Путин против Путина

Автор: Євгеній Бабушкін. Джерело: Сноб
Далі: тут

Ночь в Грозном. Есть  ли  разница между Путиным и террористом

Автор: Юрій Божич. Джерело: Новое время

После Крыма и Донбасса любые военные действия России являются действиями страны-террориста, даже если она переходит от агрессии к вынужденной обороне

В ночь накануне выступления российского президента перед Федеральным собранием боевики-исламисты в Грозном захватили Дом печати. Информагентства разнесли весть о жертвах среди местной полиции, «Кавказ-Центр» выложил у себя на сайте видео: стрельба, взрывы, пламя пожарищ. К утру Национальный антитеррористический центр РФ сообщил о полном уничтожении налетчиков. Эпизод «маленькой победоносной войны» был завершен.

Далі: тут

Профанам о сакральном

Автор: Ілья Мільштейн. Джерело: Грани.ru

Собственно, а что вы хотели услышать? А, догадываюсь. Вы захотели узнать об истинных причинах глобального политического кризиса, в который погружена Россия. Вы испытываете сильную тревогу, читая ежедневные сводки с украинских фронтов, и вы надеялись выяснить, когда кончится война. Вас волнуют внутриполитические проблемы, связанные с ликвидацией институтов гражданского общества, и вы рассчитывали получить исчерпывающий ответ на этот вопрос

Далі: тут

На пути к потере

Автор; Авраам Шмулєвіч. Джерело: ТСН
Можно ли говорить, что теракты в Грозном могут стать отправной точкой Третьей чеченской войны? Вероятно, нет. Потому что на самом деле чеченская война и не прекращалась. За то время, которое прошло после развязывания Путиным Второй чеченской войны, разве что изменился ее формат – на диверсионно-террористический. Но война не прекратилась.
Далі тут

Проблема  Путіна чи проблема росіян?

Слід якомога хутчіш позбуватися укоріненого стереотипу, мовляв, все стане на свої місця після усунення ВВХ від влади у Росії. В Україну повернеться мир, світ позбудеться потреби вибудовувати нову систему безпеки, країни, НАТО вони чи ні. Якби так було насправді, то реально виграшним для всіх став би давній китайський принцип, згідно із яким варто сидіти на березі, очікуючи благословенного часу, коли рікою попливе труп ворога.

Однак реально Путін – лише втілення ментальності і життєвих налаштувань переважної більшості своїх співвітчизників. Можна говорити лише про поодинокі аномалії, утілені у постатях Макарєвіча, Борового, покійних Анни Політковской и Валєріі Новодворской. Ну, ще з десяток прізвищ є серед цього «розстрільного» списку...

Решта, - зі знакових осіб зі, здавалося б, перспективними репутаціями, не витримують головного тесту – випробування «українським питанням». І Навальний, що не бажає «віддавати Крим», і Ходорковскій, який раптом став адептом «імперськості» на трибуні ПАРЄ, - всі вони, попри особисті образи на Путіна і його режим, - говорять голосом «русскаго народа».

Учора колеги з мережного ресурсу «Сноб» вдалися до цікавого експерименту. Вони виклали у мережі головні тези двох путінських послань до Федеральних Зборів РФ – за минулий 2013-й, і актуальне – від 4 грудня 2014 року. Під кожною тезою залишили можливість схвалення читачами. Так от: Путін-2013 програв Путіну-2014 майже «всуху», на час написання цих рядків рахунок становив 2152 проти 9548 голосів.

Для тих, хто, ігноруючи розмаїті соціологічні зрізи, киває на тотальний страх у душах росіян, скажу, що до цього голосування ніхто нікого не змушував, рівно ж як ніхто нікого не каратиме за висловлену ним думку.

Отже, такою є реальність. І після неї вже зовсім по-іншому розумієш слова Ангели Меркель, мовляв «друг Вова» живе у паралельних світах. Стосовно самої канцлер – так, стосовно майже всієї світової спільноти (за поодинокими винятками) – безсумнівно. Але аж ніяк не стосовно Росії. Він – Путін – і його попередники створили свій паралельний світ на велетенській за обширом території від Нарви до Петропавловська-Камчатського. У цьому світі направду все інше – уявлення про цінності і пріоритети, людське життя і суспільні рефлексії, влада і народ, олігархи і жебраки.

І метафора Владіміра Тітова на Руфабулє («Когда умученный «путинкой» организм орёт «Сталина на вас нет, вы ещё не видели настоящий голодомор и репрессии!», большинство окружающих смотрят на него так, будто он обкушался огурцов с молоком и не успел добежать до туалета») видається акурат точною для окреслення кардинальної «іншості» цих двох світів. 

Іноді я думаю, що недаремно в історії трапився часовий збіг російської агресії в Україну і спалаху лихоманки Ебола. Дві біди корелюються між собою своєю здатністю інфікувати здорові організми. Про Еболу не говоритиму – не фахівець. А ось метастази паралельного світу (попри ізоляціоністські філіпіки Путіна) сягнули ледь не найглухішого загумінка планети. І долати їх складно, особливо дотримуючись, так би мовити, «демократичних стандартів». Бо як угомонити угорця Орбана чи чеха Земана, як переконати мадам Ле Пен? Палкими промовами про ненасильство? Апеляціями про «крайню стурбованість». Між тим уважають, що Україні вистачить і цього...

Санкції? Путін легко може говорити зі своїм виборцем на цю, здавалося б, слизьку тему. Він скаже, що йому, - мешканцю російської глибинки, - не звикати до щєй і рєпи, що, мовляв, ще трохи – і будемо розкошувати на європейських перинах та харчах, як «дєди, которіє воєвалі», в 45-му. І його почують, ба більше, - самі собі урізатимуть пайку і здаватимуть сусіда, який злословитиме з приводу антинародної влади. Самі рватимуться на фронт, - хто від безпросвіття, а хто – заради тих чужих перин і харчів. І ніхто не питатиме, за що загинув той чи інший Іван. Хіба Васільєва з її «Грузом-200», але хіба її чують у Чухонській губернії?

Проблема не в Путіні, проблема – в народі, розбещеному імперською вседозволеністю й імперським же приниженням. У народі, звиклому до пряника впереміж з батогом, жадібному до дармівщини, ласому на чуже. У народі, який вічно сподівається на «авось» і проклинає Бога, світ, кого завгодно, лиш не себе, коли його надії не збуваються. Ми гадаємо, що то його біда, а він уважає себе щасливим.

...Що робити з таким народом?

Ігор Гулик. Ілюстрація: ura.ru

Касетні бомби від  Human Rights Watch

Учора новинні стрічки  інформаційних агенцій рясніли повідомленнями від поважної міжнародної правозахисної організації  Human Rights Watch, яка звинуватила українських військових у застосуванні касетних боєприпасів, заборонених усілякими конвенціями. Відтак з’явилися категоричні заперечення наших компетентних осіб та установ. Питання, здавалося б, вичерпане. Однак...

Є такі люди, ба навіть – цілі структури, яких важко запідозрити в упередженості, дворушництві, тим паче, - у злих намірах. Однак час од часу із їхніх уст (наприклад, Германа ван Ромпея), або ж речників (коли йдеться про позицію цілих організацій) іноді лунають зовсім неочікувані, абсолютно несприйнятні речі. Відтак ми чуємо щось про «труднощі перекладу», неправильне трактування тощо. Журналісти називають незгарбних артикуляторів ще більш несуразних думок «корисними ідіотами».

До чого це я, запитає шановний читач. Та до того, що вчора стався доволі дивний збіг. Одного і того ж дня про застосування Україною касетних бомб на Донбасі заявила не тільки HRW, але й Міністерство закордонних справ Росії. Там уповноважений МЗС з прав людини господін Константін Долгов презентував третій (!) том «Білої Книги про злочини на Україні» (не прискіпуйтеся до займенника «на», подаю назву за тріумфальним повідомленням ТАСС). Так от, у цьому брудному пасквілі майже дослівно повторено «звинувачення» фахівців Human Rights Watch...

Постає проблема першоджерела. Книгу, знано, не підготуєш за п’ять хвилин. На це потрібно щонайменше тиждень. А на талмуд від Лаврова – значно більше часу. Повідомлення HRW нам подали, як свіже. Хто звідки списав? Гадаю, відповідь очевидна.

Нас звикли зацитькувати, коли йдеться про думку наших зарубіжних партнерів. Зовсім недавно об’єктом журналістської критики і не тільки, стали відверто антиукраїнські факти у діяльності окремих представників місії ОБСЄ на Донбасі. Human Rights Watch, здається, має шанси теж спричинити недовіру до себе після таких прикрих збігів.

Звісно, ніхто не має наміру транслювати окремі епізоди на всю досьогоднішню практику HRW. Але й не варто перекреслювати її корисним для Путіна «ідіотизмом». Бо якщо послуговуватися лекалами і чернетками з пропагандистських «білих книг» Кремля, то можна взагалі дійти до маразму. Виправдання «гуманітарних конвоїв», яким, в лавровській інтерпретації, Київ чинить опір, твердження про те, що «мільйони громадян України позбавлені можливості дивитися не тільки випуски новин, але й улюблені передачі російською мовою», - чого тільки не знайдеш   в презентаційній промові господіна Долгова. Особливо тішать його філіпіки про «неонацистські марші» в Києві і про те, що Росія «не втручається у внутрішні справи інших держав, зокрема й у внутрішні справи України».

Та залишмо Долгову його «білу книгу», хай покладе на полицю щефа і тішить власне самолюбство. Що ж до HRW, то побажаймо її фахівцям ретельніше ставитися до своїх «проколів». Адже вчорашній епізод – це граблі, на які наступила Human Rights Watch після жовтневого скандалу. Тоді, нагадаю, речник МЗС України Євген Перебийніс заявив, що шанована організація «стала жертвою елементарного шахрайства з боку терористів». Шахрайство ж Лаврова і К виглядає не таким елементарним, як тоді...

Ігор Гулик. Ілюстрація:  espreso.tv

Про долю  революції

Чимало політтехнологів, а ще більше так званих політологів, прогнозують Порошенкові долю Януковича. Мовляв, якщо чинний президент й надалі „танцюватиме на старих граблях”, він доведе, що глава держави в Україні, обраний на потребу моменту, здатен відсидіти не більше однієї каденції. Аргументів предостатньо, як, зрештою, не бракує їх у кожного, хто бодай трохи цікавиться політикою. А от щодо висновків, то з такою публікою можна і треба полемізувати.

Реально визначити „долю революції” дочасні вибори 26 жовтня навряд чи могли. Переформатувати коаліцію – так, майже без сумнівів; дати країні нового прем’єра – так, як бачимо, за сприятливих обставин; визначити головних фігурантів майбутніх президентських перегонів – ледь не однозначно. Але повністю розвернути країну навряд чи поталанить.

Навіть найзатятіші опоненти Порошенка і його команди після Майдану втямили, що в країні сформовано носія головних демократичних цінностей, і відмовитися від цих реалій, значить, – готувати крах власним перспективам. Я не кажу тут про середній клас, його в Україні ще явно бракує, хоча ентузіазму і впливів – хоч греблю гати. Як на мене, маємо цілковито український феномен: більш-менш успішні вітчизняні підприємці ще не встигли повністю розірвати зв’язок з середовищем, з якого вийшли: хто видряпався самотужки, кого підштовхнули. І це середовище акурат є гарантом незворотності змін. Хоча пересічний мешканець українського села чи невеликого містечка самотужки не „підніме” Україну, однак він досі впливає на підприємливого родака, однокласника, сусіда, який зумів у місті зіп’ятися на ноги.

Долю революції, у даному випадку, слід розглядати як те, що вже відбулося, і не має особливого значення, залишиться Порошенко на своїй посаді чи піде, поступившись іншим.  Множинність згаданих вище середовищ, з одного боку видається дуже проблематичною у сенсі так званої „єдності нації”, бо переслідують вони розмаїті інтереси; з іншого ж – ніколи не дозволить узурпувати владу, консолідувати в одних руках чи в руках певного клану такі важелі, які уможливили б фатальний крен держави.  

Навіть якщо застосувати до постмайданної ситуації знану формулу про те, що плодами революції користають покидьки, то найцікавішим вітчизняним феноменом є те, що цих „героїв” кожен знає в обличчя і відповідно ставиться до них. Ми пережили „час недороблених героїв” (за Томасом Вордом), і тепер „героїв зовсім нема”. З точки зору ідеаліста – ситуація вкрай катастрофічна. З точки зору послідовності змін – абсолютно логічна й проста: „Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти - то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені” (Курт Воннегут).

Додамо також, що „наші мільярдери”, не зважаючи на так зване ідеологічне розмаїття їхніх уподобань, встигли інтегруватися у світову господарку, і, врешті-решт, саме Майдан спрацював як доволі потужних іміджевий чинник у цьому процесі. Тому „доля революції” рівно перейматиме і Порошенка-олігарха, і Коломойського, і Фірташа. Інша річ, що країна ще довго спостерігатиме за їхніми міжусобними чварами. Але нема на те ради, – так є повсюди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: avivas.ru