Мисливець на лисиць

Путін покладається на банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної Росії

Генеза нинішнього російського правителя все частіше схиляє мене до паралелей зі знаною стрічкою британця Беннета Міллера, назва якої й стала заголовком до цих нотаток. Головний герой фільму, режисер якого отримав найвищу нагороду Канн минулого року, - так от мільярдер і псевдофілантроп Джон Дюпон, - заповзявся було тішити власне самолюбство не статками давнього роду зброярів, а славою коуча з вільної боротьби.

Алюзія з сюжетом володаря «Пальмової гілки» не вичерпується захопленням Путіна джиу-джитсу, - здається, цей варіант іміджу вже не надто пасує пристаркуватому ботоксному «мачо». Таке враження, що Путін крок у крок повторює лінію поведінки самозакоханого Дюпона, винагороджуючи тих, хто лестить його самолюбству, і фізично знищуючи непокірних. Учорашній прикрий «збіг» (як висловився вже постфактум офіційний речник ВВХ Пєсков) із нагородженням Кадирова і Лугового, - очевидний месидж усім російським елітам про те, кому найбільше довіряє «цар», на кого покладає надії, і чиїми руками він боронитиметься у випадку прямої загрози його владі.

Тобто йдеться про банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної путінської Росії. Йдеться навіть не про маргінес, викінчених «люмпенів» і гопників, а про професійних убивць, пов’язаних із режимом людською кров’ю його опонентів. «Трудова доблесть» чеченського головоріза, мабуть, напряму пов’язана з його сміховинними спробами адвокатури ймовірних убивць Нємцова, а депутат Госдуми Луговой зі своїми «заслугами перед батьківщиною ІІ ступеня» - однозначний натяк на те, що незгодні із «коучем» Путіним не сховаються від його помсти навіть на берегах туманного Альбіону. Як це трапилося в історії з Алєксандром Літвінєнком, якому нинішній кавалер вдало підсунув горнятко чаю, завареного на полонії.

Ці типи, і схожі персонажі справді будуть із «мисливцем на лисиць» до кінця. Вони, як і їхній господар, вже цілком усвідомлюють невідворотній фатум покарання у разі краху путінізму. Сам шеф подає їм приклад, якось так дуже цинічно пропонуючи майбутнім міжнародним прокурорам чергові докази до й без того грубезного досьє. Проанонсований кількома днями раніше фільм «Крим. Дорога на батьківщину» - це, фактично, явка із повинною, озвучені власними устами аргументи на користь звинувачення.

А ось незгодні із «коучем», ті, хто вперто відмовляється визнавати ВВХ «батьком нації», «наставником» і вождем, хто насмілюється протиставити його політиці гуманістичні, модернові альтернативи, - той же Літвінєнко, Магнітскій, Політковская, і тепер – Нємцов, - заслуговують смерті. Як те сталося у фільмі Міллера із справжнім фахівцем своєї справи – чемпіоном Марком Шульцом. Три кулі за небажання промовити кілька схвальних, однак незаслужених слів про «благодійника».

…Колись, ще на посаді першого заступника глави путінської адміністрації, нинішній радник ВВХ, одіозний Владіслав Сурков, у непритаманній для себе манері відвертості заявив: «Третій Рим і Третій інтернаціонал були месіанськими концепціями. Поза сумнівами, месіанство нам зараз не потрібне, але місія російскої нації вимагає уточнення». Як на мене, то конкретизацій предостатньо. Місія російської нації виконана на всі сто: вона наочно продемонструвала світові наслідки безконтрольного правління «мисливця на лисиць» - свавільного, безкарного і цинічного висуванця КГБ. Світ ще трохи помарудиться з цим суто російським феноменом, для того, аби ретельніше засвоїти урок. І, гадаю, дасть ще один шанс росіянам, аби переглянути власні помилки і самотужки виправити їх. Останній, здається, шанс.

Ігор Гулик. На фото: кадр з фільму «Мисливець за лисами». Ілюстрація: newslab.ru

Крок у прірву

Анонсований росіянами фільм «Крим. Шлях на батьківщину» - справжній подарунок для прихильників Фройда

Учора «Россия 1» взялася анонсувати черговий витвір кисєльовської пропаганди. Воно б, може, й не вартувало пильної уваги, та кілька аспектів змушують все ж застановитися на короткому роликові. Участь в обіцяному росіянам «бойовику» «самого» Путіна свідчить не тільки про замовників стрічки, але й устами vip-героя викриває суть збудованого ним режиму і справжню мотивацію дій нинішнього господаря Кремля.

У майже хвилинний проморолик умонтовано підсвідомий страх новоявленого фюрера перед таким непевним і геть незрозумілим для осіб його штибу майбутнім. Лексика ВВП вже не містить евфемізмів чи округлих дипломатичних фраз – кілька слів (майже за Зигмундом Фройдом) – однозначно дають зрозуміти, з ким нині бореться Україна і хто кинув виклик світовому співтовариству. «Спецоперація», «крупнокаліберні кулемети», намір «із’ять» Януковича прямо з Донецька прямим нападом на територію суверенної країни... Так говорить імперія, точніше, те, що залишив у спадок нинішній Росії увесь сонм большевицько-комуністичних правителів. Так промовляє ВЧК-НКВД-МГБ-КГБ.

Якщо вірити Путіну, то ніч проти 23 лютого, коли «золотий батон» на катері ВМС Росії утікав до свого покровителя, була рубіконом, переступивши який, полковник спецслужб вже не зупиниться. Тієї ночі його фантазії про тиху окупацію України зазнали остаточного краху. Мабуть, приблизно ті ж почуття переживав колись перестарілий Чєрнєнко, коли Войцех Ярузельскій, під ударами «Солідарності» змушений був скасувати воєнний стан у Польщі. «Дарагой Лєонід Ільїч» не дожив до того чорного дня.

«Із’яв» Януковича, Путін і собі вхопився за рятівну соломинку. Він, вочевидь, плюнув на перспективи повернення хабаря, кинутого горе-губернаторові Малоросії за відмову від Європи, і рефлективно почав діяти за неписаним законом кримінальників – «своїх не здавати». За лекалами того ж таки Сталіна- Брєжнєва, змушених збирати під Москву усю «п’яту колону» комунізму – від Бели Куна до Луїса Корвалана. Путіну доведеться теж непросто, - якщо порахувати, скільки закордонних політиканів живуть на гроші від «рускаго міра», а – найважливіше – скільки вони знають! - то час уже проектувати ціле котеджне містечко, аби прихистити всіх сумнівних типів.

ВВХ, очевидно, й досі переконаний, що силою зброї можна змусити когось до «братерства і дружби». Інфіковані його маренням 86 відсотків росіян наразі готові класти власні життя, ламати долі своїх найближчих під териконами Донбасу. Ця ілюзія – тривка, хоч і облудна. Ілюзія всесилля «ядерної кнопки», вседозволеності і свавілля по периметру свого обійстя. Гадаю, вже нині, рік по анексії, тисячі росіян – мешканців Криму переконалися, що не кожен із них зможе здолати без втрат путінський шлях на «родіну». Добре, коли обійдеться матеріальним виміром збитків, тут би життям не заплатити.

Насправді крок, учинений Путіним 23 лютого 2014 року, - це стрибок у прірву. Це відчайдушна спроба самоутвердження, самонавіювання і самозаспокоєння політика-лузера, який, з’ясувалося, на ділі й не вартий й дещиці електоральної довіри. Бо вона, як не прикро, базувалася на іміджі «альфа-самця», всесильного і всемогутнього лідера, який на рівних розмовляє з найбільшими потугами світу. Насправді ж – рятує крадіїв і ошустів, маріонеток, які не впоралися із дріб’язковою, на перший погляд, справою, - урезонити волелюбних «хохлов».

Путінська «візантійщина» завершилася. Тепер він, за власним визнанням, готовий на все, «щоб довго не розмовляти». У випадку з Януковичем для цього достатньо було важких кулеметів. Тепер арсенал нарощено до «Градів», «Ураганів» та схожого залізяччя.

ВВХ хоче розмовляти зі світом звичною для нього мовою. От тільки світ вже давно спілкується по-іншому. Ефективніше і зрозуміліше, а головно, - переконливіше. Я вірю, що 23 лютого 2014 року Росія справді розпочала «путь на родіну», підібгавши хвіст і руйнуючи за собою мости. Їй у цьому допоможуть...

І коли у власній барлозі Путіна дістануть його вчорашні симпатики, ті, хто тримав його при владі, хто лестив його амбіцям, хто вирощував у цьому карликові наполеонів комплекс, світ просто заплющить очі на чергову криваву розв’язку російського питання. Хіба йому, світові, звикати до таких сценаріїв?

Ігор Гулик. Ілюстрація: politota.d3.ru       

«Меморіал» для енкаведистів

Проблемою Росії є якесь жагуче бажання глорифікації того, чого цурається людство початку ХХІ століття

Так буває, що брехня, викривлення справжнього стану речей, спотворене світосприйняття, - попри зусилля зацікавлених у тому осіб, усупереч маніпуляціям заточених під те інструментів, - руйнуються одним, позірно непомітним, другорядним фактом. Тоді шило вилазить із мішка, і для загалу стають зрозумілими не тільки мотивації ошуканців, але і їхнє, так би мовити, детермінантне підгрунтя.

Днями з’явилася новина про «перекваліфікацію» музею «Пермь-36» у Росії, - головно через перехід підпорядкованості цієї установи безпосередньо державі. Отже, тепер на терені, обплутаному колючкою, втиканому сторожовими вежами, у бараках та «адмінприміщеннях», розповідатимуть не жахливі людські історії жертв тоталітарних режимів, а про те, як велося тут наглядачам і мучителям.

Така собі сіра, непримітна деталь сучасного сусідського побуту, - з більш ніж очевидною алюзією «откуда єсть пошла руская земля...» у її актуальному розумінні. Ще один елемент макабричної колекції «духовних скрєп», які, на думку нинішнього господаря Кремля, його ізборской свити та гундяєсковго кліру, мають не тільки зміцнити російську ідентичність, але й ефективно протистояти усіляким піндоським, та й назагал «загальнолюдським цінностям».

Цинізм ситуації полягає ще й у тому, що «переформатування» «Перми-36» освячене устами одного із керівників Міжнародної організації «Меморіал», точніше її росіїйської філії, Алєксандра Каліха. Він заявив, що «тепер «Пермь-36» – це музей, в якому розповідається про важку і благородну працю доблесних співробітників ГУЛАГу, про те, які технології застосовувалися, щоб захистити великий народ від «п'ятої колони» і різних нацистів з України». От просто взяв і сказав, ніби й немає на просторах колишньої однієї шостої суші, як гордовито називали большевицьку імперію у часи СРСР, - ніби вимерли до ноги усі в’язні цього сталінського мордору, з дітьми, внуками, дальшими родичами, себто носіями пам’яті.

Показово, чому саме «Пермь-36» стала першою ластівкою брутальної «музейної реформи», чому саме якесь Богом забуте Кучіно Чусовского району Пермської області обрали полігоном для аж такого невишуканого експерименту? Справа у тім, що саме тут відбували покарання борці за свободу з усіх непокірних окраїн імперії, - серед них, звісно, й «бандерівці». Про «Пєрмь-36» може багато розповісти Герой України Левко Лук’яненко, а серед переліку найіменитіших в’язнів знайдемо імена Владіміра Буковского,  Сєргєя Ковальова, Юрія Орлова, Лєоніда Бородіна, Натана Щаранского, Глєба Якуніна, Баліса Гаяускаса. Тут загинули мученицькою смертю українці Валерій Марченко та Василь Стус. Одне слово, за визначенням псевдо-«меморіальщика» Каліха, предтечі «різних нацистів з України».

У принципі, чого очікувати від влади, на верхівці якої бовваніє утілення сталінського розуміння державного менеджменту? Де, на яких островах неосяжного архіпелагу ГУЛаг, очікувати чергового меморіалу підлуглим Єжова та Берії? На Соловках, куди останніми роками відбувалися справжні прощі українських патріотів? Утім, літературно-художню артпідготовку для кардинальної зміни погляду на соловецькі табори вже успішно здійснив минулорічний лауреат премії «Вєлікая кніга», автор роману «Обітєль» Захар Прілєпін. Звісно, суб’єктом його захоплення є не представники родини Крушельницьких, не Лесь Курбас, які завершили тут своє земне існування, а комендант табору Фйодор Ейхманіс (він пізнаше взагалі став начальником ГУЛагу).

Росія поринає у минуле, - і не проблемою було б прагнення її мешканців згадати «золоті роки» тамтешньої поезії чи її «срібний вік». Проблемою є якесь жагуче бажання глорифікації того, чого цурається людство початку ХХІ століття – антигуманності, жорстокості, репресій вільнодумства, фізичного винищення опонентів, - серед них і цілих народів. Якась хвороблива пристрасть до садизму, прагнення вивищеності, культ брутальної сили.

...От цікаво лише, як відреагують на «переорієнтацію» «Пєрмі-36» у Фонді світових пам’ятників? Адже там записали цей об’єкт у сотню тих, які варто найретельніше оберігати. Давно записали, навіть не маючи гадки, що колись комусь прийде до голови так познущатися над суттю пам’яті.

Ігор Гулик. Ілюстрація: rufabula.com  

Некоректний ідеал

Чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів?

Перспектива скликання Конституційної комісії, озвучена президентом у, як здавалося його спічрайтерам, зручний час, схожа на спробу перехопити ініціативу у вельми рвучких партнерів-суперників з коаліції і одночасно знівелювати їхні можливі заяви про свідоме гальмування конституційного процесу. Про останній доводиться говорити вельми умовно, поза як усі про артикульовані донині проекти перебувають радше на ембріональному рівні. Тобто захищаючи ідею зміни Основного Закону, або ж, навпаки, критикуючи її, учасники процесу в обох випадках послуговуються трішки пришвидшеною, але звичною для гарячої передвиборчої пори мотивацією – потребою моменту.

Іноді поміж частоколом політичної риторики прослизають тверезі думки або ж радше – фрейдистські підсвідомі одкровення, як це трапилося, до прикладу, жалів з приводу неможливості реформи Конституції цим складом парламенту. Погодьтеся, зізнання варте уваги, бо контрастує з фантастичними прогнозами децентралізації, нової виборчої системи etc., що укупі з рештою змін Основного закону мали б перевернути країну догори дригом.

Утім ідея скликання так званої конституціанти – певного тимчасового органу (Установчі збори, та ж Нацконституційна комісія чи асамблея), також свідчить про бажання врахувати певні ризики вислідів і спробувати оминути парламентську залу, викресливши законодавця з конституційного процесу. Президент говорить правильно і логічно, однак не каже головного: хто буде причетним до формування персонального складу цього органу. Перелік інституцій, що подаватимуть кандидатури, подано. Але ж ідеал передбачає повну й цілковиту незаангажованість майбутніх батьків Конституції – ні у політичному сенсі, ні, тим паче, у сенсі їхньої причетності до нинішньої системи. Якщо цього не станеться, якщо до Конституційної комісії потраплять люди, кровно зацікавлені у фіксації статусу кво або ж його повній руїні, то матимемо безплідне перетягування ковдри або ж банальну дискусію довкола широти повноважень тієї чи іншої державницької інституції.

Що найгірше, як на мене, так це цілком ймовірна перспектива вдатися до скомпрометованого принципу партійних квот. Тоді спокійний і врівноважений апріорі процес праці над Основним Законом перетвориться у війну мишей і жаб, авторитет реформаторів скомпрометують, а продукт, який вони (якщо звичайно, – зможуть) видасть на-гора, втратить свою ледь не сакральну функцію – бути Законом для усіх законів.

Отож, з усією очевидністю постає запитання: чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів? Якщо є, то хто вони: носії патріархальних уявлень про національну державність, захмарні романтики чи, що реальніше, – невиправні теоретики, для яких українські реалії – майбутній полігон для чергових експериментів?

На жаль, на ці запитання важко дати однозначну відповідь. Генеза новітньої державності виявила доволі непривабливу рису нашої псевдо-інтелектуальної еліти – угодовство та конформізм. Ба більше, – приклади безпринципного лакузництва, виправдовувані, зазвичай, „вищим державним інтересом”, а насправді спричинені відверто шкурницькими мотивами, відкинули на маргінес суспільного розвитку навіть тих, хто мав би брати у ньому найактивнішу участь: справжніх патріотів і справжніх фахівців. Для них „улізти в політику” однозначно неприйнятно, вони не є чистоплюями, а нормальними людьми честі, причому честь для них – дещо інше поняття, ніж для вуличних горлопанів.

Знаєте, це як у простому житейському прикладі. Коли зараз починають рвати на собі сорочку „борці за волю України”, їм логічно відповідають, що ті, хто направду змагав на неї, давно вже у кращих світах. У небагатьох, що залишилися, – нема ні сил, ні здоров’я, ні бажання на шматування сорочок.

Тож справді – з кого формуватимуть нацконституційну раду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічев

Псевдоромантизм як недуга

Нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа (якщо, звісно, Порошенкові і К вдасться піти далі створення конституанти) лише модернізує правничі шати цих векторів, які є промоторами різних владних середовищ. Вона ж, однак, загострить суперечності до межі антагонізму. І тоді вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів. Тим паче, що, як я розумію, мова йтиме про докорінну руйнацію не тільки дотеперішнього владного ландшафту, але й про поділ країни, який стидливо називаємо «децентралізацією».

Хтось вже висловлює припущення, що глава держави занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Псевдоромантизм Порошенка полягає у тому, що він чомусь вирішив, що його захцянки властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості президента елемент непогрішності і правильності його світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити свого патрона послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ зусилля нинішнього очільника оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть йому шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Як на Донбасі, так і в столичних офісах. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ratel.kz   

Дальтонік. Такий дальтонік...

У Путіна дивна фобія кольору. Особливо, коли йдеться про революції

Історики ще довго сперечатимуться з приводу авторства терміну «кольорова революція». А ось коли мова заходитиме про найзапекліших опонентів схожих суспільних катаклізмів, то пальма першості тут, безперечно, належатиме нинішньому господареві Кремля. Кількома днями раніше її спробував було перехопити Сєргєй Лавров, спробувавши законодавчо прописати в Статуті ООН «злочинність» насильницького повалення влади. Але з’ясувалося, що міністр зовнішньополітичного відомства РФ зможе конкурувати лише з блазнем Жіріновскім, який час од часу озвучує не надто пристойні думки свого «царя».

Утім, вчора ВВХ вирішив публічно проартикулювати власну позицію щодо «кольорових революцій». Зробив це у звичних для себе стилі і колі – на засіданні колегії міністерства внутрішніх справ. Мовляв, «дії екстремістів стають все більш витонченими. Стикаємося ми зі спробами використовувати так звані «кольорові технології»: від організації незаконних вуличних акцій до відкритої пропаганди ворожнечі і ненависті в соцмережах».

У цій фразі – не тільки безнадійний, кондовий консерватизм, з дозволу сказати, лідера. У ній, окрім іншого, - невиліковний політичний дальтонізм колишнього кагебіста. Бо поєднати в одному реченні «екстремізм» і «кольорові революції», значить, продемонструвати або крайню тупість, або ж прямий інтерес, що спонукає до фальсифікації, підміни понять.

Досі «кольоровими революціями», починаючи від Оксамитової і завершуючи Революцією Гідності, називали акції ненасильницького спротиву, які відтак змушували стару владу йти у небуття. Так було і в Чехословаччині 1989-го, в Грузії 2003-го, Лівані 2005-го... Перелік можна продовжити. Те, що мирний громадянський протест завершувався кров’ю, як те трапилося на Українському Майдані, - аж ніяк не пов’язане з налаштуванням самих мітингарів. Радше – з крайнім небажанням режимів прислухатися до вимог народу, із звичними для диктаторів чи банальних кримінальників практиками «найпростішого вирішення проблем» – насильства, міліцейських кийків, урешті-решт – снайперів.

Власне, у цьому – логічна помилка Путіна, яка, утім, стала проблемою більшості російського суспільства. «Царським» страх, завдяки контрольованим владою медіям, інфікувано майже весь народ, і тепер годі переконати пересічного мешканця Рязані чи Казані у справжніх мотивах незгодних. У тій же Грузії, Молдові, Тунісі, а в Україні – й поготів.

Путін упродовж п’ятнадцяти років сидіння на московському троні спромігся накинути ледь не усьому поспільству своє, спеслужбістське бачення світу. У масовій свідомості вже не існує відтінків, там є тільки чорне і біле, свій – чужий, «рускій» і ворог. Причинно-наслідкові зв’язки у цій ситуації геть зруйновано. Споживач продукту Кісєльова, Соловйова і К не потребує особливих пояснень, чому чужий обов’язково мусить бути ворогом, і куди зникли з такого різнобарвного довкілля напівтони і кольорові акценти. А після систематичного телезомбування земляків сюжетами Лайф-Ньюз чи Раша-Тудей заікатися про ворожнечу в соцмережах рівнозначно порівнянню жорсткого порно з витонченою еротикою Бернардо Бертолуччі...

Путіну ніхто не винен. Саме така практика поводження з масами і породила його страх. Російська влада не знає, як діяти у ситуації, коли на Твєрскую чи під стіни Кремля вийде мільйон невдоволених. Точніше, донедавна знала. До Революції Гідності. І це він, Путін, хай через посередників – Суркова, Зурабова чи кого там ще? – поділився своїм знанням із Януковичем. Що з того вийшло – чи варто переповідати.

Рецепт не спрацював, навіть нашкодив дилетантам. Бо інакше не назовеш правителів, які в ХХІ столітті пробують осідлати людське море, з його безліччю мережевих, горизонтальних зв’язків, з динамікою флеш-мобу жменею вірних, але неповоротких, безініціативних преторіанців.

Путін чудово розуміє, що впоратися з «кольоровою революцією» йому не під силу. Тому воліє одягнути чорні окуляри (незмінний атрибут свого справжнього фаху) і вдавати дальтоніка. Так легше. Так кров Нємцова на Большом Москворєцком мості видається просто калюжею...

Ігор Гулик. Ілюстрація: voprosik.net

Березень. Колапс

Іноді слід змиритися з тим, що ціна, заплачена за владу, виглядає мізерною у порівнянні з тим, що мусово платити за свободу

У середовищі, яке втілює українську владу, поділену на кілька таборів, почалася наразі тиха, але вже передвиборча істерика. Аргументи, які ще вчора здавалися залізобетонними, вичерпано, вони трансформувалися навіть не у слова, а якусь подобу кільканадцять разів витисненої макухи, якою вже не можна згодовувати деморалізоване стадо. Прем’єр-камікадзе рушив у відставку, вже буцімто схвалену президентом, але всі чудово розуміють, що це – квиток не у забуття, це – локація лідера політсили напередодні місцевих елекцій. А ще – спроба зістрибнути з відповідальності: за гривню, урізання пільг, нові суми у нових комунальних платіжках. Від такого вчинку учорашнього самурая, а нині – вже цілком меркантильного, майже цинічного політикана, а радше – від повної дезінформативності, традиційні говоруни не знаходять у собі сил для чергових месиджів, і лише на шустер-шоу, через звичку «базарити», штатні учасники йдуть на голгофу спілкування «з народом».

Політики вже не мріють про кар’єрне зростання, технічний прем’єр (як колись Кінах), мабуть, теж вмиє руки. Від анонсованих реформ залишиться тільки фантастичне видиво, яке відганятимуть зі спогадів натяками про недочасність змін під час війни.  Насправді ж йтиметься про імітацію непричетності до «шокової терапії», про звичний для українського політичного класу передвиборчий популізм.

"Безвихідна ситуація – це ситуація, жоден вихід з якої нам не до смаку", – ну, хіба не провидець Станіслав Єжи Лєц? Але спробуйте-но уволити вишукані смаки українського істеблішменту! Вчора політики демонструють абсолютну публічність, затіявши "прання білизни" перед мільйонною аудиторією, сьогодні вони зачиняються за сімома замками, інтригою змушуючи співвітчизників підозрювати щось неладне.

А завтра? Таке враження, що завтра вони всім кагалом можуть виїхати з країни, і не мине й тижня, як пересічний мешканець колись довіреного їм терену довго чухатиме потилицю, намагаючись згадати, хто з них був ким.

Це не від аполітичності українського тубільця, це – вислід цілеспрямованої, тривалої і, головне, усвідомленої праці влади над поглибленням прірви між собою, безгрішною і безкарною, і тими, кого вона вряди-годи іменує народом.

І президент, і опозиція, і депутати, і урядовці не мають жодних підстав ображатися на електорат. За що, питається, – за те, що країна якось перебивається і не деградує тоді, коли обрана її мешканцями влада втрачає останні риси людської подоби? За те, що вкотре дала себе ошукати, повіривши в обіцянки, присмачені дармовими шоу? За те, що, на відміну від наділених повноваженнями осіб, живе за звичним календарним тижнем, а не за принципом "семи п'ятниць"?

Ви гадаєте, там, нагорі, хтось особливо переймається проблемою катастрофічного браку фахівців зі зведення мостів над цією прірвою? А чи переконані ви, що й тут, унизу, на майданах і ринках, у маршрутних таксі і прокурених кухнях, знайдуться охочі налагоджувати контакт? Я особисто не квапився б зі ствердною відповіддю. В країні щось слід змінювати, і то негайно. Не можна дозволяти "наполеончикам" відверто і цинічно повторювати свого кумира: "Моя коханка — влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене, або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї".

Іноді слід змиритися з тим, що ціна, заплачена за владу, виглядає мізерною у порівнянні з тим, що мусово платити за свободу. Іноді варто втямити, що влада – не те мірило, яким зручно користатися, коли йдеться про долі мільйонів.  Це усвідомлення – результат банального силогізму, у якому нема невідомих категорій. Та от біда, – маємо провідників, які воліють оперувати складнопідрядними конструкціями, для яких властиво вбачати у найнезначнішому природньому явищі, – до прикладу, – дощі, загрози вселенського масштабу. Тому й не реагують вони на очевидні речі, вважаючи їх надто дріб'язковими для їхньої уваги.

Ви запитаєте, що я пропоную? Нічого надзвичайного: дати народу шанс ще раз сказати своє слово. Після Майдану і революції, врахувавши всі за і проти. Інакше він сам знайде вихід з ситуації колапсу. Досвід є.

Ігор Гулик. Ілюстрація:   nnm.me