На порозі війни чи зради?

"Ми не обираємо часи, в яких живемо. Єдиний вибір, що ми маємо – дії, якими відповідаємо на виклики". Ця цитата з фільму "Мюнхен. На порозі війни" стала настільки популярною в Україні, що її навіть повторюють з парламентської трибуни. Та й сама стрічка, мабуть, пройшла б повз увагу пересічного глядача, якби не час, "у який ми живемо", і потреба обирати відповіді на його виклики.

Справді, довкола кіно Крістіана Швохова, відзнятого на основі книги Роберта Гарріса тривають суперечки у соцмережах, відшуковуються аналогії, тим паче, що, на перший погляд, їх аж забагато. Але, як на мене, тільки на перший погляд.

Очевидно, автори стрічки ставили собі за мету не подати публіці "черствість, недалекоглядність чи примітивні зиски" британської політичної еліти, яка фактично здала Судети Гітлеру. Вони, навпаки, розповіли про Невілла Чемберлена – тодішнього прем'єра Великої Британії, як про захисника нації. Але для цього варто додивитися кіно до останнього титру. А там чітко й недвозначно сказано, що через рік після "Мюнхенської змови" Британія вступила у війну з нацистською Німеччиною, але саме цей рік дав можливість імперії належно підготуватися до герцю з ворогом… Нічого дивного: стрічку зняла BBC, - британський суспільний мовник, за гроші співітчизників - платників податків. Це вам – не ДОМ і не "Свати" Зеленського…

Тепер щодо закидів на адресу "ситої" Європи, байдужості її еліт, небажання захищати цінності, а радше робити зиск з агресором, апетити якого що не день, то зростають. Так, звісно, як і Чемберлен, сучасні лідери дбають, перш за все, про власну безпеку, а ще – про рейтинги. Та мені видається, що, попри очевидність таких мотивів, все ж превалює розуміння уроків історії. Бо, припустимо, хто-хто, а чинний британський прем'єр Борис Джонсон – це вам не пацифіст на кшталт Невілла Чемберлена з його "У війні не буває переможців, є лише переможені". Саме Джонсон коротко змалював російські перспективи на випадок повномасштабного вторгнення в Україну: "Дуже важливо, щоб люди в Росії зрозуміли, що це буде нова Чечня". І саме з Островів до України зараз надходить відчутна допомога – у вигляді не дипломатичних нот, а протитанкових систем NLAW (аналоги Javelin для коротких дистанцій, які вражають ціль за технологією "вистрілив і забув").

Так, на відміну від Великої Британії, найгірше засвоїла уроки "Мюнхена", як не дивно, Німеччина. Чомусь саме Берлін виявився найслабшою ланкою євроатлантичної коаліції. Ба більше, якщо говорити неупереджено і прямо, то Берлін фактично асистує Москві у її неприйнятних для НАТО амбіціях і непрямо підштовхує нових членів Альянсу (зокрема Хорватію) до схожих кроків. Звісно, на все можна знайти виправдання і причини, але найвагоміший аргумент супроти нинішньої поведінки німецького уряду лежить саме в історичній площині. Це - "Мюнхен" і пакт Молотова-Ріббентропа.

І ще раз повернуся до фільму Швохова. У ньому нема Чехословаччини – жертви злочинної змови "сильних світу цього". Як і в нашій реальності – про Україну дуже часто говорять без України. Не беручи до уваги так званий "нормандський формат", у якому уповноважені лідерами держав "радники" по вісім годин "домовляються домовлятися". А так, - президент США спілкується з Путіним, а Зеленського лише ставлять до відома про наслідки розмов. Я вже писав, що закордонні ЗМІ відверто говорять про причини такої тактики. Мовляв, на Печерських пагорбах розвелося стільки агентів ФСБ і ГРУ, що кожне слово, мовлене там уголос, негайно передається до Москви. Нема на то ради, - серед згаданих "радників" у "Норманді" Україну представляє особа з вельми сумнівною у світовій розвідувальній спільноті репутацією. Андрій Єрмак може скільки завгодно говорити про "непоступливість" своєї делегації у питаннях "Мінська" чи прямих переговорів з ОРДЛО", але 10 пунктів, які буцімто він та його "квартал" тихцем запропонували Путіну, також не є секретом для світу.

Зрештою, все закономірно. Можемо до нестями кивати на "байдужість" Європи, але на тлі заспокійливих "відосіків"-колисанок від "найвидатнішого лідера", розповідей про шашлики, чудову Україну з Буковеля, ця "байдужість" виглядає кардинально по-іншому. Насолода владою, необмеженими можливостями і дармовими (за наш з вами кошт) приємностями життя навряд чи спонукає чинних її осіб до спротиву. Влада досі живе ілюзіями "зустрічі посередині" і ефемерного миру за будь-яку ціну. Час від часу її будять від таких солодких снів гучні голоси опозиціонерів, але вона ладна радше воювати з ними, ніж зі справжнім агресором, який громадить військо довкола кордонів, веде щоденну кібервійну, вбиває у мізки пересічного обивателя страх і зневіру.

З огляду на це, гадаю, українцям доцільніше було б переглянути інше кіно. Це стрічка чеського режисера Бісера Аріхтева "Анатомія зради". Вона – про складну і, відверто кажучи, незбагненну долю Еммануеля Моравеца – чеського політика і військовика. Про те, як патріот і фанатичний противник того самого Мюнхена, анексії Судет, перетворився на "чеського Квіслінга", буквально за рік після окупації Чехії став одним з очільників уряду Гахи за протекторату Гейдріха, не менш фанатичним нацистом. Виходив з простих і доволі популярних нині "за порєбріком" міркувань про "гнилу західну демократію".

От міркую собі – скільки потенційних "моравеців" маємо ми? І я не про Мураєва і К, склепаних на коліні російськими пропагандистами в "окупаційну адміністрацію України". Ці принаймні не приховують своєї "зачарованості на Схід". Я про інших…

Ілюстрація: Кадр з фільму "Мюнхен. На порозі війни"

Устами Зеленського говорить… Путін

Погодьтеся, у голові не вкладається синхронність риторики "найвидатнішого лідера" країни, яка ось уже вісім років є жертвою чужинської агресії, і заяв, що лунають з-за "порєбріка", звідки прийшов ворог. Але насправді це так.

Особливо рельєфно ця синхронність виявилася у недавньому "відосіку"-зверненні Зеленського, у якому він закликав українців "не панікувати": "Зараз єдиний привід для паніки, якщо ми після восьми років війни будемо досі піддаватися паніці, знімати з рахунків гроші, знімати все з полиць, скидати знайомим і друзям фейки й страшилки..." Мовляв, не переймайтеся, все йтиме звичним трибом, - весна прийде, Великдень, шашлики… Такий собі "джентльменський набір" обивателя, зануреного у щорічний кругообіг подій і явищ, людини, яка навіть не ставить собі запитань про світ, в якому живе.

Цю деталь активно підкреслюють медіаадепти Зе-команди, намагаючись в анонімних Telegram-каналах розповідати про "Велике будівництво", "реформи", усіляку всячину, лише не про війну. Незалежні ж експерти прямо вказують, що "заспокійливою колисковою для кота" Зеленський намагався не стільки обнадіяти власний електорат перспективами "закінчення війни" чи зміцнення обороноздатності країни, а… перебити посмак після провалу операції "Арештуй Порошенка".

Такі висновки, звісно, мають певні підстави, якби не враховувати інше. Зеленський намагається перекричати на диво злагоджений хор американських та європейських ЗМІ, які не втомлюються публікувати супутникові світлини концентрації російської армади уздовж кордонів України. І не обмежуються ілюстраціями, а вже відверто натякають на сумнівність "зв'язків" української верхівки зі спецслужбами Росії. Зовсім недавно в американській пресі з'явилася інформація про те, що інструктори ЦРУ дуже утаємничено вишколюють окремі наші підрозділи, оскільки зважають на "широку мережу агентури противника". А Зеленський, тим часом невдало жартує з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, який алярмово летить до Києва, аби, слід думати, урезонити "стратегічного партнера", відкрити йому очі на реальність. Мовляв, "розвідка у вас прекрасна, але ви далеко за океаном, а ми тут, на місці. Думаю, деякі речі ми знаємо трішки глибше про свою державу". Блінкен у відповідь кинув жорстку фразу: "Останнє, що вам потрібно - ще один відвідувач", натякаючи, мабуть, на Путіна…

Але, видається, Владімір Владіміровіч не має нагальної потреби віч-на-віч спілкуватися із Зеленським. Навіщо, коли "миролюбні" та "заспокійливі" "відосіки" господаря Банкової дивно синхронізуються із заявами речників Кремля. Той же Дмітрій Пєсков не втомлюється повторювати, що "Росія ніколи першою не нападає", і відбрикується від цікавих закордонних журналістів звичною фразою: стотисячне військо біля кордонів України рейдує суверенною територією і може робити там, що заманеться. Ба більше, - Москва вважає, що заяви про "російську загрозу" Захід використовує як привід для просування НАТО – цього жупела у сучасній гібридній війні, якого чомусь досі російські стратеги не помічали поблизу своїх кордонів, зокрема у Балтиці.

Як свідчить свіже опитування більш-менш незалежного російського "Левада-центру", 75 відсотків росіян не виключають, що напруженість на кордонах двох буцімто "братерських" країн може перерости у повномасштабну війну.

Вони готові. А Зеленський? Зеленський, як написала журналістка Лариса Волошина про "відосік" президента, "досі вірить Путіну. Тому моя відповідь на питання: "Що це було?" така: "Це була відповідь російського президента на запитання про можливий напад на Україну у виконанні артиста самодіяльності".

Мовби пробуючи "змазати" неприємний присмак від "заспокійливого", Зеленський ні сіло ні впало заявив, що Росія може окупувати Харків. Причому, знову "у молоко". Як пояснюють військові фахівці, той напрямок є найзахищенішим, у порівнянні з іншими ділянками ймовірного фронту.

І ще одна деталь. Дарма Зеленський пов'язує споживацький ажіотаж довкола харчів першої необхідності ("гречка і сірники" у його трактуванні) з очікуванням війни. Радше це тривожний симптом економічних експериментів, якими Зе!команда намагається алярмово прикрити власну недолугість і невігластво. Заяви про запровадження "продуктових карток" навряд чи заспокоять обивателя "кінця епохи бідності", а "державне регулювання цін" тільки роздратувало виробників і торговців. Вже кілька мереж заявили: якщо таке трапиться, вони просто не викладатимуть на прилавки товари з "державного переліку". І таке станеться через катастрофічну прірву між тарифами на енергоносії та купівельною спроможністю населення. Дарма радник Офісу президента Тимофій Милованов намагається перекласти відповідальність на Путіна, мовляв, той "тактично допомагає" розкручуванню інфляційної спіралі. До 2019 року країна воювала з Путіним і тримала планку тарифів. Просто біля керма була команда, яка вміла і знала, що та як робити. І не співала з голосу агресора.

Ілюстрація з відкритих джерел

Закон про "тощо"

Олексій Данілов, секретар "ручної" для Зеленського Ради нацбезпеки й оборони, у недавньому інтерв'ю, мабуть, необачно оприлюднив "велику державну таємницю". Він розповів про юридичний механізм, яким керується не тільки особисто, а й, слід думати, уся суддівська когорта України. 

На запитання журналістів, чи конституційно запроваджувати санкції проти власних громадян, цей випускник Академії внутрішніх справ самовдоволено відповів, що, мовляв, "дуже уважно читає" закони. А в законі про санкції є "кома і слово "тощо". На уточнення, чи трактує він слово "тощо" у законі як можливість запровадження санкцій, Олексій Данілов відповів: "Давайте ми з вами не будемо тлумачити. Тут якраз проблема, тому що кожен читає як вважає за необхідне".

Ось так, "тощо" в законі – це поле для імпровізацій, маніпуляцій та суддівської еквілібристики. І це поле за роки каденції ще одного "юриста" за сумісництвом, а насправді – фахівця розважального жанру Володимира Зеленського розширилося настільки, що вже час, мабуть, замінити Конституцію України на Закон про "тощо". Інша річ, що у законі про санкції взагалі немає частки "тощо". Взагалі!

Жарти жартами, - але в країні Зе! темпами сумнозвісного "турборежиму" галопує повернення навспак, - у найгірші часи Януковича і Ко. Звідси, - залякування і шантаж, дифамація і відверто брехлива пропаганда проти лідерів інакодумців, - за лекалами ольгінських "професорів", геть як у путінській Росії. А за скроєними ще одним одіозним персонажем часів "вічно легітимного" Андрієм Портновим інструкціями слухняні суди, керуючись законом про "тощо", шиють білими нитками справи проти неугодних Зеленському політиків, патріотів, ветеранів та волонтерів.

Про так звані "справи" проти п'ятого президента годі й говорити. Державна зрада, "торгівля на крові", "нелегітимні призначення", "злочинні накази" (у випадку рейду наших моряків до нашого ж порту на Азові), і таке інше, словом "тощо". Вже не буду вдаватися у дріб'язкові особисті образи у "відосіках" на адресу людини, з якою країна пройшла найважчу фазу російської агресії, людини, яка зуміла не тільки вистояти, але й переконати світ у справедливості українського опору, згуртувати міжнародну антимосковську коаліцію. Людини, завдяки якій Європа і Америка зрозуміли, що кремлівські зазіхання на Україну Україною не завершаться, що Путіну ходить про повернення "сфер впливу", про реставрацію "імперії зла".

Зеленському цього не зрозуміти апріорі. Ну, не може оцінити обиватель та інфантил масштабу особистості. І не тільки політика, будь-кого успішного, компетентнішого, вправнішого і мудрішого. Натомість - заздріть, гнів від безсилля, зловтіха і тупе, вульгарне зубоскальство.

І марно волати про стотисячні армади агресора уздовж українських кордонів, про те, що ворог використовує будь-яку нагоду, аби завдати удару по Україні. Марно, як, до прикладу, Андерс Аслунд, співробітник Atlantic Council, риторично запитувати: "Чи Зеленський і Єрмак з'їхали з глузду? Вони переслідують найбільшого іноземного інвестора Arcelor-Mittal та колишнього президента Порошенка за дурниці в цей критичний час".

До слова, недавні кібератаки на урядовий та сайти інших державних установ – теж на відповідальності "масовиків-затійників", зокрема віцепрем'єра з питань цифрової трансформації Михайла Федорова. Це ж він кілька місяців тому пихато, як і Данілов, заявляв про "перебільшення" тих, хто каже про вразливість кіберзахисту країни. Усі заклики до відповідальності, здорового ґлузду, апеляції до, врешті-решт, інстинкту самозбереження, зависають у повітрі, коли йдеться про реакцію на них "найвеличнішого". Він насолоджується життям сибарита, відпочиваючи то у Гуті, то в Буковелі, то казна-де, а найзадіянішими у "справі оборони" України виявляються суддівські стряпчі, готуючи "арешт" Порошенка.
Все, звісно, можна списати на параною, на патологію мізків, на недорікуватість та юродство блазня. Але мені видається, що це пояснення – для лохів, тих, хто вчора чманів від "вождя", - вони ковтнуть. Радше йдеться про тваринний страх Зеленського – маріонетки у чужих руках, за невиконані обіцянки своїм патронам. Бо саме вони небезпідставно ненавидять п'ятого президента, - за впертість, непоступливість і авторитет. Він, - як кістка в горлі, і Путіну, і Коломойському. І жодні закони про "тощо" не стануть на заваді.

А "тощо"… Переслідування Порошенка вже стали пробним каменем для міцності Зе!режиму. Він «поплив», коли мова зайшла про персональну відповідальність. І "200-відсоткової" генпрокурорки, яка не поставила свого автографа під аферистичною "підозрою". І судді Печерського суду Віти Бортницької, - вона вирішила за доцільне піти у відпустку за власний кошт, ніж оголосити текст ухвали про арешт активів п'ятого президента. Ми ще побачимо сотні таких "тощо". Ефект доміно називається.

Ілюстрація з відкритих джерел

"Ходім лишень до Вифлеєму…"

Знову на календарі Різдво. У такі миті ми перебуваємо у стаєнці, біля ясел з Божим немовлям, - де б не ми були фізично, - куди нас запрошують біблійні пастушки, і про яку згадав у цьогорічному Різдвяному посланні блаженніший Святослав: "Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об'явив нам" (Лк. 2, 15).

Для мене особисто постійною дилемою Різдва є затишна й пастельна атмосфера вертепу, де народився Христос, і гіркий шлях, який випав Йому на цій грішній землі. Шлях, наперед визначений пророками, сповнений тернів, сумнівів, переслідувань і постійного болісного вибору. Шлях, що врешті-решт завершився муками на Голгофі. І не лише через те, що так трапилося "згідно з Писанням".

Зазвичай у передріздвяних клопотах і цейтноті ми забуваємо, що народжений в убогих яслах, всипаних однак коштовними дарами Трьох Царів, відтак тридцять років йшов до усвідомлення і проповідування нового вибору для всіх. Вибору, названого Новим заповітом. На противагу старим і, здавалося б, випробуваним правилам співжиття. Утім непридатним для людськості, для її майбутнього, для нормального життя і за великим рахунком виживання. Бо не можна постійно бути у страху та переживаннях, будувати стосунки за принципом "око за око", тримати за пазухою камінь для ближнього, живитися недовірою та підозрами. Бо людина – творіння Боже, мусить ходити випрямившись, бути вільною і самодостатньою, водночас – відповідальною за свої вчинки і за свій вибір.

Новий, геть інший шлях пропонує кожному з нас народжене понад дві тисячі років тому "світло від світла". Воно запалює у людських душах маленькі вогники великого світла Божої любові, милосердя і людяності. Інша річ, що свічечка ота теж потребує жертви. Невеликої, проте не для кожного прийнятної і зрозумілої. Інша річ, що той скромний вогник може не втриматися перед несамовитими вітрами пристрастей, злоби й нечесності, перед спокусою вивищення або ж примусом приниження, перед несосвітенними ілюзіями чи безглуздям вседозволеності і фата-морганою всесилля. Інша річ, що не кожному під силу відповідальність вибору: хтось кидається стрімголов за ласим, однак сумнівним, а хтось опускає руки, здавшись, як кажуть, на волю Божу. Однак Богочоловік, народжений на санях чи у яслах, навряд чи схвалив би інфантилізм і безпорадність, оскільки Він свого часу також обирав між суєтою суєт і вічністю. І саме через Його вибір кожен з нас досі прямує до свого, особистого Вифлеєму. Щодня, щогодини, кожним вчинком чи бездіянням, кожним порухом душі чи її байдужістю, кожним виявом довіри чи навпаки.

Тому з погляду вічності неважливо, що вигукуватиме натовп услід нам: "Осанна" чи "Розіпни!..". Це вже було… Так волали Цареві чи, якщо бажаєте, назаретському теслі. "Не сумуй надмірно, - казав святий Августин, - один з розіп'ятих розбійників був спасенним. Не тішся надмірно, - інший розіп'ятий розбійник був проклятим".

Важливо, що наш, як і Його, Ісусів, шлях розпочався з Вифлеєму, куди нас запросив Той, хто своїм народженням, а згодом – і жертвою, змінив цей світ до невпізнання. Поклавши у його підмурок наріжні камені Любові, Добра і Милосердя. Спорудивши у кожній душі її Вифлеєм, її Єрусалим та її Голгофу. Давши нам внутрішній голос, який втримує нас серед цього несправедливого, жорстокого і водночас такого крихкого, тендітного світу. Голос, який може бути найвитонченішим катом, рівно ж як лікарем для недужого.

Напередодні Різдва Христового бажаю кожному з вас, наші дорогі читачі, прислухатися до цього тихого голосу і почути у ньому поклик до Вифлеєму. Хай свята будуть для вас затишними і погідними, хай новонароджене Дитя Боже дарує вашим родинам віру, надію та любов. Хай над кожною оселею засяє Вифлеємська зірка, і її світло не згасає над нами ніколи.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ілюстрація: Остап Лозинський. Сьогодні не стало цього незбагненного і великого художника. R.I.P