Світ і людська спільнота не можуть просуватися далі,
грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу
чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до
політика, еліти до загалу
Оговтавшись від зловісних прогнозів фінансових геніїв і ошустів,
економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо
розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація до болю
нагадує злиденне лихоліття середини 90-х років, дехто всерйоз починає
готуватися до апокаліпсису. Але, найреальніше, принаймні, на мою думку, це
потреба трактувати нинішні негаразди значно ширше і масштабніше, ніж катастрофу
одного чи кількох сумнівних банків, яка спричинила світовий ефект доміно.
Йдеться, мабуть, про застарілість схем і моделей, якими досі сяк-так
успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і в міждержавних взаєминах.
Йдеться про те, що світ і людська спільнота не можуть просуватися далі,
грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу
чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до
політика, еліти до загалу.
Даючи можливіть сумнівного заробітку на високих, з першого погляду,
відсотках, банкір вже мислить про кредит, на якому зможе заробити більше.
Позичаючи прохачу кошти на хату чи автівку, фінансист не може стовідсотково
бути упевненим у вчасному поверненні несвоїх „кровних”.
Це – лише вершина айсберга, його ж підводна основа – стосунки поміж нас,
особистісні неприязнь і недовіра, нещирість і лицемірство.
Не хочу виступати у ролі мораліста, оскільки й вона, ця роль, успішно
дискредитована нинішніми „гуру”, що осідлали владу. Хочу лише сказати, що коли
хтось із філософів й намагається пояснити нинішні події у світі кризою
мотивацій, то, як мені видається, й мотиваційна прірва походить з того ж
джерела: наші мотивації будуються на недовірі й бажанні „кинути” партнерів,
необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.
Навіть усвідомивши поверхову загрозу економічної рецесії, наші вітчизняні
авторитети від влади не можуть відмовитися від звичних практик спілкування.
Навпаки, вони складають вину один на одного, аби тільки потішитися еферемною
перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце – криза політики. Знову
приходить на думку Єжи Лєц: „А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті
надто гучно дули у фанфари?”.
А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з
чистого аркуша. Глобальна криза не змушує нікого вибачатися за вчорашні гріхи і
неправду, вона ставить на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього:
чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда,
співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить
метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її
теж.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
