Ігри олігархів

Розклади на політичному кону змінюються, як нинішня погода

Політичні ігри довкола реформ, війни не мусять утверджувати загал на думці, що справа стосується лише вояцьких онуч чи одностроїв майбутньої поліції. Як на мене, доволі атракційна ідея Гройсмана про перемовини Києва із місцевими депутатами Донбасу, обраними ще 2010-го, зовсім несподівано може трансформуватися в деконструктивний елемент перенесення обіцяних місцевих елекцій на весну 2016-го. Це, по-перше, грубо порушить умови коаліційної угоди, компрометуватиме слівність президента, і навряд чи сприятиме довговічності коаліції, яка, до речі, вже почала тріщати по швах. І справа не тільки у радикалах Ляшка, але й почасти – Самопомочі, яка що раз то відвертіше демонструє певну за ангажованість перед цілком певним олігархом. Хай навіть патріотом…

Особливою буде історія стосунків пропрезидентської фракції і політичного представництва у парламенті від прем’єра. Я не маю наміру вдаватися до довколамілітарних міркувань, оскільки, як вже зазначив, не у них, зрештою, суть. Суть у тому, що ні президент, ні його адміністрація, ні найвпливовіші залаштункові гравці БПП первинно не налаштовані надалі прикривати огріхи Народного фронту і, відповідно, його глави уряду. Навпаки, - підозрюю, що вже незабаром з тамтешнього середовища залунають єрихонські труби нещадної критики. Досі була популістська полова, призначена для легковірів, які сьогодні проковтнуть резони «поміркованих», а завтра зі схожим ентузіазмом віритимуть Яценюкові, який просторікуватиме, що «він хотів, але йому не дали». Причому, така постава буде тільки на користь Арсенію Петровичу, оскільки зробить його жертвою президентських інтриг. А роль жертви у форматі перевиборчої країни – більш ніж вигідна.

Гадаю, що команда фронтовиків свідомо грала на грані наукової фантастики. За великим рахунком, Яценюку наразі справді некомфортна прем’єрська посада, оскільки не вона є квінтесенцією його справжніх намірів. Цей фотелик різною мірою знадобився б оточенню лідера НФ, апетит якого щойно розпалився на владному бенкеті. Але особисто Яценюку набагато зручніше залишатися зараз в «конструктивній» опозиції, розігрувати роль «птахи, якій підрізали крила», щоб виграти в країні ще одну виборчу кампанію, на цей раз локальну. Бо там ділитимуть архіважливий регіональний ресурс, який стане після реформи місцевого самоврядування (бюджетної, між іншим, теж) зручним стартовим майданчиком для стрибка у президентське крісло. Гроші від МФВ, воно – звісно, добре, але Яресько і Гонтарєва – ці два порошенківських цербери, не підпустять до них функціонерів з квоти Яценюка. Тим паче, що закордонних сторожових псів теж не бракуватиме…

Прем’єр чудово розуміє, що БПП бавиться з ним у піжмурки. Причому, не тільки кулуарні радники президента, але й нібито лояльні «самопомічники». Ніхто ж не леліє ілюзій, у чому причина майже суголосних заяв речників родом зі Львова і впертості пана Яценюка у питанні про «Укрнафту». Вона – у Дніпропетровську.

Маю підозру, що за загального несприйняття Яценюка у ролі глави уряду після непопулярних тарифних і фіскальних революцій, у середовищі БПП заговорили про майбутнього технічного прем’єра. Однак для цього потрібні парламентські багнети, тому, подейкують, що все частіше гору у цьому дискурсі беруть то «нетерплячі», які не проти усунути Яценюка вже й негайно і відформатувати коаліцію по-новому, залучивши туди декого із так званих «незалежних»; то «резонери», які кажуть: «Зачекаймо, – хай Арсеній остаточно попечеться на прем’єрському кріслі, хай розлютить обивателя не на жарт, а відтак…». Відтак БПП гримне дверима у коаліційному домі, і не факт, що місцеві вибори доведеться відкласти перед алярмовою потребою позачергових парламентських.

Однак… Розклади на політичному кону змінюються, як нинішня погода. Адже Порошенко зможе скористатися з війни і протиснути через парламент додаткові повноваження. Для себе, звісно… І ця обставина може стати незайвим козирем у перемовинах з олігархами, які серйозно налаштовані на реставрацію «окаянних днів». Коли вони – Фірташ, Пінчук, Ахмєтов, той же Порошенко, - правили у своїх вотчинах і періодично гризлися за ласі шматки. Недвозначні сигнали з Відня про дивну ініціативу «головного роботодавця України» і водночас клієнта американських борців з відмиванням коштів, - наштовхують на певні роздуми. У грі, яка закономірно також зводитиметься до майбутніх президентських перегонів, поза тусовкою опинився лише дніпропетровський губернатор. Утім, чи можна не трактувати його сповідь на засіданні Контрольної комісії ВР, як стартовий постріл у цьому виснажливому марафоні?

Оте б завзяття і креатив, та й для іншого. Того, чого чекає країна, що наближають тисячі на фронті і сотні тисяч у тилу. Вони, тільки вони, можуть зіпсути олігархам і утаємничені схеми і настрій. Вказавши їм на місце у відвойованій і вільній країні. Здобутій для всіх, а не для обраних.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  veselahata.com   

Чому Путін таки «вмер»?

Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи

Із 86 відсотків обожнювачів ВВХ, як те твердять офіційні кремлівські соціологи, не знайшлося жодного «мужичка», який би, - після бурі у соціальних мережах, після фантасмагоричних версій, здебільша, «летального» змісту, - вийшов на Красну площу, запросивши однодумців попити чайку. І водночас запитати владу: «Де цар?». Що ж це за симпатики, яким «по барабану» доля свого кумира?

Святослав Шевчук написав колись про те, що «кожна тоталітарна ідеологія, до певної міри, витворює феномен зайвої людини – хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси». Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи. Вона вже настільки самодостатня, що не потребує втручання винахідника.

Устоп’ятсоте повертаючись до збитого штампу «Україна – не Росія», наголошу, - саме у цьому найвиразніше виявляється ментальність громадян обох країн. Коли Янукович у Вільнюсі дозволив собі «відтермінувати» підписання угоди з ЄС, на Майдан вийшли тисячі. Коли режим вирішив, що має право розігнати невдоволених силою, - там був мільйон. Та, погодьтеся, вчинок Януковича, - дрібниця, порівняно з тим, що відбувається (відбулося?) у Москві. А «расіянє» мовчать. Їм справді байдуже, хто правитиме державою, що замислили собі Путін/Патрушев/Кадиров/Іванов. Їм якось нецікаво, що трапилося з учорашнім божком, який упродовж півтора десятка літ улещував їхні імперські фантазії.

Тому Путін «умер», незалежно від того, з’явиться він на публіці живим чи світові покажуть його труп. Оце справді «сакральна жертва», позаяк інцидент зі зникненням першої особи держави не спричинив жодної більш-менш притомної рефлексії серед загалу. Користувачі Фейсбука, Твіттера тощо – мізерна крапля, ті, хто бодай якимось чином (хай навіть злорадством) висловив своє зацікавлення. Народ же мовчить, бо «благоденствує»?

Далебі, ні. Нафту не купують, пармезан не завозять, за кордон не пускають. У мізках наших сусідів править колективний Путін, тобто коло осіб, яким «положено» розпоряджатися долями співвітчизників, вирішувати питання війни і миру, життя і смерті, матеріального достатку чи продуктових карточок для посполитих. Росіянин навіть у сні не може собі уявити ситуації, в якій владу не те, що треба, а можна спитати: що ж ви коїте, «товаріщі»? Про те, що «товаріщей» варто контролювати, - це вже геть поза межами розуміння.

...Він, звісно, може вийти на Красну площу, навіть піднятися на трибуну Мавзолею. До прикладу, 18 березня, акурат у річницю злочинної анексії Криму. Може ще раз погріти власне самолюбство оваціями зібраних спеціально для цього спектаклю «антимайдановцев» (де вони зникли, коли пропав їхній «отец»?), може повісити на груди «гоблінів» чергові брязкальця в Георгієвській залі Кремля. Але всі розумітимуть, що промовлятиме до них живий труп, що нагороджуватиме таких же, як і сам, зомбі. Всі знатимуть, що його поведінка – то просто наслідок вмілої маніпуляції тих, хто дозволив йому цю виставу. Що будь-якої миті цей невидимий режисер може тицьнути йому у руку цидулку з однією фразою: «Я ухожу...». І єльцинська драма 1999 року повториться, хоч ніхто і не волатиме на біс... І «ходи пам’яті Путіна не буде» (Станіслав Бєлковскій). Буде наступник, якому тут же намалюють несусвітні рейтинги, всенародну любов і мрію про підняту з колін «родіну». 

І буде Росія, - велетенська загадкова і упокорена земля, населена мешканцями, яким байдуже, де і як минають їхні дні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: besttoday.ru

Ще один розпад СРСР?

Є надія, що війна, як колись колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про наслідки російсько-української війни. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи президенту США Бараку Обамі та його радникам, Сорос заявив, що конфлікт між двома цивілізаціями, який обрав за лінію зіткнення кордом між двома колишніми найпотужнішими республіками СРСР, – не до порівняння з Великою Депресією 30-х років минулого століття. На його думку, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.

Висновки Сороса щодо фактичної бездіяльності нинішнього господаря Білого Дому, а також європейських союзників, вельми песимістичні. Мільярдер каже, що Путін, порушивши світовий устрій, руйнує крихку конструкцію Унії. «Путін спробував відновити Російску імперію як суперника ЄС і досяг цього політичного успіху, хоча в економічному і фінансовому планах ситуація в Росії жахлива, позаяк господарка перебуває не у надто доброму стані... Та це виклик для Європи і Європа мусить знову переглянути свою європейску ідентичність».

Говорити про кінцеву зупинку путінської інвазії ще надто рано. Але порівняння з розпадом СРСР, ужите філантропом, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що війна, як колись колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість  світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня криза «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки зубожіння чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься  не тільки шляхів виживання. Власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Тут цілком можливі пошуки легкого виходу через запровадження режимів «сильної руки». Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  21region.org

Що ж «після Путіна»?

«Після Путіна» Росія навіть не постане перед дилемою лідера

Не думаю, що оптимізм, який випромінює більшість фейсбучної спільноти у зв’язку з тривалою відсутністю ВВХ у публічному просторі (хворобою, смертю, медитацією) має під собою вагомі підстави. Радше, просто із поля зору зник надмірно демонізований подразник, рафіноване утілення зла. Не тільки для українців, але й для всього цивілізованого світу. Тому порожнечу нічим заповнити, окрім як транслюючи фантастичні версії, укладати сценарії, - кожен на свій штиб і користаючи можливостями власної уяви.

Цілком можливо, що кремлівський самітник цілком резонно вирішив, що медійне цунамі, спровоковане підлим убивством Нємцова реально можна погасити зустрічною хвилею розумувань довкола локалізації його нескромної особи. І якщо мав місце саме такий задум, то він, погодьтеся, дав непогані результати.

Спробуймо-но змоделювати ситуацію, коли направду постать Путіна зникне з російської політичної сцени. Тобто, - коли підкилимний герць наближених до Кремля бульдогів (вислів, здається, Піонтковского) завершиться усуненням «царя», або якась недуга нарешті прокомпостує йому квиток у потойбіччя. Скептики можуть висміяти перший варіант, мовляв, за рейтингу у 86 відсотків електоральної підтримки, план палацового перевороту є нереальним. Однак не забудьмо про соціологічні «тріумфи» Чаушеску напередодні розстрілу в солдатській вбиральні у Тирговіште. Вони наближалися до позначки 100... Другий варіант, далебі, поза зоною критики, оскільки смерть не читає вибірок «Лєвада-Центра».

І все ж, що «після Путіна»? Хіба хтось нині ризикнув би зіграти в тоталізатор, прогнозуючи чесні, прозорі, а головне – демократичні вибори наступника ВВХ? Гадаю, це було б не просто короткозорістю, а й небаченим, майже глумливим марнотратством. Зрозуміло, що з метою запобігти цілком реальним народним збуренням, а тим паче, - доволі реальним відцентровим рухам в «городах і вєсях», тобто, либонь, у щонаймнше 80-и із 85-ти суб’єктів федерації, - так от, перед страхом «рускаго бунта» і розвалу імперії, - кремлівська верхівка (колективний Путін) застосує надзвичайні заходи, аж до військового стану в країні. Зробити це буде тим паче простіше, зважаючи на вже укорінений в свідомості громадян штамп про Росію в облозі ворогів (НАТО під брамою, Америка з «морськими котиками» на Донбасі, Ісламська держава по південному периметру кордонів тощо).

Тобто без Путіна «проблема Путіна» не стане перегорнутою сторінкою історії переформатованого ним же світопорядку. Можливо, на другий план відійдуть конфлікт на Сході України, можливо, звідти відкличуть частину «зелених чоловічків» з кадровими генералами на чолі. Однак не забудьмо, що бандформування ЛНР/ДНР, користаючи з так званого «перемир’я», вже перетворилися (під орудою російських інструкторів) у цілком боєздатні структури, виробили субординацію і підпорядкування єдиному командному центрові. Тому я б не легковажив, як ото Порошенко, уважати, що без присутності військових РФ Донбас стане українським упродовж двох тижнів. Узагалі, я б обрав іншу стилістику оцінки противника, позаяк про «два тижні» ми вже чули під час виборчої кампанії чинного Гаранта. Так він визначав дед-лайн завершення АТО...

Гадаю, «після Путіна» суттєво поглибиться процес самоізоляції Росії, оскільки, як уже було зауважено, через проблеми цілісності і внутрішньовидової боротьби еліт, на інше забракне грошей, ресурсів і рук. Однак щойно обставини винесуть на російський престол чергового персонажа, здатного консолідувати або банально (зате цілком по-російськи) застрашити суспільство, він знову спробує активізувати карту зовнішньої загрози. Адже гарними гаслами навряд чи уволиш спрагу реваншу, ба – не вгамуєш фізичний голод, спричинений економічною прірвою до краю мілітаризованої та ще й відрізаної від усього світу країни.

«Після Путіна» Росія не стане білою, пухнастою і мирною. На жаль. «Після Путіна» Росія навіть не матиме дилеми лідера. Найхаризматичніший з них упав від куль на Большом Москворєцком мості. А ті, що залишилися, в уяві пересічного мешканця глибинки позначені тавром «п’ятої колони», «ворогів народу», «посібників бандерівської хунти». Боюся, що справжня хунта, яка, - якщо що, - замінить Путіна, влаштує їм справжню криваву баню. Аби здобути репутацію крутіших, рішучіших, ніж сам ВВХ.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ukraine.d3.ru      

Відсутність зв’язку

Влада, зазвичай, прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схеми

Годі владі скаржитися на брак комунікації з інтелігенцією. Вона (інтелігенція), за визначенням – опозиція, позаяк не терпить параграфів та утисків, які, на жаль, практикують урядники. У свою чергу, влада, зазвичай, згадує про інтелектуалів лише тоді, коли відчуває нагальну потребу для виправдання своїх почасти неадекватних рішень або ж для прикриття «фіговим листочком» авторитетів апріорі двозначних стратегій. Не казатиму, що схожою практикою культивується притаманий для «прослойкі» конформізм і лакузство; а цинізм «державців» тут взагалі не потребує коментарів. Узагалі в нашій з вами ситуації найбільше пасує визначення Джавахарлала Неру про те, що «інтелігенція, вихована окупантом, є найзапеклішим ворогом свого народу».

Якщо піти за причинами, то, крім основної, – ментальної, – до „відсутності зв’язку” спричинилися не тільки люди, яких у нас, зазвичай, називають інтелігентами. В Україні досі плутають інтелігента з інтелектуалом, тому чи можна говорити про те, що влада колись бодай намагалася зрозуміти потреби лікаря, інженера, науковця? Далебі, ні. Колись Ющенко заявив, що „інтелігенція повинна вийти зі свого "штучного ґетто",  але, мабуть, йому не стало снаги, щоб поміркувати перед тим, хто звів мури штучної резервації. Тепер Порошенко узагалі наділяє трудящих розумової ниви невластивою їм функцією, від його «Культурна політика стає важливим елементом боротьби з агресором» відгонить канцеляризмами комуністичних циркулярів.

Пригадую, як на початках незалежності до влади рванули поети, історики та інші мистці. І що трапилося? Спочатку народ носив їх ледь не на руках, а відтак почав гучно обурюватися тим, що ті „словоблуди” ні на що не здатні. Та, зрештою, багато з тих, кому доля призначила спробувати невластивої інтелігенту каші, пішли з політики, мов із чумного дому. Тих же, що залишилися, тепер важко назвати інтелігентними людьми.

А ще слід зауважити дуже просту річ. Влада, зазвичай, прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схеми, які, на жаль, не завжди (м’яко кажучи) є ефективними. Але будь-яке криве слово на адресу задуманого у чиновницьких кабінетах сприймається як особиста образа гонору, насправді ж критика завжди дотична до задоволення маркентильних інтересів владців, стає їм на заваді. Мізки інтелектуала (читай, інтелігента) завжди налаштовані на удосконалення цього світу, стосунків у ньому. І у цьому, – власне й полягає несумнісніть світоглядів і світосприйняття влади та інтелігенції.

А раз так, то гетто насправді є нештучним, а природним для тих суспільств, де ще залишаються атавізми тоталітаризму, воно – спосіб самозахисту та самозбереження для активних людей, реалізація яких наштовхується на глуху стіну байдужості та заборон з боку влади. „Внутрішня еміграція”, – синонім того ж таки „гетто”, – це набутий ще від „шістдесятників” варіант спротиву. Наголошу на спадковості феномену, оскільки цей аспект мав би непокоїти владу найбільше: ідеї „шістдесятництва” врешті-решт дістали свій вихід до загалу і, за великим рахунком, збулися. Енергія, замкнена  у гетто, мусить знайти клапан, і нею обов’язково хтось скористається. Але, у всякому випадку, цим „кимось” не буде влада.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  libreimagination.eklablog.com

Ліміт на прогнози

Наш «мирний президент» за будь-яку ціну намагається бути добрим зі всіма, навіть викінченими негідниками

Станіслав Бєлковскій в одному із коротких своїх постів розповів про власне бачення перспектив України. На його думку, варіантів не так вже й багато, майбутнє може засмутити нас «поверненням до ялтинсько-постдамського формату». Це коли Путін уламає Америку, пообіцявши їй безпосередню участь «вєжлівих человєчков» у війні проти ненависної Ісламської Держави, навзамін виторгувавши право на феод у пострадянських околицях Росії.

Утім, аби укласти такий прогноз, не обов'язково бути Бєлковскім. Маятник політики рухається незмінною амплітудою, і важко сказати, що визначає таку траекторію, – від точки вседозволеності до піку тотального адміністрування, – особливості характеру національних провідників чи ментальність загалу, у якій рівно присутні симпатії до «махновщини» і звичка коритися сильному. Прогноз Бєлковского виходить з конкретного контексту, я б сказав, навіть зі стереотипів ситуації урядування Порошенка, сформованих наразі його не стільки конкретними вчинками, а загальним налаштуванням вирішити конфлікт із сусідом винятково дипломатичними інструментами.

Впадає в око дивна тенденція, яку важко оминути увагою, – що ближче президент до утілення певних своїх обіцянок, то галасливішою стає антикампанія незгідних. Ще задового до того, як Порошенко всівся у фотель першої особи держави, його майбутнє правління вже придбало собі кільканадцять віртуальних визначень, причому вони претендували на не на інтелектуальну складову, а, радше, хибували надмірними претензіями на креативність. Я вже писав в одному зі своїх коментарів про винахід того ж таки Бєлковского – «харизматичну демократію», у яку він намагався увібгати весь комплекс суперечностей та ідеологічну кашу, заварену ПОПом у блоці свого імені. У цьому також – наш «мирний президент», який за будь-яку ціну намагається бути добрим зі всіма, навіть викінченими негідниками.

Утім, варто лише уважніше приглянутися до політичного шляху Петра Олексійовича, як все стане на свої місця.

Поза тим, не поворухнувши навіть мізинчиком для ретушування власного ідеологічного іміджу, ПОП легко знаходить спільну мову з європейськими консерваторами, народниками, лібералами. І кожне з цих середовищ убачає у ньому свого потенційного однодумця. Це, далебі, не ознака політичного «хамелеонства», а банальна бізнесова жилка – людям слід говорити те, що вони хочуть почути. Не більше, і не менше.

Але Бєлковскій та інші політичні астрологи якось списали зі своїх рахунків не менш поважну особу, – президента Америки. Мені одразу ж закинуть, мовляв, що Обама пов'язаний обставинами, небажанням американців воювати, прагненням корпорацій заробляти і таке інше. Серйозність таких аргументів, однак, сумнівна. Сила Обами – у його позірному безволлі, сомнабулічній переконаності у власній правоті. Ніхто й ніколи не знає, чого слід очікувати від нього наступної миті, особливо коли загроженими виявляються його інтереси. А вони – таки загрожені: республікаці осідлали Конгрес, а вибори – не за горами.

Ясна річ, у цій ситуації несподіванок слід чекати саме від американського лідера. Він доволі віртуозно впроваджує болючі для Путіна санкції, цілком резонно розраховуючи на бунт в зажерливому оточенні кремлівського спецслужбіста. Павло Нусс, хай і наближений до Порошенка політолог, прогнозує повернення америкаської адміністрації до дещо підзабутого проекту «Вітрина». Йдеться про показові фінансові вливання у пострадянські республіки, які мають стати взірцем для тих, кого ще тримає в газовій чи фінансовій уздечці господар Кремля.

А обіцянки ВВХ пособити Америці у війні з ісламістами тепер, після анексії Криму, путінської брехні в очі європейським лідерам, і реальної політики після Мінська-2, варто ділити вже навіть не наполовину. Радше слід ставитися до них, як до чергового пропагандистського фейку, за яким стоїть лише путінський страх за власні перспективи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ucrazy.ru

Мисливець на лисиць

Путін покладається на банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної Росії

Генеза нинішнього російського правителя все частіше схиляє мене до паралелей зі знаною стрічкою британця Беннета Міллера, назва якої й стала заголовком до цих нотаток. Головний герой фільму, режисер якого отримав найвищу нагороду Канн минулого року, - так от мільярдер і псевдофілантроп Джон Дюпон, - заповзявся було тішити власне самолюбство не статками давнього роду зброярів, а славою коуча з вільної боротьби.

Алюзія з сюжетом володаря «Пальмової гілки» не вичерпується захопленням Путіна джиу-джитсу, - здається, цей варіант іміджу вже не надто пасує пристаркуватому ботоксному «мачо». Таке враження, що Путін крок у крок повторює лінію поведінки самозакоханого Дюпона, винагороджуючи тих, хто лестить його самолюбству, і фізично знищуючи непокірних. Учорашній прикрий «збіг» (як висловився вже постфактум офіційний речник ВВХ Пєсков) із нагородженням Кадирова і Лугового, - очевидний месидж усім російським елітам про те, кому найбільше довіряє «цар», на кого покладає надії, і чиїми руками він боронитиметься у випадку прямої загрози його владі.

Тобто йдеться про банальних кримінальників, хай навіть наділених статусними регаліями сучасної путінської Росії. Йдеться навіть не про маргінес, викінчених «люмпенів» і гопників, а про професійних убивць, пов’язаних із режимом людською кров’ю його опонентів. «Трудова доблесть» чеченського головоріза, мабуть, напряму пов’язана з його сміховинними спробами адвокатури ймовірних убивць Нємцова, а депутат Госдуми Луговой зі своїми «заслугами перед батьківщиною ІІ ступеня» - однозначний натяк на те, що незгодні із «коучем» Путіним не сховаються від його помсти навіть на берегах туманного Альбіону. Як це трапилося в історії з Алєксандром Літвінєнком, якому нинішній кавалер вдало підсунув горнятко чаю, завареного на полонії.

Ці типи, і схожі персонажі справді будуть із «мисливцем на лисиць» до кінця. Вони, як і їхній господар, вже цілком усвідомлюють невідворотній фатум покарання у разі краху путінізму. Сам шеф подає їм приклад, якось так дуже цинічно пропонуючи майбутнім міжнародним прокурорам чергові докази до й без того грубезного досьє. Проанонсований кількома днями раніше фільм «Крим. Дорога на батьківщину» - це, фактично, явка із повинною, озвучені власними устами аргументи на користь звинувачення.

А ось незгодні із «коучем», ті, хто вперто відмовляється визнавати ВВХ «батьком нації», «наставником» і вождем, хто насмілюється протиставити його політиці гуманістичні, модернові альтернативи, - той же Літвінєнко, Магнітскій, Політковская, і тепер – Нємцов, - заслуговують смерті. Як те сталося у фільмі Міллера із справжнім фахівцем своєї справи – чемпіоном Марком Шульцом. Три кулі за небажання промовити кілька схвальних, однак незаслужених слів про «благодійника».

…Колись, ще на посаді першого заступника глави путінської адміністрації, нинішній радник ВВХ, одіозний Владіслав Сурков, у непритаманній для себе манері відвертості заявив: «Третій Рим і Третій інтернаціонал були месіанськими концепціями. Поза сумнівами, месіанство нам зараз не потрібне, але місія російскої нації вимагає уточнення». Як на мене, то конкретизацій предостатньо. Місія російської нації виконана на всі сто: вона наочно продемонструвала світові наслідки безконтрольного правління «мисливця на лисиць» - свавільного, безкарного і цинічного висуванця КГБ. Світ ще трохи помарудиться з цим суто російським феноменом, для того, аби ретельніше засвоїти урок. І, гадаю, дасть ще один шанс росіянам, аби переглянути власні помилки і самотужки виправити їх. Останній, здається, шанс.

Ігор Гулик. На фото: кадр з фільму «Мисливець за лисами». Ілюстрація: newslab.ru