У
стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився
доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче
«дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів
і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних
чиновників
Рік,
як і попередні, завершується феєрверком підсумків, окреслення перспектив,
спробами порівнянь України з найближчими сусідами.
Попри
звичну невиразність мовних конструкцій розмаїтих спікерів, можна висновувати,
що 2015-й був більше роком запитань, аніж відповідей. Знано ж, є питання, які однозначно
тотожні відповідям.
Нація
(надто ж щойно народжена, постреволюційна), принаймні, у нинішньому її
становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів»,
вередливим дитям, з його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше,
на її характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу
його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате
теж свавільна Європа.
Тепер,
коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно
стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт
ухвалення указу про основи нацбезпеки. Консолідація – це невідворотній, бажано
природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного
громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке
розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не
очікуючи на владний жест.
Акцент
на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий.
Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і
змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до
відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від
практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні
проблема, наприклад, Голодомору сприймається ледь не стовідсотково по-людськи,
не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки
кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від
незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися
спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка -
уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».
У
стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився
доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче
«дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів
і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних
чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його
головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне,
і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не
звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і
зловтішників.
В
іншому випадку волання влади про переваги стабільності залишаться порожнім
звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені
перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел
Кучинскі
