної харизми. Суміш стилів дає несподівані ефекти, – раптові для публіки і аж ніяк не для технологічного персоналу, який працює на одинака. А на виході маємо лемент вчергове обдурених, яким залишається картати себе ж за легковірність і хвилеву сліпоту.

Це, – як у пєлєвінській " Generation П": "Завдання просте. Напиши мені "русскую" ідею, приблизно на п'ять сторінок. І коротку версію на сторінку. Щоб чисто реально було викладено, без мудрувань. І щоб я будь-якого імпортного п…а – бізнесмена там, співачку, кого завгодно – міг по ній розвести… Щоб таку духовність відчули, б…і, як у сорок п'ятому під Сталінградом, втямив?".
Для покоління базік найвдячнішою є роль інспіраторів процесів. У цьому амплуа вони набирають рис промоторів суспільних рухів, важливих і кардинальних (на сучасному жаргоні – реформаторських) вчинків. Але щойно їхні репліки вичерпуються, і мова заходить про конкретні вчинки і конкретну відповідальність, тоді на авансцену виходять суфлери – зазвичай, всезнаючі правники, когорта "правозахисників", ветеранів "політичних репресій". Розпочинається друга дія: полювання на "відьом", через підступи яких зламано концептуальні плани, зруйновано грандіозні мрії. Базіки на задньому плані, вони тепер ображені людською бездіяльністю, інтригами опонентів, вони навіть погоджуються тихо зійти за лаштунки. Тихо, без комісій, перевірок і оргвисновків.
Генерація Б. здобуває численних адептів. Важко очікувати, що вона колись зникне зі суспільного виднокола, бо приклади комфортного життя її найповажніших і найзнаковіших постатей хвилюють уяву публіки, спонукають до наслідувань. Ми дивуємося, що наші діти не бажають вчитися? А чи можна вимагати від них сумлінного ставлення до школи, коли вони знають напевне, – базікою і "прикинутим" політиком можна стати, не надто напружуючись. Треба тільки, щоб батьки подбали про стартовий капітал, зв'язки і проплатили престижний вуз. А дірвавшись до вершини, можна обіцяти посполитим будь-які золоті гори, тішити їх найфантастичнішими проектами – ковзанкою на Ринку, лазерними шоу, казино у магістратських бюрках.
Не вийде, – не біда: гроші на промоцію витрачено, винна погода і японські шпигуни у лавах опозиціонерів. У крайньому випадку, виручить прокурор-однокласник, запхнувши результати перевірок у глибоку шухляду свого монументального столу. Виручать псевдо-активісти, кишенькові депутати, уся ця недолуга знать, що живиться крихтами з вельможного столу. І, визнаємо, не надто бідує.
До нових ідей, до нових базік.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kulturologia.ru

Дмитрий Гнап: «Я считаю, что Шустер – это человек, который в школе раздавал наркотики»

Автор: Марина Барановська: Джерело: Телекритика

Особого различия между теми, кто сейчас у власти, и теми, кто был там при Януковиче, нет. Мы публиковали десятки материалов о том, как те и эти связаны между собой. Ты знаешь, что двоюродный брат Яценюка работает финансовым директором у Юрушева, банкира енакиевского клана? Или еще факт: Порошенко с Ахметовым начинал бизнес, связанный с такси, еще в 1997 году.

Ворон ворону глаз не выклюет. Песочные часы перевернулись — и команды Порошенко, Яценюка, Турчинова оказались у власти. А новая политическая элита, которая не привыкла к решалову, которая не простила бы убийц Небесной сотни и тех, кто грабил страну, только начинает приходить в политику. Новая политическая элита — это в том числе и наши коллеги, Лещенко, Залищук, Найем. Это и часть «Самопомочі», и комбаты. Посмотрим, кто из них не поддастся на соблазны.

Далі: тут

Ілюстрація: telekritika.ua

Новорічні обіцянки собі

Автор: Анна Корбут. Джерело: Український тиждень

У нашого керівництва воля до дій народжується в найкращому разі з-під фінансової палиці Заходу. Але звідти дедалі роздратованіше лунає один меседж: за зміни у своїй країні відповідальні українці. Ми, зі свого боку, зобов’язані змусити владу чути ці вимоги. А отже, треба чітко розуміти, чого вимагати. Тому час, марнований на зловтішання із приводу здешевлення нафти, падіння акцій «Газпрома» чи подорожчання продуктів у Криму, краще присвятити розумінню й контролю рішень у місцевій міліції чи ратуші, обласному суді або у Верховній Раді. Це не так весело, як фото росіян, що у валютній паніці скуповують Porsche, електрочайники та креветки. Але ціни на нафту почнуть колись підніматися, санкції Захід скасує, а його компанії вишикуються в чергу по ніші на спорожнілому за час ізоляції ринку, як зараз кинулися б до Ірану, якби з нього зняли обмеження. На той час нам треба буде мати міцні державу, економіку й армію

Далі: тут

Ілюстрація: wz.lviv.ua

Фальшивая нотка

Автор: Андрій Плахонін. Джерело: Espreso.TV

Только одна фальшивая нотка прозвучала в речи Президента, нота, которую все никак не удается взять ни одной из властей Украины. Я о тезисе Президента о «глубинных реформах»… Кто бы сказал Президенту, что глубинными бывают только бомбы и бурение. А реформы... Реформы, они или есть, или их нет. В них невозможно заходить понарошку — сейчас по щиколотку, чтобы не замочить плавок, а вот потом — на будущий год пообещать зайти в них уже на глубину.

Далі: тут

Ілюстрація: business.ua

Що діється в Україні і з Україною?

Революція і війна з Росією прискорили формування нації

Автор: Юрій Мацієвський. Джерело: zaxid.net

Песимісти кажуть, що недомодернізована, неефективна і корумпована українська держава доживає свої останні дні. Економічний занепад, посилений російською агресією, штовхає Україну у прірву. Оптимісти, навпаки, відзначають небачене зростання патріотизму, самоорганізації і колективної взаємодії. Обидва пояснення неповні тому, що враховують лише частину дійсності. Що відбувається насправді? Особливість нинішньої ситуації у тому, що в Україні одночасно мають місце три процеси.

Далі: тут

Ілюстрація: news.bigmir.net

Приехали

Автор: Гарі Каспаров. Джерело: каспаров.ru

Однако при всей очевидности сложившейся ситуации "прогрессивная либеральная общественность" до последнего пытается избегать адекватной оценки происходящего: либеральные экономисты продолжают обслуживать режим и активно участвуют в обсуждении путей по преодолению кризиса, статусные правозащитники без всяких угрызений совести продолжают получать в Кремле государственные гранты, а "эхо" российского либерализма пытается удалить из оппозиционного дискурса определение "фашистский" применительно к путинскому режиму.

Далі: тут

Ілюстрація: censoru.net

Дорога морального компромисса

Автор: Остап Кармоді. Джерело: inliberty.ru

Сейчас, когда подводят его итоги, часто приходится читать о развороте, который совершила Россия. О том, что в 2014-м она выбрала неверную дорогу, ведущую прямо в пропасть. Это, конечно, не так. Не в том, к сожалению, смысле, что эта дорога ведет куда-то еще, — направление как раз указано верно. Неправда то, что Россия выбрала эту дорогу в 2014 году. На самом деле мы идем по ней уже 21 год, никуда не сворачивая. И даже не просто идем — мы ее мостим, мостим своими маленькими моральными компромиссами.

Далі: тут

Ілюстрація: vk.com

«Істинне православ’я» по-московському 

Автор: Сергій Грабовський. Джерело: День

...це інтерв’ю, оприлюднене під винесеними як заголовок словами Чаплина «Остановили гитлеровский проект, остановим и американский!», є свого роду ескізом програми діяльності РПЦ спільно з «кремлівськими чекістами» з установлення «нового порядку» в самій Росії та навколо неї.

Далі: тут

Ілюстрація: День

Навальный: Эта власть должна быть уничтожена... (відео)

Пишатися  країною 

Я не прихильник патокового патріотизму, тим паче, що останніми роками злива високопарної українофілії перебирає через край. Але, однак, належу до суспільної групи, яку за радянських часів воліли називати „прошарком”, тобто до інтелігенції. Неймовірно, але очоливши наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття перші порухи до усамостійнення країни, люди розумової праці, особливо, представники так званих вільних професій нині, зазвичай, упадають в іншу крайність. Українофілія у них часами межує з безпрецедентною зневагою до носіїв автохтонних рис, тобто – до пересічного українця. Його, зазвичай, звинувачують у нелюбові до Вітчизни, у постійній мобілізаційній готовності когось зрадити (зазвичай, божка чи месію), виїхати на заробітки у пошуках шматка хліба, залишити на поталу „ворогам” рідну землю.

Надмір такого, я б сказав, збоченського патріотизму дошкуляє всім, перетворюючи навіть добрі ідеї, одягнені у розкішні шати пустопорожніх слів, на ідеологічні штампи, звичні українцеві ще з тоталітарної доби.

А що сам українець? Його рідко запитують про любов до Батьківщини, але навіть коли спробують довідатися, то через „непристойність” такого запитання, він, зазвичай, лише скрушно хитає головою. Однак, коли дослідження є анонімним, тоді маємо надію на більш-менш адекватний зріз громадської думки.

Отже, з’ясовується, що для 88 відсотків респондентів  „Батьківщиною з великої літери” є держава Україна. Експерти з подивом дізнаються, що навіть в умовах війни, злиднів і скрути більшість українців пишаються тим, що вони є громадянами України. Ба більше, – динаміка усвідомлення ідентичності дала позитивне зростання упродовж двох років,  – на 16, 3 відсотка. 

Тепер цифри, які мали б змусити багатьох стратегів від політики переглянути можливі заготовки. Серед них, знано, ідея „двох Україн”, яку вже добряче „поюзали” на нашій з вами пам’яті. Отже, майже 80 відсотків населення воліли б жити в унітарній державі. Це відповідь тим, хто сповідує не тільки ідею розколу, а й активно працює над вивченням регіональних особливостей менталітету, зокрема так званих „галицьких інтелектуальних сепаратистів” чи адептів ДНР/ДНР.

Гадаю, перспектива для формування політичної нації – безперечна. От тільки б політики зрозуміли її не як черговий предмет для спекуляцій, а як привід поміркувати, наскільки відповідальним мав би бути кожен їхній крок. Зрештою, їм би не завадило також пишатися своєю країною.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ukraine.d3.ru

Невежество властей 

Автор: Володимир Співаковський. Джерело: Espreso.TV

Посчитаем, сколько стоит народу невежество наших властей, которые готовят украинскому народу водородную налоговую бимбу.

Всем гражданам будет предписана «нулевая декларация» на все нажитое за всю жизнь, чтобы потом человек имел оправдания, что именно он приобретает сверх того, что уже есть. Это для того чтобы все видели, что человек живет по средствам. Или не по средствам.

Хитрые сразу решили, что могут задекларировать очень много, например, миллион долларов или гривень, чтобы потом ссылаться, что они на них и живут.

Далі: тут

Ілюстрація: politmurzilki.info

«Опалення  мозоку»  

Це не граматична помилка, це дотримання стилю автора слів, які стали заголовком цих нотаток. Це – симптом того, які особи встигли побувати у найвищому кріслі країни, мешканці якої давно випередили провідників не тільки за рівнем освіченості, але й за мотиваціями життя.

Їм би, цим «розумникам» із «опаленими мозоками», красуватися на плакатах часів китайської культурної революції, – є щось фізіономічно спільне у Віктора Федоровича з незабутнім Мао. Або ж, у крайньому випадку, збудувати собі невеликий експериментальний майданчик, де б утілити мрію охлосу – «неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло» (Валєрія Новодворская). Зрештою, спробу вже бачимо, на Донбасі 2014…

Утім, на «опалення мозоку» недужі не тільки у «регіоналів». Уся країна, мабуть, дивувалася, читаючи інтерв’ю доволі одіозного діяча, який колись, розпочинаючи сходження на маківку України, згадав про успіхи останніх літ. «Ми за 4 роки вдвічі збільшили внутрішній валовий продукт нації». Тепер цей персонаж зізнався, що не ходив на Майдан, бо там вимагали звільнення Юлі. А «нація», - нація не зважила на цю обставину і вистояла, виборола свободу. Не тільки для Юлі, але й для Віктора Андрійовича, і, зрештою, для себе…

Я іноді міркую над тим, що є ж на світі межа цинізму, межа брехні. Є, певно, такі речі, довкола яких не зважиться спекулювати навіть наймаргінальніший політик. Безумовно, десь є. Але, либонь, не у нас. В Україні початку ІІІ тисячоліття збудовано суспільство абсурду, державу без правил і табу, рафіновану до стану анархії демократію, в умовах якої посполитий люд виживає, як може, усвідомлено зневажаючи право і закон на мікрорівні, а його «еліта», точніше, неорганізоване злочинне угруповання з «опаленими мозоками», взагалі пустилася берега у сваволі і безчинствах.

Хтось із іменитих експертів розповів, що у штабах кандидатів на президентську посаду найголовнішу скрипку відігравали лоєри. У тому то й річ, що фіглярі від права здатні подарувати перемогу першому-ліпшому товстосумові, позаяк правове поле країни, радше скидається на терен, ретельно збомбардований повітряною армадою. І вони це зроблять, без усіляких сумнівів, мук совісті, озирань на фахову шляхетність. Ба більше, відтак, після перемоги патрона, укладатимуть нові закони, пильнуватимуть за їх дотриманням на користь прийдешнього режиму.

Ми вкотре тішимося можливістю вибору, натомість нам дарують «ляльку» у яскравій обгортці і з «опаленим мозоком».

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua