Про приємне без корисного

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада

Довжитель німецького політичного Олімпу Гергард Шрьодер якось зізнався, що "перебувати у владі – приємно". Мені видається. що політик у мізках якого з'являються схожі думки, вичерпав свій потенціал і мав би серйозно замислитися над перспективами дефензиви. Зрештою, зі Шрьодером сталося саме так, і він зумів організувати собі надійний тил, скориставшись приятельськими стосунками з другом Вовою.

Шрьодеру не варто дивуватися, – з його прізвищем пов'язано чимало знакових подій історії возз'єднаної батьківщини. Я подивляю команді наших очільників, які ще не нагрівши владні фотелі своєю присутністю в керівних кабінетах, чомусь вирішили, що їхній статус обмежується лише приємностями та втіхами. Тут мова навіть не про банальщину на кшталт коштовних годинників, дорогих авт та інших принад цього гріховного світу. Мова – про подиву гідний душевний комфорт, написаний на обличчях "небожителів", про дивовижно завищену самооцінку, про непохитне, часами таки тупе, переконання у власній правоті, хай вона межує зі здоровим глуздом, докорінно заперечує традиціям, не вписується у жодні норми пристойності і такту. Завсідники владних кулуарів пошепки розповідають неймовірні історії з життя новопосталих сибаритів, які відтак перекочовують на сторінки "жовтих" видань. Але якщо схожі побрехеньки ходили за всіх влад і президентів, то сьогодні керівна верхівка дивує не стільки позірними ознаками трибу свого буття, а незбагненними мотивами поведінки в умовах війни.

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада. Наразі говорити про останню не доволиться, оскільки важелі впливу щораз перехоплюють ще поки що «партнери». Угоди з ними збудовані на піску ілюзій, що лише загострює непевність ситуації в країні, на місцях урядники також констатують, що контроль за ситуацією витікає, мов пісок, з їхніх рук.

Тихе невдоволення громадянського суспільства вихлюпується флешмобами на вулицях міст, періодичним запалюванням шин під адмінбудівлями, погрозами третього Майдану.

А президент у ролі третейського судді, споглядає на весь цей хаос, час од часу зронюючи чергову сентенцію на кшталт «Ми переможемо, бо у нас – чудовий народ». 

А цей народ дивиться на себе у дзеркало і міркує, чи я насправді такий, чи, може, з мене роблять вар'ята?

Найпевніше, – останнє.

І той же "чудовий народ" починає ненавидіти себе за власну необачність, легковірність і за… потаємні давні мрії. Як у Франка:  "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити".

...Злива слів про потреби моменту, єднання всіх і вся, підступи ворогів і таке інше. Схожа риторика – одне зі свідчень бажання пристосуватися, здобути певні преференції, одне слово, зробити собі приємне.

Однак, як на мене, краще сказати те, що думаєш, аніж потай влаштовувати собі комфортне і спокійне життя, не дбаючи про користь для загалу. Тим паче, за кошт загалу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: uraldaily.ru

Валєнса та інтелектуали

Може, війна Москви проти Польщі розпочалася п’ять років тому під Смоленськом?

Так іноді буває, що одного дня в інформаційному полі зринають, на перший погляд, далекі географічно і сенсово, але пов’язані між собою невидимими ниточками звістки. Учора легендарний Лєх Валєнса заявив, що коли Росія зважиться напасти на Польщу, то розвалиться. Колишній лідер «Солідарності», мабуть, забув, що перед тим, як зазіхати на польський суверенітет, російські танки мали б перейтися через усю Україну.

Утім, з’ясовується, необов’язково. Учора ж таки офіційна інформагенція Росії ТАСС повідомила, що тамтешнє міністерство оборони перекидає до Криму стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 і тактичні ракетні комплекси "Іскандер" в Калінінградську область (курсив мій – Авт.). Отож, за найгіршого сценарію (для Польщі, звісно), Валенса може й не побачити «розвалу Росії».

Я не схильний ображатися на колишнього польського лідера. Гданський електрик розпочинав свою кар’єру у часи, коли найпереконливішими аргументами для натовпу були його відвертий антикомунізм і дивний доказ власного альтруїзму (у мене немає нічого за душею, окрім пари дірявих шкарпеток-:)).  Просто, засуджуючи Захід у його «вічній стурбованості» діями Путіна, Валєнса впадає у блуд самозаспокоєння і легковажності.

«Іскандери» в Калініграді, - хіба ще вчора хтось міг уявити собі схожий зигзаг подій? Зрештою, як і рік тому нікому й до голови не прийшло, що Москва наважиться анексувати Крим. А хіба місяць тому найвикінченіший песиміст міг припустити, що ВВХ сам, без зайвого спонукання, висповідається перед телекамерами, заявивши, що, - ні-ні, навіть не сумнівайтеся, - ми окупували Крим, причому під моїм безпосереднім керівництвом. Скажете, - квиток до Гааги? До Гааги ще слід дійти, і на цьому шляху кремліський «Шива» може покласти під каток війни мільйони життів, знищити те, чим досі пишалася європейська еліта – власне, єдність «континенту без війн і конфліктів».

Про це, на відміну від Валєнси, - учора ж таки нагадали 130 чеських і словацьких інтелектуали. Їхній лист під промовистою назвою «У Європі війна: не повторюйте мюнхенську зраду 1938-го» застерігає світ від чергового танцю настарих граблях. Хто-хто, а саме чехи і словаки мають дуже болісний історичний досвід умиротворення агресора. Хоча, у принципі, й Валєнса не мав би забути, як кромсали його батьківщину два хижаки. А якщо й забув, то автори листа говорять без метафор і словесної полови: «Війна в Європі вже йде. Її навряд чи вдасться зупинити поставками перев'язувального матеріалу і ковдр Україні, яка зазнала нападу, а також безперервними поступками безжалісному і цинічному агресору. Чи дозволить демократичний світ стекти кров'ю Україні, а агресору і далі розширювати агресію - це рішення знаходиться у ваших руках, й історія буде судити вас».

Ми, як і Валєнса, можемо сподіватися на диво. Зрештою, це особиста справа кожного – вважати, що Путін і Росія впадуть під тиском фінансових санкцій, військових витрат, обурення тамтешнього поспільства «вантажами 200». Перелік таких, як на мене, фантастичних надій, можна доповнити інтригами кремлівського двору, конфліктом «федералов» і «кадировцев», зловтіхою від недуг головного персонажа. Але все, згадане тут, з розряду рожевих окулярів, заспокійливе для тих, кого війна наразі стосується ну ду-у-уже опосередковано. Насправді ж «війна вже в Європі». І першою кров’ю, пролитою у цій війні, була українська кров.

І польська... Я розумію, - те, що напишу далі, - буде дещо цинічним. Але хай Валєнса і інші «делікатні європейські політики», розмірковуючи про намір «зберегти добрі стосунки з Росією», пригадають літакотрощу у лісах під Смоленськом. 10 квітня мине п’ять років з часу загибелі польської еліти на чолі з президентом Качінскі, від Катині-2.  Може, війна проти Польщі розпочалася ще тоді? І досі Росія не розвалилася...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про мотивації

На чому стоїть українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників

Кілька літ тому майже три тисячі рукописних аркушів із детальними звітами про діяльність повстанців 1946 – 1951 років віднайдено у молочному бідоніпро мотивації неподалік Тернополя. Назвали той скарб «Озернянським архівом». З огляду на те, що серед пожовклих паперів були доповідні списки зрадників, «стукачів» та енкаведистів, які видавали себе за бандерівців, компетентні органи сучасної України засекретили «Озернянський архів». Опублікували ж аж у Канаді, в чергових томах «Літопису УПА»…

Коли архів з Озерної став набутком громадськості, чимало хто в Україні якось так фальшиво переймався не стільки фактом оприлюднення утаємничених матеріалів, скільки спробували звернути суспільну увагу на моральний аспект справи. Мовляв, видавці не зважили на те, що видрукувані томи «Літопису…» можуть спричинити чергову хвилю протистояння у самій Україні. Мовляв, неетично це – розповідати про слабкодухих чи перевертнів, називаючи їх поіменно, у той час, коли ще живі їхні діти чи онуки. Як їм тепер жити далі?

А як було жити Софрону Кутному і його родині, на яких упродовж півстоліття лежав тягар відповідальності за збереження постанської таємниці? Не кажу вже про тих, кого унаслідок зради просто ліквідували, без суду і слідства. І, -- що гірше, – мордували, як от Катерину Штогрин, тривалими ув’язненнями. Як було жити їхнім дітям – дітям «ворогів народу», упослідженим, гнаним?

Перепрошую за надто емоційний пасаж, але якщо тверезо і зважено, то, мабуть, не нам вирішувати ступінь моральності видавців «Літопису…» чи їхніх опонентів. Взагалі, історія з «Озернянським архівом» провокує на історичну алюзію із публікаціями «шістдесятників», коли за межі імперії потрапляли мініатюрні паперові клаптики із віршами Стуса, із публіцистикою «Хроники текущих событий». Зрештою, відомий роман Боріса Пастернака, удостоєний Нобеля, також не їхав на Захід з дипломатичною поштою тодішніх совєтських функціонерів від культури.

Як на мене, акурат до місця поговорити про мотиваційні чинники учасників дискурсу. Розмови про ефемерну «єдність нації», з мого погляду, залишатимуться розмовами доти, допоки та ж нація не отримає від еліт (інтелектуальних, владних, бізнесових) чіткого сигналу: на чому стоїть сучасна українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників, що вважає за свої цінності, від чого бажала б позбутися? Погодившись із таким баченням консолідуючого процесу, мусимо зрозуміти й шлях, яким просуватимемося далі. І на цьому шляху з усією категоричністю і невідворотністю перед нами постане проблема люстрації, яку наразі в Україні намагаються загорнути у дешеві папірці псевдогуманних принципів.

Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про люстрацію, і щоразу хапаю себе на думці, що, попри болісність і очевидну контраверсійність такої перспективи, вона все ж матиме значний оздоровчий вплив на спільноту.

Ще Конфуцій зауважив, що «у важких ситуаціях благородний муж набуває твердості, а слабка людина перетворюється у калюжу». Можна було, до прикладу, по-різному ставитися до вчинку Станіслава Вельґуса, який фактично поламав собі релігійну кар’єру, зізнавшись у співпраці зі спецслужбами комуністичного режиму. Для Ватикану варшавський архієпископ, яким так і не став Вельґус, є неслухом, але для мирян, принаймні для тих, хто адекватно сприймав польські реалії, – людиною вчинку.

Акурат таких бракує у сучасній Україні, серед провідників якої вельми шанують кон’юнктуру, вміння пристосуватися, спостерігати за плином життя, аби не втрапити, не дай, Боже, проти течії. Тож, може, бодай війна на Сході розпочне серед спільноти дискусію, серед іншого, про нові цінності і тих, хто має моральне право про них говорити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

Ігри олігархів

Розклади на політичному кону змінюються, як нинішня погода

Політичні ігри довкола реформ, війни не мусять утверджувати загал на думці, що справа стосується лише вояцьких онуч чи одностроїв майбутньої поліції. Як на мене, доволі атракційна ідея Гройсмана про перемовини Києва із місцевими депутатами Донбасу, обраними ще 2010-го, зовсім несподівано може трансформуватися в деконструктивний елемент перенесення обіцяних місцевих елекцій на весну 2016-го. Це, по-перше, грубо порушить умови коаліційної угоди, компрометуватиме слівність президента, і навряд чи сприятиме довговічності коаліції, яка, до речі, вже почала тріщати по швах. І справа не тільки у радикалах Ляшка, але й почасти – Самопомочі, яка що раз то відвертіше демонструє певну за ангажованість перед цілком певним олігархом. Хай навіть патріотом…

Особливою буде історія стосунків пропрезидентської фракції і політичного представництва у парламенті від прем’єра. Я не маю наміру вдаватися до довколамілітарних міркувань, оскільки, як вже зазначив, не у них, зрештою, суть. Суть у тому, що ні президент, ні його адміністрація, ні найвпливовіші залаштункові гравці БПП первинно не налаштовані надалі прикривати огріхи Народного фронту і, відповідно, його глави уряду. Навпаки, - підозрюю, що вже незабаром з тамтешнього середовища залунають єрихонські труби нещадної критики. Досі була популістська полова, призначена для легковірів, які сьогодні проковтнуть резони «поміркованих», а завтра зі схожим ентузіазмом віритимуть Яценюкові, який просторікуватиме, що «він хотів, але йому не дали». Причому, така постава буде тільки на користь Арсенію Петровичу, оскільки зробить його жертвою президентських інтриг. А роль жертви у форматі перевиборчої країни – більш ніж вигідна.

Гадаю, що команда фронтовиків свідомо грала на грані наукової фантастики. За великим рахунком, Яценюку наразі справді некомфортна прем’єрська посада, оскільки не вона є квінтесенцією його справжніх намірів. Цей фотелик різною мірою знадобився б оточенню лідера НФ, апетит якого щойно розпалився на владному бенкеті. Але особисто Яценюку набагато зручніше залишатися зараз в «конструктивній» опозиції, розігрувати роль «птахи, якій підрізали крила», щоб виграти в країні ще одну виборчу кампанію, на цей раз локальну. Бо там ділитимуть архіважливий регіональний ресурс, який стане після реформи місцевого самоврядування (бюджетної, між іншим, теж) зручним стартовим майданчиком для стрибка у президентське крісло. Гроші від МФВ, воно – звісно, добре, але Яресько і Гонтарєва – ці два порошенківських цербери, не підпустять до них функціонерів з квоти Яценюка. Тим паче, що закордонних сторожових псів теж не бракуватиме…

Прем’єр чудово розуміє, що БПП бавиться з ним у піжмурки. Причому, не тільки кулуарні радники президента, але й нібито лояльні «самопомічники». Ніхто ж не леліє ілюзій, у чому причина майже суголосних заяв речників родом зі Львова і впертості пана Яценюка у питанні про «Укрнафту». Вона – у Дніпропетровську.

Маю підозру, що за загального несприйняття Яценюка у ролі глави уряду після непопулярних тарифних і фіскальних революцій, у середовищі БПП заговорили про майбутнього технічного прем’єра. Однак для цього потрібні парламентські багнети, тому, подейкують, що все частіше гору у цьому дискурсі беруть то «нетерплячі», які не проти усунути Яценюка вже й негайно і відформатувати коаліцію по-новому, залучивши туди декого із так званих «незалежних»; то «резонери», які кажуть: «Зачекаймо, – хай Арсеній остаточно попечеться на прем’єрському кріслі, хай розлютить обивателя не на жарт, а відтак…». Відтак БПП гримне дверима у коаліційному домі, і не факт, що місцеві вибори доведеться відкласти перед алярмовою потребою позачергових парламентських.

Однак… Розклади на політичному кону змінюються, як нинішня погода. Адже Порошенко зможе скористатися з війни і протиснути через парламент додаткові повноваження. Для себе, звісно… І ця обставина може стати незайвим козирем у перемовинах з олігархами, які серйозно налаштовані на реставрацію «окаянних днів». Коли вони – Фірташ, Пінчук, Ахмєтов, той же Порошенко, - правили у своїх вотчинах і періодично гризлися за ласі шматки. Недвозначні сигнали з Відня про дивну ініціативу «головного роботодавця України» і водночас клієнта американських борців з відмиванням коштів, - наштовхують на певні роздуми. У грі, яка закономірно також зводитиметься до майбутніх президентських перегонів, поза тусовкою опинився лише дніпропетровський губернатор. Утім, чи можна не трактувати його сповідь на засіданні Контрольної комісії ВР, як стартовий постріл у цьому виснажливому марафоні?

Оте б завзяття і креатив, та й для іншого. Того, чого чекає країна, що наближають тисячі на фронті і сотні тисяч у тилу. Вони, тільки вони, можуть зіпсути олігархам і утаємничені схеми і настрій. Вказавши їм на місце у відвойованій і вільній країні. Здобутій для всіх, а не для обраних.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  veselahata.com   

Чому Путін таки «вмер»?

Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи

Із 86 відсотків обожнювачів ВВХ, як те твердять офіційні кремлівські соціологи, не знайшлося жодного «мужичка», який би, - після бурі у соціальних мережах, після фантасмагоричних версій, здебільша, «летального» змісту, - вийшов на Красну площу, запросивши однодумців попити чайку. І водночас запитати владу: «Де цар?». Що ж це за симпатики, яким «по барабану» доля свого кумира?

Святослав Шевчук написав колись про те, що «кожна тоталітарна ідеологія, до певної міри, витворює феномен зайвої людини – хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси». Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи. Вона вже настільки самодостатня, що не потребує втручання винахідника.

Устоп’ятсоте повертаючись до збитого штампу «Україна – не Росія», наголошу, - саме у цьому найвиразніше виявляється ментальність громадян обох країн. Коли Янукович у Вільнюсі дозволив собі «відтермінувати» підписання угоди з ЄС, на Майдан вийшли тисячі. Коли режим вирішив, що має право розігнати невдоволених силою, - там був мільйон. Та, погодьтеся, вчинок Януковича, - дрібниця, порівняно з тим, що відбувається (відбулося?) у Москві. А «расіянє» мовчать. Їм справді байдуже, хто правитиме державою, що замислили собі Путін/Патрушев/Кадиров/Іванов. Їм якось нецікаво, що трапилося з учорашнім божком, який упродовж півтора десятка літ улещував їхні імперські фантазії.

Тому Путін «умер», незалежно від того, з’явиться він на публіці живим чи світові покажуть його труп. Оце справді «сакральна жертва», позаяк інцидент зі зникненням першої особи держави не спричинив жодної більш-менш притомної рефлексії серед загалу. Користувачі Фейсбука, Твіттера тощо – мізерна крапля, ті, хто бодай якимось чином (хай навіть злорадством) висловив своє зацікавлення. Народ же мовчить, бо «благоденствує»?

Далебі, ні. Нафту не купують, пармезан не завозять, за кордон не пускають. У мізках наших сусідів править колективний Путін, тобто коло осіб, яким «положено» розпоряджатися долями співвітчизників, вирішувати питання війни і миру, життя і смерті, матеріального достатку чи продуктових карточок для посполитих. Росіянин навіть у сні не може собі уявити ситуації, в якій владу не те, що треба, а можна спитати: що ж ви коїте, «товаріщі»? Про те, що «товаріщей» варто контролювати, - це вже геть поза межами розуміння.

...Він, звісно, може вийти на Красну площу, навіть піднятися на трибуну Мавзолею. До прикладу, 18 березня, акурат у річницю злочинної анексії Криму. Може ще раз погріти власне самолюбство оваціями зібраних спеціально для цього спектаклю «антимайдановцев» (де вони зникли, коли пропав їхній «отец»?), може повісити на груди «гоблінів» чергові брязкальця в Георгієвській залі Кремля. Але всі розумітимуть, що промовлятиме до них живий труп, що нагороджуватиме таких же, як і сам, зомбі. Всі знатимуть, що його поведінка – то просто наслідок вмілої маніпуляції тих, хто дозволив йому цю виставу. Що будь-якої миті цей невидимий режисер може тицьнути йому у руку цидулку з однією фразою: «Я ухожу...». І єльцинська драма 1999 року повториться, хоч ніхто і не волатиме на біс... І «ходи пам’яті Путіна не буде» (Станіслав Бєлковскій). Буде наступник, якому тут же намалюють несусвітні рейтинги, всенародну любов і мрію про підняту з колін «родіну». 

І буде Росія, - велетенська загадкова і упокорена земля, населена мешканцями, яким байдуже, де і як минають їхні дні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: besttoday.ru

Ще один розпад СРСР?

Є надія, що війна, як колись колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про наслідки російсько-української війни. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи президенту США Бараку Обамі та його радникам, Сорос заявив, що конфлікт між двома цивілізаціями, який обрав за лінію зіткнення кордом між двома колишніми найпотужнішими республіками СРСР, – не до порівняння з Великою Депресією 30-х років минулого століття. На його думку, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.

Висновки Сороса щодо фактичної бездіяльності нинішнього господаря Білого Дому, а також європейських союзників, вельми песимістичні. Мільярдер каже, що Путін, порушивши світовий устрій, руйнує крихку конструкцію Унії. «Путін спробував відновити Російску імперію як суперника ЄС і досяг цього політичного успіху, хоча в економічному і фінансовому планах ситуація в Росії жахлива, позаяк господарка перебуває не у надто доброму стані... Та це виклик для Європи і Європа мусить знову переглянути свою європейску ідентичність».

Говорити про кінцеву зупинку путінської інвазії ще надто рано. Але порівняння з розпадом СРСР, ужите філантропом, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що війна, як колись колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість  світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня криза «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки зубожіння чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься  не тільки шляхів виживання. Власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Тут цілком можливі пошуки легкого виходу через запровадження режимів «сильної руки». Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  21region.org

Що ж «після Путіна»?

«Після Путіна» Росія навіть не постане перед дилемою лідера

Не думаю, що оптимізм, який випромінює більшість фейсбучної спільноти у зв’язку з тривалою відсутністю ВВХ у публічному просторі (хворобою, смертю, медитацією) має під собою вагомі підстави. Радше, просто із поля зору зник надмірно демонізований подразник, рафіноване утілення зла. Не тільки для українців, але й для всього цивілізованого світу. Тому порожнечу нічим заповнити, окрім як транслюючи фантастичні версії, укладати сценарії, - кожен на свій штиб і користаючи можливостями власної уяви.

Цілком можливо, що кремлівський самітник цілком резонно вирішив, що медійне цунамі, спровоковане підлим убивством Нємцова реально можна погасити зустрічною хвилею розумувань довкола локалізації його нескромної особи. І якщо мав місце саме такий задум, то він, погодьтеся, дав непогані результати.

Спробуймо-но змоделювати ситуацію, коли направду постать Путіна зникне з російської політичної сцени. Тобто, - коли підкилимний герць наближених до Кремля бульдогів (вислів, здається, Піонтковского) завершиться усуненням «царя», або якась недуга нарешті прокомпостує йому квиток у потойбіччя. Скептики можуть висміяти перший варіант, мовляв, за рейтингу у 86 відсотків електоральної підтримки, план палацового перевороту є нереальним. Однак не забудьмо про соціологічні «тріумфи» Чаушеску напередодні розстрілу в солдатській вбиральні у Тирговіште. Вони наближалися до позначки 100... Другий варіант, далебі, поза зоною критики, оскільки смерть не читає вибірок «Лєвада-Центра».

І все ж, що «після Путіна»? Хіба хтось нині ризикнув би зіграти в тоталізатор, прогнозуючи чесні, прозорі, а головне – демократичні вибори наступника ВВХ? Гадаю, це було б не просто короткозорістю, а й небаченим, майже глумливим марнотратством. Зрозуміло, що з метою запобігти цілком реальним народним збуренням, а тим паче, - доволі реальним відцентровим рухам в «городах і вєсях», тобто, либонь, у щонаймнше 80-и із 85-ти суб’єктів федерації, - так от, перед страхом «рускаго бунта» і розвалу імперії, - кремлівська верхівка (колективний Путін) застосує надзвичайні заходи, аж до військового стану в країні. Зробити це буде тим паче простіше, зважаючи на вже укорінений в свідомості громадян штамп про Росію в облозі ворогів (НАТО під брамою, Америка з «морськими котиками» на Донбасі, Ісламська держава по південному периметру кордонів тощо).

Тобто без Путіна «проблема Путіна» не стане перегорнутою сторінкою історії переформатованого ним же світопорядку. Можливо, на другий план відійдуть конфлікт на Сході України, можливо, звідти відкличуть частину «зелених чоловічків» з кадровими генералами на чолі. Однак не забудьмо, що бандформування ЛНР/ДНР, користаючи з так званого «перемир’я», вже перетворилися (під орудою російських інструкторів) у цілком боєздатні структури, виробили субординацію і підпорядкування єдиному командному центрові. Тому я б не легковажив, як ото Порошенко, уважати, що без присутності військових РФ Донбас стане українським упродовж двох тижнів. Узагалі, я б обрав іншу стилістику оцінки противника, позаяк про «два тижні» ми вже чули під час виборчої кампанії чинного Гаранта. Так він визначав дед-лайн завершення АТО...

Гадаю, «після Путіна» суттєво поглибиться процес самоізоляції Росії, оскільки, як уже було зауважено, через проблеми цілісності і внутрішньовидової боротьби еліт, на інше забракне грошей, ресурсів і рук. Однак щойно обставини винесуть на російський престол чергового персонажа, здатного консолідувати або банально (зате цілком по-російськи) застрашити суспільство, він знову спробує активізувати карту зовнішньої загрози. Адже гарними гаслами навряд чи уволиш спрагу реваншу, ба – не вгамуєш фізичний голод, спричинений економічною прірвою до краю мілітаризованої та ще й відрізаної від усього світу країни.

«Після Путіна» Росія не стане білою, пухнастою і мирною. На жаль. «Після Путіна» Росія навіть не матиме дилеми лідера. Найхаризматичніший з них упав від куль на Большом Москворєцком мості. А ті, що залишилися, в уяві пересічного мешканця глибинки позначені тавром «п’ятої колони», «ворогів народу», «посібників бандерівської хунти». Боюся, що справжня хунта, яка, - якщо що, - замінить Путіна, влаштує їм справжню криваву баню. Аби здобути репутацію крутіших, рішучіших, ніж сам ВВХ.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ukraine.d3.ru