Солон и равнодушные

Автор: Віталій Портников. Джерело: espreso.tv

Солон принял решение лишать гражданских прав лиц, которые не проявили интереса к общественной жизни – то есть, обыкновенных безвредных обывателей. Плутарх объяснял этот закон Солона желанием правителя, чтобы каждый гражданин “сейчас же встал на сторону партии, защищающей доброе, правое дело, делил с нею опасности, помогал ей, а не дожидался без всякого риска, кто победит”.

Далі: тут

Ілюстрація: uk.wikipedia.org

Колонка №8

Автор: Грігорій Рєвзін. Джерело: Эхо Москвы

Три дня мучился некоторым несовпадением мыслей с моими либеральными друзьями. Но теперь, когда Шариф и Саид Куаши благополучно застрелены, я позволю сказать несколько слов. Мне кажется, мы не правильно трактуем трагедию в Париже как атаку исламистов на священный европейский принцип свободы слова.

Я никоим образом не оправдываю убийц, не хочу сказать, что карикатуристы сами нарвались и т.д. Местные верующие так часто оскорбляют мой мозг, что я вовсе не против, если кто-то оскорбляет их чувства. Я о другом хочу сказать. Мне кажется неверным считать журнал "Шарли Эбдо" выражением свободы слова. Если мы делаем это, то оказывается, что свобода слова нужна для того, чтобы производить бессмысленные непристойности.

Далі: тут

Ілюстрація: charlie hebdo

Від еротики до нецензурщини – «свобода слова» в «ЛНР»

Автор: Андрій Діхтяренко. Джерело: Радіо Свобода

Луганські бойовики занепокоїлися станом інформаційної політики у так званій «республіці». Напередодні Нового року опублікований «Закон про засоби масової інформації», в якому місцеві «законотворці», зокрема, запровадили положення про «неприпустимість зловживання свободою масової інформації» та розробили окрему статтю, що присвячена «експлуатації інтересу до сексу».

Далі: тут

На фото: Ірина Філатова, яка була першим так званим «міністром культури» угруповання «ЛНР», що визнане в Україні терористичним. Ілюстрація: соціальні мережі

Фарисеи, террористы и свобода слова

Автор: Ігорь Яковєнко. Джерело: каспаров.ru

Путинский режим также как исламские террористы бдительно стоит на защите религиозных чувств от угрозы оскорбления. Доводы разума бессильны объяснить и тем и другим абсурдность и внеправовой характер этой формулы: "оскорбление религиозных чувств". Кто и что является критерием "оскорбленных чувств"? Чувства, например, Рамзана Кадырова оскорбляет по его словам вид женских волос, неприкрытых платком. Пора вводить обязательное ношение платков? 

Далі: тут

Ілюстрація: argumentua.com

Ретроспективний погляд із 2014-го в 1989-й

Автор: Леонідас Донскіс. Джерело: Український тиждень

10–20 років тому до європейського клубу могла потрапити лише країна, що надала докази власної демократичності. Важливе значення мали деякі цінності й зобов’язання. Тепер ми, певно, вступаємо в нову епоху світової політики: головне – це фінансова дисципліна, вигідність країни для фінансового союзу та її економічна поведінка. Колись східноєвропейці щиро вірили, що верховенство права, готовність до демократії та дотримання прав людини – це перепустка до «райського» Заходу, ключ до його уваги, поваги й навіть безпеки.
Боюся, зараз ми втрачаємо це

Далі: тут

Ілюстрація: news.trk.net.ua

Складнощі перекладу?

Німецький канал опублікував повну версію спотвореного російськими політиками і ЗМІ інтерв'ю Яценюка

Джерело: УНІАН

"Російська військова агресія проти України - це посягання на світовий порядок, і це посягання на європейську безпеку. Ми добре з вами пам'ятаємо радянську invasion як в Україну, так і в тому числі - в Німеччину. Цього треба уникнути. І нікому не дозволено переписувати результати Другої світової війни, що намагається зробити президент Росії пан Путін".
Далі: тут

Ілюстрація: gazeta.lviv.ua

Чому боїмося автократії

Передвиборча істерія насамперед, а відтак і традиційно довгий „підрахунок голосів”, нагальні потреби оборони притрусили листям забуття деякі приземленіші проблеми, які у час затишшя постають перед пересічним мешканцем у всій своїй „красі”. Це, однак, не означає, що вони зникли, вивітрилися або ж пішли із димом виборчих пристрастей. Обивательські фобії – пожива для політтехнологів, які починають гру на рівні підсвідомості маргінесу, підкидаючи туди дрібку невеселих думок про завтрашній день.

Серед схожих технологій – „створення” перспективи авторитарної влади, яка обов’язково почне наступ на свободи та вольності, пригнобить інакодумство, вишикує всіх на свій штиб. Такі закиди лунають у город президента, який, кажуть, отримав більшість, і почне ламати країну через коліно.
Але... Хтось із знаних письменників дуже метафористично змалював стан жінки, яка втратила заможного чоловіка. Втираючи сльози, волаючи від жалю за померлим, вона, – каже нам автор, – по суті шкодує себе, бідолашну. Залишену на поталу долі, самотню, а, може, й не надто забезпечену.
Кожне порівняння кульгає, висловлене – далебі, на обидві ноги. Але, як це не парадоксально, дуже скидається на лякалки українських політиків про засилля тоталітаризму. Так, ми боїмося втратити ті здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд. І, до слова, робимо це без остраху бути покараним, у всякому випадку, розраховуючи на те, що минеться, „залатвиться” через знайомих, посередництвом шепнутого слівця або ж чудодійного конверта з хабарем. Так чинить майже сто відсотків, так діє влада, так беруть з неї приклад посполиті.
Тому коли хтось починає казати про потребу „диктатури закону”, ми внутрішньо мобілізуємося проти такого повороту подій. Бо сприймаємо його за наразі ще примарну, але загрозу усталеному плинові речей, яка здатна зруйнувати комфорт і невимушеність полагодження наших особистих проблем. Коли хтось починає натякати, що, мовляв, варто було б навести у країні лад з виконанням чинної Конституції, ми обираємо інший шлях – ліпше напишемо нову, а вже відтак почнемо дотримуватися її літери й духу. Напишемо, ясна річ, врахувавши свої потреби й запити.
Ось і зараз, коли пишу ці рядки, мимомволі міркую над тим, що попросив мене знайомий. У нього боргів за „комуналку”, мов реп’яхів на кожусі, хоча заробляє, як на наш час, не надто зле. Але замість того, аби піти до жеку і спробувати щось робити, він набирає мій мобільний і питає, чи, бува, я не маю когось знайомого, аби „допоміг”. Що порадите: пособити товаришу?
Ігор Гулик. Ілюстрація: rossiarusskie.biz