Ілюзія порозуміння
Ілюзії, зрозуміло, бувають різними.
Є тихі та інтимні, з якими людина може цілком безхмарно прожити увесь вік, так і не зазнавши
відчаю розчарування. Є агресивні, – вони штовхають на вулиці та майдани, ворохоблячи
загальний спокій, опановуючи натовп, провокуючи його на божевільні з точки зору
здорового глузду вчинки.
Ілюзії, знано, мають свої причини і джерела. У першому випадку, – вони плід
особистісного невдоволення від невпорядкованості повсякденного трибу, від
штучних перепон для самореалізації, від бажання змінити щось у нуднуватій
патоці буднів. Другий випадок, зазвичай, є вислідом маніпуляції, стороннього
впливу на людські інстинкти, інструментом реалізації не надто шляхетної мети.
Природно, кожна команда, якій таланить осідлати владні важелі, прагне,
насамперед, особистого спокою і комфорту. Його легко досягнути, створивши
ілюзію всезагального миру та порозуміння на підпорядкованому терені. Чому обов'язково
ілюзію? Бо тотальний спокій і лад можливі лише на Личакові і схожих місцях,
суспільство ж, якщо воно здорове і динамічне, сповнене протиріччями,
діаметрально протилежними інтересами, зрештою, емоціями і переживаннями.
Нові парламентарі хочуть видати за креатив свій «європейський шарм» у
підходах до управління країною. Ще поза нардепівськими фотелями вони мали
досвід співпраці з європейським структурами, отримували звідти немало коштів.
Не варто применшувати й їхніх заслуг – на ці гроші вони підтримувати корисні ініціативи,
працювали над проектами реформ, як от Ганна Гопко. Інша річ, що ці розробки
витримали лише випробування... папером. Хоча до нового статусусвоїх авторів
сприймалися загалом якщо не вельми позитивно, то, принаймні, з розумінням того,
що бодай хтось переймається перспективою України. Певна атракція, натяки на інтелектуальну
потугу, вміння переконувати у здійсненні ілюзій, відсутність остраху перед
ламаннями стандартів, – ось що, на мою думку, зіграло на руку, зокрема команді
Андрія Садового. Саме інструмент «ілюзії порозуміння» дозволяв і дозволяє йому
роками нишком провертати особисті оборудки, постійно апелюючи до «загального
добра». Саме оця ілюзія живить легковірних львів’ян
кожного разу, коли їхній мер розпочинає чергову свою аферу.
Якщо реформатори із «Самопомочі», особливо ті з них, хто ускочив у її потяг,
бажаючи отримати депутатський мандат, візьмуть на озброєння звичну практику
свого партійного боса, то весь їхній колишній імідж, всі їхні досьогоднішні
набутки підуть з димом. Бо, як з'ясовується зовсім хутко, вони направду були
ілюзіями.
Я не буду повертатися до заяложених тез про трансформацію особистостей під
упливом владних повноважень. Я хочу говорити про ціну, яку платить ераїна за
технологічні вправи «нових», про те, що нас чекає, коли ілюзія порозуміння
розвіється з димом.
Реальних проблем не вирішиш за допомогою ілюзій. Лише притлумиш, загнавши у
далекий куток. Тоді варто очікувати, що колись вони вилізуть найнепристойнішим
чином.
