Вокзал для двох?
Спроби
виокремлення «коаліції в коаліції» між БПП та «Народним фронтом», про які
говорять все частіше у контексті не стільки ухвалення першочергових законів для
подолання кризи, скільки як про інструмент майбутніх змін до Конституції,
тільки на перший погляд видаються оптимальними. Так, звичайно, можна намріяти,
що, маючи потрібну кількість депутатських багнетів, легко витворити комфортні
умови для подальшого правління, роздерибанивши наперед дві (а, тепер – може й
три – з Турчиновим) найзначущіші посади в країні, пообіцявши «супутникам» щось
ласе (згідно із їхнім суспільним ранжиром). А хіба може бути непривабливою для
нинішньої «еліти» перспектива збереження статусу кво аж до майбутніх виборів
президента, світле прем’єрське майбутнє на кілька років наперед, парламентська
«лафа», принаймні до 2019 року?
Але
є проблема, яку я б не ризикував зневажати, а тим паче – відкинути, наче
непотрібний атрибут процесу. Проблема, яку колись Роберт де Фльор окреслив дуже
влучно: «Демократія – це ім’я, яке дають народові, коли його потребують».
І справді, у запалених жадобою влади мізках політиків іноді бракує місця для
роздумів над тим, хто, врешті-решт, доручає їм правити. Це від того, що
електоральні акти бувають украй рідко, а час міжвибор'я не передбачає жодного
контролю посполитих над обраними.
Але акурат на піку волевиявлення маємо небуденну активність
людей, які раптом згадують, що й від них щось залежить.
В Україні можна, здається, витворяти все, лише не речі,
які суперечать ментальним, неписаним законам, які лежать у царині підсвідомих
табу. Навіть за часів комунізму, коли видавалося, що слово, зронене генсеком чи
«першим» райкому, – то беззаперечне керівництво до дії, селянин з хутора
міркував, чи й справді йому те треба робити запопадливо і до самозабуття, чи,
може, ліпше знайти шлях видимості виконання, а насправді лишити все, як є. Два «гетьмани»
на 46 мільйонів там, де, зазвичай, стільки є, щонайбільше на трьох, – варіант
сумнівний до абсурду. І тут не спрацюють палкі промови про «єднання» Заходу і
Сходу, тут горохом об стіну стануть заклинання про біди економічної кризи,
загрозу війни, світле європейське майбутнє.
Навіть якщо це спробують зробити тишком-нишком,
замкнувшись у стінах Верховної Ради, то я не дам й відсотка гарантії, що відтак
хтось зможе позбирати цеглу, з якої зведено будівлю на Грушевського, – її
рознесуть ущент. Це – не погроза, це проста констатація того, що думають, але
ще не втілюють, українці про своїх нинішніх верховодів.
Сповнення мрії про таємну узурпацію влади, про визначене
коло уповноважених говорити від імені всіх, може закінчитися для її ініціаторів
«вокзалом для двох» на кінцевій станції їхніх політичних кар'єр.
