Політика "національного дебілізму"

У заголовку цих нотаток я дещо загострив оцінку поведінкових рис Зе!режиму, яку дав недавно відомий український дипломат, ексміністр закордонних справ Павло Клімкін. Він уважає, що "найвидатніший лідер сучасності" випробовує на Україні та її громадянах політику національного егоїзму, котра, на думку експерта, цілком недопустима у ситуації ймовірного повномасштабного вторгнення Росії. Клімкін, звісно, дипломат, тому й вживає властиву його фаху лексику.

Та коли прискіпливіше глянути на те, що витворяє Зеленський разом з Кварталом останнім часом, який "іспанський сором" переймає притомних людей після чергової з'яви вчорашнього коміка у пристойному товаристві – чи то світових лідерів, чи представників найвпливовіших ЗМІ, - то цілком може скластися враження, що нами керують, м'яко кажучи, не надто адекватні особи. Про це більш ніж відверто написала у своєму Twitter депутатка Європарламенту Віола фон Крамон-Таубедель: "Вони всі там вживають наркотики в Україні, чи що там відбувається?".

А відбуваються, як на мене, цілком "прозаїчні" речі. Зеленський відверто "косить під дурника", і це у нього виходить більш ніж органічно, зважаючи на колишній фах. Робить це, аби прикрити своїми публічними репризами значно серйозніші та загрозливіші для української державності речі. Так, він недолугий і не надто розумний чоловік, щоб самостійно писати сценарії своїх спічів. Однак, як пояснював ще дідусь Фройд, "першою ознакою глупства є відсутність сорому". І саме це потрібне залаштунковим режисерам, які вкладають в уста маріонетки потрібні сентенції та слова.

Насправді Зеленський гопницькими випадами проти Байдена, нічим не виправданими претензіями до НАТО, заспокійливими піґулками для пересічного обивателя калькує Путіна. Підозрюю, що він наполегливо прагне "зазирнути у вічі" кремлівському диктаторові й поговорити з ним віч-на-віч не для того, аби домовитися про мир. Навпаки, - перейняти досвід національної самоізоляції, того ж таки "національного егоїзму", який останнім часом аж пре з офіційних заяв Москви, її ультиматумів усьому світові. Адже Москва вимагає від Заходу не стільки гарантій безпеки, як нічим не виправданого права на необмежений "життєвий простір", свавілля у внутрішніх справах і… комфортного споживання благ тієї ж таки західної цивілізації.

Якщо навіть поверхово проаналізувати риторику Зеленського про "мир" і "нагнітання паніки" з приводу ймовірної війни, то з подивом виявимо, що він цитує "сумну конячку" Сєргєя Лаврова, очільника російського МЗС, або ж речника Путіна Дмітрія Пєскова. Ба більше, його вислови взяв на озброєння представник РФ у Раді Безпеки ООН Васілій Нєбєндзя (фактично – парія серед оонівських колег), який розмахував видруком з цитатами Зеленського на засіданні РБ, скликаному США (!). "Переді мною лежать тексти висловлювань українських офіційних осіб про відсутність загрози з боку РФ: це секретар РНБО Данілов, міністр оборони Резніков, сам президент Зеленський, які прямим текстом говорять, що не бачать тієї активності, про яку говорять (на Заході. – Авт.)", - зухвало заявив Нєбєндзя.

Показово, що 2014 року, коли питання України висіло на волосині, а "вічно легітимний" примусово оселився у Ростові, вже покійний представник РФ в ООН Віталій Чуркін схожим чином аргументував свій виступ, розмахуючи листом Януковича з уклінним проханням до Путіна ввести війська в Україну.

Тому, підозрюю, що Зеленський є підопічним тих же "кураторів", які свого часу вказували Януковичу шлях у "світле майбутнє", який, на превеликий жаль для сценаристів, завершився вигнанням.

І ще одна паралель. На тлі російських ультиматумів і протистояння із Заходом знову залунали голоси про "нейтральний статус" для України. Зокрема, прорізався голос у зазвичай мовчазного Дмитра Фірташа, який сумирно очікує у Відні екстрадиції у США. Так от, мушу нагадати, що Україна часів Януковича формально вже була нейтральною державою, у якій законодавство прямо забороняло присутність іноземних військових баз, передбачало позаблоковість і таке інше. І ніщо тоді не завадило Росії анексувати Крим чи окупувати Донбас.

Для чого Зеленському і Ко ізоляція країни на кшталт путінської Росії? Для того, аби насамперед продовжити існування ідіотократії. Йому не потрібні ні судова, ні антикорупційна реформи, йому кісткою у горлі застрягли закріплені "попередником" у Конституції зовнішньополітичні орієнтири. Він хотів би, за прикладом італійського дуче Беніто Муссоліні, обмежитися коротким маніфестом: "Наша програма проста – ми хочемо правити...". Окрім того, Зеленського провокує на цей шлях і одіозний патрон – Коломойський, що фактично став невиїзним з України. Адже що американська, що британська, і навіть ізраїльська Феміда вже давно й небезпідставно бажали б бачити у себе фігуранта бізнес-афер і шахрайств. Тому Україна для Ігоря Валерійовича стала чи не єдиним тереном, де він може почуватися більш-менш безпечно.

Але Зеленський не здатен осягнути наслідків своєї ізоляціоністської політики. Бо ні агресор, для якого слабка, позбавлена міжнародної підтримки Україна, стане легкою здобиччю, ні приятель-олігарх не зважатимуть на його беззубі амбіції, а тим паче примхи. Його використають і викинуть, як непотріб. Та й, зрештою, чи миритиметься свідома частина суспільства з тим, як Зе і його кліка штовхатимуть батьківщину у прірву?

Ілюстрація з відкритих джерел

Устами Зеленського говорить… Путін

Погодьтеся, у голові не вкладається синхронність риторики "найвидатнішого лідера" країни, яка ось уже вісім років є жертвою чужинської агресії, і заяв, що лунають з-за "порєбріка", звідки прийшов ворог. Але насправді це так.

Особливо рельєфно ця синхронність виявилася у недавньому "відосіку"-зверненні Зеленського, у якому він закликав українців "не панікувати": "Зараз єдиний привід для паніки, якщо ми після восьми років війни будемо досі піддаватися паніці, знімати з рахунків гроші, знімати все з полиць, скидати знайомим і друзям фейки й страшилки..." Мовляв, не переймайтеся, все йтиме звичним трибом, - весна прийде, Великдень, шашлики… Такий собі "джентльменський набір" обивателя, зануреного у щорічний кругообіг подій і явищ, людини, яка навіть не ставить собі запитань про світ, в якому живе.

Цю деталь активно підкреслюють медіаадепти Зе-команди, намагаючись в анонімних Telegram-каналах розповідати про "Велике будівництво", "реформи", усіляку всячину, лише не про війну. Незалежні ж експерти прямо вказують, що "заспокійливою колисковою для кота" Зеленський намагався не стільки обнадіяти власний електорат перспективами "закінчення війни" чи зміцнення обороноздатності країни, а… перебити посмак після провалу операції "Арештуй Порошенка".

Такі висновки, звісно, мають певні підстави, якби не враховувати інше. Зеленський намагається перекричати на диво злагоджений хор американських та європейських ЗМІ, які не втомлюються публікувати супутникові світлини концентрації російської армади уздовж кордонів України. І не обмежуються ілюстраціями, а вже відверто натякають на сумнівність "зв'язків" української верхівки зі спецслужбами Росії. Зовсім недавно в американській пресі з'явилася інформація про те, що інструктори ЦРУ дуже утаємничено вишколюють окремі наші підрозділи, оскільки зважають на "широку мережу агентури противника". А Зеленський, тим часом невдало жартує з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, який алярмово летить до Києва, аби, слід думати, урезонити "стратегічного партнера", відкрити йому очі на реальність. Мовляв, "розвідка у вас прекрасна, але ви далеко за океаном, а ми тут, на місці. Думаю, деякі речі ми знаємо трішки глибше про свою державу". Блінкен у відповідь кинув жорстку фразу: "Останнє, що вам потрібно - ще один відвідувач", натякаючи, мабуть, на Путіна…

Але, видається, Владімір Владіміровіч не має нагальної потреби віч-на-віч спілкуватися із Зеленським. Навіщо, коли "миролюбні" та "заспокійливі" "відосіки" господаря Банкової дивно синхронізуються із заявами речників Кремля. Той же Дмітрій Пєсков не втомлюється повторювати, що "Росія ніколи першою не нападає", і відбрикується від цікавих закордонних журналістів звичною фразою: стотисячне військо біля кордонів України рейдує суверенною територією і може робити там, що заманеться. Ба більше, - Москва вважає, що заяви про "російську загрозу" Захід використовує як привід для просування НАТО – цього жупела у сучасній гібридній війні, якого чомусь досі російські стратеги не помічали поблизу своїх кордонів, зокрема у Балтиці.

Як свідчить свіже опитування більш-менш незалежного російського "Левада-центру", 75 відсотків росіян не виключають, що напруженість на кордонах двох буцімто "братерських" країн може перерости у повномасштабну війну.

Вони готові. А Зеленський? Зеленський, як написала журналістка Лариса Волошина про "відосік" президента, "досі вірить Путіну. Тому моя відповідь на питання: "Що це було?" така: "Це була відповідь російського президента на запитання про можливий напад на Україну у виконанні артиста самодіяльності".

Мовби пробуючи "змазати" неприємний присмак від "заспокійливого", Зеленський ні сіло ні впало заявив, що Росія може окупувати Харків. Причому, знову "у молоко". Як пояснюють військові фахівці, той напрямок є найзахищенішим, у порівнянні з іншими ділянками ймовірного фронту.

І ще одна деталь. Дарма Зеленський пов'язує споживацький ажіотаж довкола харчів першої необхідності ("гречка і сірники" у його трактуванні) з очікуванням війни. Радше це тривожний симптом економічних експериментів, якими Зе!команда намагається алярмово прикрити власну недолугість і невігластво. Заяви про запровадження "продуктових карток" навряд чи заспокоять обивателя "кінця епохи бідності", а "державне регулювання цін" тільки роздратувало виробників і торговців. Вже кілька мереж заявили: якщо таке трапиться, вони просто не викладатимуть на прилавки товари з "державного переліку". І таке станеться через катастрофічну прірву між тарифами на енергоносії та купівельною спроможністю населення. Дарма радник Офісу президента Тимофій Милованов намагається перекласти відповідальність на Путіна, мовляв, той "тактично допомагає" розкручуванню інфляційної спіралі. До 2019 року країна воювала з Путіним і тримала планку тарифів. Просто біля керма була команда, яка вміла і знала, що та як робити. І не співала з голосу агресора.

Ілюстрація з відкритих джерел

Параліч вибору

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дуґласа Коупленда, у яких він береться за майже неможливе – пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. 

Так от, однією з рис своїх сучасників він вважає "параліч вибору". У бестселері "Покоління Х", Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: "Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування".

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського – "відосіках", по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру. Вони ріжуть вухо і в численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли "свій хлопець" з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, сіру побутовістику, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського ("а чому ми не в НАТО?", "а чому МВФ не дає нам грошей?") висуває російському "самодержцю" "16 балів", тобто 16 ультиматумів, серед яких – чимало "українських". Що робить у цей час наш "найвидатніший лідер сучасності"?  Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку – про "зустріч посередині", про нестримну жагу "зазирнути у вічі" Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери "К.Ґ.Б", а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе!пісенці "чудове все". Ось відповідь на сакраментальне запитання про "Путіна-убивцю": "Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…", "Воно дуже некоректне". Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що "мовчати у ганчірочку". І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян. Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу "омріяним партнером" мову, просторікує:  "Я говорю – надо просто уважать друг друга, и все будет нормально". Одне слово: "просто надо перестать стрєлять"… Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про "австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців", коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як "державного перевороту", через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання "у НАТО", "в Європу", стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому "попередниками", змушений ковтати, як, мабуть, і Путін, гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс. Тільки б того щиро, а не лицемірно й фальшиво, як Зе!режим, бажала нормальна українська влада.

А ця, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Ващингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри "боротьбу з олігархами", й надалі молиться на Коломойського, - афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного і головне – відповідального політика, - вибір очевидний, ось він – на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати "пеньками Януковича". Той також мав вибір, як і чинний президент, - між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, - зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його "Вільнюс" (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті. Йому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги – паралічу вибору. Бо понад половина його співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, - з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій ("коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити"), може обернутися для Зеленського доволі печально. Може трапитися так, що й "штани зняти" не встигне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Полудєржавний властєлін"

Серед моїх знайомих про останні гучні інтерв'ю кремлівського самітника – що американському телеканалу NBC News, що "России-1", - оцінюють по-різному. Є такі, що іронічно констатують клінічний діагноз на межі старечого маразму, є й прихильники нових теорій змов, мовляв, Путін вже про все домовився із Заходом (принаймні, з європейськими потугами). Ще інші схильні вважати, що деякі екстравагантні філіппіки російського "царя" адресовані лише для місцевої публіки.

Істина, як завжди, лежить десь посередині. Точніше, - там, де її і слід шукати. У середовищі, якого раніше ВВП уникав та зневажав, оскільки його каґебешне нутро на дух не переносило усіляких там "дисидентів", бо реально ліпило з цих людей, до прикладу, з того ж таки Дуґіна, "збоченців" і "самошедших". Але тепер, з прином літ та зі змінами геополітичної ситуації, саме вони – закоренілі імперці, що снять "Містеріями Євразії", ті, хто систематично злітаються, мов на відьомські шабаші, на збіговиська у Валдаї чи "Ізборском клубє", стали для Путіна живильним середовищем його "державництва".

Путін надимає щоки перед зустріччю з Джо Байденом, прагнучи заздалегідь залякати майбутнього візаві непередбачуваністю і брутальністю своєї поведінки. Він у стилі пітерського гопника відверто принижує чинного господаря Білого дому, вдаючись до не вельми дипломатичних порівнянь з "друзякою Трампом". Внутрішнє усвідомлення власної ницості, вторинності і жалюгідного безсилля штовхає Путіна на екстраординарні вчинки. Як ото колись Алєксандра Даніловіча Мєньшікова, - фаворита "Пєтра Вєлікаго", який по смерті патрона зазіхнув на престол. Цікаво, що, за версією Алєксандра Толстого, Мєньшіков теж був "пітєрскім" і до миті, коли запав у пам'ять майбутнього імператора, торгував пирогами у "Сєвєрной Пальмірє". Так ось саме цього вискочку у своїй українофобській поемі "Полтава" ще один імперець Пушкін назвав "полудєржаним властєліном".

Путін цілком усвідомлює, що його імперські амбіції реальні лише у його власному, здрібнілому до умовних меж вже й без того розваленої Росії. Тому хизується прізвиськом "убивця", яке на весь світ безстрашно проартикулював Байден. Тому й втікає від прямої відповіді, як говоритиме з цією категоричною у думках і висловах людиною. "Словесний пронос", - ось і все, на що спромігся Путін, відповідаючи на пряме запитання про оцінку американського лідера. Знаючи ставлення Байдена до попередника, кремлівський блазень прагне роз'ятрити саме цей світоглядний конфлікт, наполягаючи на "неповноцінності" нинішнього президента США – "кар'єриста, якому може забракнути імпульсивності". "Навіть зараз я вважаю, що колишній президент США пан Трамп - екстраординарна особистість, талановита особистість, інакше він не став би президентом США".

Я не даремно вжив у стосунку Путіна слово "блазень". Хитрий владолюбний маніяк, він прагне вскочити у мейнстрим сучасної геополітики, у якій гору бере шоу, видовища на межі фарсу, балаганна естетика та нічим необмежений популізм. Кому-кому, а українцям, які необережно повелися на схожі візуально-лінгвістичні ефекти і мають тепер при владі клоунократію, такий тренд вже залив сала за шкіру, хоча не минуло ще й половини каденції Зе!.

Однак Путін, цей "полудєржаний властєлін" йде далі. Прагнучи підкреслити власну, виплекану і необґрунтованими амбіціями, і запопадливими "холопами" велич, він береться аналізувати НАТОвські перспективи України. "Можливо, просто вони йому (Зеленському. – Авт.) сказали: "Знаєш що, ти зарано виліз, рано ще про це говорити. І не до місця ти виліз, тому що зараз намічається зустріч на вищому рівні двох президентів. Чого ти нам заважаєш? Псуєш нам обстановку перед самітом?". Гей би він, - Путін, - рівня Байдену, і здатен змінити його думку про важливість України – форпосту боротьби з необольшевицькою Росією.

Необольшевизм вилізає з путінської маячні, мов шило з мішка. Він усюди, - у його історичних догмах, у поглядах на світову політику, у ставленні до російської опозиції, мабуть, і в побутових практиках. "Більшовики, організовуючи Радянський Союз, створили, в тому числі, союзні республіки і Україну", - вальяжно розпатякує Путін.  І наголошує: росіяни (у його розумінні – нащадки большевиків, мабуть) є корінним народом України. А заперечувати це – "не просто некоректно, це смішно і безглуздо". "Як бути? Сам Зеленський єврей за національністю, я не знаю, у нього, може, там кров намішана. Що робити ось з цими людьми? Їм що, зараз, як у нацистській Німеччині, мірятимуть черепи, інші частини тіла циркулем і визначати, як там визначали справжнього арійця чи несправжнього? Визначати справжнього українця чи несправжнього?".

Ну, важливо, щоб "справжністю – несправжністю українців" опікувалися інші, - лише не Путін. Про такий штиб опіки ми знаємо зі своєї кількасотрічної історії, особливо зі семи літ сучасної російсько-української війни. І те, що Путін намагається подавати як суто фашистський винахід, насправді було щоденною, щогодинною практикою його духовних наставників з ЧК-ОГПУ-МҐБ-КҐБ. Вони успішно ділили людей на "першосортних і другосорних", застосовуючи при цьому критерії лояльності і партійності.

Тому зараз, після чергових одкровень "полудєржавного властєліна" надзвичайно важливими є відповіді на кілька запитання: "Пане Зеленський, це оцій особі ви так прагнули зазирнути у вічі? Це з цим персонажем з минулого ви хотіли домовлятися "десь попередині"? Це ви казали про можливість "миру" з Росією Путіна?". 

Чи здатен Зеленський, зі всім своїм акторським талантом, відверто відповісти на ці запитання? Чи знову, за звичкою, сховається у "доміку", вважаючи що "я – не я, і хата – не моя"? ДумайТЕ, - пане президенте…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Наркомани на городі

 …Микола Янович Азаров, "доктор геолого-мінералогічних наук", прем'єр Януковича і співзасновник сміховинного "Комітету порятунку України", який зараз десь скніє у російському заґумінку, теж свого часу вдавався до таких, з дозволу сказати, порад: "Чому подзабуті традиційні українські ценності: не треба скігліті, треба брать лапату і годувати свою сім’ю". Це був крик совкового популіста, далекого від реалій країни, маразматичного маркшейдера, волею долі викинутого на політичний олімп.

Риторика чільних представників Зе!режиму одразу по тому, як міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу заявив про "закінчення навчань" і про відведення небаченої орди від кордонів України, засвідчила, що навіть більш-менш адекватні з них теж міцно присіли на голку популізму. І вже не здатні подолати цю залежність. Віце-прем'єр Олексій Рєзніков легковажно заявив: "Війни не буде, її не має бути. У нас зараз час не для війни, у нас зараз, вибачте, городи за графіком. Городи, необхідно займатися мирним життям для кожного, хто живе в Україні. ...Я із задоволенням послухав вчора виступ президента Путіна (курсив мій. – Авт.) і зрозумів, що для них важливіше внутрішня повістка. Вчора не прозвучало нічого загрозливого для нас з вами. Це головне, що треба було почути. Тому ще раз повторюю - війни не буде. Це головне. Ідіть копайте городи, святкуйте Великдень, займайтеся мирним життям".

У цьому ж "городньому контексті" розвинув свої фантазії і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, переконуючи пацифістську і перестрашену перспективою вторгнення публіку у тому, що насправді Росія відповзла у теплу барлогу лише через зусилля Володимира-миротворця. "Я абсолютно впевнений, що новина (відведення російських військ з кордонів України. – Ред.), є результатом роботи президента, його команди і, безумовно, підтримки наших партнерів, з якими ми сьогодні говоримо одним голосом з Росією".

З приводу "одного голосу" з міжнародними партнерами, то він, у ліпшому випадку, є фальцетом. Бо насправді у час найбільшого напруження на кордонах найгучніше волали про загрозу, ба більше, - демонстрували безпрецедентні кроки, не Банкова і український Головком, а лідери США та НАТО. Це Байден дзвонив до Путіна, це Європейське командування збройних сил США (EUCOM) ввело найвищий рівень загрози у зв'язку з ескалацією бойових дій на Донбасі та пересуванням російських військ. Не кажучи вже про численні заяви керівників Північноатлантичного альянсу, які, за прикладом Філіпа Брідлава, глави Європейського командування США і Верховного головнокомандування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вважають Росію "екзистенційною загрозою", причому довгострокову.

Ми не почули таких оцінок з вуст Зеленського, бо той мав значно "важливіші" справи, до прикладу, візит в ОАЕ. Чи, скажімо, "боротьбу з контрабандою", або ж просування "дуже потрібних" з точки зору воєнної міці країни законопроєктів… Чи, - як апофеоз "войовничого настрю" вождя, - стара і потовчена платівка про зустріч з Путіним десь на Донбасі.

Учорашній актор розважального жанру ніяк не втямить, що Україна, на жаль, перебуває і перебуватиме у ситуації Ізраїлю, і змушена бути постійно готовою до війни з північно-східним сусідом. Причому не тільки з боку безпосереднього кордону, але й з півдня та півночі. І жодні зустрічі з Путіним чи навіть його наступником (на Донбасі, "десь посередині", додайте інші варіанти) цієї загрози не усунуть. Це зрозуміли далекі від Хутора Михайлівського британці, коли на їхній суверенній території Кремль застосував хімічну зброю, це розуміють у Прибалтиці, під кордонами якої Лукашенка з допомогою Путіна звели стаціонарну ядерну бомбу в Островці, це втямили й у зєманівській Чехії, звідки пачками висилають російських дипломатів.

Цього не розуміють тільки на Печерських пагорбах, ковтаючи глевкі пляцки, які летять у бік Зеленського після його запросин до перемовин на Донбасі. Путін вправляється у тролінгу, вказуючи "найвеличнішому" на "гідних" його особі перемовників – маріонеток з Донбасу. Лукашенка, знай, підспівує своєму справжньому суверенові, повчаючи українського "макрона" дипломатичній етиці. Та куди там, - вже влаштовує кастинг серед майбутніх претендентів на київський престол, приймаючи на офіційному рівні скандального "слугу" Євґєнія Шевченка.

А Зеленський може скільки завгодно розводитися про "дипломатичний шлях до миру". Але з Росією такої дороги немає. Насправді навчання під кордонами України були потрібними Москві не тільки, як засіб тиску і залякування, але й як тестування багатьох мілітарних складових. До прикладу, запроваджену кілька місяців тому новітню систему управління вогнем на основі штучного інтелекту. Вона здатна виявляти усі підготовчі рухи ймовірного противника і відтак формувати алгоритм знешкодження його дій у 40-50 швидше, ніж це було досі. Ця система під час цьогорічних навчань успішно визначила маркери поведінки і українських ЗСУ, і натовських партнерів, передислокації військ, готовність ППО, авіації тощо, і тепер аналізує здобуту інформацію. Звісно, не для того, аби вона припадали пилюкою у шухлядах шойґінського відомства.

Отримавши потрібний результат, протестувавши реакцію світу, Путін зі спокійною душею міг говорити у щорічному посланні до Держдуми про "червоні лінії", які нікому не дозволено переступати, і про те, - це найголовніше, - що право креслити ці лінії він залишає собі. А тим часом Рєзніков та інша "зелена" камарилья, розвісивши вуха, "із задоволенням слухає виступ президента Росії". А відтак деморалізує народ закликами до городів. Народ, який ось уже восьмий рік боронить своє право бути вільним і незалежним.

Ця влада не зіскочить з голки популізму та малоросійщини. Вона приречена на капітулянтство і панікерство. Не гідна країни, якою, як їй видається, вона править… 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чи зважиться Путін на самогубство?

Сьогодні тільки й розмов про майбутню велику війну. Найпікантніше у цій ситуації, - про неї говорять за кордоном частіше, ніж у Києві. 

З Вашингтона лунають недвозначні застереження, адресовані Кремлю, про провокативність нагромадження військ уздовж кордонів України. У Європі, як зазвичай, висловлюють "глибоке занепокоєння" погіршенням безпекової ситуації на Сході України та через "переміщення російських військ у Росії та у незаконно анексованому Криму", а два десятки депутатів Європарламенту все ж спонукають керівництво ЄС до дій. Кілька днів тому Рада ЄС також обговорила проблему великої війни, не обмежившись при цьому обтічними фразами.

Наприкінці квітня до Одеси увійдуть два американські військові кораблі, а польоти розвідувальної авіації НАТО над Кримом та окупованим Донбасом вже стали звичними.

Росія справді готова до війни. Це – зовсім не "стан неосудності", - як висловився недавно Кравчук, - це свідомий вибір. Не тільки через те, що під час так званих "навчань" вона згромадила біля кордонів України небачений за чисельністю мілітарний кулак, включно з "Іскандерами". Фахівці зауважують, що навчання – то лиш прикриття для майбутнього масованого удару, що предметом справжнього занепокоєння мав би стати факт постачань у прикордонні райони РФ та на окуповані українські території велетенських партій паливно-мастильних матеріалів (для танкового "кидка" на Київ і бомбардувальників?).
Це все – речі матеріальні, осяжні, помітні для розвідки. Але реально для розв'язання масштабної агресії проти України потрібен ще й психологічний компонент. І над цим ретельно і безперервно працює московська пропагандистська машина. Постійним лейтмотивом заяв російських офіційних осіб стала мантра про "захист своїх", про "звірства" українських військових на Донбасі. Якщо раніше, - 2014 року, - несосвітенність про "распятого мальчіка" розносив ефірами тамтешній "геббельс" Дмітрій Кісєльов, то зараз не хто інший, як заступник глави адміністрації президента РФ Дмітрій Козак озвучує схожі речі про "мальчіка, убітого укровскім дроном". А, отже, для Путіна "логічним" є розвиток теми: "Донбас ми не кинемо. Не зважаючи ні на що".

Така риторика, а ще – фактична відмова Росії від переговорів у будь-яких форматах – що "нормандському", що "мінському", і постійне нагнітання істерії про "НАТО біля кордонів РФ", - є ознаками іншого аспекту підготовки до великої війни. Для такої авантюри, окрім військової міці, потрібна ще й моральна готовність населення. Попри те, що у Росії мало зважають на громадську думку, а опозиція стала фікцією або ж декорацією для диктаторського режиму, - у бій підуть конкретні люди. І ховатимуть рідних, які неминуче загинуть у цій масакрі, - теж люди. Якщо хтось уважає, що методи психологічної обробки населення суттєво змінилися з часів Другої світової війни, то глибоко помиляється. Нині російське телебачення, інтернет застосовує ті ж прийоми. Серед яких чи не найважливіший – дегуманізація, "знелюднення" ймовірного "ворога", формування образу нелюда, фашиста, садиста. Щось на кшталт "Убєй нємца!" Ільї Еренбурґа… Ось для чого міфи Козака про "мальчіка", ось чому Пєсков, Захарова, Шагінян, Соловйов невтомно "креативлять", вигадуючи уявні "злочини" українців, жахаючи співгромадян привидами американських вояків десь у Маріуполі і "кровожерливими" націоналістами, які планують наступ на "народний Донбас".

Але, попри пропаганду для "внутрішнього вжитку", є у цій історії цілком реальні цілі. Йдеться про те, що восени в Росії мають відбутися чергові вибори до Державної думи. Путіну конче потрібно мобілізувати явно поріділий електорат "Єдіной Рассіі". Та що там симпатики! Як стверджує дослідження "Левада-Центра", проведене на початку квітня, лише третина росіян розгнівалися на відому фразу Байдена про "Путіна-убивцю". І, цілком можливо, що такі незвичні для російського обивателя речі, спричинені не тільки тим, що "вождь" втратив міжнародну опінію. Росіяни реально збідніли, і до них нарешті починає доходити усвідомлення того, що свідома політика самоізоляції плюс марґіналізація ерефії через "витівки" Кремля, - боляче б'ють по гаманцях. Що це почасти – похмілля після всенародної оргії з тостами "Крим наш!".

У Путіна ексклюзивний метод вирішення електоральних проблем, - війна. Маленька, переможна війна. Або ж затяжний конфлікт, на який відтак можна списати все – провали економіки, зубожіння, стан облоги у нинішньому відкритому світі. Саме "завдяки" Чечні він дістався влади, влаштувавши вибухи житлових будинків у Рязані та на Каширському шосе, а відтак розпочавши інвазію у бунтівну провінцію.  

Тож чому б не припустити, що розв'язавши повномасштабну війну проти України, Путін отримає, по-перше, слухняну більшість у Держдумі (або, запровадивши воєнний стан, взагалі уникнути виборів?), а, по-друге, спробує таки втілити свою "заповітну мрію" – стати збирачем "ісконно рускіх зємєль"?

Але… "Нам кажуть, що війна - це вбивство. Ні: це самовбивство", - переконував колишній британський прем'єр Джеймс Рамсей Макдоналд. Якщо Путін хоче переконатися у правдивості видатного державця минулого, він може зважитися. І це стане останньою авантюрою підполковника КҐБ з неадекватними амбіціями царя, і останнім закривавленим аркушем в історії його країни. Насамперед, тому, що ціна цього вторгнення вимірюватиметься не тільки гекатомбами жертв. Бо воно аж ніяк не буде схожим на "легку прогулянку" "зелених чоловічків" у Крим 2014 року, оскільки українці мають потужну і випробувану у боях армію. І, переконаний, світ поводитиметься по-іншому, відкинувши емпатичні сентенції і дипломатичний лексикон. Говоритимуть, радше, "стугни" і "джавеліни". Мовою, яку добре розуміє саме пітерський гопник.

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Дуже холодна війна

Історичні збіги ніколи не бувають випадковими. Що б там не казали скептики, але у кожній алюзії чи позірній випадковості закладено свою внутрішню логіку розвитку подій, детерміновану значно глибшими і потужнішими за окремі фрагментарні факти.

5 березня 1946 року Вінстон Черчілль виголосив свою знамениту промову у Вестмінстерському коледжі у США, яку відтак назвали "Фултонівською" і, зазвичай, вважають першим пострілом так званої "холодної війни" між цивілізованим Заходом і країнами совєтського блоку, - точніше сталінською російською імперією.

18 березня 2021-го, через 75 років після Фултона, відповідаючи на запитання ведучого телеканалу ABC News Джорджа Стефанопулоса, американський президент Джо Байден висловив своє ставлення до кремлівського диктатора: "Він – убивця". Це – теж реперна точка, і, мабуть, колись байденівську оцінку Владіміра Путіна також вважатимуть стартом нової холодної війни, вже у ХХІ столітті.

Хоча, як на мене, попри розмаїті "перезавантаження", "примирення" та інші пропагандистські речі, навряд чи між двома конфліктами був направду "міжвоєнний період". Бо головні принципи Заходу, окреслені саме Черчіллем, залишалися незмінними. "Ми безупинно мусимо мужньо проголошувати великі принципи свободи і прав людини, які є спільною спадщиною англомовного світу і які через Велику хартію вольностей, Білль про права, Габеас корпус, суд присяжних і англійське загальне право знаходять своє найвідоміше вираження в американській Декларації незалежності".

А константою російської зовнішньої політики тоді, як і зараз, була агресія, експансія, війна, приниження людської гідності і гідності інших народів. Хоч реалізовували цю політику під різними символами і штандартами – то під п'ятикутною зорею, то під запозиченим ще з царської Росії – імперським орлом.

Першу фазу війни Росія програла. Джолрдж Фрідман, засновник приватної розвідувально-аналітичної організації Strategic Forecasting Inc. (відомої як Stratfor), у книзі "Наступні десять років" коротко виклав причини тієї поразки: "Совєти не могли собі дозволити змагатися з Америкою на морі, і натомість змушені були витрачати бюджет на будівництво армій та ракет. Не здатні до перегонів за темпами економічного зростання зі США або ж до залучення союзників економічними "пряниками". Совєтський Союз відставав щораз більше. А відтак він завалився".

Здається, до схожого розв'язку неухильно йде і путінська Росія. Упродовж останнього двадцятиліття колишній підполковник КҐБ утримує владу інструментами воєнної агресії проти сусідів, поліцейськими кийками проти щонайменшого непослуху, витончено-єзуїтськими методами боротьби з опонентами аж до фізичних ліквідацій. Західним оптимістам та прагматикам все важче балансувати між ідеєю "співпраці" з Москвою та її "стримуванням". Бо якщо криваву чеченську кампанію про людське око називали "внутрішніми справами Росії", то атаку на Грузію чи військові злочини у Сирії вже важко було назвати такими. Переломним моментом стала брутальна анексія українського Криму і відкрита війна на Донбасі. І світ змушений був реагувати все жорсткіше й жорсткіше – не тільки резолюціями ООН чи європейських структур, які, відверто кажучи, потребують і цілковитого оновлення, а почасти – й очищення від російської агентури. У хід пішли санкції, що дошкульно вдарили "бензоколонку", ухвалені урядами і парламентами програми військової допомоги Україні. Коли ж самовпевнений у безкарності путінський режим зважився воювати на теренах західних демократій, коли у Британії вперше було застосовано російську хімічну зброю проти "приватних осіб", коли хакери з "кухні" Пріґожіна" почали ламати сервери американських державних інституцій і приватне листування політичних лідерів, - терпець луснув.

І, схоже, визначення Байдена – лише емоційна верхівка айсберга нетерпимості світу до злочинних витівок по суті каґебістського режиму. Хоча речниця Білого дому Дженніфер Псакі мінімізувала вплив емоцій у відповіді свого шефа, підтвердивши, що Байден не шкодує, назвавши Путіна "вбивцею". Американський президент вочевидь будував таку категоричну оцінку, взявши до уваги британську доповідь "Глобальна Британія в століття конкуренції" і доповідь американської національної ради з розвідки "Зарубіжні загрози для американських виборів 2020 року". Там аналітики дуже переконливо розповіли про наслідки подальшого загравання з Кремлем.

Путін спочатку спробував невдало віджартуватися. Хоча у його "дитячій обзивалці" вже вчувався відгомін далеких совєтських штампів: мовляв, ви нас допікаєте за права людини, а у вас переслідують Анжелу Девіс… Проте відповідь "по-дорослому" була пізніше, коли у центрі Москви влаштували грандіозне шоу з нагоди річниці анексії Криму. Там Путін вже не стримував себе. "У 20-і роки минулого століття більшовики, формуючи Радянський Союз, з якихось причин, незрозумілих досі, передали значні території, геополітичні простори на адресу квазідержавних утворень, а потім, розвалившись самі, розваливши свою партію зсередини, розваливши Радянський Союз, привели до того, що Росія втратила колосальні території і геополітичні терени", - істерив він.

Путінська риторика, такий собі рімейк Мюнхенської промови 2008 року, дає зрозуміти, що він не відмовився від ідеї повернути собі "необачні подарунки", якими, на його думку, зловживає Захід.

Звісно, істерикою тут не обійдеться. І рубіконом на шляху "собіратєля зємєль" стане український фронт. Дуже холодна війна між Заходом і останньою імперією цілком реально загрожує стати "гарячою" саме для нас. Українці вже сьомий рік чинять гідний спротив. Питання лише – чи здатна на це нинішня влада.

Карикатура Сєрґєя Йолкіна

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Бутерброд Навального

Упродовж останнього тижня почасти з подивом, а почасти – з розчаруванням, стежу на реакцією українців на повернення та ув'язнення російського опозиціонера Алєксєя Навального. 

Ну, люблять наші люди творити собі кумирів, наділяти певних осіб шляхетними рисами, насправді непритаманними їм. Скільки вже разів такі "зачаровані" боляче обпікалися об реальність, скільки гуль понабивали на своїх, здавалося б, цілком адекватних лобах, від танцю на старих граблях…

Насправді, як на мене, від повернення Навального, - як би не склалася його подальша політична доля, - Росія не зміниться. Бо він, хоч і "опозиціонер" у своїй, окремо взятій, ізольованій від цивілізованого світу, імперській бульбашці, світоглядом та ставленням до найближчого довкілля на теренах колишнього Союзу мало чим відрізняється від експідполковника КГБ, який ось уже 22 роки править ерефією.

Є чудовий маркер Володимира Винниченка для так званих російських "демократів", який услід за ним повторили і Симон Петлюра, і навіть (уявіть собі!) російський філософ українського походження Микола Бердяєв. Суть цього тесту: російський демократ закінчується на українському питанні. Навальний добряче перечепився саме на ставленні до України, оцінивши путінську анексію Криму. В давньому інтерв'ю для радіо "Эхо Москвы" він буквально заявив таке: "Крим ‒ це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати? [...] З точки зору політики і відновлення справедливості, те, що потрібно зробити зараз у Криму, це провести нормальний референдум. Не такий, як був, а нормальний". А далі продовжив: "Крим залишиться частиною Росії й більше ніколи в доступному для огляду майбутньому не стане частиною України".

Якщо хтось з українців вважає, що сплило немало часу, і погляди нинішнього в'язня "Матроської тиші" перейшли певну ґенезу, то мушу їх розчарувати. Бо приблизно таким – зверхнім, імперським, недемократичним (не кажу вже про емпатію, цілком доречну в окремих ситуаціях, до прикладу, з Грузією), Навальний був в оцінках білорусів ("білоруську мову, яку вигадали кавказці з падонками") чи грузинів (2008 року, коли путінські війська стояли за кілька кілометрів від Тбілісі, він обізвав їх "гризунами"). А фраза про "мальчіка і водочку" у літаку, що прямував з Берліна у Шереметьєво, взагалі відгонить сленгом популістів, яким у Росії теж сверблять руки "пригадати хохлам Севастополь".

Так, Навальний усіма фібрами душі ненавидить Путіна та його режим. Так, його фонд боротьби з корупцією зробив чимало для того, аби імперський обрубок асоціювався у світі не тільки з імперією зла, а й з царством хапуг та злодіїв. Так, у клінчі з головним своїм критиком ВВП застосовує інструменти, які, однак, навряд чи назвеш екзотичними – фальсифіковані кримінальні переслідування, отруєння, дифамацію у пропагандистських ЗМІ. Але суть залишається: це боротьба за трон, а не за нову країну. Навальний навряд чи є носієм ідеї кардинальних змін у Росії, а, радше, порятунком її як такої, що сформувалася за путінського режиму. Новим обличчям звичної, імперської, пихатої, амбітної Раші, яка досі не може усвідомити, що насправді давно стала "бензоколонкою" на периферії цивілізації.

Є всі підстави вважати, що повернення Навального у Росію, навіть під загрозою очевидного затримання і путінського кривосуддя, - частина плану невдоволених олігархічних еліт для усунення токсичного карлика. Тамтешні справжні "господарі життя" втомилися від тягаря західних санкцій, які щораз множаться, зважаючи на затятість і тупу безкомпромісність диктатора. Олігархам не йдеться про розвій демократії, свободи, їм радше ходить про вільні руки для бізнесу, який зараз обмежений міжнародними табу та заборонами. Їм потрібне "нове", позірно "демократичне" обличчя, бажано з яскравою кредитною антикорупційною історією (але специфічною, яка не стосується кожного з них конкретно), і подати його світові як наочний приклад здатності Росії до трансформацій. З наступним скасуванням санкцій, відбілюванням іміджу агресора, порушника світового порядку, а, отже, збереженням звичного й зручного стану справ.

У цьому сенсі Навальний і є "бутербродом", оздобленим глазуррю непримиренного "антипутінця" і "демократа", але зі старою шовіністичною та імперською начинкою. Він є елементом консенсусу західних правлячих кіл, навіть тих, кого не запідозриш у путінофобії. Адже навіть ексканцлер ФРН Гергард Шрьодер, який роками годувався з Газпрому, публічно "обурився" арештом Навального.

Зрештою, з певною часткою умовності, українці вже пережили схожий сценарій олігархічної змови. План Зе! був теж продуктом консенсусу олігархічних еліт, усіх цих коломойських-боголюбових-фірташів-пінчуків, які запропонували втомленому війною, розшарпаному реформами пост майданної влади суспільству "легший шлях" з "новим обличчям". Цей задум також був наслідком невдоволення усунутих від реального управління країною багатіїв, до того ж (і це тепер більш ніж очевидно), стратегією, цинічно узгодженою з агресором. Аби справжня, а не вигадана для "попередників", "торгівля на крові", не припинялася ні на мить, аби зупинити антикорупційний рух та реформи, що наблизили б Україну до Європи.

Наслідки вибору 2019 року українці вже відчули достатньо. А історія з Навальним наразі тільки розпочинається. Так, вона, мабуть, на деякий час перемкне увагу московських "яструбів" з України. Але навіть коли Навальний і залаштункові сценаристи досягнуть бажаного, мусимо бути готовими до того, що закон  "бутерброда" від того не зміниться. Тобто очікувати демократичних і цивілізаційних метаморфоз у ставленні імперії до колишніх колоній не варто. 

Ілюстрація: Сєргєй Єлкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зе!платівку клинить…

Розмірковуючи над підсумками року, що минає, письменник Тарас Прохасько зауважив один, на його думку, "магічний ритуал". 

Він каже, що українці, зокрема, у його рідному Івано-Франківську, почали готуватися до зустрічі 2021-го задовго до 1 січня, десь у листопаді. Прохасько вважає це підсвідомим бажанням якнайхуткіше розпрощатися з високосним, нефартовим, ковідним, кризовим роком.

 

Як на мене, таке прагнення наростає серед спільноти не тільки, коли мова заходить про негаразди минулих 366 днів. Нетерплячка, прагнення пережити, хто, як може, вижити, перебути "окаянні роки" Зе!режиму, роздратування наслідками власного ж легковажного вибору, обурення, ба навіть часто істеричний сміх над тим, що витворяють з країною вчорашній актор розважального жанру зі своїм "Кварталом", починають домінувати у мізках все більшого числа громадян. Вже не спрацьовують фокуси з відосіками, навпаки, - кожна нова поява Зеленського у публічному просторі породжує хвилю нищівної критики, і не тільки звичних його опонентів чи осіб, обізнаних з тонкощами політики і господарки, але й тих, хто ще вчора почував себе фанатом "Голобородька", хто повірив його солодким обіцянкам і ладен був горлянку гризти тим, хто наважувався вказувати на очевидне глупство такого вибору.

 

У Зеленського не залишилося аргументів для розчарованого електорату, його, здавалося б, буйна фантазія коміка і сценариста вже не дає собі ради креативити, вигадувати, конструювати нові ласощі для обивательських мізків. Платівку "лідера" заклинило, і це особливо відчутно, коли читаєш підсумкове інтерв'ю преЗЕдента у журналі "Фокус".

 

Два роки країна живе, воює з агресором, борсається у карантинних спазмах, пробує самотужки (бо влада живе геть у іншому світі) давати собі раду з новими викликами. Але Зеленський, як і на стадіоні передвиборчих дебатів, як і після здобутої брехнею та маніпуляціями перемоги на президентських виборах, зрештою, як і на щодень, - переконаний: усі завмерли в очікуванні "посадки" Порошенка. Ти їм про звитяги Ірини Венедіктової над Артемом Ситником (вельми сумнівні з точки зору закону), ти їм про "чистого як дитяча сльоза» (а насправді корупціонера та антимайданівця) Олега Татарова, якого протягнули на посаду в Офіс президента, зрештою, про близьку перемогу над ковідом інструментами "Великого будівництва" (насправді безпрецедентної лобістської оборудки президентового тестя, "Великого крадівництва"), а вони знай своє: "посади Порошенка". Тобто майже два роки 35 (чи скільки нас там залишилося?) мільйонів завмерли, і мріють про в'язничні нари для одного чоловіка.

 

І, звісно, Зеленський наголошує, що не буде співпрацювати із потенційним арештантом Порошенком. Ніби п'ятий президент падає на коліна, благаючи блазня про співпрацю! Займається своєю партією, допомагає ковідним лікарням, виступає у Канаді, відкриваючи в Альберті кафедру українознавства. Не має часу на "співпрацю" з Банковою, тим паче, що у неї – свої олігархічні фаворити…

 

Зате Зеленський укотре підтвердив бажання спікуватися з Владіміром Путіним. Для нього це, виявляється, завиграшки, - взяти слухавку і набрати номер однієї з веж Кремля, точніше – бункера, у якому московкий "цар" сподівається перебути коронавірусну чуму. Якщо Зеленському це так легко, то чому, чорти його забирай, він не телефонував Путіну, коли улітку під Зайцевим помирав у муках розвідник Ярослав Журавель? Чому не зв'яжеться з агресором-"миротворцем" з приводу того, що кожний Божий день російські найманці обстрілюють не тільки позиції українських військ, але й мирні населені пункти, і ледь не кожен такий обстріл забирає життя наших воїнів? Чи Зеленський та його оточення виходять на зв'язок з Москвою лише в особливих випадках? До прикладу, коли треба "злити" філігранно задуману ГРУ спецоперацію для затримання "ваґнерівців". Та ще й глобального масштабу, раз уже Netflix зацікавила тема безпрецедентної державної зради, і там погодилися транслювати документальний фільм розслідувачів міжнародної групи Bellingcat. Ясна річ, в ОПУ, звідки власне й пролунав той ганебний дзвіночок, одразу взяли на кпини діяльність Bellingcat. Мовляв, нема підстав довіряти. Атож, у Гаазі, де триває процес над російськими терористами, які біля Торезу на Донбасі збили пасажирський Boeing 777, найприскіпливіші правники вірять Bellingcat, а "квартал", мов Станіславський, далі бурчить: "Не вірю!".

 

Важко вірити, сидячи "на шпагаті" (Зе! каже про це прямим текстом). Одна справа, - подзвонити Путіну, інша – виконати обіцянку "завершити війну". Бо не хто інший, а саме глава ОПУ Андрій Єрмак доклав чимало зусиль для того, аби нівелювати "нормандський формат" мирних переговорів, у якому Путіну доводилося віч-на-віч говорити зі світовими важковаговиками. Натомість ТКГ у зручному для Москви "Мінську" нашпигував кравчуками, фокіними та різними арестовичами, які гнуть відверто капітулянтську лінію, мовчки й не дуже погоджуються з путінським трактуванням агресії в Україну як громадського конфлікту, у якому винен тодішній Київ (читай – Порошенко). Причому, виглядає, мають розв'язані руки: голова парламентської фракції "Голос" Сергій Рахманін зізнався, що дізнається про "стратегію" ТКГ з… деенерівських сайтів, і аж ніяк від повноважних представників України.

 

Отже, за великим рахунком, Україна завершує непростий 2020-й без змін. Утім, - яких змін вам ще потрібно?

 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал