Відсутність зв’язку

Влада, зазвичай, прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схеми

Годі владі скаржитися на брак комунікації з інтелігенцією. Вона (інтелігенція), за визначенням – опозиція, позаяк не терпить параграфів та утисків, які, на жаль, практикують урядники. У свою чергу, влада, зазвичай, згадує про інтелектуалів лише тоді, коли відчуває нагальну потребу для виправдання своїх почасти неадекватних рішень або ж для прикриття «фіговим листочком» авторитетів апріорі двозначних стратегій. Не казатиму, що схожою практикою культивується притаманий для «прослойкі» конформізм і лакузство; а цинізм «державців» тут взагалі не потребує коментарів. Узагалі в нашій з вами ситуації найбільше пасує визначення Джавахарлала Неру про те, що «інтелігенція, вихована окупантом, є найзапеклішим ворогом свого народу».

Якщо піти за причинами, то, крім основної, – ментальної, – до „відсутності зв’язку” спричинилися не тільки люди, яких у нас, зазвичай, називають інтелігентами. В Україні досі плутають інтелігента з інтелектуалом, тому чи можна говорити про те, що влада колись бодай намагалася зрозуміти потреби лікаря, інженера, науковця? Далебі, ні. Колись Ющенко заявив, що „інтелігенція повинна вийти зі свого "штучного ґетто",  але, мабуть, йому не стало снаги, щоб поміркувати перед тим, хто звів мури штучної резервації. Тепер Порошенко узагалі наділяє трудящих розумової ниви невластивою їм функцією, від його «Культурна політика стає важливим елементом боротьби з агресором» відгонить канцеляризмами комуністичних циркулярів.

Пригадую, як на початках незалежності до влади рванули поети, історики та інші мистці. І що трапилося? Спочатку народ носив їх ледь не на руках, а відтак почав гучно обурюватися тим, що ті „словоблуди” ні на що не здатні. Та, зрештою, багато з тих, кому доля призначила спробувати невластивої інтелігенту каші, пішли з політики, мов із чумного дому. Тих же, що залишилися, тепер важко назвати інтелігентними людьми.

А ще слід зауважити дуже просту річ. Влада, зазвичай, прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схеми, які, на жаль, не завжди (м’яко кажучи) є ефективними. Але будь-яке криве слово на адресу задуманого у чиновницьких кабінетах сприймається як особиста образа гонору, насправді ж критика завжди дотична до задоволення маркентильних інтересів владців, стає їм на заваді. Мізки інтелектуала (читай, інтелігента) завжди налаштовані на удосконалення цього світу, стосунків у ньому. І у цьому, – власне й полягає несумнісніть світоглядів і світосприйняття влади та інтелігенції.

А раз так, то гетто насправді є нештучним, а природним для тих суспільств, де ще залишаються атавізми тоталітаризму, воно – спосіб самозахисту та самозбереження для активних людей, реалізація яких наштовхується на глуху стіну байдужості та заборон з боку влади. „Внутрішня еміграція”, – синонім того ж таки „гетто”, – це набутий ще від „шістдесятників” варіант спротиву. Наголошу на спадковості феномену, оскільки цей аспект мав би непокоїти владу найбільше: ідеї „шістдесятництва” врешті-решт дістали свій вихід до загалу і, за великим рахунком, збулися. Енергія, замкнена  у гетто, мусить знайти клапан, і нею обов’язково хтось скористається. Але, у всякому випадку, цим „кимось” не буде влада.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  libreimagination.eklablog.com

Ліміт на прогнози

Наш «мирний президент» за будь-яку ціну намагається бути добрим зі всіма, навіть викінченими негідниками

Станіслав Бєлковскій в одному із коротких своїх постів розповів про власне бачення перспектив України. На його думку, варіантів не так вже й багато, майбутнє може засмутити нас «поверненням до ялтинсько-постдамського формату». Це коли Путін уламає Америку, пообіцявши їй безпосередню участь «вєжлівих человєчков» у війні проти ненависної Ісламської Держави, навзамін виторгувавши право на феод у пострадянських околицях Росії.

Утім, аби укласти такий прогноз, не обов'язково бути Бєлковскім. Маятник політики рухається незмінною амплітудою, і важко сказати, що визначає таку траекторію, – від точки вседозволеності до піку тотального адміністрування, – особливості характеру національних провідників чи ментальність загалу, у якій рівно присутні симпатії до «махновщини» і звичка коритися сильному. Прогноз Бєлковского виходить з конкретного контексту, я б сказав, навіть зі стереотипів ситуації урядування Порошенка, сформованих наразі його не стільки конкретними вчинками, а загальним налаштуванням вирішити конфлікт із сусідом винятково дипломатичними інструментами.

Впадає в око дивна тенденція, яку важко оминути увагою, – що ближче президент до утілення певних своїх обіцянок, то галасливішою стає антикампанія незгідних. Ще задового до того, як Порошенко всівся у фотель першої особи держави, його майбутнє правління вже придбало собі кільканадцять віртуальних визначень, причому вони претендували на не на інтелектуальну складову, а, радше, хибували надмірними претензіями на креативність. Я вже писав в одному зі своїх коментарів про винахід того ж таки Бєлковского – «харизматичну демократію», у яку він намагався увібгати весь комплекс суперечностей та ідеологічну кашу, заварену ПОПом у блоці свого імені. У цьому також – наш «мирний президент», який за будь-яку ціну намагається бути добрим зі всіма, навіть викінченими негідниками.

Утім, варто лише уважніше приглянутися до політичного шляху Петра Олексійовича, як все стане на свої місця.

Поза тим, не поворухнувши навіть мізинчиком для ретушування власного ідеологічного іміджу, ПОП легко знаходить спільну мову з європейськими консерваторами, народниками, лібералами. І кожне з цих середовищ убачає у ньому свого потенційного однодумця. Це, далебі, не ознака політичного «хамелеонства», а банальна бізнесова жилка – людям слід говорити те, що вони хочуть почути. Не більше, і не менше.

Але Бєлковскій та інші політичні астрологи якось списали зі своїх рахунків не менш поважну особу, – президента Америки. Мені одразу ж закинуть, мовляв, що Обама пов'язаний обставинами, небажанням американців воювати, прагненням корпорацій заробляти і таке інше. Серйозність таких аргументів, однак, сумнівна. Сила Обами – у його позірному безволлі, сомнабулічній переконаності у власній правоті. Ніхто й ніколи не знає, чого слід очікувати від нього наступної миті, особливо коли загроженими виявляються його інтереси. А вони – таки загрожені: республікаці осідлали Конгрес, а вибори – не за горами.

Ясна річ, у цій ситуації несподіванок слід чекати саме від американського лідера. Він доволі віртуозно впроваджує болючі для Путіна санкції, цілком резонно розраховуючи на бунт в зажерливому оточенні кремлівського спецслужбіста. Павло Нусс, хай і наближений до Порошенка політолог, прогнозує повернення америкаської адміністрації до дещо підзабутого проекту «Вітрина». Йдеться про показові фінансові вливання у пострадянські республіки, які мають стати взірцем для тих, кого ще тримає в газовій чи фінансовій уздечці господар Кремля.

А обіцянки ВВХ пособити Америці у війні з ісламістами тепер, після анексії Криму, путінської брехні в очі європейським лідерам, і реальної політики після Мінська-2, варто ділити вже навіть не наполовину. Радше слід ставитися до них, як до чергового пропагандистського фейку, за яким стоїть лише путінський страх за власні перспективи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ucrazy.ru

Мисливець на лисиць

Путін покладається на банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної Росії

Генеза нинішнього російського правителя все частіше схиляє мене до паралелей зі знаною стрічкою британця Беннета Міллера, назва якої й стала заголовком до цих нотаток. Головний герой фільму, режисер якого отримав найвищу нагороду Канн минулого року, - так от мільярдер і псевдофілантроп Джон Дюпон, - заповзявся було тішити власне самолюбство не статками давнього роду зброярів, а славою коуча з вільної боротьби.

Алюзія з сюжетом володаря «Пальмової гілки» не вичерпується захопленням Путіна джиу-джитсу, - здається, цей варіант іміджу вже не надто пасує пристаркуватому ботоксному «мачо». Таке враження, що Путін крок у крок повторює лінію поведінки самозакоханого Дюпона, винагороджуючи тих, хто лестить його самолюбству, і фізично знищуючи непокірних. Учорашній прикрий «збіг» (як висловився вже постфактум офіційний речник ВВХ Пєсков) із нагородженням Кадирова і Лугового, - очевидний месидж усім російським елітам про те, кому найбільше довіряє «цар», на кого покладає надії, і чиїми руками він боронитиметься у випадку прямої загрози його владі.

Тобто йдеться про банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної путінської Росії. Йдеться навіть не про маргінес, викінчених «люмпенів» і гопників, а про професійних убивць, пов’язаних із режимом людською кров’ю його опонентів. «Трудова доблесть» чеченського головоріза, мабуть, напряму пов’язана з його сміховинними спробами адвокатури ймовірних убивць Нємцова, а депутат Госдуми Луговой зі своїми «заслугами перед батьківщиною ІІ ступеня» - однозначний натяк на те, що незгодні із «коучем» Путіним не сховаються від його помсти навіть на берегах туманного Альбіону. Як це трапилося в історії з Алєксандром Літвінєнком, якому нинішній кавалер вдало підсунув горнятко чаю, завареного на полонії.

Ці типи, і схожі персонажі справді будуть із «мисливцем на лисиць» до кінця. Вони, як і їхній господар, вже цілком усвідомлюють невідворотній фатум покарання у разі краху путінізму. Сам шеф подає їм приклад, якось так дуже цинічно пропонуючи майбутнім міжнародним прокурорам чергові докази до й без того грубезного досьє. Проанонсований кількома днями раніше фільм «Крим. Дорога на батьківщину» - це, фактично, явка із повинною, озвучені власними устами аргументи на користь звинувачення.

А ось незгодні із «коучем», ті, хто вперто відмовляється визнавати ВВХ «батьком нації», «наставником» і вождем, хто насмілюється протиставити його політиці гуманістичні, модернові альтернативи, - той же Літвінєнко, Магнітскій, Політковская, і тепер – Нємцов, - заслуговують смерті. Як те сталося у фільмі Міллера із справжнім фахівцем своєї справи – чемпіоном Марком Шульцом. Три кулі за небажання промовити кілька схвальних, однак незаслужених слів про «благодійника».

…Колись, ще на посаді першого заступника глави путінської адміністрації, нинішній радник ВВХ, одіозний Владіслав Сурков, у непритаманній для себе манері відвертості заявив: «Третій Рим і Третій інтернаціонал були месіанськими концепціями. Поза сумнівами, месіанство нам зараз не потрібне, але місія російскої нації вимагає уточнення». Як на мене, то конкретизацій предостатньо. Місія російської нації виконана на всі сто: вона наочно продемонструвала світові наслідки безконтрольного правління «мисливця на лисиць» - свавільного, безкарного і цинічного висуванця КГБ. Світ ще трохи помарудиться з цим суто російським феноменом, для того, аби ретельніше засвоїти урок. І, гадаю, дасть ще один шанс росіянам, аби переглянути власні помилки і самотужки виправити їх. Останній, здається, шанс.

Ігор Гулик. На фото: кадр з фільму «Мисливець за лисами». Ілюстрація: newslab.ru

Крок у прірву

Анонсований росіянами фільм «Крим. Шлях на батьківщину» - справжній подарунок для прихильників Фройда

Учора «Россия 1» взялася анонсувати черговий витвір кисєльовської пропаганди. Воно б, може, й не вартувало пильної уваги, та кілька аспектів змушують все ж застановитися на короткому роликові. Участь в обіцяному росіянам «бойовику» «самого» Путіна свідчить не тільки про замовників стрічки, але й устами vip-героя викриває суть збудованого ним режиму і справжню мотивацію дій нинішнього господаря Кремля.

У майже хвилинний проморолик умонтовано підсвідомий страх новоявленого фюрера перед таким непевним і геть незрозумілим для осіб його штибу майбутнім. Лексика ВВП вже не містить евфемізмів чи округлих дипломатичних фраз – кілька слів (майже за Зигмундом Фройдом) – однозначно дають зрозуміти, з ким нині бореться Україна і хто кинув виклик світовому співтовариству. «Спецоперація», «крупнокаліберні кулемети», намір «із’ять» Януковича прямо з Донецька прямим нападом на територію суверенної країни... Так говорить імперія, точніше, те, що залишив у спадок нинішній Росії увесь сонм большевицько-комуністичних правителів. Так промовляє ВЧК-НКВД-МГБ-КГБ.

Якщо вірити Путіну, то ніч проти 23 лютого, коли «золотий батон» на катері ВМС Росії утікав до свого покровителя, була рубіконом, переступивши який, полковник спецслужб вже не зупиниться. Тієї ночі його фантазії про тиху окупацію України зазнали остаточного краху. Мабуть, приблизно ті ж почуття переживав колись перестарілий Чєрнєнко, коли Войцех Ярузельскій, під ударами «Солідарності» змушений був скасувати воєнний стан у Польщі. «Дарагой Лєонід Ільїч» не дожив до того чорного дня.

«Із’яв» Януковича, Путін і собі вхопився за рятівну соломинку. Він, вочевидь, плюнув на перспективи повернення хабаря, кинутого горе-губернаторові Малоросії за відмову від Європи, і рефлективно почав діяти за неписаним законом кримінальників – «своїх не здавати». За лекалами того ж таки Сталіна- Брєжнєва, змушених збирати під Москву усю «п’яту колону» комунізму – від Бели Куна до Луїса Корвалана. Путіну доведеться теж непросто, - якщо порахувати, скільки закордонних політиканів живуть на гроші від «рускаго міра», а – найважливіше – скільки вони знають! - то час уже проектувати ціле котеджне містечко, аби прихистити всіх сумнівних типів.

ВВХ, очевидно, й досі переконаний, що силою зброї можна змусити когось до «братерства і дружби». Інфіковані його маренням 86 відсотків росіян наразі готові класти власні життя, ламати долі своїх найближчих під териконами Донбасу. Ця ілюзія – тривка, хоч і облудна. Ілюзія всесилля «ядерної кнопки», вседозволеності і свавілля по периметру свого обійстя. Гадаю, вже нині, рік по анексії, тисячі росіян – мешканців Криму переконалися, що не кожен із них зможе здолати без втрат путінський шлях на «родіну». Добре, коли обійдеться матеріальним виміром збитків, тут би життям не заплатити.

Насправді крок, учинений Путіним 23 лютого 2014 року, - це стрибок у прірву. Це відчайдушна спроба самоутвердження, самонавіювання і самозаспокоєння політика-лузера, який, з’ясувалося, на ділі й не вартий й дещиці електоральної довіри. Бо вона, як не прикро, базувалася на іміджі «альфа-самця», всесильного і всемогутнього лідера, який на рівних розмовляє з найбільшими потугами світу. Насправді ж – рятує крадіїв і ошустів, маріонеток, які не впоралися із дріб’язковою, на перший погляд, справою, - урезонити волелюбних «хохлов».

Путінська «візантійщина» завершилася. Тепер він, за власним визнанням, готовий на все, «щоб довго не розмовляти». У випадку з Януковичем для цього достатньо було важких кулеметів. Тепер арсенал нарощено до «Градів», «Ураганів» та схожого залізяччя.

ВВХ хоче розмовляти зі світом звичною для нього мовою. От тільки світ вже давно спілкується по-іншому. Ефективніше і зрозуміліше, а головно, - переконливіше. Я вірю, що 23 лютого 2014 року Росія справді розпочала «путь на родіну», підібгавши хвіст і руйнуючи за собою мости. Їй у цьому допоможуть...

І коли у власній барлозі Путіна дістануть його вчорашні симпатики, ті, хто тримав його при владі, хто лестив його амбіцям, хто вирощував у цьому карликові наполеонів комплекс, світ просто заплющить очі на чергову криваву розв’язку російського питання. Хіба йому, світові, звикати до таких сценаріїв?

Ігор Гулик. Ілюстрація: politota.d3.ru       

«Меморіал» для енкаведистів

Проблемою Росії є якесь жагуче бажання глорифікації того, чого цурається людство початку ХХІ століття

Так буває, що брехня, викривлення справжнього стану речей, спотворене світосприйняття, - попри зусилля зацікавлених у тому осіб, усупереч маніпуляціям заточених під те інструментів, - руйнуються одним, позірно непомітним, другорядним фактом. Тоді шило вилазить із мішка, і для загалу стають зрозумілими не тільки мотивації ошуканців, але і їхнє, так би мовити, детермінантне підгрунтя.

Днями з’явилася новина про «перекваліфікацію» музею «Пермь-36» у Росії, - головно через перехід підпорядкованості цієї установи безпосередньо державі. Отже, тепер на терені, обплутаному колючкою, втиканому сторожовими вежами, у бараках та «адмінприміщеннях», розповідатимуть не жахливі людські історії жертв тоталітарних режимів, а про те, як велося тут наглядачам і мучителям.

Така собі сіра, непримітна деталь сучасного сусідського побуту, - з більш ніж очевидною алюзією «откуда єсть пошла руская земля...» у її актуальному розумінні. Ще один елемент макабричної колекції «духовних скрєп», які, на думку нинішнього господаря Кремля, його ізборской свити та гундяєсковго кліру, мають не тільки зміцнити російську ідентичність, але й ефективно протистояти усіляким піндоським, та й назагал «загальнолюдським цінностям».

Цинізм ситуації полягає ще й у тому, що «переформатування» «Перми-36» освячене устами одного із керівників Міжнародної організації «Меморіал», точніше її росіїйської філії, Алєксандра Каліха. Він заявив, що «тепер «Пермь-36» – це музей, в якому розповідається про важку і благородну працю доблесних співробітників ГУЛАГу, про те, які технології застосовувалися, щоб захистити великий народ від «п'ятої колони» і різних нацистів з України». От просто взяв і сказав, ніби й немає на просторах колишньої однієї шостої суші, як гордовито називали большевицьку імперію у часи СРСР, - ніби вимерли до ноги усі в’язні цього сталінського мордору, з дітьми, внуками, дальшими родичами, себто носіями пам’яті.

Показово, чому саме «Пермь-36» стала першою ластівкою брутальної «музейної реформи», чому саме якесь Богом забуте Кучіно Чусовского району Пермської області обрали полігоном для аж такого невишуканого експерименту? Справа у тім, що саме тут відбували покарання борці за свободу з усіх непокірних окраїн імперії, - серед них, звісно, й «бандерівці». Про «Пєрмь-36» може багато розповісти Герой України Левко Лук’яненко, а серед переліку найіменитіших в’язнів знайдемо імена Владіміра Буковского,  Сєргєя Ковальова, Юрія Орлова, Лєоніда Бородіна, Натана Щаранского, Глєба Якуніна, Баліса Гаяускаса. Тут загинули мученицькою смертю українці Валерій Марченко та Василь Стус. Одне слово, за визначенням псевдо-«меморіальщика» Каліха, предтечі «різних нацистів з України».

У принципі, чого очікувати від влади, на верхівці якої бовваніє утілення сталінського розуміння державного менеджменту? Де, на яких островах неосяжного архіпелагу ГУЛаг, очікувати чергового меморіалу підлуглим Єжова та Берії? На Соловках, куди останніми роками відбувалися справжні прощі українських патріотів? Утім, літературно-художню артпідготовку для кардинальної зміни погляду на соловецькі табори вже успішно здійснив минулорічний лауреат премії «Вєлікая кніга», автор роману «Обітєль» Захар Прілєпін. Звісно, суб’єктом його захоплення є не представники родини Крушельницьких, не Лесь Курбас, які завершили тут своє земне існування, а комендант табору Фйодор Ейхманіс (він пізнаше взагалі став начальником ГУЛагу).

Росія поринає у минуле, - і не проблемою було б прагнення її мешканців згадати «золоті роки» тамтешньої поезії чи її «срібний вік». Проблемою є якесь жагуче бажання глорифікації того, чого цурається людство початку ХХІ століття – антигуманності, жорстокості, репресій вільнодумства, фізичного винищення опонентів, - серед них і цілих народів. Якась хвороблива пристрасть до садизму, прагнення вивищеності, культ брутальної сили.

...От цікаво лише, як відреагують на «переорієнтацію» «Пєрмі-36» у Фонді світових пам’ятників? Адже там записали цей об’єкт у сотню тих, які варто найретельніше оберігати. Давно записали, навіть не маючи гадки, що колись комусь прийде до голови так познущатися над суттю пам’яті.

Ігор Гулик. Ілюстрація: rufabula.com  

Некоректний ідеал

Чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів?

Перспектива скликання Конституційної комісії, озвучена президентом у, як здавалося його спічрайтерам, зручний час, схожа на спробу перехопити ініціативу у вельми рвучких партнерів-суперників з коаліції і одночасно знівелювати їхні можливі заяви про свідоме гальмування конституційного процесу. Про останній доводиться говорити вельми умовно, поза як усі про артикульовані донині проекти перебувають радше на ембріональному рівні. Тобто захищаючи ідею зміни Основного Закону, або ж, навпаки, критикуючи її, учасники процесу в обох випадках послуговуються трішки пришвидшеною, але звичною для гарячої передвиборчої пори мотивацією – потребою моменту.

Іноді поміж частоколом політичної риторики прослизають тверезі думки або ж радше – фрейдистські підсвідомі одкровення, як це трапилося, до прикладу, жалів з приводу неможливості реформи Конституції цим складом парламенту. Погодьтеся, зізнання варте уваги, бо контрастує з фантастичними прогнозами децентралізації, нової виборчої системи etc., що укупі з рештою змін Основного закону мали б перевернути країну догори дригом.

Утім ідея скликання так званої конституціанти – певного тимчасового органу (Установчі збори, та ж Нацконституційна комісія чи асамблея), також свідчить про бажання врахувати певні ризики вислідів і спробувати оминути парламентську залу, викресливши законодавця з конституційного процесу. Президент говорить правильно і логічно, однак не каже головного: хто буде причетним до формування персонального складу цього органу. Перелік інституцій, що подаватимуть кандидатури, подано. Але ж ідеал передбачає повну й цілковиту незаангажованість майбутніх батьків Конституції – ні у політичному сенсі, ні, тим паче, у сенсі їхньої причетності до нинішньої системи. Якщо цього не станеться, якщо до Конституційної комісії потраплять люди, кровно зацікавлені у фіксації статусу кво або ж його повній руїні, то матимемо безплідне перетягування ковдри або ж банальну дискусію довкола широти повноважень тієї чи іншої державницької інституції.

Що найгірше, як на мене, так це цілком ймовірна перспектива вдатися до скомпрометованого принципу партійних квот. Тоді спокійний і врівноважений апріорі процес праці над Основним Законом перетвориться у війну мишей і жаб, авторитет реформаторів скомпрометують, а продукт, який вони (якщо звичайно, – зможуть) видасть на-гора, втратить свою ледь не сакральну функцію – бути Законом для усіх законів.

Отож, з усією очевидністю постає запитання: чи є в Україні авторитети загальнонаціонального масштабу, рівновіддалені від влади, політичних сил, бізнес-кланів? Якщо є, то хто вони: носії патріархальних уявлень про національну державність, захмарні романтики чи, що реальніше, – невиправні теоретики, для яких українські реалії – майбутній полігон для чергових експериментів?

На жаль, на ці запитання важко дати однозначну відповідь. Генеза новітньої державності виявила доволі непривабливу рису нашої псевдо-інтелектуальної еліти – угодовство та конформізм. Ба більше, – приклади безпринципного лакузництва, виправдовувані, зазвичай, „вищим державним інтересом”, а насправді спричинені відверто шкурницькими мотивами, відкинули на маргінес суспільного розвитку навіть тих, хто мав би брати у ньому найактивнішу участь: справжніх патріотів і справжніх фахівців. Для них „улізти в політику” однозначно неприйнятно, вони не є чистоплюями, а нормальними людьми честі, причому честь для них – дещо інше поняття, ніж для вуличних горлопанів.

Знаєте, це як у простому житейському прикладі. Коли зараз починають рвати на собі сорочку „борці за волю України”, їм логічно відповідають, що ті, хто направду змагав на неї, давно вже у кращих світах. У небагатьох, що залишилися, – нема ні сил, ні здоров’я, ні бажання на шматування сорочок.

Тож справді – з кого формуватимуть нацконституційну раду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічев

Псевдоромантизм як недуга

Нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа (якщо, звісно, Порошенкові і К вдасться піти далі створення конституанти) лише модернізує правничі шати цих векторів, які є промоторами різних владних середовищ. Вона ж, однак, загострить суперечності до межі антагонізму. І тоді вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів. Тим паче, що, як я розумію, мова йтиме про докорінну руйнацію не тільки дотеперішнього владного ландшафту, але й про поділ країни, який стидливо називаємо «децентралізацією».

Хтось вже висловлює припущення, що глава держави занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Псевдоромантизм Порошенка полягає у тому, що він чомусь вирішив, що його захцянки властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості президента елемент непогрішності і правильності його світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити свого патрона послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ зусилля нинішнього очільника оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть йому шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Як на Донбасі, так і в столичних офісах. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ratel.kz